Лекція 1. Західноєвропейське дворянство. Російські дворяни і поміщики: генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

На Заході дворянство починає формуватися після падіння Римської імперії, коли на її руїнах стали виникати нові держави, засновані германцями. Спочатку одержання відмінностей було персональним, потім – спадкоємним. Королі за службу давали бенефіцій, що згодом ставав леном і феодом. Бенефіцій – особисте дарування, що супроводжувало деякі посади (герцога, графа, маркграфа) у Франкській державі.Виникнувши при Меровингах (481-751 рр.), при Каролінгах (751-987 рр.), персональні посади стають спадкоємними, зливаються з особистим майном і перетворюються на лени, навколо яких групується сільське населення. Поступово землевласницькі права злилися з правом влади і їх стали розглядати як складову частину усякого великого землеволодіння. Тоді великі землевласники стали приймати на свої землі всіх бажаючих і давати їм бенефіцій за службу. Так утворився клас великих землевласників, які не займали королівських посад, але користалися судовими, поліцейськими, фінансовими і військовими правами (тобто феодальним імунітетом) стосовно населення, що живе на цих землях. Місцеві функції державної влади опинилися в руках великих землевласників, що здобули реальну владу на місцях, мали військову підтримку місцевих феодалів, котрі матеріально залежали від них. Королівська влада повинна була з цим вважатися й давати великим землевласникам місце в королівській раді.

У Франції вершиною феодальної ієрархії був герцог, що мав повний імунітет (Нормандський, Бургундський, Тулузький, Блуа, Анжу та ін.). Нижче їх розташовувалися маркграфи, графи, титуловані барони (часто з духовенства). Ще нижче – віконти. Усі названі категорії служили (іноді фіктивну) безпосередньо королю. Основою піраміди були сеньйори – землевласники більш дрібних масштабів, яки служили не безпосередньо королю, а комусь із числа титулованої знаті. У процесі централізації аристократія втратила суверенітет, але зберегла титули (графів, герцогів, баронів) і одержала місце в придворній ієрархії. Вони утворили вищий прошарок французького дворянства, нижче знаходилася нетитулована частина землевласників, родовід яких доходив до 1400 р. Ця станова ієрархія існувала до Великої французької революції.

В Англії сформувалася система, аналогічна континентальній Європі. Дворянство поділялося на вище й нижче. Вище: герцоги – 21 англійський і 7 шотландських родів, маркізи – 20; графи – 11; віконти – 25; барони – 273 роди. На початку ХХ ст. вища шотландська й ірландська знать складалася з 262 родів, із яких – 135 були перами з'єднаного королівства. Нижче дворянство називалося “джентри”. До нього примикали жалувані баронети й кавалери орденів.

В Італії не склалося строгої станової ієрархії у зв'язку з особливостями соціально-політичного розвитку: уже в стародавності тут були великі землевласники, остготці не внесли нічого принципово нового; наприкінці ІХ ст. виникає ряд держав, іноді на чолі з духовними особами або аристократичні республіки.

У Німеччині феодалізм розвивався повільніше, ніж у Франції чи Італії, тут рано оформилася сильна королівська влада. Станова ієрархія складається у ХІІІ ст. на основі “Саксонського зерцала”, у якому встановлювався порядок розташування геральдичних щитів. 1 щит – королю; 2 – духовним князям (герцогам), 3 – світським феодалам, 4 – вільним панам. Тоді ж у ХІІІ ст. виникає лицарство, у наслідку – середнє дворянство, що формувалося з вільних панів. (Перші ознаки майбутнього лицарства з'являються у франків у VIII ст. Це військо васалів, що одержало землю за умовою служби). На Росію вплив німецьких традицій ішов через Прибалтику: з 1710 р. прибалтійські німці входять до складу російського дворянства, що офіційно було підтверджено спеціальним указом у 1723 р.

Швеція: початок її дворянства посходить до тієї ради, що утворилася навколо короля в ХІІІ ст. Остаточне оформлення дворянства датується XVI ст., коли великі землевласники здобувають права й значення при дворі. З початку XVII ст. у Швеції складається станово-представницька монархія. Від шведського дворянства бере свій початок фінляндське, котре з початку ХІХ ст. увійшло до складу російського. На початку ХХ ст. у Фінляндії було 236 дворянських родів, із них: 8 – графських, 47 – баронських, плюс 8 графських і 45 баронських, отриманих від шведських королів.

 Литва, Польща. У XIV ст. у Литві сформувався державний лад з ознаками європейського феодалізму. На чолі – великий князь, нижче – князі уділів. Верхній шар знаті, як і на Русі, називався бояри, дружинники. Наприкінці XIV ст. у Литву проникають польські звичаї й традиції титулування, що стали офіційними після об'єднання Литви й Польщі (у 1549 р. утворюється Речь Посполита). З XV ст. у цей регіон проникають деякі форми європейських гербів і титулів. Після поділу Польщі й приєднання її земель до Росії, було розроблено спеціальне законодавство про права дворянства, за яким виділялося близько 110 посад (чинів державного, придворного, військового характеру), що давали право на отримання статусу російського потомственого дворянства. На початку XX ст. на території, що входила до складу Росії, користалися князівськими титулами – 10 польських родів, у їхньому числі Чарторизькі, Радзівіли; 120 носять графський титул, із них у Росії визнані 56 (у їхньому числі Бєлінські, Мнішки, Островські, Потоцькі). 17 родів одержали титул від папи Римського, але в Росії не визнані. 32 роду – баронських, із них у Росії визнані 6: Вишинські, Горохи, Косинські, Растовецькі, фон-Смоліни, Шодуарь. Станова система титулування і відповідна їй ієрархія існували в європейських державах доти, поки зберігалося феодальне землеволодіння з характерними для нього соціально-політичними традиціями.

 

 Російські дворяни й поміщики:

 генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини.

 Дворянство в загальноприйнятому змісті цього слова, як вищий правлячий шар землевласників, оформляється в Росії у XVIII ст. На той час воно проходить довгий шлях еволюції від нижчої ланки управлінських структур, молодшого дружинника до вищого правлячого кола. У початковий період генезису дворянства не було ні загальної назви шару, ні загальстанового усвідомлення себе соціальною спільністю. Уперше поняття “дворяни” ми зустрічаємо в Лаврент"євському літопису під 1175 роком, у розповіді суздальського літописця про убивство Андрія Боголюбського. Приселков М.Д., який ретельно вивчав літопис, прийшов до висновку, що ця розповідь була записана незабаром після подій, про які йде мова. Це дозволяє говорити про появу терміна ”дворяни” в останній третині XII ст. Потім термін неодноразово зустрічається в 1 Новгородському літопису під 1210, 1214, 1215, 1218 роками. Близьке йому за значенням поняття “дворні люди” уперше зустрічається у Воскресенському літопису під 1215 р., а дворний слуга – в Іпатіївському літопису під 1281, 1287, 1288 роками[38].

 Таким чином, у XII-XIII ст., куди ведуть нас витоки російського дворянства, для позначення осіб цього соціального шару вживалося декілька термінів: дворяни, дворні люди, дворні слуги, слуги під дворським. У літературі немає однозначного трактування значення цих термінів. Разом із тим, можна відзначити, що ці поняття поступово зближаються й залишається одна загальна назва – дворяни. Наприкінці XIX ст. Ключевський В.О. висловив точку зору, найбільш близьку сучасним авторам. Він вважав, що зазначеними термінами називали молодшу дружину. Цю тезу розвив М.Б. Свердлов[39], який вважав, що перші дворяни з'явилися в Древній Русі на ґрунті сеньориальної служби в період роздробленості і з їхнього складу формувався кістяк владних структур великих і удільних князів.

У відношенні економічного становища перших дворян джерела не повідомляють ніяких даних. По новгородських договорах 1234 р., 1266 р. відомо, що вже у XIII ст. склалися різні форми землеволодіння дворян (і вотчина, і умовне тримання). Найдавнішими умовними триманнями (маєтками) були “служні землі” із князівських, боярських, митрополичих земель – сеньориальні дарування XIII-XIV ст. внутришньовотчинного характеру. Практика роздачі землі на умовах обов'язкової служби вперше в офіційному документі, що має статус юридичної загальнодержавної норми, згадується в духівниці Івана Каліти (1325-40 рр.). У ньому, зокрема, міститься розпорядження про передачу їм своєму слузі, Борисові Воркову, села Богородицьке (Ростовська обл.) на умовах служби великому князю і його дітям. Аналогічні розпорядження є також у духівниці Семена Гордого (1340-53 рр.) і договірній грамоті Дмитра Донського (1359-89 рр.) із серпуховським князем Володимиром Андрійовичем. Однак, у той час ще не існувало терміна “маєток”.

По соціальному складу перші поміщики були, як правило, “слуги під двірським”, що виконували господарсько-адміністративні і судово-військові функції. Для них обов'язковість служби стає майновою, точніше поземельною, на відміну від “вільних слуг”, які до XV ст. користалися правом від'їзду і не втрачали при цьому землю. У той період “дача землі” носила внутришньовотчинний характер.

 З кінця XV ст. помісні роздачі мали на меті забезпечення державних потреб, “испомещение” служивих людей здобуває масовий, загальнонаціональний характер. У цілому, державна діяльність московського великокнязівського столу в період централізації характеризувалася конфіскаційно-переселенською політикою. З цим пов'язана розповсюджена точка зору про те, що соціальний прошарок поміщиків виник у зв'язку з масовим переселенням новгородських бояр у 1483-84 рр. Однак, Кобрін В.Б., відомий дослідник російського середньовіччя, вважає її помилковою[40]. На думку зазначеного автора, така термінологія з'явилася в текстах новгородських літописів після їхнього редагування в XVI ст., але практика роздачі землі на умовному праві існувала значно раніше. Вірогідно відомо, що помісне (умовне) право оформляється в загальнодержавному законодавстві наприкінці XV століття (ст. 63 Судебника 1497 р.).  По мірі розвитку помісної системи умовність володіння відходить на другий план, усі частіше зустрічається спадкоємна передача. Основна умова помісного володіння – обов'язковість служби – поширювалася на вотчину вже по “Уложенію про службу” 1556 р., яке прямо зрівняло норму служби з обома типами землеволодіння. У складі поміщиків XV-XVI ст. були і власники вотчин – бояри, окольничі, діти боярські. Вони за службу одержували поземельний оклад на умовному праві і розширяли свої володіння (тобто одночасно володіли вотчиною й умовним триманням – маєтком).

Загальновідомо, що в період централізації відбувається переростання сеньориальної служби в державну. Це привело до зміни генеалогічного складу дворян і їхнього соціально-політичного статусу. Формується поняття державної служби, з'являється прошарок служивих людей, до складу яких входять усі, хто знаходився на службі великого князя – від колишніх князів уділів до рядових дворян. Таким чином, дворяни, у минулому члени вотчинної адміністрації і молодші дружинники, опиняються в одній соціальній групі зі своїми колишніми сюзеренами. Вони займали різні ступіні ієрархії, але відносилися до однієї соціальної категорії. Нащадки дрібних удільних князів (Ушаті, Симські, Прозоровські тощо) зрівнялися з нетитулованим московським боярством, навіть встали в один ряд із другорядними по родовитості, але впливовими при дворі родами Кошкіних, Количевих, Сабурових. Цей процес можна помітити при формуванні складу й ієрархії служивих князів.

Дворяни і діти боярські московського списку були головними діячами центрального управління (цивільного і військового). Первісне звання “діти боярські” було більш почесним, але з 1566 р. у грамотах на перше місце висуваються дворяни. У XVII ст. категорія дворянства поглинула проміжні соціальні верстви, але ще не оформилася як офіційна назва усього прошарку служивих землевласників і не охоплювала вищий його розряд – представників титулованих родів. Однак, навіть після встановлення офіційного найменування дворянин, ним було не прийнято користуватися в побуті (образливо було звернутися “дворянин Голіцин”). Слід зазначити, що дворянин – не звання, не титул, а визначення соціального статусу. Для виділення знатних, наближених до імператорського Двору родів, з'явилася нова система соціального етикету, яка враховувала європейські традиції титулування і конкретні соціально-політичні потреби державного розвитку. Зближення розрядів служивого прошарку продовжувалося на протязі всього XVII ст. У його основі лежали такі фактори: загальні по суті землевласницькі права; служиве положення в державі; загальний статус відносно військової служби; ліквідація деяких привілеїв титулованої знаті. Крім того, із початку XVII ст. стежили, щоб у число “служивих по отечеству” при нових наборах не попадали діти селян, священиків, холопи. Це створювало соціально-правові передумови оформлення потомственого дворянства.

У результаті реформ початку XVIII ст. сформувалася складна система державного управління. Для її функціонування була необхідна спеціальна група осіб, які підпорядковувалися тільки верховної владі і залежала від неї у службовому відношенні і майновому забезпеченні. Петро I робить ставку на дворянство, якому, як і під час свого виникнення, треба було взяти на себе виконання адміністративно-фінансових і військових обов'язків, але вже на якісно новому рівні. Еволюція дворянства цього періоду забезпечувалася свідомою діяльністю державної влади, що відбилося в появі спеціального дворянського законодавства. Два законодавчих акти петровського періоду мали вирішальне значення – указ про єдиноспадкування 1714 р. та “Табель про ранги” 1722 р. Перший фактично зрівнював у правах маєток і вотчину, другий – надавав право придбання статусу потомственого дворянина за вислугою (за військовою службою з XIV класу, за цивільною – із VIII. Ні носії родових титулів, ні великі поміщики-землевласники до “Табелю про ранги” не потрапили. Родова аристократія опинилася поза головною службовою ієрархією і щоб потрапити до неї повинна була вступати на службу державі. Виявилася ще одна особливість: як тільки отримання дворянства за службою набуло масового характеру, упав його авторитет в очах громадськості (дворянство, яке було отримано за чинами стало розглядатися як другосортне).

Петровське законодавство вело до появи безземельного дворянства, що було зовсім новим явищем. З моменту свого становлення дворянин був “служивим землевласником”. Саме з ним пов'язана поява й розвиток до рівня державної політики умовного землеволодіння – маєтку (на відміну від вотчини, родового спадкоємного володіння). Протягом усього XVIII ст. відбувається зближення землевласницьких прав вотчинників і поміщиків: перші стали зобов'язані державі службою, другі – юридично закріпили право розпорядження землею

Уже при Петрі I дворянство поділялося на потомствене й особисте. Принцип і норма потомственого дворянства були сформульовані в іменному указі від 6.01.1721 р., у якому говорилося, що дворянами є всі обер-офіцери, їхні діти й нащадки. Через рік було установлено (15 пункт “Табелю про ранги”), що дворянське достоїнство передається тільки сину, що народився після одержання обер-офіцерського чина, а при відсутності такого – одному з дітей, що народилися раніше. Інші діти одержували статус обер-офіцерських дітей. У відношенні осіб цивільної й придворної служби питання про передачу дворянського статусу вирішувалось ще суворіше: “які в рангах не з дворян, оних діти не суть дворяни”. Так була юридично оформлена практика дарування особистого (персонального) дворянства (тобто без права наслідування). Сам термін “особисте дворянство” був зафіксований у Жалуваній грамоті дворянству в 1785 р.

Потомствене дворянство по петровському законодавству отримувалось: 

Народженням від батька - потомственого дворянина; даруванням найвищою владою (правил не існувало); службою військовою й громадянською (строго відповідно до законодавства - за чином чи орденом); особисті дворяни могли стати потомственими, коли отримували наступного чину або виклопотали у імператора дозвіл на право передачі дворянства в спадщину у зв'язку з багаторічною (більш 20 років) службою в обер-офіцерському чині.

