Під дихальним центром слід розуміти сукупність нейронів специфічних (дихальних) ядер довгастого мозку, здатних генерувати дихальний ритм.

У нормальних (фізіологічних) умовах дихальний центр отримує аферентні сигнали від периферичних і центральних хеморецепторів, що сигналізують відповідно про парціальний тиск О2 в крові і концентрації Н+ в позаклітинній рідині мозку. В період неспання діяльність дихального центру регулюється додатковими сигналами, витікаючими з різних структур ЦНС. У людини це, наприклад, структури, що забезпечують мову. Мова (спів) може в значній мірі відхилити від нормального рівень газів крові, навіть понизити реакцію дихального центру на гіпоксію або гіперкапнію. Аферентні сигнали від хеморецепторів тісно взаємодіють з іншими аферентними стимулами дихального центру, але, кінець кінцем, хімічний, або гуморальний, контроль дихання завжди домінує над нейрогенним. Наприклад, людина довільно не може нескінченно довго затримувати дихання із-за наростаючих під час зупинки дихання гіпоксії і гіперкапнії.

Регуляція зовнішнього дихання здійснюється трьома основними елементами:

1. рецепторами, що сприймають і передають інформацію у:

2. центральний регулятор, який розміщений у головному мозку. Тут проходить. обробка інформації і посилаються команди на:

3. ефектори (дихальні м’язи), що безпосередньо здійснюють вентиляцію легень.

Рухова функція дихального центру полягає в генерації дихального ритму і його патерну. Під генерацією дихального ритму розуміють генерацію дихальним центром вдиху і його припинення (перехід в експірацію). Під патерном дихання слід розуміти тривалість вдиху і видиху, величину дихального об'єму, хвилинного об'єму дихання. Моторна функція дихального центру адаптує дихання до метаболічних потреб організму, пристосовує дихання в поведінкових реакціях (поза, біг і ін.), а також здійснює інтеграцію дихання з іншими функціями ЦНС

Дихальний центр розташований у ділянці стовбура мозку. Він складається з кількох відділів, що нерідко іменують окремими дихальними центрами. Місце розташування кожного з них було встановлено в експериментах на тваринах за допомогою перерізувань мозку, уживляння електродів.

 Обидві половини довгастого мозку містять не менше двох скупчень нейронів, що виявляють свою активність у момент здійснення вдиху або видиху - дорсальне й вентральне ядра (мал. 86). Якщо збудження нейрона збігається із вдихом, його зараховують до інспіраторних, якщо з видихом-до експіраторних. Нейрони цих ядер широко контактують із ретикулярною формацією стовбура, через яку до дихального центра надходять аферентні сигнали від периферичних рецепторів.

Серцево судинна системаФОТо

Серцево-судинна система головним чином здійснює транспорт крові в замкненій трубчастій системі — кров'яній. До якої відноситься серце-артерії-капіляри-вени-серце. По ній циркулює рідка сполучна тканина — кров. В системі крові задіяні і інші органи, такі як печінка (деактивація токсичних речовин), легені (збагачення киснем крові за допомогою процесу, який називається — вентиляція), кровотворні органи (які постійно замінюють елементи крові, що загинули шляхом апоптозу чи некрозу), ендокринні залози (виділяють в кров гормони). Паралельно з кров'яною системою нерозривно пов'язана і функціонує лімфатична система (капіляри, судини, вузли, протоки і головний лімфатичний колектор — грудна протока, яка впадає в венозну систему) — в якій циркулює тканинна рідина — лімфа.Кровоносна система забезпечує обмін речовин в організмі. Вона переносить кисень, який зв'язується з гемоглобіном в легенях, гормони, медіатори, виводить продукти обміну — вуглекислий газ , водні розчини азотистих шлаків через нирки.

 В серцево-судинній системі виділяють центральний орган — серце, трубки які відводять кров від нього — артерії, трубки, по яких кров іде до серця — вени, і проміжну між ними частину — мікроциркуляторне русло (куди входять артеріоли, капіляри, венули і венули).

