Походження родинних прозвань
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Виречення «усі люди – брати» має під собою генеалогічну основу. Справа не тільки в тім, що всі ми далекі нащадки біблійного Адама. Під кутом розглянутої теми виділяється ще один предок, нащадки якого складали значний шар у соціальній структурі феодальної Росії. Це – Рюрик, умовний прародич «природних» російських князів. Хоча він ніколи не був у Києві, а тим більше у Володимирі й Москві, усі, хто займали до кінця XVI століття великокнязівські столи, вважали себе його нащадками, обґрунтовуючи цим свої політичні й поземельні права. У разі збільшення потомства з'явилися нові князівські гілки вже від реальних засновників, і для відмінності їх друг від друга (у тому числі з позицій родових володінь і пріоритетних прав на нього) з'являються спочатку родові прозвання, а потім прізвища.

Можна виділити два основних етапи. Перший – утворення князівських гілок, закріплення за ними найменувань, що закінчувалися на -ич, -ович (Х-ХІІІ ст., Русь древня і удільна). Не відомо, як вони самі себе величали, але в літописах названі Мономашичі (Мономаховичі), Ольговичі (Олеговичі) тощо. У перших патронімічних (від імені-прізвиська предка) назвах князівських гілок підкреслювалася приналежність до князівського роду, а по імені предка визначалося і старшинство гілки, що при черговому праві спадкування обумовлювало всевладні права. Істотною причиною відсутності у удільних князів домосковського періоду топонімічних прізвищ було те, що вони переходили по старшинству з уділа в уділ. Прізвища, що походять від назви місцевості, з'являються після ліквідації чергового права спадкування. У цьому випадку носії топонімічних прізвищ були, як правило, із середовища служивих князів, рідше – старомосковського боярства. У цьому випадку вживався суфікс -ськ-: Волинські, Шуйські, Шаховські тощо. При цьому прізвища часто відбивали не колишні можновладні права, а просто місцевість, із якої їхні носії перейшли на московську службу, особливо серед «виїзжих» – Черкаські, Мещерські, Сибірські та ін.

Другий етап приходиться на період становлення Російської централізованої держави. Відбувається розростання князівських гілок і утворення нових родів, за кожним із яких закріплюється своє прозвання, яке на межі XV-XVI століть стає родинним прізвищем. Удільну ієрархію переміняє місництво – система службової відповідності родів по відношенню друг до друга й монарха. Прізвища з'являються на цьому етапі як би по службовій (ієрархічної) необхідності, закріплюються за потомством, зовні підкреслюючи приналежність до роду, що займали визначену соціальну нішу. В.Б.Кобрін вважає, що в Росії оформлення князівських прізвищ пов’язано з появою категорії «служивих» князів. Уже на московській службі ці князівські роди давали відгалуження, за кожним із яких закріплюються не тільки земельні володіння, але і прізвища, як правило, патронімічні. Так, із князів стародубських виділилися Хилкови, Татєви; із Ярославських – Троєкурови, Ушаті; з Оболенських – Ноготкови, Стригіни, Кашини (докладніше див. табл. 5).

У XVI столітті активно йшов процес утворення прізвищ у боярському середовищі. Відомий приклад – еволюція прозвання роду, що дав на початку XVII століття нову царську династію. П'ять синів Андрія Кобили стали прародичами 17-ти відомих родів Росії, кожний з який мав своє прізвище. Романови стали так іменуватися тільки із середини XVI століття. Їхні предки – Кобиліни, Кошкіни, Захар'їни, Юр'єви. Але й у цей період центральна влада віддавала перевагу прізвищам, утвореним від особистих прозвань. Іноді територіальні найменування зберігалися як своєрідна приставка. Так з'явилися подвійні прізвища, при цьому перша частина вказувала на засновника роду і була патронімічна, друга – відбивала загальнородову приналежність, і, як правило, була топонімічна: Щепіни-Оболенські, Токмакови-Звенигородські, Рюміни-Звенигородські, Сосунови-Засекіни тощо.

 Подвійні прізвища відбивали не тільки незавершеність процесу їхнього утворення, але і своєрідну політику великих московських князів, спрямовану на переривання родових територіальних зв'язків. Мало значення і те, коли і як землі визнали верховенство Москви. Ростовські, Оболенські, Звенигородські і ряд інших родів у потомстві зберегли територіальні назви, а от Стародубським іменуватися цим родовим ім'ям не дозволялося навіть у середині XVII століття, про що свідчить чолобитна до царя Олексія Михайловича від Григорія Ромодановського, що представляв інтереси старшої гілки цього, ніколи могутнього, але опального роду. До речі сказати, можливою причиною такої заборони з боку Романових могло бути те, що топонімічні прізвища побічно нагадували про родове старшинство Рюриковичів.

Офіційно дворянам було дозволено іменуватися, крім прізвища, назвою земельних володінь Жалуваною грамотою дворянству (1785 р.). Однак, на той час прізвища вже устоялися, принципово змінився характер поземельних відносин і ця традиція, така популярна в Європі, у Росії не закріпилася. З родів російських «природних» князів, що існували в кінці XIX століття Карнович Є.П. нараховує 14, чиї прізвища утворилися від назв вотчин: Мосальські, Єлецькі, Звенигородські, Ростовські, В'яземські, Барятинські, Оболенські, Шехонські, Прозоровські, Вадбольські, Шелешпанські, Ухтомські, Білосельські, Волконські.

Дата: 2019-02-02, просмотров: 239.