Дворянство мало істотні переваги перед іншими верствами, але на початку XVIII ст. цей прошарок жив за суворим розпорядком. Він мав один всепоглинаючий обов'язок – служити державі. У 60-80 роки XVIII ст., при Катерині II, коли завершився процес корпоративного оформлення дворянства і його перетворення в привілейований пануючий прошарок, російське дворянство одержало законодавство, що звільнило його від яких-небудь обов'язків перед державою і надало йому самоврядування. Оформлення корпоративних прав російського дворянства на протязі XVIII століття, поява безземельного дворянства вели також до зміни змісту поняття поміщик. Їм стали позначати дворян, що мають земельні володіння, на відміну від дворян – державних службовців. У той же період стає більш рішучою станова політика держави. Ії важливою метою було забезпечення спадкоємного характеру дворянства, обмеження доступу до цього прошарку осіб недворянського походження. У зв'язку з цим у XIX ст. двічі (11.06.1845 р. і 19.12.1856 р.) підвищувався рівень вимог для отримання дворянства по вислузі (див. табл. 13). Така політика пояснювалася деякими обставинами. У зв'язку зі збільшенням бюрократичного апарату мав місце дефіцит потомствених дворян і уряд не скасував петровського законодавства. З іншого боку – держава, як і раніше, дотримувалася обмежувальної станової політики і цим було обумовлене звуження можливостей отримання дворянського статусу за вислугою. У 80-і роки XIX ст. передбачалося ще раз підвищити клас, що дає право отримання дворянства (із VI і IV до III). Це положення не було реалізовано, але обмеження усе-таки були встановлені. З 1.08.1898 р. IV чин став даватися тільки після п'яти років перебування в попередньому класі й посаді. Через два роки (2.08.1900 р.) до цього додана ще одна умова – обов'язковий термін служби в класних чинах не менш 20 років. У результаті на рубежі XIX-XX ст. стало практично неможливим одержати потомствене дворянство за чином, проте була поширена практика підвищення тих, хто вже належав до дворянства, але раніше не домігся чинів.

       Таким чином, ми розглянули соціальний статус і поземельні права російських дворян і поміщиків. У відношенні генеалогічного складу цих прошарків можна відзначити, що він мінявся відповідно до його еволюції й соціального статусу. Спочатку, дворяни були представниками неаристократичних родів, тобто в генеалогічному плані не належали до князівських династій Рюриковичів, Гедиміновичів. У XVIII ст. ішов процес корпоративного оформлення дворянства й злиття двох форм землеволодіння (вотчинного й умовного), тоді терміном дворяни стали позначати як потомствених, так і жалуваних князів, а також дворян “за вислугою”. В цей період його генеалогічний склад змінився: до дворянства вже входили представники різних родів від нащадків Рюриковичів до представників раніше нікому невідомих родин.

Таблиця 9.    Класи і чини, що дають право на дворянство

(відповідно до «Табелю про ранги»)

Рік                                Клас і відповідний йому чин

                          по військовій службі                      по цивільній службі 

    1722    XIV клас, I обер-офіцерський   VIII клас, колезький асесор

                 чин (фендрик, мічман, флі-        потомствене дворянство

                 гель-ад'ютант) – потомствене

                 дворянство


1845 VIII клас, I штаб-офіцерський  V клас, статський радник

     чин (майор, військовий старши- VI-IX клас– особисте дворянство

     на) – потомствене дворянство; X-XIV класи – особисте почесне

     до VIII класу – особисте            громадянство

                дворянство

1856 VI клас, останній штаб-             IV клас, дійсний статський

          офіцерський чин – потомствене радник, обер-прокурор, герольд-

      дворянство; VII-XIV                  мейстер; із V класу – особисте

      клас – особисте дворянство      дворянство

Таблиця 10

     Форма почесного звертання (відповідно до «Табелю про ранги»)

     I-II класи              Ваше високопревосходительство

III-IV класи          Ваше превосходительство

V клас                  Ваше високородіє

VI-VIII класи       Ваше високоблагородіє

IX-XIV класи       Ваше благородіє 

Лекція 2. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди в генеалогії.

 

Перш ніж приступити до розгляду даного питання, слід зазначити, що під ”виїзжими” родами маються на увазі ті, що ведуть свій початок від іноземного предка, тобто вважають засновником свого роду людину, яка колись виїхала до російських земель, тут оселилася й дала деяку кількість гілок. Савелов Л.М. за матеріалами Оксамитної книги підрахував, що до неї увійшли: 33 роди, засновники яких виїхали з Росії; 96 родів, що нікуди не виїжджали і не пов'язували свого походження з іноземними предками; 804 – “виїзжі”, при цьому найбільший відсоток складають татарські, литовські, польські домішки. Карнович Є.П. вважає, що все російське дворянство походить від іноземців, хоча і вважає їх обрусілими. Ми ж не будемо займатися визначенням відсоткових домішок іноземної крові в середовищі російського дворянства. Ще Ключевський В.О. помітив, що національності і державні порядки починаються незалежно від етнографічного складу крові того чи іншого князя. Відзначимо тільки те, що іноземці на Русі традиційно шанувалися й залишили помітний слід у російській політичній історії, особливо в переломні моменти. Навіть при поверхньому, ретроспективному погляді на проблему, можна виділити кілька етапів активного припливу іноземців із наступним включенням у політичне життя і державну структуру країни.

Початкові сторінки політичної історії Давньоруської держави, як і легенди про походження великокнязівської, згодом царської, династії, пов'язані з варягом Рюриком. Можна скільки завгодно сперечатися з фактом покликання варягів на Русь і про їхню роль у політичній історії, але не варто забувати про те, що представники правлячої до кінця XVI ст. династії вважали себе Рюриковичами, тобто виводили свій рід від іноземця, що одержало офіційне підтвердження в “Государевому родословці” – першій родовій книзі Росії. Для того періоду був характерний приплив іноземців норманського походження з військового середовища, із Візантії – у культурному й релігійному середовищі; не можна не враховувати й вплив “Великого степу” (хазари, печеніги, половці).

Другий період іноземної навали, до речі у буквальному значенні цього слова, пов'язана з татаро-монголами. Хронологічно це XIII-XIV ст. Іноземці цього часу, як правило, вихідці з Орди, нащадки ординських мурз, що втратили владу. Вони переходили на службу Литві, Москві, рідше іншим повновладним князям.

Наступний етап приходиться на період Російської централізованої держави. Це XV-XVII ст. – час, коли суперечливо, але тісно розвиваються відносини Росії з Великим Литовським князівством і Польщею. До складу Російської держави входять землі, які раніше належали Литві й Орді, що спричинило посилення строкатості етнічного складу населення, особливо після ліквідації у 50-ті роки XVI ст. Казанського, Астраханського, Сибірського ханств. Саме в цей час з'явилися роди, який можна назвати “двічі виїзжими”: з Орди в Литву, із Литви – у Росію (рідше Орда – Росія - Литва). У цьому плані показовим є рід Глинських – литовських вихідців татарського походження, що грали найпершу роль при дворі малолітнього Івана IV (його мати Олена належала до цього роду).

 

 

Спадний змішаний розпис російської гілки роду Глинських.

Глинські – князівський рід XV-XVIII ст., легендарні звістки родоводу виводять рід від одного із синів Мамая, татарського хана, що володів у Наддніпрянщині м. Глинським і сусідніми з ним Полтавою й і Глинницею. Перші князі Іван і Борис згадуються в грамоті 1437 р. Рід Глинських на початку XVI ст. дорівнювався за значенням Рюриковичам і Гедиміновичам. Рід Глинських у Росії згас до початку XVII ст. Інша гілка князів Глинських існувала в Польщі, від її відповідно до родоводів іде дворянський рід Глинських, що втратили князівський титул у на рубежі XVII-XVIII ст.

1. Мамай, татарський хан, розбитий Дмитром Донським на Куликовому полі в 1380 р., утік до Кафи.

2. Мансурхсань, татарський хан, син Мамая, кочував між Доном і Дністром.

3. Лесхада, татарський хан, син Мансурхсаня. Хрещений у православну віру під ім'ям Олександр. Присягнув литовському князю Вітовту, одержав у долю Глинськ і Полтаву. Далі іменувалися Глинськими по родовому володінню. Фамільне прозвання топонімічного типу.

4. Іван Олександрович, одружений на князівні Настасії Данилівні Острозькій.

5. Борис Іванович, у 1437 р. дав присягу на вірність польському королю Владиславові Ягайло.

6. Лев Борисович. Засновник російської гілки роду Глинських

7. Василь Борисович.

8. Іван Борисович, намісник чернігівський (1485-96 рр.)

9. Іван Львович Мамай, син Лева Борисовича (№ 6), до 1507 р. воєвода Київський, з 1507 р. – Новогрудський. Перейшов на службу до Москви в 1508 р. разом із братами.

10. Василь Львович, син Лева Борисовича (№ 6), перейшов на службу до Москви в 1508 р. разом із братами. Був дідом по материнській лінії першого російського царя – Івана IV Грозного.

11.  Михайло Львович Дородний, син Лева Борисовича (№ 6), важливий державний діяч, виховувався при дворі німецького імператора Максиміліана, прийняв католицтво. Повернувся до Литви у 90-ті роки XV ст., впливав на великого князя Олександра Казимировича. Прагнув утворити окрему державу з руських, українських, білоруських земель, які входили до Литви. Це викликало невдоволення при Дворі короля. Новий король Польщі Сигізмунд позбавив його всіх посад. Михайло з братами Іваном Мамаєм і Василем організували змову, потерпіли поразку і втекли до Москви на службу до Василя III. Це стало приводом для початку чергової російсько-литовської війни. 3 грудня 1533 р. він одержав від великого князя Василя III боярський титул. Дядько дружини Василя III і матері першого російського царя Івана IV Грозного – Олени Глинської. Піднесення роду в першій третині XVI ст. багато в чому зобов'язано йому. Користався великим впливом при Дворі Василя III і в період регентства Олени Глинської. У 1534 р. організував змову проти фаворита Олени - князя І. Ф. Овчини Телепньова-Оболенського. Був схоплений, помер в ув'язненні в 1534 р.

12. Олена Василівна Глинська, дочка Василя Глинського (№ 10) і княгині Ганни, друга дружина московського великого князя Василя III, мати Івана IV, у 1533-1538 р. регентша над малолітнім сином. Померла в 1538 р., можливо отруєна.

13. Михайло Васильович, син Василя Львовича (№ 10), брат Олени Глинської, дядько Івана Грозного. Учасник вінчання Івана на царство. У 1552-55 рр. – воєвода у м. Казані на Камі, у 1556 р. учасник походу проти кримських татар, у 1556-57 рр. – Новгородський намісник Помер у 1559 р.

14.  Іван Васильович (Грозний), син Олени Глинської і Василя III.

 

Етногенеалогічний склад вищого розряду служивих людей Російської централізованої держави відповідно до матеріалів Савелова Л.М. може бути представлений у виді наступної ієрархії:

1. Потомство Рюрика.

2. Потомство Гедиміна.

3. Роди російського походження.

4. Роди, “виїзжі” із Заходу.

5. Роди татарського походження.

Варто визнати, що всі представники потомствених князівських династій у Росії самі вже не були «виїзжими», але вели свій рід від іноземця, як правило, у трьох варіаціях – Рюриковичі, Гедиміновичі, Чингізиди. З другої половини XVII ст. у Росії підсилюється приплив іноземців європейського походження, які відігравали значну роль у розвитку російської науки й мистецтва. До цього часу поняття роду зживає себе, починається новий період історії, пов'язаний з формуванням політичних структур абсолютної монархії, династичними проблемами, появою іноземців на російському престолі. Цей період має свою специфіку і вимагає самостійного вивчення.

Аналізуючи конкретно-історичний матеріал того часу, коли йшло формування служивого прошарку Російської держави і його соціальної ієрархії, можна виділити деякі характерні риси: розрив зв'язків з етнічною батьківщиною і відносно швидка асиміляція з місцевим населенням, включення в його соціально-політичну структуру, значний внесок у розвиток різних сфер життя як підданих Російської держави. Поява іноземців не носила характеру масової еміграції чи насильницького вторгнення, не переслідувала цілей господарської колонізації чи відторгнення якої-небудь території (за винятком періоду війн). Виїжджали індивідуально, родом чи з дружиною.

У соціальному плані серед іноземців досить чітко просліджується два прошарки. Перший представляють незнатні, небагаті люди, частіше військові, авантюристи. Другий – нащадки князівських династій, що утратили владу, представники бічних гілок, головним чином із Литви чи Орди. Обидва прошарки виїжджають у пошуках кращої долі, але в князівському середовищі зустрічаються князі-емігранти, що виїхали з політичних мотивів, у їхньому числі вже згадуваний М. Глинський.

Для іноземців, що прибувають у Росію в період централізації, обрусіння йшло динамічно, але не репресивними методами, тобто не було створено спеціального військово-поліцейського чи якогось іншого апарату для контролю за цим процесом, не існувало спеціальної законодавчої бази стосовно осіб іноземного походження. «Природність» обумовлювалася особистою зацікавленістю, тобто, включенням представників «виїзжих» родів у соціально-політичну й придворну структуру Московської держави. Для Московського Двору, що став центром об'єднавчого процесу, визначальну роль грали не етнічне походження, а час, умови переходу на московську службу й особиста відданість. Це визначило специфіку складу московського дворянства, про засновників якого В.О.Ключевський писав, що вони зійшлися в Москву ледве не зі всіх кутів Російської землі, навіть із таких, де в ті століття ще дуже мало “пахнуло Руссю”.

У середині-кінці XV ст. при Дворі московського государя серед осіб, що займали ведучі позиції, були Патрикеєвичі з Литви; Сабурови-Годунови, Давидови-Батурліни з Орди; Ховріни-Головіни з Криму; Количеви-Кошкіни «із прус». Саме з цих родів у значній мірі формувався склад окольничих – другий чин Московської держави. Перший чин – бояри – переважно закріплювався за нащадками колишніх князів із Рюриковичів. У середовищі старомосковського дворянства, що складає ядро державного апарату і відображує склад усього класу землевласників, можна виділити три генеалогічних групи (прошарки).

 Перша представлена князями Рюрикова дому, це нащадки колишніх великих і удільних князів: Стародубські, Ряполовські, Шуйські, Оболенські, Звенигородські й інші, що перейшли на службу Москві ще в XIV ст. Ця категорія навряд чи може бути віднесена до «виїзжих», незважаючи на наявність у їхніх родоводах легенди про іноземне походження предка: вони пройшли загальний шлях розвитку й становлення з московським Двором, справою довели особисту відданість і користалися заслуженою довірою великого князя.

Другий прошарок був представлений вихідцями з роду Гедиміновичів, це “виїзжі з Литви”, від яких уже на московській службі з”явились князівські роди Хованських, Патрикєєвих, Булгакових (від них – Куракіни, Голіцини), Щенятєви, Колишкови й ін. За даними ленінградського історика Шепелева Л.Є., до кінця XIX ст. з 250 врахованих князівських родів 40 були Рюриковичі і Гедиміновичі, Гедиміновичі відносно рано перейшли на московську службу, не мали земельних володінь у Північно-Східній Русі, були міцно пов'язані з московським великокнязівським Двором і государевою службою. До середини XVI ст. вони злились з місцевою боярською аристократією, займаючи верхню ступінь внутристанової ієрархії (Бєльські, Патрикеєви, Мстиславські). Коли литовські князі переходили на службу без землі, як правило до кінця XV ст., вони одержували володіння в Північно-Східній Русі з рук московського князя. Хрестоматійним прикладом є передача в першій чверті XVI ст. князю Мстиславському Ф.М. Юхотського уділу, що раніше входив до “отчини” ярославських князів. Аналогічні володіння одержали Бєльські, Глинські й інші. Така практика була традиційною, про що досить часто згадують родовідні книги. На рубежі XV-XVI століть відновляється практика переходу князів від Литви до Москви із землею, саме ця група склала категорію служивих князів південно-західного регіону. Гедиміновичі в правах, соціально-політичному статусі мало чим відрізнялися від Рюриковичів.

До третього прошарку відносяться представники інших “виїзжих” родів із Європи (переважно, польські) і з Орди. Як правило, вони відносилися до нетитулованої московської знаті. Це Сабурови, Годунови, Вел”ямінови, що ведуть свій рід від мурзи Четь, який хрестився при Івані I; Бібіков – від татарина Жидимира, що виїхав із Синьої Орди до великого князя Михайла Ярославовича Тверського; Болтини – від мурзи Кутлубага, що виїхав із Великої Орди в XV ст.; Нарбекови, Державіни, Парецькі, що вважали своїм генеалогічним предком мурзу Багрима. Окремо можуть бути виділені нащадки ординських ханів, що перейшли на московську службу і після прийняття християнства отримали князівський титул, але не грали якої-небудь значної ролі в політичному житті Російської держави. Карнович Є.П. нараховував наприкінці XIX ст. до ста таких прізвищ татарського й мордовського походження. До цієї ж групи відносяться роди, що ведуть початок від Гланда Камбіли з Прусії: Кобиліни, Кошкіни, Количеви, Захар'їни, Неплюєви, Шереметєви й ін.