В судинній системі розрізняють артерії, капіляри та вени.

Серце (cor) — центральний орган кровоносної системи, скоро­ченнями якого здійснюється циркуляція крові або гемолімфи по су­динах. Є порожнистим чотирикамерним м'язовим органом, що має форму конуса, розташований в грудній порожнині (середостінні). Маса серця дорослої людини в середньому близько 250 г. у жінок і майже 330 г. у чоловіків, довжина 10-15 см, в поперечнику 8-11 см., передньозадній розмір 6-8,5 см. Серце поділене на праву та ліву по­ловини суцільною поздовжньою перегородкою. Кожна з половин складається з двох відділів: передсердя (artium) і шлуночка (ventriculi cordis), що з'єднуються між собою отвором, який закрива­ється стулковим предсердно-шлуночковим клапаном. У лівій поло­вині клапан складається з двох стулок, у правій — з трьох. Клапани відкриваються у бік шлуночків. Цьому сприяють сухожильні нитки, які одним кінцем прикріпляються до стулок клапанів, а іншим — до сосочкових м'язів, розташованих на стінах шлуночків. Під час ско­рочення шлуночків сухожильні нитки не дають вивертатися клапа­нам у бік передсердя. Стінка серця має три шари: внутрішній — ендокард, утворе­ний клітинами епітелію, середній — міокард — м'язовий і зовні­шній — епікард, що складається із сполучної тканини і вкритий серозним епітелієм. Артерії (від грец. arteria — дихальне горло, кровоносна суди­на) — кровоносні судини, які несуть кров, збагачену киснем, від серця до органів і тканин тіла (лише легеневі артерії несуть вено­зну кров). Артеріальна система включає легеневі артерії, аорту й розгалуження артерій до артеріол. Аорта (новолат. aorta — під­німаю серце) — головна, найкрупніша артерія кровоносної систе­ми хребетних; забезпечує кров'ю всі тканини й органи тіла. Елас­тичність стінок аорти забезпечує безперервність струму крові по артеріях. Капіляри (від лат. capillaris — волосяний) є мікроскопічними судинами, стінки яких складаються з одного шару ендотеліальних клітин. Середній діаметр капілярів близько 7 мкм, товщина стінок близько 1 мкм, довжина 0,2-0,7 мм. Загальна площа пере­тину всіх капілярів тіла складає 6300 м2. Саме в капілярах кров виконує свої основні функції: віддає тканинам кисень, поживні речовини й виводить двооксид вуглецю та інші продукти дисимі­ляції. Вени (лат. vena — кровоносна судина, жилка) — кровоносні судини, несуть насичену вуглекислотою, продуктами обміну ре­човин, гормонами й іншими речовинами венозну кров від органів і тканин до серця (виключаючи легеневі та пупкову вени, які не­суть артеріальну кров). їх стінка, так само як і в артерій, склада­ється з трьох шарів, але вона набагато тонша і слабкіша, оскільки містить менше гладко-м'язових і еластичних волокон. У просвіті вен є півмісяцеві клапани, які перешкоджають зворотній течії крові.

Схема кровообігу фото

Кровоо́біг — процес постійної циркуляції крові в організмі, що забезпечує його життєдіяльність. Кровоносну систему організму іноді об'єднують із лімфатичною системою в серцево-судинну систему.

Кров приводиться в рух скороченнями серця і циркулює судинами. Вона забезпечує тканини організму киснем, поживними речовинами, гормонами і постачає продукти обміну речовин до органів їх виділення. Збагачення крові киснем відбувається в легенях, а насичення поживними речовинами — в органах травлення. У печінці та нирках відбувається нейтралізація й виведення продуктів метаболізму. Кровообіг регулюється гормонами та нервовою системою. Розрізняють мале (через легені) і велике (через органи і тканини) кола кровообігу.