Розглядаючи історію “виїзжих” родів, ми зіштовхуємося з поняттям генеалогічної легенди. З цього погляду виділяється дві групи родів. Перша містить у собі роди з достовірним генеалогічним минулим, засновники яких датуються не раніше XII-XIII ст. і від них просліджується безупинна лінія до нащадків, наприклад, роди, що ведуть свій початок від Гедиміна. До другого відносяться роди з легендарним минулим, що характеризується непідтвердженими генеалогічними зв'язками із засновником роду, його неясним соціальним статусом. Хронологічний розрив від згадуваного в легенді пращура до першого представника цього роду, чиє походження підтверджене документально, може складати кілька сот років. Ми вже згадували рід Багратидів, що веде свій відлік від перських сатрапів Оронтидів (IV ст. до н.е.), а достовірний родовід доходить до VIII ст. н.е.[41]

Цікава але недоведена легенда про засновника родів Романових, Шереметєвих, Кобиліних, Количевих і ряду інших. Одна з версій виводить їх від прусського короля Вейдевута. Достовірним же предком вважається Гланд Камбіла Дивонович, що разом із сином, який після водохрещення був названий Андрієм Івановичем Кобилою, виїхав на Русь у XVIII ст. Розрив між двома ймовірними предками складає більш 10 століть і ніяких вірогідних даних про їхні генеалогічні зв`язки. Таких прикладів можна навести десятки, але найвідоміший з них – це виведення напівлегендарного Рюрика в 14 коліні від Пруса, брата римського імператора Августа, не кажучи вже про те, що також недоведеним є походження київського князя Святослава, від якого йде вже спадкування київського столу нащадками Рюрика по чоловічій лінії (відповідно до літописної традиції).

В історичній літературі не без підстави вважається, що Іван IV першим показав приклад виведення роду від іноземця. При ньому до Государевого родословця була офіційно включена легенда про походження Рюрика від Пруса, вона ж згадується в грамоті польському королю Сигізмундові Августові. Відповідно до цього прикладу, Государевий родословець, Оксамитна й інші родовідні книги в ряді випадків виводять початок роду з-за кордону, незважаючи на хронологічні розбіжності, що можуть свідчити про місцеві корені й зміну даних у родословцях відповідно до політичної традиції. Наприклад, згідно з легендою, засновником роду Новосильцових – бояр перших московських князів – є Шель, що приїхав у 1375 р. зі Свейского королівства (Швеція) у Польщу, а потім у Москву до Дмитра Донського і хрестився під ім'ям Юрій. Сама легенда в Государевому родословці відсутня, а відповідно Шалая – вірогідного засновника роду Новосильцових – у джерелах XVI ст. згадується «виїзд із німець». Не сходяться і дати: син Юрія Шала (Шеля) – Яків Юрійович Новосилець – згадується в російських літописах під 1374 р., як окольничий великого князя московського і намісник м. Серпухова, що був недавно побудований[42].

 Цікавий приклад із варіантами родоводу О.С. Пушкіна, особливо в тій частині, що показує його генеалогічний зв'язок з останніми Рюриковичами чи Романовими (див. табл. 11 і додатки до неї). Ряд авторів виводять рід Пушкіних, як і Романових, від Радши (Ратши). Він був відомий на Русі з XII ст. і входив у число найбільш розповсюджених засновників фамільних груп. У шостому поколінні від Радши – Григорій Олександрович Пушка (1380 р.) – прямий предок поета, у 21 – сам поет (табл. 11 ). У такому випадку родичами О.С. Пушкіна були його відомі сучасники: Головіни, Татищеви, Ржевські. Є привід вважати його племінниками М.Ю. Лермонтова (відповідно жіночій лінії – в 11 коліні), Лева Толстого (п`ятиюрідне споріднення). По материнській лінії великий російський поет належав до роду Ганнібалів, що схематично ілюструє фрагмент родоводу Пушкіних

Таблиця 11.        Фрагмент родоводу О.С. Пушкіна.

                    Петро Петрович Пушкін (1644-92 рр.)


Петро                                                           Федір

     
 


Олександр                                                 Олексій


Лев                                                           Марія   Осип (Абрам) Ганнібал 


Сергій                                                       Надія Осипівна Ганнібал 

 

                     Олександр Сергійович Пушкін (1790-1837 рр.)               

 

У червні 2002 року одеська газета “Порто-франко” передрукувала публікацію оглядача російського журналу “Родіна” Лева Аннинского[43]. У ній міститься інформація про те, що прямим нащадком О.С. Пушкіна (правнуком позашлюбній лінії) був Лев Троцький (Бронштейн), старшого брата й сестру якого зовсім не випадково звали Олександр і Ольга. Дитя любові О. С. Пушкіна й польки Анжеліки Дембинської було відправлено в родину Раєвських, у їхній південний маєток під Полтавою, де і була виписана метрика. Хлопчику дали ім'я Леонтій і прізвище матері – Дембинський. Леонтій, коли став дорослим, був секретарем генерала Раєвського і вже після його смерті мав роман з однієї з його кузин. У результаті цього зв'язку в 1846 р. народилася позашлюбна дитина, яку передали на виховання в надійну єврейську родину. Так з'явився Давид Леонт`євич Бронштейн, молодшим сином якого і був відомий революціонер ХХ ст. – Лев Бронштейн, більше відомий під псевдонімом Троцький. У схемі це виглядає досить просто.

 

  О.С. Пушкін         Анжеліка Дембинська

 

             Леонтій Дембинський

 

              Давид Леонт`євич Дембинський (після усиновлення Бронштейн)

 

              Лев Давидович Бронштейн (псевдонім Троцький)

У Лева Давидовича, як і в Пушкіна О.С. случалися безпричинні непритомності, був нервовий тик у лівому куті рота (Пушкін не гриз нігті чи перо, як думали деякі, а прикривав нервовий тик). Були й інші збіги спадкоємних ознак: подагра, короткозорість, шлунково-кишкові проблеми. Автор статті (Лев Аннинський) вважає, що знання достовірної інформації про цю таємницю і її озвучування після видання в Парижі в 1937 р. автобіографічної книги Л. Троцького «Моє життя», привели до загибелі С. Гессена, Б.Модзалевського, Б.В. Томашевського. Біографія великого російського поета канонізувалася і ретельно охоронялася від небажаних трактувань і асоціацій. Це одна з родовідних легенд, а достовірну інформацію про родовід О.С. Пушкіна можна знайти в роботах Веселовського С.Б.[44], Русакова В.М., Черкашина А.А., Лациса А.

Наведемо ще кілька прикладів коротких легенд. Вони часто зустрічаються в літературі з генеалогії, наприклад, у спеціальних роботах Савелова Л.М. та Петрова П.Н.[45] Рід Старкових виводиться від Серкиза, що приїхав із Великої Орди до Дмитра Івановича Донського. Один із його онуків був названий Федором Старко. За іншими даними відомо, що Серкиз у XIV ст. був московським боярином, що мав у Підмосков'ї земельні володіння (сучасне Черкизово). Белеутови виводили свій рід від князя Редеги, якого вважали ординцем. Однак, відповідно літопису це ім'я належало касожському князю XI ст. Його нащадок звався Ондрій Одинець, син якого – Белеут. Предок Ростопчиних виїхав із Криму до Москви в князювання Василя III, прийняв православ'я. З письмових джерел відомо, що його онуки були убиті при узятті Казані в 1552 р. У XVII ст. Ростопчини служили за московським списком і були стольниками. Федір Васильович Ростопчин у 1799 р. був зведений у графське достоїнство. Він відомий як генерал-губернатор Москви в 1812 р.Рід Лермонтових походить від шотландця Георга Лермонта, що служив у польському війську й був узятий у полон московськими воїнами при облозі м. Білої в 1613 р. Потім Георг одержав маєток у Галицькому повіті. Російська гілка Лермонтових пішла від одного із синів Георга – Петра, що був в 1656-57 рр. воєводою в м. Саранську. Онуки Георга – Євтихій і Петро були стольниками. З цього роду походить відомий російський поет М.Ю. Лермонтов. У 1843 р. одна з чисельних гілок роду була внесена до 6 частини родовідної книги по Воронезькій губернії.

Питання про генеалогічні легенди в російській історії має політичне звучання. Після внесення до родословців, легенди про походження здобували офіційний статус і могли бути доказом у позовах про генеалогічні корені роду. Не випадково сплеск легенд приходиться на середину-другу половину XVI ст. – час формування складу Боярської думи, Земського собору, системи місництва. Такі легенди дозволяли поставити на один рівень осіб незнатного роду – близьких до Московського Дому, що піднялися разом із ним у період централізації – із великокнязівською й удільною знаттю місцевого походження. Також це дозволяло обійти умовності місництва, тобто, суперничати з колишньої родовою знаттю, наприклад, якщо рід вівся від татарського мурзи. З цією метою з'являються “замовлені” легенди. Наприклад, узвишшя роду Глинських (див. розпис роду спочатку лекції), дозволило включити його до Государевого родословця поряд із Рюриковичами. З більш пізньої історії широко відомі спеціально створені й офіційно визнані генеалогічні легенди про походження Потьомкіних, Скавронських, із роду яких походила Катерина I – Марта Скавронська[46]. Розповсюдженим прикладом узвишшя роду стає практика його виведення від древнього однофамільного, але який припинився. Наприклад, князі Воронцови, що піднялися в XVIII ст., вважали, що їхній рід походить від легендарного Симона Африкановича, який виїхав «із німець» у XI ст. Загальний гербовник підтримав цю легенду, незважаючи на хронологічний розрив не менш п'яти сторіч від легендарного предка до точно встановленого . Це відповідало політичним інтересам царюючих осіб і їх найближчого оточення. Однак, відомий генеолог Долгоруков П. вважав, що той древній рід припинився в 1587 р. Воронцови, яки піднялися у XVIII ст. походять від стрілецького сотника Гаврила Никитича Воронцова, що був убитий в 1678 р. Вірогідно ні одну з версій довести неможливо.

Дослідниця Бичкова М. Є., яка вивчила численні матеріали Розрядного приказу, прийшла до висновку, що у XVI ст. усі родоводи містили легенду про “виїзд”. У пізніх розписах вони майже не змінилися. У XVII ст. частина родин легенд не давала, бо сам факт служби великим князям був ознакою стародавності роду. Легенди XVII ст. короткі: ім'я засновника роду, час виїзду, дарування. Мало місце запозичення чужих легенд із XVI ст. (Ласкиревих, Глинських). Новим явищем стало посилання на польські родовідні книги (Грушецькі, Єлагіни). Зникають фантастичні легенди, але з'являються підроблені розряди, що використовуються як документальний доказ стародавності роду.

У відношенні фамільних прозвань іноземних родів у Росії точно визначитися неможливо, однак, просліджується ряд характерних рис. З'ясовано, що час “виїзду” впливав не тільки на соціально-політичний статус, але і на прізвище, яке закріпилося за родом. Мало значення до чи після оформлення прізвища був зроблений перехід, тобто, людина “виїхала” уже з прізвищем чи одержала його на московській службі, відповідно до місцевих традицій. Якщо “виїзд” відбувся до XVI ст., коли в Росії ще не завершився процес формування прізвищ, і рід розростався на російській службі, то за кожною гілкою роду закріплювалося своє прізвище, звичайно ніяк не пов'язане з етнічним походженням засновника роду. Це можна проілюструвати на прикладі утворення прізвища Романових. Гланд Камбіла Дивонович, достовірний предок Романових, що “виїхав із прус” у XIII ст. постійного прізвища не мав. Після водохрещення він прийняв ім'я Іван. Його син звався Андрієм Івановичем Кобилою, мав п'ять синів, що стали родоначальниками 17 родів російського дворянства. У першому коліні Андрій Іванович і його син прозивалися Кобиліними, Федір Андрійович і його син Іван – Кошкіни, син останнього – Захарій прозивався Кошкіним-Захар”їним, а його нащадки просто Захар'їними. Із шостого коліна – Юрія Захарійовича Захар'їна – їх стали величати Юр'євими. Діти Петра Яковича і його брата Василя звалися Яковлєвими, Романа Юрійовича – Юр'євими, потім – Романовими.

Аналогічні процеси спостерігалися і стосовно інших родів Серед потомства Індриса в XVI ст. було троє братів Толстих – Яків, Михайло, Прокопій, що дали гілки Милославських, Голеніщевих-Кутузових-Толстих, а в більш пізніх відгалуженнях цього роду – Васильчикових, Данилових, Молчанових, Тухачевських. До речі, за деякими даними німець Індрис «виїхав» не один, а з дружиною близько 2000 чоловік, які, обрусіли на російській службі й теж поклали початок багатьом родам. Нащадки німця Долу носять родові прозвання Свєчиних, Яхонтових, Левашових; литовця Лаховича - Ліхачови й Краєвські.У випадках, коли іноземець уже мав прізвище, застосовувалися різні способи його русифікації. Одним із таких був запис іноземного прізвища в російської транскрипції, іноді з незначними змінами, у першу чергу, у закінченнях. Так, італійці Чичері й Кассині, що приїхали в Москву із Софією Палеолог, нареченою Івана III, перетворилися відповідно в Чичерина і Кашкіна (Кашкевича); італійці Баско і Брюлло відповідно в Баскова і Брюллова. Англійське прозвання Burnes російською мовою писалося Бурнес, нащадки іменувалися Бурнесови чи Бурнашови. Англійський лікар у Росії звався “Фома” і мав сина, якого називали Фомін син. За його родиною закріпилося прізвище Фоміцини. Цікаава практика перекладу прізвищ на російську мову і навпаки., це явище насамперед стосувалося діячів мистецтва. Так, відома у свій час акторка Лєсогорова в перекладі на німецький стала Вальдберг, співачка Цвєткова на італійський манер зазвучала як Фіоротті. Досить часто іноземні прізвища записувалися з включенням додаткових приставок, прийнятих у ряді європейських країн: мак- шотландські прізвища, фон – німецькі, де – французькі, фиць – ірландські. Саме в такий спосіб Кос-фон-Дален став Козодавлевим, фон Берланд – Фонберлановим, фон Візен – Фонвізін, фон Менгден – Фомединим, де Гур – Дегуровим, де Рихмонд – Деримонтовим (Дермидонтовим), де Рібас – Дерібасом тощо. За тим же принципом у прізвища “виїзжих” з Азії включалися родові титули хан, мурза, бек: Муханов (Му-хан), Бібіков (Бі-бек), Карамзин (Кара-мурза).

Спеціального дослідження вимагає питання про титули й герби “виїзжих” родів. У порядку загальних зауважень можна відзначити, що герби таких родів мали досить чіткі зв'язки з етнічною батьківщиною, хоча створювались відповідно до російських традицій гербоутворення. Рідше вони зберігали герб своєї країни без змін, найчастіше, тоді, коли вони не затверджувалися в російському дворянстві, а зберігали статус титулованого іноземного роду. Цікаве дослідження геральдичного родоводу цесаревича Олексія Миколайовича, останнього спадкоємця російського престолу, із залученням гербів і родоводів усіх 43 персон, що згадуються в родоводі, було проведено В.Єгоровим[47]. Складені таблиці дозволяють візуально простежити родовід Олексія і його етнічні родинні зв'язки. Причому, автор не без підстав висуває тезу про те, що стосовно до всіх європейських династій неправомірна по суті сама постановка питання про національність у повсякденному розумінні цього слова. Як неправомірно й звинувачення в тому, що країною правлять іноземці, з огляду на специфіку рівнорідного шлюбу, коли вибір партнерів був обмежений і об'єктивно зводився до того, щоб поєднуватись шлюбом усередині своєї родини чи з іноземцем. Не менш цікаву роботу на стику геральдики й генеалогії провів Кулаков В.Н., що проаналізував родові герби і їхні джерела родів Романових і Прушаніних. Він установив їхні геральдичні зв'язки з Прусією, а також виїзд із Прусії Гланда Камбіли, що побічно підтвердило загальноприйняту легенду. Знайшла підтвердження версія про походження даних родів із середовища знатних дружинників[48]. У відношенні титулів іноземців простежуються дві лінії. Родові титули, що відображали повновладні права їхніх носіїв, у Росії звичайно ставали князівськими (європейські маркграфи, ординські хани, мурзи тощо). Узагалі ж, титули іноземців повинні були підтверджуватися російським імператором, особливо після введення Петром I у Росії жалуваних титулів європейського зразка (граф, барон). Носії неприйнятих у Росії титулів (маркіз, баронет, віконт) звичайно затверджувалися в статусі нетитулованого російського дворянства, чи вважалися носіями іноземних титулів, що непідтверджені грамотами. Відомі випадки, коли почесним громадянам дозволялося в Росії користатися баронським титулом без присвоєння російського дворянства (барони Менд, Гинцбург).У загальному плані слід зазначити, що до останньої чверті XVIII ст. іноземне походження на офіційному рівні вважалося «природним». Це відбилося на загальновстановленої формі родовідних книг, що складаються після прийняття в 1785 р. Жалуваної грамоти дворянству. Нова форма предписувала вказувати про засновника роду, що він виїхав у Росію з відтіля-то при великому князі такому-то. Шоста частина родовідних книг називалася «іноземні дворяни, визнані російським імператором у дворянстві».

Таблиця 12. «Виїзжі» дворянські роди в Росії (вибірка з робіт Карновича Є.П.)

При знайомстві з таблицею, необхідно мати на увазі своєрідну точку зору Карновича Є.П. із питання про походження російського древнього дворянства, що у його уяві майже усе веде свій початок від іноземців і, якби у свою пору не існувало на світі, наприклад, мурзи Багрима, татарина Кара-мурзи, поляка Гжибовського, шотландця Лермонта і німця Радши, то пізніше, може статися, не було б у Росії Державіна, Карамзина, Грибоєдова і Пушкіна. Однак, при цьому він відзначає, що “усякі сліди іноплеміності” у них згладились і вони були “людьми цілком великоросійськими.”

        Держава Дворянські роди Росії
Франція Деремонтови, Дівови, Ніколаєви, Апухтіни, Дегурови, Дрошусови
Англія, Ірландія, Шотландія Брюси, Кари, Лермонтови, Рюміни, Фомицини, Хомутови, Лассі
Італія Безднини, Єлагини, Засецькі, Кашкіни, Нащокіни, Нерицькі, Орфер`єви, Рахманінови, Тишкевичі, Вітряні, Паніни, Анастасієви, Потьомкіни, Брюллови, Баскови, Грязново, Санті, Маріні, Чичеріни, Корсакови, Вавиліни, Дурасови
Швеція Ададурови, Богданови, Бухаріни, Сумарокови, Дашкови, Глєбови, Євські, Зайцеви, Наумови, Новосильцови, Савелови, Суворови, Хрульови
Німеччина (Прусія) Фонвізіни, Фон-Симоліни, Горохови, Толсті, Мятлеви, Неплюеви, Протопопови, Бутурлини, Ліхачови, Пушкіни, Голеніщеви-Кутузови, Васильчикови, Левашови. З прибалтійського дворянства німецького походження Савелов Л.М. називає 31 рід, у числі яких Берг, Пален, Врангель, Скавронські. А також усі роди, що ведуть своє походження від Гланда Камбіли, Михайла Прушаніна тощо.
Литва, Польща Чарторизські, Радзивілли, Потоцькі, Бобровські, Грабовські, Трубецькі, Оссолинські, Голіцини, Островські, Косинські, Паліцини, Мнішки, Буніни, Валуєви, Сапеги, Куракіни, Бєлінські
Орда Годунови, Сабурови, Єрмолови, Растопчеви, Давидови, Дашкови, Уварови, Бібікови, Карамзини, Мордвінови, Державіни, Арсеньєви, Юсупови, Шихматови, Сибірські, Пелимські, Дондукови

  

 Таблиця 13.

Можливі генеалогічні перетинання родів Романових і Пушкіних

РАТША, Стефан, згадується в 1146 році1

 

ЯКУН2

 

АЛЕКСА3

 

ГАВРИЛО4

 

ІАКІНФ Великий, помер у 1304 році

 

ІВАН5


АНДРІЙ6                                                             Олександр Іванович Морхиня

 

Федір Андрійович Кішка                                  Григорій Олександрович Пушка7

 

Іван Федорович Кошкін                                       Костянтин Григорович Пушкін

     
 


Захарій Іванович Кошкін-Захар”єв                    Гаврило Костянтинович Пушкін

 

Юрій Захар'їн-Юр'єв                                                   Іван Гаврилович Пушкін


Роман Юр'єв-Романов                                                       Михайло Іванович Пушкін


Анастасія Романівна8 Микита Романов               Семен Михайлович Пушкін


                              Федір Микитич Романов9      Тимофій Семенович Пушкін

 

                         Михайло Федорович Романов10     Петро Тимофійович Пушкін


                     Олексій Михайлович Романов11               Петро Петрович Пушкін

     
 


                        Іван V   Софія   Петро I                        Петро        Федір

                                                  

                                              Олексій Ганна Єлизавета Олександр    Олексій

 

                                                             Петро ІІІ                      Лев          Марія12


                                                              Павло І                   Сергій      Надія


                                               Олександр І Микола І      Олександр С. Пушкін

 

Додаток до таблиці 13.

 Генеалогічні корені роду Романових (XII – ХIV ст.) дані в трактуванні Петрова П.Н. (История родов российского дворянства. Т. 1–2, – С-Пб, – 1886. Перевид.: М. – 1991). При такому підході до генеалогічних коренів Романових і Пушкіних у них загальними є шість перших поколінь. Далі відбувається розгалуження, проте, Олександр Сергійович Пушкін є родичем правлячих при його житті імператорів Олександра I і Миколи I. Якщо визнавати таке споріднення, то виявиться, що Пушкін, як і перший цар – Романов, у далекому минулому були родичами останнього царюючого нащадка легендарного Рюрика (див. посилання 8). Крім того, вірогідно відомо, що батьки великого поета були родичами між собою, і по материнській лінії Олександр був нащадком російської гілки древнього роду Ганнібалів (див. посилання 12)

1 Ратша (Радша – зменшувальне від Ратислава, християнське ім'я Стефан) – легендарний засновник багатьох дворянських родів Росії: Шереметєвих, Количевих, Неплюєвих, Кобиліних тощо. Виходець «із прус», на думку Петрова П. Н. – новгородець. У літопису згадується під 1146 р. у ряді інших новгородців на стороні Всеволода Ольговича, зятя Мстислава, великого київського князя в 1125-32 рр.) За іншою версією сербського походження.

2 Якун (християнське ім'я Михайло), посадник новгородський, помер у чернецтві з ім'ям Митрофана в 1206 році

3 Алекса (християнське ім'я Горислав), у чернецтві Варлаам св. Хутинський, помер у 1215 році чи в 1243 році.

4 Гаврило, герой Невської битви 1240 року, помер у 1241 році

5 Іван – християнське ім'я, у родоводі Пушкіна – Іван Морхиня. За версією Петрова П.Н., до водохрещення звався Гланд Камбіла Дивонович, перейшов «із прус» у ХІІІ ст., загальноприйнятий засновник роду Романових.

6 Цього Андрія Петров П. Н. вважає Андрієм Івановичем Кобилою, п'ять синів якого стали засновниками 17 родів російського дворянства, у числі яких – Романови.

7 Григорій Олександрович Пушка – засновник роду Пушкіних, згадується під 1380 роком. Від нього генеалогічна гілка іменувалася Пушкіни.

8 Анастасія Романова – перша дружина Івана IV, мати останнього царя з Рюриковичів – Федора Івановича, через неї встановлюється генеалогічне споріднення династій Рюриковичів з Романовими й Пушкіними.   

9 Федір Никитич Романов (народився між 1554-1560 р.р., помер в 1663 р.);

з 1587 р. – боярин, із 1601 р. – пострижений у ченці з ім'ям Філарет, патріарх із

1619 р. Батько першого царя нової династії.

10 Михайло Федорович Романов – засновник нової династії, обраний на царство в 1613 році Земським собором. Династія Романових займала російський престол до революції 1917 року.

11 Олексій Михайлович – цар у 1645-1676 рр.

12 Марія Олексіївна Пушкіна вийшла заміж за Осипа (Абрама) Петровича Ганнібала, їхня дочка Надія Осипівна – мати великого російського поета. Через неї – перетинання родів Пушкіних і Ганнібалів.

ТЕМА 7. ГЕНЕАЛОГІЯ ДОМУ РОМАНОВИХ

І ПРОБЛЕМИ ПРЕСТОЛОНАСЛІДУВАННЯ МОНАРХІЧНОЇ РОСІЇ.

Початок родоводу й легенди про походження Романових. Кобиліни – Кошкіни – Захар'їни – Юр'єви – Романови: споріднення і генеалогічні зв'язки. Утвердження Романових на російському престолі. Генеалогічна таблиця й розпис царюючої гілки дому Романових. Династична криза і двірські перевороти другої чверті XVIII ст.: проблеми генеалогії. Романови у XIX ст., кінець династії.

300 років російського самодержавства (1613-1917 рр.) історично пов'язані з династією Романових, яка закріпилася на російському престолі в період, що одержав назву Смути[49]. Поява на престолі нової династії завжди є великою політичною подією і часто пов'язана з революцією чи переворотом , тобто, насильницьким відстороненням старої династії. У Росії зміна династій була викликана припиненням правлячої гілки Рюриковичів у потомстві Івана Грозного. Проблеми престолонаслідування породили глибока соціально-політична криза, що супроводжувалася втручанням іноземців. Ніколи в Росії так часто не мінялися верховні правителі, щораз приводячи до престолу нову династію. Серед претендентів на престол були представники з різних соціальних прошарків минулого й іноземних кандидатів із числа «природних» династій. Царями ставали то нащадки Рюриковичів (Василь Шуйський, 1606-1610 рр.), то вихідці із середовища не титулованого боярства (Борис Годунов, 1598-1605 рр.), то самозванці (Лжедмитро I, 1605-1606 рр.; Лжедмитро II, 1607-1610 рр.). Нікому не вдалося закріпитися на російському престолі до 1613 року, коли на царство був обраний Михайло Романов, а в його особі утвердилася, нарешті, нова правляча династія. Чому історичний вибір припав на рід Романових? Звідкіля вони взялися і що із себе представляли на час приходу до влади?

Відповідно до політичної традиції того часу засновником роду був визнаний виходець «із прус» – Гланд Камбіла, що в ХІІІ ст. перейшов на московську службу й після водохрещення став йменуватися Іван. Одного походження з Романовими традиційно вважаються Шереметєви, Количеви, Яковлєви, Сухово-Кобиліни й інші відомі в російській історії роди. Становлення роду, що на початку XVII ст. заснував нову царюючу династію, уявляється у вигляді генеалогічного ланцюжка Кобиліни – Кошкіни – Захар'їни – Юр'єви – Романови, що відображає трансформацію родового прозвання в прізвище (див. табл. 18). Узвишшя роду відноситься до другої третини XVI ст. і пов'язано з одруженням Івана IV на дочці Романа Юрійовича Захар'їна – Настасії. У той час це була єдина нетитулована родина, яка утрималась у перших рядах старомосковського боярства в потоці нових титулованих слуг, що прибули до государевого Двору в другій половині XV ст. – початку XVI ст. (князі Шуйські, Воротинські, Мстиславські, Трубецькі).

Таблиця 14. Традиційне трактування походження роду Романових

 

ГЛАНД КАМБІЛА ДИВОНОВИЧ

(у водохрещенні – Іван, перейшов «із прус» у ХІІІ ст.)

 

АНДРІЙ ІВАНОВИЧ КОБИЛА

         
   


СЕМЕН ОЛЕКСАНДР   ФЕДІР АНДРІЙОВИЧ ВАСИЛЬ ГАВРИЛО

ЖЕРЕБЕЦЬ ЯЛИНКА                     КІШКА       ІВАНТАЙ ГАВША

 

ІВАН ФЕДОРОВИЧ КОШКІН

 

ЗАХАРІЙ ІВАНОВИЧ КОШКІН-ЗАХАРЬ ` ЄВ

 

ЮРІЙ ЗАХАРІЙОВИЧ ЗАХАР'ЇН-ЮР'ЄВ

     
 


ГРИГОРІЙ ЮРІЙОВИЧ  РОМАН ЮРІЙОВИЧ          МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ

    ЗАХАР'ЇН-ЮР'ЄВ            ЮР'ЄВ-РОМАНОВ               ЗАХАР`ЇН-ЮР`ЄВ

           (помер 1567)                     (помер 1543)

 

НАСТАСІЯ РОМАНІВНА  МИКИТА РОМАНОВИЧ        ДАНИЛО РОМА-

РОМАНОВА (1 дружина Івана IV)  РОМАНОВ (помер1585) НОВИЧ РОМАНОВ

 

  Ксенія Іванівна                 ФЕДІР НИКИТИЧ РОМАНОВ 

       (народ. між 1554-1560, помер 1663), у чернецтві – Філарет, з 1619 р. – патріарх

 

1Марія Володими.Довгорука (пом. 1625)   МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ РОМАНОВ             

2Євдокія Лук'янівна Стрешнєва (пом. 1645) (нар. 1596, помер 1645, з 1613 р.– цар)

 

Засновником генеалогічної гілки Романових був третій син Романа Юрійовича Захар`іна – Микита Романович (помер 1586 р.), рідний брат цариці Анастасії (див. табл. 14). Його нащадки вже іменувалися Романовими. Микита Романович – московський боярин з 1562 року, активний учасник Лівонської війни і дипломатичних переговорів, після смерті Івана IV очолював регентську раду (до кінця 1584 р.). Один із деяких московських бояр XVI ст., що залишили по собі добру пам'ять у народі: ім'я зберегла народна билина, що зображує його добродушним посередником між народом і грізним царем Іваном. З 6 синів Микити Романовича особливо видавався старший – Федір Микитич (пізніше – патріарх Філарет, фактичний співправитель першого російського царя роду Романових) і Іван Микитич, що входив до складу Семибоярщини. Популярність Романових серед сучасників була придбана їхніми власними якостями, підсилювалася з-зі гонінь, яким вони піддалися з боку Бориса Годунова – потенційного суперника у боротьбі за царський престол.

 Оригінальне трактування походження всіх родів, що мають легенду про виїзд «із прус» (із переважним інтересом до правлячого Дому Романових) дав наприкінці XIX ст. Петров П. Н., робота якого була перевидана великим тиражем уже в наші дні[50]. Він вважає предків цих родів новгородцями, що порвали з батьківщиною з політичних міркувань на рубежі XIII-XIV ст. і виїхали на службу до московського князя. Припущення ґрунтується на тому, що в Загородному кінці Новгорода була Прусська вулиця, із якої починалася дорога на Псков. Її жителі традиційно підтримували опозицію проти новгородської аристократії і називалися «прусами». «До чого ж нам шукати чужих прусів?…» – запитує Петров П.Н. і призиває «розсіяти морок казкових вимислів, що приймалися дотепер за істину і бажали будь-що-будь нав'язати роду Романових неросійське походження». Не відкидаючи традиційно визнаного засновника роду Романових в особі Андрія Івановича, але розвиваючи думку про новгородське походження «виїзжих з прус», Петров П.Н. вважає, що Андрій Іванович Кобила є онуком новгородця Іакінфа Великого і має відношення до роду Ратши. При цьому зі схеми зникає Гланд Камбіла Дивонович - традиційний засновник роду, а до середини XII ст. просліджуються новгородські корені Андрія Кобили[51].

Таблиця 15.        Генеалогічні корені роду Романових (XII – XIV ст.)

 

РАТША, Стефан, згадується в 1146 році.


ЯКУН, Михайло, посадник новгород.,

помер у чернецтві в 1206 р. з ім'ям Митрофана 

 

АЛЕКСА, Горислав, у чернецтві Варлаам  св. Хутинський, помер у 1215/43 р.

 

ГАВРИЛО, герой Невської битви 1240 р., помер у 1241 р.

 

ІАКІНФ Великий, помер у 1304 році

 

ІВАН

 

      АНДРІЙ (його Петров П. Н. вважає Андрієм Івановичем Кобилою)

 

  Обрання на царство Михайла Романова. Прихід до влади нової династії.