Кровообіг — важливий чинник в життєдіяльності організму людини і тварин. Кров може виконувати свої різноманітні функції тільки знаходячись в постійному русі.

Кровоносна система людини і багатьох тварин складається з серця і судин, якими кров рухається до тканин і органів, а потім повертається до серця. Великі судини, якими кров рухається до органів і тканин, називаються артеріями. Артерії розгалужуються на менші артерії — артеріоли, і, нарешті, на капіляри. Судинами, які звуться венами, кров повертається до серця.

Кровоносна система людини та інших хребетних належить до закритого типу — кров за нормальних умов не покидає організм. Деякі види безхребетних мають відкриту кровоносну систему.

Рух крові забезпечує різниця кров'яного тиску в різних судинах.

Структура серцевого м.яза

Серце людини (лат. cor humanum) — це порожнистий фіброзно-м'язовий орган, що забезпечує безперервний кровообіг. Серце людини є чотирикамерним. Дві верхні камери називаються передсердями, дві нижні — шлуночками, права і ліва половини серця розділені товстою м'язовою стінкою. Правий шлуночок і ліве передсердя замикають мале коло кровообігу, лівий шлуночок і праве передсердя замикають велике коло кровообігу.

Серце являє собою порожнистий м'язовий насос, розділений всередині на 4 камери: на 2 передсердя і 2 шлуночка.

Передсердя - це тонкостінні м'язові камери, які здатні розвивати лише невелику потужність скорочення. Вони служать тимчасовим резервуаром крові, яка приходить з вен і далі надходить у шлуночки.

Шлуночки - це товстостінні м'язові камери, які здатні розвивати значні по потужності скорочення.

Передсердя і шлуночки з'єднані між собою стулковими - атріовентрикулярними отворами, забезпеченими в лівій половині двостулковим, а в правій - тристулковим клапанами.

З боку шлуночків до клапанів прикріплюються сухожильні нитки, що дозволяє клапанів відкриватися тільки в сторону шлуночків. Крім клапанів отвори мають кільцеподібні м'язи, які беруть участь в замиканні отвори.

Від лівого шлуночка відходить аорта, якої починається велике коло кровообігу, а від правого шлуночка - легенева артерія, нею починається малий або легеневе коло кровообігу. Отвори, якими починаються ці судини, закриті півмісяцевими клапанами, що відкриваються тільки під час скорочення шлуночків.

Стінка серця складається з 3-х шарів: ендокарда, міокарда і епікарда. Основну масу складає міокард.

До основних властивостей серцевого м'яза відносяться: автоматизм, збудливість, провідність і скоротність.

Основні фізіологічні властивості серцевого м'яза

Автоматизм — здатність серця ритмічно скорочуватись під впливом імпульсів збудження, що спонтанно виробляються у ньому. У нормі найбільший автоматизм мають клітини синусового вузла, що розташований у правому передсерді.

Збудливість — здатність серцевого м'яза збуджуватися від різних подразників фізичної або хімічної природи, що супроводжується змінами фізико-хімічних властивостей тканини. Під час збудження серця утворюється електричний струм, що реєструється гальванометром у вигляді електрокардіограми.

Провідність — здатність серцевого м'яза проводити імпульси від місця їх виникнення до скоротного міокарду. При нормальній провідності відділи серця збуджуються у певному порядку. У нормі імпульси проводяться від синусового вузла до м'яза передсердь і шлуночків. Найбільшу провідність має провідна система серця.

Скоротливість — здатність серця скорочуватися під впливом імпульсів. Сила скорочення серцевого м'яза прямо пропорційна початковій довжині м'язових волокон.

Рефрактерність — неможливість збуджених клітин міокарду знову активізуватися при виникненні додаткових імпульсів. Розрізняють абсолютну і відносну рефрактерність. Під час абсолютної рефрактерності на серце не впливають імпульси будь-якої сили. Під час відносного рефрактерного періоду серце здатне до збудження, якщо сила імпульсу, що надходить, є більшою за звичайну.