   У жовтні 1612 р. у результаті успішних дій другого ополчення під командуванням князя Пожарського й купця Мініна Москва була звільнена від поляків. Створили Тимчасовий уряд і оголосили вибори в Земський собор, скликання якого планувалося на початок 1613 року. На порядку денному було одне, але вкрай наболіле питання – вибори нової династії. З іноземних королівських родів одноголосно вирішили не вибирати, а з приводу вітчизняних кандидатів єдності не було. У числі знатних кандидатів на престол (князів Голіцина, Мстиславського, Пожарського, Трубецького) був і 16-літній Михайло Романов із давнього боярського, але нетитулованого роду. Сам по собі він мав мало шансів на перемогу, але на його кандидатурі зійшлися інтереси дворянства й козацтва, що грало певну роль у період Смути. Бояри сподівалися на його недосвідченість і бажали зберегти свої політичні позиції, що зміцнилися за роки Семибоярщини. Хотіли вибрати не найздібнішого, а найзручнішого. Серед народу велася агітація на користь Михайла., що також зіграло не останню роль у його утвердженні на престолі. Остаточне рішення було прийнято 21 лютого 1613 р. Михайло був обраний Собором, затверджений «усією землею». Результат справи вирішила записка невідомого отамана, що заявив, що Михайло Романов стоїть ближче усіх по спорідненню до колишньої династії (див. табл. 16) і може вважатися «природним» російським царем.

 

   Таблиця 16. Родинний зв'язок Рюриковичів і перших Романових

 

МИКИТА РОМАНОВ брат             НАСТАСІЯ РОМАНІВНА                      ІВАН IV

     +1585                                                        +1560                                               1533-84

 

ФЕДІР (з 1619 – патріарх Філарет)                                                        ФЕДІР ІВАНОВИЧ

 +1633                                                                                                                     1584-98

 

 МИХАЙЛО РОМАНОВ  (по лінії матері - племінник останнього царя з Рюриковичів)

       1613-145

Таким чином у його особі було відновлене самодержавство легітимного характеру (за правом народження). Разом із цим Росія втратила можливості альтернативного політичного розвитку, які були закладені у практиці виборності (а значить і змінюваності монархів), що існувала в роки Смути. За спиною царя Михайла Романова протягом 14 років стояв його батько – Федір Микитич, більше відомий під ім'ям Філарета, патріарха російської церкви  (офіційно з 1619 р.). Випадок унікальний не тільки в російській історії: син займає вищу державну посаду, батько – вищу церковну. Навряд чи це випадковий збіг. На роздуми про роль роду Романових у період Смути наводять деякі цікаві факти. Наприклад, відомо, що Григорій Отреп”єв, який з'явився на російському престолі під ім'ям Лжедмитра I, до заслання до монастиря, був холопом Романових, і він же повернув Філарета із заслання, звів його у сан митрополита. Лжедмитро II, у Тушинській ставці якого знаходився Філарет, звів його у патріархи. Але як би там ні було, на початку XVII ст. в Росії затвердилася нова династія, разом із якою держава переживала зльоти й падіння більш трьохсот років.

У таблиці 17 відображена послідовність царювання російських монархів із роду Романових на протязі 1613-1917 рр.

Таблиця 17. Романови на російському престолі у ХVII ст. – поч. ХX ст.

МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ 1613-45


          Марія Милославська ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ   Наталя Наришкіна

1645-76

     
 


 ФЕДІР ІВАН V СОФІЯ       Євдокія Лопухина ПЕТРО I         КАТЕРИНА I

1676-82 1682-96 1682-89                                            1682-1725           1725-27                                                                                                    

                                                                

 

 

ГАННА ІВАНІВНА  Катерина            Олексій               Ганна           ЄЛИЗАВЕТА

1730-1740      1741-61                                                                                       

       

ГАННА ЛЕОПОЛЬДІВНА                 ПЕТРО II ПЕТРО III       КАТЕРИНА II

         1740-41                                        1727-30     1761-62               1762-96

 

ІВАН VI АНТОНОВИЧ                                                           ПАВЛО

1740-41 1796-1801


                                                        ОЛЕКСАНДР I                 МИКОЛА I

                                                            1801-25                                 1825-55                               

                                                     

                                                                                                      ОЛЕКСАНДР II

                                                                                                              1855-81

 

                                                                                                    ОЛЕКСАНДР III

                                                                                                             1881-94

 

                                                                                                         МИКОЛА II

                                                                                                          1894-1917

Протягом усього XVIII ст. політична ситуація навколо престолу і генеалогічні зв`язки Романових ускладнювались. Насамперед це було обумовлено своєрідним характером престолонаслідування з кінця XVII ст. На російському престолі одночасно знаходилися Іван V (1682-96 рр.) і Петро I (1682-1725 рр.), до 1689 р. при регентстві старшої сестри Софії, потім – самостійно. Іван V не приймав активної участі в управлінні країною і не мав нащадків чоловічого роду. Його дві дочки (Ганна й Катерина) були видані заміж відповідно державним інтересам Росії. В умовах династичної кризи 1730 року, коли припинилася чоловіча лінія серед нащадків Петра I, на російському престолі затвердилися нащадки Івана V. Спочатку дочка – Ганна Іоанівна (1730-40 рр.), потім – правнук Іван VI (1740-41 рр.) при регентстві матері Ганни Леопольдівни, в особах яких на російському престолі фактично з`явилися представники Брауншвейгської династії. Переворот 1741 року повернув трон у руки нащадків Петра I. Однак, Єлизавета Петрівна не мала прямих спадкоємців і передала російський престол своєму племінникові Петрові III, що по батьку належав до Голштейн-Готторпської династії. Водночас в особі Петра III із Домом Романових з'єдналася династія Ольденбургів (через Голштейн-Готторпську гілку).

 Протягом XVIII ст. інтенсивно встановлювалися генеалогічні зв'язки Дому Романових з іншими династіями. Вони формувалися, головним чином, через систему династичних рівнорідних шлюбів, що затвердилася в Росії з часів Петра I. Така традиція в кризових умовах, що були характерні для Росії у 20-60-ті роки XVIII ст., вела до передачі її престолу в руки іншої династії, представник якої виступав від імені династії Романових, що перервалася у чоловічому потомстві в 1830 р. після смерті Петра II. Перехід від однієї династії до іншої здійснювався як по лінії Івана V, так і по лінії Петра I. У першому випадку – до представників Мекленбурзької й Брауншвейгської династій, у другому – до Голштейн-Готторпської династії, нащадки якої займали російський престол від імені Романових від Петра III до Миколи II.

Таблиця 18.           Династичні шлюби. Лінія Івана V.

                                                                                Іван V              Парасковія

                                                                                       нар. 1666 р.         Салтикова

                                                                                                          цар –                  бр. 1684 р.

                                                                                                       1682-96 рр.           пом. 1723 р.

.                  

 Леопольд                Катерина           Фрідріх Вільгельм           Ганна Іванівна  

герцог Мек-              Іванівна           герцог Курляндський        бр. 1710 р., імп. 

ленбурзький                                                                                                  1730-40 рр.

  

Антон герцог Брауншвейгський                       Ганна Леопольдівна

                                                   нар. 1718 р., імп.: 1740-41 рр.

  

Іван VI Антонович

нар. 1740 р., імп. 1740-41 рр., пом. 1764 р.(по батькові представник Брауншвейгської династії,

 по матері – Мекленбурзької, по бабусі – Романових)

 

Таблиця 19. Генеалогічні перетинання з іншими династіями. Лінія Івана V.

               

 Іван V, цар 1682-96


Катерина Іванівна                                           Леопольд Мекленбурзький

 

Антон Брауншвейгський                      Ганна Леопольдівна, імп. 1740-41

 

Іван VI Антонович, брауншвейгський герцог, імп. 1740-41

Таблиця 20.     Династичні шлюби. Лінія Петра I.

 

Євдокія Лопухина                   Петро I                 Катерина І (Марта Скавронська)

 1 дружина, бр. 1689 р.,             нар. 1672 р., цар        бр. 1711 р., імп.: 1725-27 рр.

пом. 1732 р.                           1682-1725 рр.,

                                                     імп. з 1721 р.


 Софія Шарлотта         Олексій    Ганна Петрівна                 Карл      Єлизавета

Бланкенбурзька                нар. 1690 р.,  нар. 1708 р.,             герцог,          Петрівна

Вольфенбюттель-             пом. 1718 р.  пом. 1728 р.              Голш-          нар. 1709 р.,      

ська, бр. 1614 р.,                                                                                    тейн-               імп.:

пом. 1615 р.                                                                                          Готтор-       1741-61 рр.

                                                                                                               пський

     
 


Петро II [52]                                Петро III                                     Катерина II

         нар. 1715 р.,                 (Карл Петро Ульріх                           (Софія Фредерика

      імп.: 1727-30 рр.          Голштейн-Готторпський)                   Ангальт-Цербстська) 

                                                нар. 1728 р., імп. 1761-62 рр.                  імп.: 1762-96 рр. 

                                                                                                                             бр. 1745 р.

      

                                            Павло I [53]

                                                      нар. 1754 р., імп.:

                                                    1796-1801 рр.

Таблиця 25. Генеалогічні перетинання з іншими династіями. Лінія Петра I.                                                                       

                  Петро I, цар 1682-1725, з 1721- імп.

Ганна Петрівна                               Карл Фрідріх Голштейн-Готторпський

 

Петро III (Карл Петро Ульріх)                 Катерина II (Софія Фредерика

герцог Голштейн-Готторпський                        Ангальт-Цербстська),

           імп. 1761-62                                                   імп. 1762-96

 

            Павло I, герцог Голштейн –Готторпський, імп. 1796-1801

 

У XIX ст. традиція династичних шлюбів продовжувалася, (див. табл. 26) генеалогічні зв'язки множилися й породжували прагнення «сховати» іноземні корені перших Романових, традиційні для Російської централізованої держави й обтяжні для другої половини XVIII – XIX ст. Політична необхідність підкреслити слов'янські корені правлячої династії знайшла своє відображення в трактуванні Петрова П.Н., що згадувалося вище.

Таблиця 21.      Династичні шлюби Романових у XIX – ХХ ст.

 

Наталія Олексіївна                        Павло I [54]                   Марія Федорівна

(Вильгеміна, принцеса                             р. 1754 р.,                      дочка принца Вюртем-

Дармштадтська, 1755-76 рр.)                  імп.: 1796-                       бурзького Фридриха

1 дружина                                                  1801 рр.                            Євгенія, 2 дружина


Єлизавета      Олександр I       Микола I [55]               Олександра Федорівна

Олексіївна                  нар. 1771 р., бр.      р. 1796 р.,                     (Луїза Шарлотта Виль-

(Луїза Марія           1793 р., імп.         бр. 1817 р.,                   геміна), дочка Фридриха

Августа), дочка       1801-25 рр.        імп. 1825-55                      Вильгельма, короля

маркграфа Ба-                                                                                                  прусського

ден-Дурлахського

Людвіга Карла

 

Ольга            Михайло               Марія Олександрівна         Олександр II [56]

Федорівна        великий                         (Максиміліана Виль-                     нар. 1818 р., бр.  

дочка Баден-    князь,                            геміна Августа Софія                    1841 р., імп.:

ського герцо-  нар.1832 р.                     Марія), принцеса Гес-                     1855-81 рр.

га Леопольда                                               сен-Дармштадтська

Марія Павлівна         Володимир      Марія Федорівна       Олександр III

дочка герцога Мек-    великий князь         (Марія Софія Фридерика  нар. 1845 р., бр.

ленбург-шверинс-      нар. 1847 р.,             Дагмара),принцесса               1866 р., імп.:

кого, бр. 1874 р.         пом.1909 р.               Датська, нар.1847 р.                1881-94 рр.

                                                         

     
 


Вікторія Федорівна       Кирило     Олександра Федорівна  Микола II

дочка герцога Саксен-            великий      (Аліса Вікторія Олена              нар. 1868 р.,

Кобург-Готського і            князь, р.1845  Луїза Беатриса), дочка               бр. 1894 р.

Единбургського (син         помер1938 р   великого герцога Гессенського імп.: 1894-1917

англ. королеви Віктории   з 1922р.-           Людвіга IV і англ. принцеси        

 і дочки Олександра ІІ)     блюститель престолу                                                                                                                                       

                                     в 1924 р. прийняв титул імператора       

Леоніда Геогіївна   Володимир, 1917-1992 р., з 1924р. – вел. кн.,спадкоємець,

Багратіон-Мухранська                           з 1938 р.- Глава Рос.Імп. Дому (за рубежем)

 

                       Марія Володимирівна з 1992 р. Глава Рос.Імп. Дому (за рубежем)

 

 

   27 лютого 1917 року в Росії відбулася революція, у ході якої було скинуто самодержавство. 2 березня 1917 року останній російський імператор Микола II у військовому вагончику під Могильовом, де в той час знаходилася Ставка Верховного Головнокомандування, підписав зречення від престолу на користь свого молодшого брата Михайла Олександровича. У свою чергу, Михайло Олександрович 3 березня 1917 р. також відрікся від престолу[57]. Державна Рада утворила Тимчасовий уряд, остаточне рішення долі Росії відкладалося до Установчих Зборів. На цьому закінчилася історія монархічної Росії, яка 1 вересня 1917 року була оголошена республікою. Родина скинутого імператора була арештована і вислана до Катеринбургу, а влітку 1918 року, коли створилася погроза захоплення міста армією О.В.Колчака, розстріляна за наказом більшовиків. Разом з імператором був ліквідований його спадкоємець – неповнолітній син Олексій. Михайло Олександрович – спадкоємець другого кола – був убитий під Псковом на кілька днів раніше[58]. На цьому історія роду Романових повинна була б закінчитися. Однак, крім усяких легенд і версій, вірогідно можна сказати, що цей рід не згас. Уціліла бічна, стосовно останнього імператора, гілка – нащадки Олександра II У порядку престолонаслідування наступним після Михайла Олександровича був великий князь Кирило Володимирович (1876 – 1938 рр.).У 1922 році, після завершення громадянської війни в Росії й остаточного підтвердження звістки про загибель всієї імператорської родини, Кирило Володимирович оголосив себе Блюстителем престолу, а в 1924 році прийняв титул “імператора Всеросійського, Глави російського імператорського Дому за рубежем”. Тоді ж його семирічний син Володимир Кирилович був проголошений спадкоємцем престолу з титулом “Великий Князь, Спадкоємець, Цесаревич”. Він успадковував батькові в 1938 р. і був Главою російського імператорського Дому за рубежем до своєї смерті в 1992 р. Кирило Володимирович Романов був похований 29 травня 1992 р. у соборі Петропавлівської фортеці Санкт-Петербурга. Главою Російського імператорського Дому (за рубежем) стала його дочка Марія Володимирівна[59].

 

ТЕМА 8. СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЕТИКЕТУ.

Титул: поняття, походження, класифікація. Родові титули в Західній Європі, Росії. Ієрархія родових титулів. Петро I і нова титулатура російського дворянства. Ліквідація титулів, чинів, станів Російської імперії. Інші знаки соціальної відмінності і їхня роль у соціально-політичній історії держав.

Соціальний стан, як правило, закріплюється визначеними системами соціального етикету, інакше кажучи, знаками соціальної відмінності. До них відносяться звання, чини, нагороди, титули, зовнішні знаки розходження. Визначене звання чи титул указує на місце його носія в системі соціальної ієрархії, на заслуги перед державою чи особисто перед монархом. Створення й розвиток цих систем був обумовлений еволюцією соціально-політичного ладу. В історіографії системи соціального етикету, як об'єкт наукового дослідження, особливої уваги не залучали. Вони розглядалися, скоріше, як цікавий ілюстративний матеріал, доповнення до історичних фактів. У дорадянський період цьому питанню приділяв увагу Карнович Є.П.[60], Євреїнов В.А.[61] Серед радянських авторів можна назвати Трамбицького Ю. О.[62], Шепелєва Л. Є.[63] та інших[64].

Походження знаків соціальної відмінності зв'язано із суспільною необхідністю зовнішнього відображення стародавності особи або усього роду. На цьому етапі чітко просліджується зв'язок із генеалогією. Правильно буде відзначити, що практична генеалогія (пошук і офіційне підтвердження древніх коренів роду й позначення кола осіб, що належать до нього) виникає саме у зв'язку з оформленням загальнодержавних систем соціального етикету й додання їм офіційного статусу. У наступний період соціально-політичного розвитку на перший план виходить особиста вислуга, але і тоді знаки соціальної відмінності пов'язані зі становою приналежністю та генеалогічним минулим. Серед знаків соціальної відмінності особлива роль належить титулам і їхньому різновиду – почесним званням.     ТИТУЛИ являють собою встановлені законом словесні позначення службового й станово-родового положення їхніх власників, що визначали правовий статус носія . ЗВАННЯ почесне - це особливе іменування в Російській імперії, яке давалося за заслуги особам, що знаходилися на державній, придворній чи виборній службі, або займалися підприємницькою, науковою чи художньою діяльністю.

Титули, як складне явище громадського життя, мають свою класифікацію. Загальна типологія підрозділяє їх на родові, предикатні, священнослужителів, чинів і звань; родові титули бувають приватні й загальні. Приватні родові титули поділяються на дві основні групи: по походженню і по достоїнству.

Таблиця 22.     КЛАСИФІКАЦІЯ ТИТУЛІВ

                                                   ТИТУЛИ

    РОДОВІ     ПРЕДИКАТНІ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ      ЧИНІВ

І ЗВАНЬ

ПРИВАТНІ       ЗАГАЛЬНІ      ПРИВАТНІ    ЗАГАЛЬНІ

   ЗА ДОСТОЇНСТВОМ                ЗА ПОХОДЖЕННЯМ

ПРИВАТНИЙ ТИТУЛ – словесне позначення знатності походження (достоїнства), наприклад, граф, барон. ЗАГАЛЬНИЙ ТИТУЛ – офіційно привласнена форма почесного звертання відповідно до достоїнства, наприклад, благородіє, високість . ПРЕДИКАТНИЙ ТИТУЛ – звичайна й загальноприйнята форма звертання, наприклад, пан, государ, судар. З усіх вище названих категорій з генеалогією тісно пов'язані родові титули. Їхню еволюцію ми охарактеризуємо докладніше. Титули, так само як постійні чини й звання, виникають у соціально диференційованому, становому суспільстві. Характерним для більшості ознак відмінності було те, що спочатку вони позначали конкретні посади в державі: князь був племінним вождем, пізніше главою ранньофеодальної держави; граф – намісником короля, віконт – його заступником; полковник командував полком, а колезький асесор реально вів діловодство в петровських колегіях

Ієрархія титулів західноєвропейського дворянства

Герцог – Племінний князь. У період феодальної роздробленості, значний територіальний володар. Один із вищих титулів, займав друге місце після короля.

Маркграф – граф марки – він же маркіз = маркграфу. Посада затверджена Карлом Великим (742-814 рр.) для управління марками (значними адміністративними округами). Більш широкі повноваження, чим у графа (зокрема, постійна військова влада). Пізніше – самостійний чи напівсамостійний володар.        

Граф[65]*– у раннім середньовіччі королівська посадова особа, що була наділена у своєму окрузі (графстві) судовою, адміністративною, військовою владою. У період феодальної роздробленості – територіальний володар, пізніше – титул вищого дворянства

Віконт –   від лат.vicecomes – заступник графа. Пізніше – титул дворянства, нижче за графа, вище за барона.

Барон*– безпосередній васал короля. Пізніше титул дворянства, що займає останнє місце в ієрархії вищих титулів.

Баронет – зменшене від барона. Титул був уведений в Англії в 1611 р., займав середнє положення між вищою знаттю і нетитулованим дворянством.

Сеньйори – Нетитуловане дворянство, основа піраміди.

Титули, що не ввійшли до ієрархії

Ерцгерцог – в Австрії (Австро-Угорщині) - титул принців династії Габсбургів, офіційно був установлений у 1453 році.

Лорд –   спочатку в середньовічній Англії феодал-землевласник і сеньйор своїх васалів, у вузькому значенні – значний феодал. Безпосередній васал короля. Пізніше – збірний титул англійського вищого дворянства (герцогів, маркізів і т.д. ), що одержують із XIV століття пери королівства, які складають верхню палату британського уряду.

Пер –  звання вищих аристократів Великобританії й Франції, що дає право                бути членом палати лордів.

З початку XVIII ст. у Росії широке поширення одержали жалувані родові титули. Їхнє найменування, як і практика присвоєння верховною владою в якості винагороди чи підвищення статусу, були запозичені із Західної Європи, де протягом декількох сторіч титул пройшов шлях від назви королівської посади до почесного найменування. Петро I рішуче перервав подальшу еволюцію російського титулування і ввів західноєвропейські порядки. Колишні почесні звання ніхто не забороняв, вони відмерли, тому що їх перестали жалувати й використовувати в офіційних документах. На початку XVIII ст. продовжували виділятися почесні звання-титули з назв посад, але вже з використанням нових найменувань. Так, після Полтавської перемоги (1709 р.) князь Г. Долгоруков був пожалуваний у дійсні таємні радники, боярин Мусін-Пушкін І. – у таємні радники. Крім них ці звання в 1712-1713 роках одержали граф Толстой, окольничий Матвєєв, ближній стольник князь Куракін, граф Головкин, барон Остерман. Для Матвєєва, Куракіна, Мусина-Пушкіна це була заміна почесних звань старого зразка (боярин, окольничий, стольник) на нові, відповідно духу петровського часу. Для інших це почесне звання сполучалося з іншими (князь, граф, барон), відображуючи дві лінії титулування – за службою і за достоїнством. Пізніше з'явилися почесні звання сенатора й члена Державної думи. У XVIII-XIX ст. продовжували появлятися військові, придворні, посадові звання. Окремо існували чини й звання священнослужителів.

При Петрові I відбувається розвиток титулування за достоїнством, що доповнило титули за походженням. З європейських титулів було запозичені два – графський (для представників вищого дворянства) і баронський (для виділення зі складу рядового дворянства. Крім тих випадків, коли він був отриманий за походженням). Князі і графи могли бути дійсними (володіли землями в межах імперії) і титульними (володіли тільки титулом). Жалуваним стає титул князя, єдиний з російських титулів, що пройшов повний цикл еволюції, аналогічно західноєвропейським (посада – відображення ступеня суверенітету – почесний титул при Дворі). Але перш, ніж титул князя став жалуваним, відбулося падіння його значення - від найменування повновладного пана до служивої людини вищого розряду. Імовірно, у зв'язку з тим, що в Росії було тільки три жалуваних вищих титули (князь, граф, барон), появляються різні варіанти князівського титулу: князь, великий князь, ясновельможний князь, князь крові імператорської.

На князівський титул за походженням мали право нащадки Рюрика, Гедиміна, різні іноплемінники, якщо їхній титул був визнаний у Росії і прирівняний князівському (герцоги, хани). До 1700 р. нащадків удільно-князівських сімейств було 47 родів, із яких до кінця XIX ст. згасли 11. Відновлення втрачених князівських титулів було не у звичаї. За спеціальним дозволом титул міг передаватися по жіночій лінії (Ромодановські-Ладиженські, Прозоровські-Голіцини, Дашкови-Воронцови, Воронцови-Шувалови). Жалувати князівським титулом почали з XVIII ст., без яких-небудь правил, за волею імператора. Титул князя, також як і графа, міг бути отриманий від імператора Священної Римської імперії (відповідно до офіційного прохання Росії) чи жалуваний безпосередньо (з 1706 р.) Причому, російський титул міг дублювати аналогічний титул, вже отриманий від імператора Священної Римської імперії.

Князівський титул за жалуванням першим у Росії отримав Меншиков Олександр Данилович, спочатку від Священної Римської імперії (1705 р.), потім від Росії (1707 р.). На той час він уже був графом Священної Римської імперії (1702 р.). Крім нього князівський титул був жалуваний Аргутинським-Довгоруким, Барклай-де-Толлі, Васильчиковим, Безбородько й ін.

Першим графом у Росії, як і першим росіянином, що одержав титул за достоїнством, був фельдмаршал, генерал-адмірал, боярин і посольських справ президент Ф.О. Головін (1701 р.), а після нього – поручик роти О.Д. Меншиков (1702 р.). Наступним став новий президент посольських справ - Г.І. Головкін (1707 р.). Усі троє – графи Священної Римської імперії. Першим власне російським графом став фельдмаршал Б.П. Шереметьєв, який одержав його від Петра 1 за придушення повстання в Астрахані в 1705 р. Усього графських титулів було жалувано не дуже багато. Від Петра I - 9 (у їхньому числі: Мусін-Пушкін І.О., П.М. Апраксін, М.Зотов); від Катерини I – 6 (у їхньому числі два брати Скавронських); від Петра II – 1 (Петербурзькому генерал-губернатору Миніху Б.К.). Від Ганни Іоановни – 6, у їхньому числі московський генерал-губернатор Салтиков Ф.В. (імператриця по матері належала до цього роду), віце-канцлер барон А.І.Остерман. За даними Карновича Є.П. графських родів до 1894 р. було ураховано 310, із яких 70 припинилися в чоловічій лінії. З 310 родів – 112 графи Російської імперії (титули Священної Римської імперії надавались до падіння імперії в 1806 р., але і потім залишалися дійсними, у побуті було не прийняте уточнювати, від кого саме отриманий титул). Поширеним було звичайне титулярне звертання з найменуванням тільки приватного родового титулу чи в сполученні із загальним (граф, ваша високість граф). Могло бути сполучення графського й князівського титулів, звичайно з подвоєнням прізвища. Наприклад, Суворов О.В. – граф Римникський, князь Італійський; Паскевич І.Ф.– граф Ериванський, князь Варшавський. Звичай давати військовоначальникам почесне прозвання по місцевості, де вони здобули перемогу, був запозичений у древніх римлян і в сполученні з присвоєнням почесного титулу перетворював цю приставку в прізвище-титул. Першим на початку ХVIII ст. таке почесне найменування, що стало прізвищем-титулом, одержав Меншиков О.Д. – ясновельможний князь Іжорський. У даному випадку це було не тільки відображення військових перемог, але і повновладних прав на ці території новоспеченого князя, який віддавав перевагу європейському аналогу князівського титулу і величався герцогом Іжорським. Найбільше поширення ця практика одержала в другій половині XVIII ст.: граф Орлов О.Г. - Чесменський, князь Долгоруков В.М. – Кримський, граф Румянцев П.О.-Задунайський. Подвійний родовий титул міг виникнути з дозволу государя у випадку припинення одного з титулованих родів і передачі прізвища по жіночій лінії. Наприклад, у 1856 р. С.П. Сумароков одержав титул графа, але рід припинився з чоловічої лінії. У 1875 р. чоловіку його дочки – Ельстону Ф.Н. – було дозволено іменуватися графом Сумароковим-Ельстон. Син останнього женився на дочці князя Юсупова Н.Б., що після смерті батька залишилася єдиної представницею древнього роду. У зв'язку з цим Олександр III дозволив їй і її чоловіку іменуватися князями Юсуповими, графами Сумароковими-Ельстон.

Третім після князя й графа жалуваним титулом був титул барона, що після 1710 року став проникати в Росію із завойованих прибалтійських територій, де його носили стародавні німецькі роди. Савелов Л.М. називає 31 рід із прибалтійських німців, у числі яких Берг, Пален, Врангель. Баронський титул мали право носити ті стародавні дворянські роди, що під час приєднання Прибалтики до Росії вже були записані в місцевих матрикулах. Після 1710 року Петро I вважає себе в праві жалувати титул барона. Усього їм було зроблено три таких дарування: у 1710 р. підканцлеру П.П. Шафірову, у 1721 р. О.І. Остерману за результати Ништадтського миру, у 1722 р. братам Строгановим. Усього наприкінці XIX ст. нараховувалось 240 баронських родів, із них – 31 за пожалуванням. З 7 пожалувань другої половини 19 століття 6 одержали купці.

Слід зазначити, що росіяни дворяни не могли приймати прізвищ, гербів і титулів, переданих їм від іноземних підданих без спеціального урядового дозволу. Протягом XIX ст. активно розроблялося дворянське законодавство (укази 1846, 1856, 1876, 1891 рр. і ін.), у якому досить докладно викладені питання, що стосуються доказу дворянства, правил передачі прізвищ, титулів, гербів і т.д. В інструкції Департаменту герольдії до дворянських депутатських зборів від 1 січня 1846 року визначалося, що право спадкоємного користування почесним титулом належало: нинішнім нащадкам древніх російських і литовських родів; особам, що походили від предків, зведених із їхнім потомством у почесне достоїнство російськими імператорами чи затверджених у ньому за жалуванням від іноземних государів.

До XVIII ст. відноситься виникнення форменого одягу для армії і цивільних чиновників і їхніх знаків відмінностей. У диференційованому суспільстві вони також грали роль станових відзнак. В той час мундири офіцерів різних чинів розрізнялися шиттям на комірах і галунами на бортах. На початку XIX ст. появилися еполети. Спочатку вони визначали не чин, а групу чинів. Обер-офіцерські еполети (без бахроми) були однакові для всіх обер-офіцерів від прапорщика до капітана. Штаб-офіцерські – із бахромою з тонких ниток – для усіх від майора до полковника. Генеральські – густі, із бахромою з товстих кручених ниток – для всіх генералів. На еполетах «світських чинів» - генерал-ад'ютантів, генерал-майорів-кур”єрів й флігель-ад'ютантів – містився вензель імператора.

У 1827 р. були введені додаткові знаки розрізнення на еполетах у вигляді зірочок: чистий еполет без зірочок був знаком більш високого чина. Нижні чини – солдати й унтер-офіцери – носили не еполети, а погони, що різко відрізняло їх від офіцерів старшого складу. Під час Кримської війни (1853-56 рр.), з метою особистої безпеки старшого офіцерського складу, еполети у повсякденній формі були замінені погонами. Обер-офіцерські погони мали один просвіт, штаб-офіцерські – два, генеральські – виготовлялися із суцільного галуна особливого переплетення. Еполети стали приналежністю парадної форми старших офіцерів.

   Права на користування титулами й іншими знаками соціального етикету зберігалися до кінця 1917 року і були ліквідовані декретами Радянської влади від 10 (23) листопада 1917 року «Про знищення станів і цивільних чинів» і 16 (29) грудня «Про зрівнювання усіх військовослужбовців у правах». Ці акти були частиною загальних заходів щодо зламування старої державної машини. Чини, що були отримані за службу царському уряду, не могли визнаватися новою державою. Разом із тим і нові звання не були затверджені: Червона Армія створювалася відразу після революції, в умовах воєнного часу, коли на командні посади стихійно виходили «самородки». Відомі яскраві приклади: поручик (у царській армії у кращому випадку це був ротний командир) М.М.Тухачевський у червні 1918 р. у віці 25 років командував армією, тобто займав генеральську посаду. Підпрапорщик (вищий унтер-офіцерський чин старої армії) В.І.Чапаєв відразу після революції став командиром полку, а через рік – командиром дивізії. Студент І.Е. Якір за два роки пройшов шлях від командира червоногвардійського загону до командуючого групою військ. З нової емблематики уже в роки громадянської війни на головних уборах з'явилася п'ятикутна червона зірка із серпом і молотом. Наприкінці громадянської війни з'явилися посадові відзнаки, які носилися спочатку на петлицях, що нашивалися на рукава. З 1922 р. петлиці зі знаками розрізнення у вигляді трикутників, кубиків, прямокутників (“шпал”) і ромбів нашивали на коміри. Посадові відзнаки були першим кроком на шляху встановлення радянських військових звань. Наступним кроком стало введення з 22.09.1935 р. персональних військових звань у Червоній Армії. Спочатку вони не були єдиними для різних родів військ і служб. Вищі військові звання вводилися указами 1939 р. і 1940 р. Загальна уніфікація персональних звань і введення погонів відбулися протягом 1942-43 рр.

 

До систем соціального етикету відноситься і нагородна система. На Русі до XVIII в. особливих нагородних знаків не існувало. Як нагороди вживалися західноєвропейські чи спеціально виготовлені в Росії золоті монети, що нашивали на шапку як відзнаку. Перші ордена й медалі появилися в Росії за Петра I. У Західній Європі ордена як вид нагороди з'явилися раніш, ніж у Росії, але теж досить пізно – у XVII ст. Етимологічно слово “орден” тісно пов'язаний з лицарськими орденами середньовічної Європи. Лицар, член станової організації – ордена, дворянин у соціальному відношенні, носив на своєму одязі знак ордена, до якого він належав. Включення до складу ордена було монаршою милістю і поступово перетворювалося в нагороду, словесне позначення “орден” перейшло на нагородний знак. За традицією нагороджені іменувалися кавалерами, а перші ордени автоматично давали дворянство. Зі спадщиною ордена як організації пов'язана наявність декількох ступенів ордена. Спершу ступені відбивали ієрархію лицарів усередині ордена і мали свої назви: кавалерська, офіцерська, командорська тощо. Цим порозумівається те, що орденами нагороджували послідовно від нижчого ступеня до вищого, а при одержанні більш високого ступеня знак нижчого не носили, аналогічно тому, як майор не носить одночасно з майорськими капітанські відзнаки.

Першим російським орденом став орден Андрія Первозванного Він був заснований Петром I у 1698 р. і залишався вищою державною нагородою до революції 1917 р. У 1714 р., після щасливого повернення з Прутського походу, Петро I на честь своєї дружини Катерини заснував жіночий орден. Орден святої Катерини мав два ступня. Ним нагороджувалися придворні дами, звідси пішла назва “кавалерствені дами”. У 1725 р. був заснований орден святого Олександра Невського. Орден мав один ступінь, але в другій половині ХІХ ст. фактично розділився на два ступня: через якийсь час після нагородження основним орденом могло відбутись нагородження знаками ордена, прикрашеними алмазами.

Цікава і політично обумовлена історія походження ордена св. Ганни. Він був заснований у 1735 р. і присвячений старшій дочці Петра I. Ганна Петрівна була видана заміж за герцога Голштейн-Готторпського Карла Ульріха. У 1728 р. у молодих народився син – Карл - Петро - Ульріх, майбутній російський імператор Петро III. Через десять днів Ганна умерла від запалення легень. У 1735 р. на честь десятиліття свого весілля з Ганною Петрівною герцог Голштейн-Готторпський заснував у своєму герцогстві орден св. Ганни. У Росії у той час правила Ганна Іванівна й герцог крім усього іншого хотів нагадати про себе й свого сина – потенційного спадкоємця російського престолу; хотів підкреслити свою лояльність до імператриці. У 1743 р. тодішня російська імператриця Єлизавета Петрівна – дочка Петра Великого й рідна сестра Ганни – офіційно оголосила спадкоємцем Російського престолу свого племінника – Петро-Ульріха, після чого орденом св. Ганни стали нагороджувати в Росії. З 1761 р., коли Петро III став імператором, орден св. Ганни ввійшов у силу, його прагнули отримати усі вельможі. Але російським цей орден ще не став, він залишався як би особистою власністю імператора. Катерина Велика, що прийшла до влади в результаті двірського перевороту в 1762 р., залишила орден св. Ганни в капітулі російських орденів, як відзнаку, що поступається всім іншим орденам. У 1797 р. Павло, що культивував пам'ять батька і свої голштейнські корені, ввів орден св. Ганни до складу російських орденів.

 Спочатку орден св. Ганни поділявся на три, а потім на чотири, ступні. Четвертим ступнем нагороджувалися тільки офіцери за бойові заслуги: це був хрест, що носили на ефесі шаблі, прикрашеної темляком з орденської стрічки. Традиція появи й носіння вищого ступеня ордена має напівлегендарні корені. Переказ говорить, що ще при житті матері, яка від імені Павла сама нагороджувала орденом св. Ганни своїх придворних, Павло наважився виявити самостійність. Він нагородив цим орденом своїх придворних – Свєчина і Ростопчина, наказавши носити орденські знаки на ефесі шаблі з внутрішньої сторони, щоб відрізнялося від єкатерининських нагород, але в очі не кидалося. Павло, коли прийшов до влади, узаконив цю традицію, фактично додавши четверту, вищу, ступінь цьому ордену. Перший ступінь мав великий хрест на стрічці через плече із зіркою; знак третього ступня носився в петлиці, а другого представляв шийний знак. Цю “Ганну на шиї” міг одержати чиновник середньої руки за довгу службу, особливо, якщо до нього благоволило начальство.

При Катерині II з'явилося два нових ордени. У 1769 р. для нагородження офіцерів і генералів за бойові заслуги був заснований орден св. Георгія (IV ступеня), а в 1782 р. - орден св. Володимира (теж IV ступеня). У 1797 р. Павло прийняв на себе титул великого магістра Мальтійського ордена і почав нагороджувати знаком цього ордена – св. Іоанна Ієрусалимського (нагородження мальтійським хрестом припинене після 1817 р.).

C 1815 р. російські імператори стали нагороджувати своїх підданих двома польськими орденами – орденом Білого Орла і св. Станіслава. Цьому передувало визнання Віденським конгресом за російським імператором прав на польський престол. Після придушення польського повстання 1830-31 рр. ці землі включаються до складу російських державних територій. Наслідком цього стало входження двох вище названих орденів у число «російських імператорських». Орден Білого Орла мав один ступінь, св. Станіслава – три. Після цього нові ордени вже не з'являлися.

Таким чином, можна сказати, що формування основ російської нагородної системи продовжувалося більш ста років і хронологічно відноситься до періоду з початку XVIII ст. до першої третини XIX ст. У відношенні порядку нагородження можна відзначити, що в Російській імперії строго дотримувались старшинства орденів і їхніх ступенів. Зовні це виражалося в тім, що старший орден не можна було одержати раніш молодшого. Єдиним виключенням був орден св. Георгія, що давався офіцерам за військові заслуги незалежно від наявності інших орденів, а його відсутність не була перешкодою для одержання більш високих нагород. Російські ордена, як один із видів соціального етикету, мали свою строгу ієрархію, що у напрямку знизу нагору виглядала таким чином:

Ганни IV ст. (тільки для офіцерів);

Станіслава III ст.;

Ганни III ст.;

Станіслава II ст.;

Ганни II ст.;

Володимира IV ст.;

Володимира III ст.;

Станіслава I ст.;

Ганни I ст.;

Володимира II ст.;

Білого Орла;

Олександра Невського;

Володимира I ст.;

Андрія Первозванного.

При наявності старшого ступеня, молодші, як правило, не носилися. У не урочистих випадках найчастіше носився тільки старший орден. Традиція ця наочно підтверджує характеристику ордена, як частини загальноприйнятого соціального етикету. Ступені орденів відрізнялися також місцем ношення: знаки нижчих ступнів носилися на груді, другі ступні Станіслава й Ганни та третя й друга Георгія й Володимира – на шиї. До орденів Георгія й Володимира ІІ ступня і до перших ступнів інших орденів додавались зірки. Перші ступні всіх орденів носилися на широкій стрічці через плече, а орден Андрія Первозванного – на ланцюзі на шиї. Ордени могли мати додаткові прикраси, наприклад, мечі, банти. Тоді говорили “Володимир із мечами”, “Ганна з бантом”. У цьому випадку одночасно носилися знаки нижчих і вищих ступенів. Для підвищення ступеня могли з'являтися додаткові деталі на самому ордені. Наприклад, один час на ганненських хрестах для підвищення їхньої значущості містилося зображення імператорської корони.

Соціальна значущість орденів виявлялася також у тому, що ними нагороджували тільки дворян (офіцерів і чиновників). Наприклад, купців, не кажучи вже про осіб більш скромного соціального статусу, орденами не нагороджували, за особливі заслуги могли дати медаль. Характерною рисою нагородної системи було те, що ордена вже з XVIII ст. могли одержувати і духовні особи. Члени царюючого дому при народженні одержували вищі ордена, із числа інших ці ж ордена могли одержати тільки генерали чи чиновники генеральського рангу (у модифікованому виді “Табель про ранги” із його системою відповідності чинів діяла до 1917 р.). За винятком св. Георгія й орденів “із мечами” і “бантами” ордени царської Росії були не відзнакою за особливі заслуги, а установленим черговим заохоченням по службі.

Існували окремі відзнаки і для “нижчих чинів” (купців, селян, міщан). Першим у цій категорії нагород став спеціально затверджений у 1807 р. Знак відмінності Військового ордена для солдатів і унтер-офіцерів. Він носився на георгіївській стрічці, був зроблений за зразком офіцерського ордена св. Георгія, але не був покритий білою емаллю. Саме його називають солдатським Георгієм.  При отриманні солдатського ордена надавались пільги, у числі яких звільнення від тілесних покарань, присвоєння звання “почесного громадянина” при виході на пенсію. У 1856 р. Знак відмінності Військового ордена був розділений на IV ступня. Хрести першого й другого ступня виготовлялися із золота, третього й четвертого – із срібла; на стрічках першого й третього ступня містився бант. Солдат, нагороджений усіма чотирма ступнями солдатського Георгія, іменувався повним георгіївським кавалером, а чотири ступня ордени складали “повний бант”. Нагорода давалася тільки за особисту хоробрість, часто самому хороброму солдату роти на вибір самих солдатів. Георгіївськими кавалерами були відомі радянські військовоначальники маршали С.М.Будьонний, Г.К.Жуков, К.К.Рокосовський. З інших нагород дореволюційної Росії слід зазначити “пряжку за безвадну службу” із позначенням простеженого терміну. Офіцери наділялись нагородною зброєю із зображенням ордена, золотим ефесом. Такою була “золота шабля за хоробрість”.

Існувала безліч медалей. Вони не мали своїх стрічок і їх носили на стрічках обумовленого ордена. Для осіб із непривілейованих станів заснована медаль “За старанність”. Медалі більш високого рангу носилися на шиї. Для військових медалей характерно те, що багато з них присвячувалися конкретній події і надавались майже всім його учасникам. Такі медалі з'явилися в XVIII ст. Існували ювілейні медалі, вони не були нагородними і їх можна було купити. До знаків соціального етикету цей вид нагород не відноситься.

Жовтнева революція 1917 р. скасувала всі царські ордени й медалі. Незабаром стала формуватися нагородна система радянського зразка. 16 вересня 1918 р. був затверджений перший радянський орден – орден Червоного Прапора РРФСР. Їм нагороджувалися “за особливу хоробрість і мужність при безпосередній бойовій діяльності”. Через два тижні після утвердження ордену з'явився перший його кавалер. Їм став В.К.Блюхер. Усього за роки громадянської війни Блюхер В.К. був п'ять разів визнаний гідним цієї нагороди. Пізніше він став маршалом Радянського Союзу, а ще пізніше був розстріляний як “ворог народу”.

У 1920 р. для відмінності за трудові досягнення заснований орден Трудового Червоного Прапора РРФСР. Аналогічні ордена існували у всіх радянських республіках. Загальносоюзні ордена стали з'являтися після 1924 р.: Червоного Прапора в 1924 р., Трудового Червоного Прапора в 1928 р. До 1933 р. паралельно зберігалася практика нагородження і республіканськими орденами Трудового Червоного Прапора, статус яких був прирівняний до союзного. Наступна хронологія становлення радянської нагородної системи виглядає таким чином:

1930 р. – орден Леніна В.І, вищий орден СРСР, орден Червоної Зірки за зміцнення обороноздатності країни;

1934 р. – засноване почесне знання Героя Радянського Союзу, при присвоєнні якого обов'язково вручався орден Леніна;

1935 р. – орден “Знак Пошани” – за трудові заслуги.

1938 р. – звання Героя Соціалістичної Праці за відміни в області господарського будівництва; з'явилася перша радянська ювілейна медаль – “20 років РСЧА і Військово-морського флоту”; військові медалі “За відвагу”, “За бойові заслуги” і цивільні “За трудову доблесть” і “За трудову відмінність”;

1939 р. – знак “Золота Зірка” Героя Радянського Союзу;

1940 р.–золота медаль “Серп і Молот”- знак Героя Соціалістичної Праці;

1942 р. – орден Вітчизняної війни (два ступня), особливі ордена за керівництво військами: Суворова, Кутузова, Олександра Невського; медалі “За оборону” Ленінграда, Одеси, Севастополя, Сталінграда;

1943 р. – орден Богдана Хмельницького з трьох ступнів; вищий полководницький орден – орден Перемоги, для нагородження військовоначальників, чия діяльність привела до значної зміни ходу воєнних дій; орден Слави з трьох ступнів для рядових і сержантів (нагородження йшла послідовно від третього ступня до першого, орден поміщений на оранжево-чорній стрічці, що дозволяє говорити про відродження традицій “солдатського Георгія”); медаль “Партизану Вітчизняної війни” двох ступенів;

1944 р. - ордени Ушакова й Нахімова для нагородження морських офіцерів і аналогічні медалі для матросів і старшин; медалі “За оборону” Москви, Кавказу, Радянського Заполяр”я; орден “Материнська слава” трьох ступенів і “Медаль материнства” двох ступенів;

1945 р. – медаль”За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні”, “За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни” і т.д.

Названі ордена й медалі, як і всі сучасні, безумовно, представляють інтерес, але відбивають спеціальну систему нагородження, не пов'язану із соціальними відзнаками, тобто виходять за рамки генеалогії. Як уже було вище сказане, нагородна система, як традиція станових відмінностей припинила своє існування разом із станами, тобто після 1917 р.

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ.

 

1. Войтович Л.В. Генеалогія родів Рюриковичів та Гедиміновичів – К.-1993.

2. Він же:Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХII-XVI ст. У 2 ч. - Львів-1996.

3. Долгоруков П.В. Российская родословная книга. В 4-х тт. - СПб .,1854-56.

4. Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей. XIV-XVI вв. – М.-Л., 1950.

5. Летописный и лицевой изборник дома Романовых. Т.1-2, М., 1913. 

6. Лобанов-Ростовский А.Б. Русская родословная книга. В 2-х тт.- СПб,1895.

7. Модзалевский В.Л Малороссийский. Родословник. Т.1-2. – К., 1908; Переизд.: М., 1998.

8. Петров П.Н. История родов русского дворянства. Т. 1-2, СПб.,1886; Перевид.: М., 1991.

9. Родословная книга князей и дворян российских и выезжих. /ред. Новиков Н.И., Ч. 1-2.- СПб, 1787.

10. Родословная царствующего дома в России от Рюрика до ныне царствующего им-

ператора Александра Николаевича с подробной хронологией России.- М., 1874.

11. Савелов Л.М. Бояре Романовы и их родословные связи. - М., 1914.

12. Він же: Статьи по генеалогии и истории дворянства. - СПб, 1878.

13. Табель о рангах…(кожне вид.)

***

14. Аксенов А.И. Очерк истории генеалогии в России //История и генеалогия. Сб. ст. – М., 1977. – С. 57-80.

15. Він же: Генеалогия русского купечества XVIII в. Из истории формирования русской буржуазии. – М., 1988.

16. Андреев А.Р. История государственной власти в России. IX-XX вв. Энциклопедическое издание. – М., 1999.

17. Антонов А. В. Родословные росписи конца XVII в. //Исследования по русской истории. – М., 1996, вып. 6.

18. Босворт К. Э. Мусульманские династии. Справочник по хронологии и генеалогии. – М., 1971.

19. Бочков В.Н. “Легенды” о выезде дворянских родов //археографический ежегодник за 1969 г. – М., 1971.

20. Буганов В.И. Разрядные книги последней четверти XV в. – начала XVII в..–М., 1962

21. Василевская Е.А. Терминология местничества и родства// Труды историко-архивного института, т. ІІ, - М., 1946.

22. Введение в специальные исторические дисциплины. Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990.

23. Веселовский С. Б. Исследования по истории опричнины. – М., 1963.

24. Він же.Исследования по истории класса служилых землевладельцев.–М., 1969.

25. Він же: Род и предки А.С. Пушкина в истории /Ред. Каштанов С.М.– М., 1990.

26. Вспомогательные исторические дисциплины:историография и теория–К, 1988.

27. Генеалогические исследования. Сборник научных трудов. – М., 1994.

28. Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования.– М., 1989.

29. Гринберг Ф. Династия Романовых: Загадки, версии, проблемы. – М., 2000.

30. Евреинов В.А. Гражданское чинопроизводство – С-Пб, 1912.

31. Жадько Е.Г. Сто великих династий. – М., 2001.

32. Зимин А.А.Феодальная знать Тверского и Рязанского великих княжеств и московское боярство конца XV- первой трети XVI в. //История СССР, 1973, № 3. – С. 124-142.

33.  Він же: Служилые князья в Русском государстве в конце XV в. – первой половины XVI в// Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сб. ст. – М., 1975. – С. 26-58.

34. Він же: Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188

35. Він. же: Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV в.– первой половине XVI  в. - М.,1985 г.

36. История династии Романовых.- М., 1991.

37. Карнович Е. П. Служебные, должностные и сословные знаки отличия в России. – б. м., б. г. – С. 236-587.

38. Він же: Родовые прозвания и титулы в России. Слияние иностранцев с рус-скими». – СПб, 1886 г. Перевид.: М., 1991 (факсимильне вид.)

39. Він же: Русское чиновничество в былое и настоящее время. – СПб, 1897.

40. Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.

41. Кобрин и др. Вспомогательные историчнеские дисциплины. – М., 1984.

42. Кобрин В. Б. Генеалогия и антропонимика //История и генеалогия. – М., 1977. – С. 80-115.

43. Він же: Власть и собственность в средневековой России. XV-XVI вв. – М., 1985.

44. Він же: Материалы по генеалогии княжеско-боярской аристократии – М., 1995.

45. Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б. Ключи к тайнам Клио. – М., 1994.

46. Маркевич А. И. О местничестве. Ч. 1, 2. – К., 1879.

47. Він же: История местничества в Московском государстве XV-XVII ст. – Одесса, 1888.

48. Милевич С. В. Из истории становления и генеалогии российского дворянства //Записки исторического факультета (ЗІФ), вип. 1. – Од., 1995. – С. 207-224.

49. Вона же. Князья великие, удельные, служилые: генеалогический состав и политический статус //ЗІФ, вип. 4. – Од., 1997. – С. 173-182.

50. Вона же. “Выезжие” дворянские роды в России //ЗІФ, вип 7. – Од., 1998. – С. 210-219.

51. Вона же. Рюриковичи и образовавшиеся от них княжеские роды //ЗІФ, вип. 8. – Од., 1999. – С. 227-231.

52. Вона же. К трактовке Петровым П. Н. генеалогического прошлого династии Романовых //ЗІФ, вип. 10. – Од., 2000. – С. 294-301.

53. Монархи мира. Монархи России. – М., 1999.

54. Монархи мира. Монархи Византии, Греции, Рима. – М., 1999.

55. Монархи мира. Монархи Европы. – М., 2000.

56. Назаров В.Д. «Двор» и «дворяне» по данным новгородского и северо-восточного летописания (XII-XIV ст.) // Восточная Европа в древности и средневековье. – М. – 1978. – С. 28-34.

57. Носков Н.Е. Опыт генеалогических изысканий по истории зарождения крес-тьянских торгово-промышленных капиталов в России// Вспомогательные исторические дисциплины. – Л., 1968, вып. 1, – С. 227-269.

58. Він же: Боярская книга 1556 г.// Вопросы экономики и классовых отношений в Русском государстве XII-XVII вв., - М.-Л., 1960 .

59. Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898.

60. Правители Европы. Справочное изд. – Од., 1998.

61. Савелов Л. М. Лекции по русской генеалогии. Ч. 1, 2. – М., 1908.

62. Свердлов М.Б. Дворяне в Древней Руси// Из истории феодальной России. Сб статей и очерков к 70-летию Мавродина В.В. – М.-Л., 1978. – С. 54-59.;

63. Він же: Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. - Л., 1983

64. Соловьев Н.А. Убийство царской семьи. – М., 1990.

65. Трамбицкий Ю. А. Чины и звания русской армии //Военно-исторический журнал, 1991, № 9.

66. Федорченко В. Дворянские роды, прославившие Отечество. Энциклопедия дворянских родов. – М., 2001.

67. Шепелев Л. Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российской империи. – Л., 1977.

68. Він же. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991.


























ЗМІСТ

ВІД АВТОРА…………………..……………………………………………………….3

 

ВСТУПНА ЛЕКЦІЯ…….………………………………………………….………….3

 

ТЕМА 1. ГЕНЕАЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ………………………………………………6

ТЕМА 2. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГЕНЕАЛОГІЇ ………………………….10

ТЕМА 3. МЕТОДИКА ГЕНЕАЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ………..………….18

ТЕМА 4. ГЕНЕАЛОГІЯ КНЯЗІВСЬКИХ РОДІВ РОСІЇ Й УКРАЇНИ.

Лекція 1. Генеалогічний склад, соціально-політичний статус князів…………….26

Лекція 2. Основні князівські роди Рюриковичів і ”руських” Гедиміновичів….…..30

ТЕМА 5. ГЕНЕАЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ.

Лекція 1. Служиві князі: генеалогічний і соціальний склад. Формування складу московського двору. Його структура й ієрархія…………………………..……….35

Лекція 2. Місництво.Чини і звання в Російській централізованій державі

 як форма соціального етикету… ..……………………………….………………. 39

 

ТЕМА 6. ДВОРЯНСТВО І ПРОБЛЕМИ ГЕНЕАЛОГІЇ.

Лекція 1. Західноєвропейське дворянство. Російські дворяни і поміщики:

 генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини…………..…. ….45

Лекція 2. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди в генеалогії ………….………52

ТЕМА 7. ГЕНЕАЛОГІЯ ДОМУ РОМАНОВИХ І ПРОБЛЕМИ

ПРЕСТОЛОНАСЛІДУВАННЯ МОНАРХІЧНОЇ РОСІЇ……….…………………..65

 

ТЕМА 8. СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЕТИКЕТУ.……………………...…..……...73

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ.…..……………………………………………84


[1] Новиков Н.И. Родословная книга князей и дворян российских и выезжих. Т. 1-2. – СПб, 1787.

[2] Феофан Прокопович. Родословная роспись Великих князей и царей Росссйских.- СПб, 1719.

[3] Щербатов М.М. Краткое историческое повествование о начале родов князей россійских, происходящих от великого князя Рюрика. – М., 1785.

[4] Спиридов М.Г. Родословный Российский словарь. В 2-х частях. – М.,1793-1794; Краткий опыт исторического известия о Россійском дворянстве... – М., 1804.

[5] Миллер Г. Известия о дворянах России, их древнем происхождении, о староинныъ чинах.. – М., 1957.

[6] Хавский П.В. О наследстве завещательном, родственном и выіморочном, на основовании всех российских законов, существовавших и доселе существующих по сему предмету. Кн. 1-5, – М., 1817-20.

[7] Долгоруков П.В. Русская родословная книга. В 4-х частях. – СПб., 1854-56. Друге видання в 1895 .

[8] Руммель В.В., Голубцев В.В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. В 2 т., - СПб, 1886-87.

[9] Карнович Е. П. Служебные, должностные и сословные знаки отличия в России. – б. м., б. г. – С. 236-587; Родовые прозвания и титулы в России. Слияние иностранцев с русскими. – СПб, 1886 г. Перевид.: М., 1991 (факсимильне вид.).Русское чиновничество в былое и настоящее время. – СПб, 1897.

[10] Бобринский А.А. Дворянские роды, внесенные в Общий Гербовник Всеросссийской империи. – М., 1890. 

[11] Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 1-2, – К., 1908; Перевид.: М., 1998.

[12] Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб., 1876.

[13] Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898.

[14] Савелов Л.М. Лекции по российской генеалогии. Ч.1, 2.– М.,1908.

[15] Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства. – СПб., 1878; Бояре Романовы и их родословные связи. – М.,1914.

[16] Веселовский С.Б. Исследования по истории опричнины. – М., 1963; Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969; Ономастикон. – М., 1974.

[17] Зимин А.А. Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188; Він же:Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV в.–первой половине XVI  в. - М., 1985.

[18] Аксенов А.И. Очерк истории генеалогии в России //История и генеалогия. Сб. ст. – М., 1977. – С. 57-80; Він же: Генеалогия русского купечества XVIII в. Из истории формирования русской буржуазии – М., 1988; Антонов А. В. Родословные росписи конца XVII в. //Исследования по русской истории. – М., 1996, вип. 6; Буганов В.В. Разрядные книги последней четверти XV в. – начала XVII в. – М., 1962.; Кобрин В. Б. Генеалогия и антропонимика //История и генеалогия. – М., 1977. – С. 80-115; Він же: Материалы по генеалогии княжеско-боярской аристократии. – М., 1995.

[19] Носков Н.Е. Опыт генеалогических изысканий по истории зарождения крестьянских торгово-промышленных капиталов в России// Вспомогательные исторические дисциплины. – Л., 1968, вип. 1, – С. 227-269; Він же: Боярская книга 1556 г.// Вопросы экономики и классовых отношений в Русском государстве XII-XVII вв., - М.-Л., 1960 .

[20] Шепелев Л. Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российской империи. – Л., 1977; Він же. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991.; Трамбицкий Ю. А. Чины и звания русской армии //Военно-исторический журнал, 1991, № 9.

[21] Федорченко В. Дворянские роды, прославившие Отечество. Энциклопедия дорянских родов. – М., 2001.

[22] Кобрин В.Б. и др. Вспомогательные историчнеские дисциплины. – М., 1984; Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория. – К., 1988; Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования., – М., 1989; .Введение в специальные исторические дисциплины.Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990; Генеалогические исследования. Сборник научных трудов. – М., 1994; Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б. Ключи к тайнам Клио. – М., 1994 та інші.

 

[23] Петров П.Н. История родов русского дворянства. Т. 1-2, СПб.,1886; Перевид.: М., 1991; .Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства.-СПб, 1878.

[24] Савелов Л. М. Лекции по русской генеалогии. Ч. 2. – М., 1908. – С. 28-31.

[25] Кобрин В.Б. та ін. Вспомогательные исторические дисциплины. – М., 1984. – С. 181.

[26] Там саме, - С. 181-182.

[27] Введение в специальные исторические дисциплины.Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990.

 

[28] Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб., 1876.;[28] Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898; Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.

[29] Веселовский С.Б. Пследние уделы Северо-Восточной Руси //Исследования по истории опричнины. – М., 1963; Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969.

[30] Тихомиров М.Н. Россия в XVI веке. – М., 1962.

[31] Зимин А.А. Служилые князья в Русском государстве в конце XV в. – первой половины XVI в// Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сб. ст. – М., 1975. – С. 26-58. Тако ж см. його праці:  Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188; Феодальная знать Тверского и Рязанского великих княжеств и московское боярство конца XV- первой трети XVI в. //История СССР, 1973, № 3. – С. 124-142.

[32]Зимин А.А.Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV в.– первой половине XVI  в. - М., 1985.

[33] Маркевич А.И. О местничестве. Ч. 1-2, – Київ, 1879; Він же: История местничества в Московском государстве XV-XVII ст. – .Одеса, 1888.

[34] Савелов Л.М. Лекции по русской генеалогии. Ч. 2, - М., 1908.

[35] Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.

[36] Веселовский С.Б. Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969; Шмидт С.А. Местничество и абсолютизм Постановка вопроса.// Абсолютизм в России. XV-XVII вв. – М., 1964, с. 156-179; Кобрин В.Б. К истории местничества XVI в. // Исторический архив, 1060, № 1. 

 

[37] Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 293.

[38] Назаров В.Д. «Двор» и «дворяне» по данным новгородского и северо-восточного летописания (XII-XIV ст.) // Восточная Европа в древности и средневековье. – М. – 1978. – С. 28-34.

[39] Свердлов М.Б. Дворяне в Древней Руси // Из истории феодальной России. Сб статей и очерков к 70-летию Мавродина В.В. – М.-Л., 1978. – С. 54-59.; Він же: Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. - Л., 1983.

[40] Кобрин В.Б. Власть и собственность в средневековой России. XV-XVII ст. – М., 1985

[41] Докладніше див.: Думін С. Герб их высочеств князей Багратион-Мухранских// Гербовед, № 4, 2”1993, с. 26-32. Він же: Древний род Багратидов //Дворянский вестник, № 1, 1992, с. 5.

[42] Докладніше див.: Морозов Б.Н. Новосильцовы// Летопись историко-родословного общества в Москве, вип. 1 (45), 1993, с. 32-39.

[43] Аннинский Л. Пушкин и Троцкий: братья навек?// Порто-франко, червень, 2002

[44]Веселовский С.Б. Род и предки А.С. Пушкина в истории /Отв. ред. Каштанов С.М. – М., 1990.

 

[45] Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства. - М., 1898 р.; Петров П.Н. История родов российского дворянства. Т. 1-2, - Спб.,1886; Перевид.: М., 1991.

[46] Докладніше див. Савелов Л.М. Лекции по генеалогии, ч. 1, - М, 1908, - с. 28-31; Він же: Статьи по генеалогии и истории дворянства. – СПб, 1898, - с. 23-24.

[47] Егоров В. Герольдическая родословная цесаревича Алексея Николаевича// Гербовед, 1993`2, № 4 , с. 15-25.

[48] Кулаков В.И. Геральдика пруссов и генеалогические корни родов, возводимых в России к выходцам “из прус”// Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования, - М., 1989, с. 7-9; він же: Истоки геральдики российских ”выезжих из Пруссии” родов// Гербовед, 1993`2, № 4 , - с. 50-61.

[49] Про династію Романових див.: Летописный и лицевой изборник дома Романовых. Т.1-2, М., 1913;. Родословная царствующего дома в России от Рюрика до ныне царствующего императора Александра Николаевича с подробной хронологией России.- М., 1874; .Селифонтов Н.Н. Сборник материалов по истории предков царя Михаила Федоровича Романова Ч. 1-2,- СПб. – 1898; .Савелов Л.М. Бояре Романовы и их родословные связи.- М., 1914; История династии Романовых – М. – 1992.

 

[50] Петров П. Н. История родов российского дворянства. Т.1–2,- С-Пб, – 1886. Перевид.: М. – 1991. Милевич С.В. К трактовке Петровым П.Н. генеалогического прошлого династии Романовых//ЗІФ, вип.10, - Од.,2000. – С.294-301.

[51] Милевич С.В. К трактовке Петровым П.Н. генеалогического прошлого династии Романовых//ЗІФ, вип.10, - Од.,2000. – С.294-301.

 

[52] Петро II – онук Петра I, останній представник чоловічої статі з роду Романових (по матері представник Бланкенбурзької-Вольфенбюттельської династії).

[53] Павло I і його нащадки, що правили Росією до 1917 року, із погляду походження до роду Романових не належали (Павло I – по батьку представник Голштейн-Готторпської, по матері – Ангальт-Цербтської династій).

 

 

[54] У Павла I було сім дітей, із них: Ганна – дружина принца Вільгельма, пізніше - короля Нідерландського (1840-49 рр.); Катерина - з 1809 року дружина принца Георга Ольденбурзького, з 1816 р. у шлюбі з принцом Вільгельмом Вюртемберзьким, що пізніше став королем; Олександра – перший шлюб із Густавом IV шведським королем (до 1796 р.), другий шлюб – з 1799 р. з ерцгерцогом Йосипом, палантином угорським.

[55] Дочки Миколи I: Марія – з 1839 року замужем за Максиміліаном - герцогом Лейтенберзьким; Ольга – з 1846 року замужем за наслідним принцом Вюртемберзьким (потім – король Карл I).

[56] Інші діти Олександра II: Марія – з 1874 року в шлюбі з Альфредом Альбертом, герцогом Единбурзьким, пізніше герцогом Саксен-Кобург-Готським; Сергій – одружений на Єлизаветі Федорівні, дочці герцога Гессенського; Павло – з 1889 р. у шлюбі з грецькою королевною Олександрою Георгіївною.

[57] Маніфести про зречення див.: Андреев А.Р. История государственной власти в России. IX-XX вв. Энциклопедическое издание. – М., 1999, - с. 154-158.

[58] Про останні дні імераторської родини докладніше див.: Соколов Н.А. Последние дни Романовых – М. – 1991.

[59] Докладніше см.: Думин С.В. Памяти Великого Князя Владимира Кирилловича (17/30 августа 1917 – 30 апреля 1992)// Летопись историко-родословного общества в Москве. Вып. 1(45), 1993, с. 7-15; Він же: Восходящая родословная вдовствующей великой Княгини Леониды Георгиевны// Там саме, с. 40-45.

[60] Карнович Е.П.Служебные, должностные и сословные знаки отличий в России – б.м., б.г.; він же: Российское чиновничество.– С-Пб, 1897; він же: Родовые прозвания и титулы в России.– С-Пб., 1886 / Репринт.перевид. М., 1991.

[61]  Евреинов В.А. Гражданское чинопроизводство – С-Пб, 1912.

[62] Трамбицький Ю. А. Чины и звания российской армии// Военно-исторический журнал, 1991, № 9.

[63] Шепелев Л.Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российсской империи. – Л., 1977; він же: Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991; він же: Феномен чина в России// Родина, 1992, № 3.

[64] Иванов В.А. Губернское чиновничество. - Калуга, 1994; Мілевич С.В. Из истории становления и генеалогии российского дворянства// ЗІФ, вип. 1 – Од., 1995, с. 207-224.

[65] Зіркою позначені титули, що з петровськой доби були поширені в Росії.


Дата: 2019-02-02, просмотров: 315.