Від автора
Курс генеалогії розроблений відповідно до навчальної програми по вивченню спеціальних історичних дисциплін (СІД) студентами історичних факультетів. Він розрахований на студентів 3 курсу денного відділення, які вже мають певну базу конкретно-історичного матеріалу й навички роботи з історичними джерелами. Курс генеалогії, що вивчається в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова, складається з двох частин: лекцій (24 уч. години) і семінарських занять (12 уч. годин). Навчання завершується заліком.
Пропонований курс лекцій присвячений вивченню теоретичних проблем генеалогії, як спеціальної історичної дисципліни, що покликана розширити й поглибити історичні дослідження. Мета курсу полягає у тому, щоб ознайомити студентів із загальними проблемами генеалогії, основними методами родовідного дослідження, показати зв'язок генеалогії з іншими спеціальними й загальноісторичними дисциплінами, охарактеризувати загальноприйняті системи соціального етикету, тісно пов'язані з походженням родів чи окремих осіб. Даний посібник повинний допомогти студентам, що вивчають генеалогію, засвоїти базовий матеріал відповідно до програми курсу й успішно підготуватися до заліку.
З метою оптимізації навчального процесу й вироблення навичок практичної роботи студентам пропонується зібрати матеріал із генеалогії своєї родини і скласти свій родовід (висхідний і спадний, зображуючи його у вигляді розпису, таблиці, дерева).
ВСТУПНА ЛЕКЦІЯ.
Визначення генеалогії як спеціальної історичної дисципліни, розуміння її мети й задач у дореволюційній, радянській і сучасній історичній літературі. Поява генеалогії, її роль у суспільстві на різних етапах розвитку. Міждисциплінарні зв'язкі з іншими спеціальними та історичними дисциплінами.
Генеалогія – спеціальна історична дисципліна, що займається вивченням і складанням родоводів, з'ясуванням походження окремих родів, родин і осіб, виявленням їхніх родинних зв'язків і фактів біографії. Виникла генеалогія в стародавності з практичних потреб правлячих кіл, що потребували закріплення своїх родинних відносин із ряду причин. Визначальну роль грала необхідність встановлення й закріплення місця в соціальній ієрархії, а також розвиток спадкоємного права в області спадкування майна й влади (династичне право). Німецький теоретик О. Форст-Баттагліа відзначав, що «генеалогічне дерево таке ж старе, як історія... Уже в древніх пам'ятниках зустрічається генеалогія – ряди походження государів чи міфологічного споріднення богів і героїв». Є древні веди, королівські списки-реєстри єгиптян тощо.
Накопичення історичного матеріалу в даній галузі, практична зацікавленість визначених кіл у розвитку й поширенні генеалогічних знань сприяли тому, що в XVII-XVIII століттях у Західній Європі генеалогія оформляється як допоміжна (спеціальна) історична дисципліна. Уточнимо, що спеціальними (допоміжними) історичними дисциплінами називаються такі, що мають свою область дослідження і розробляють специфічні методики і технічні прийоми з метою обробки джерела. У початковий період становлення генеалогії як науки, стосовно неї було прийнято вживати термін «допоміжна дисципліна». Цим обумовлюється і трактування її задач: забезпечувати професійних істориків конкретним історичним матеріалом стосовно персоналій, їхнього походження, діяльності, станового й політичного статусу. Дореволюційний російський історик проф. Корсаків Д.А. відзначав, що генеалогія займає «скромне, але цілком визначене місце» серед допоміжних і загальних історичних дисциплін і бачив, як і багато інші, її задачі у зборі довідкових даних, фактів і інших «дріб'язків», що підготовляють історику різнорідний матеріал для подальших наукових досліджень. Таким чином, ми бачимо, що як тільки генеалогія вийшла за рамки практичних інтересів, вона відразу була прив'язана до потреб розвитку історичної науки. Нерідко її розглядали, як специфічну область історії, позбавляючи самостійного предмета вивчення. У процесі розвитку з'являються теоретичні розробки, наукові узагальнення, методики; генеалогія знаходить свій предмет, нове розуміння задач і стає не допоміжною, а спеціальною історичною дисципліною. Однак, у літературі й сьогодні нерідко її, як і інші спеціальні історичні дисципліни, називають допоміжною.
Кількість спеціальних історичних дисциплін велика, до них відносяться джерелознавство, нумізматика, геральдика, сфрагістика і т.д. Джерелознавство вивчає історичні джерела в комплексі, геральдика – герби, сфрагістика – печатки, нумізматика – монети. За традицією до нумізматики включають боністику, яка вивчає паперові грошові знаки, що вийшли з вживання і є предметом колекціонування, а також вивчення орденів, медалей, жетонів, хоча ними займаються також медальєрка, фалеристика. На сучасному етапі продовжується виділення нових напрямків досліджень і перетворення їх у самостійну галузь – спеціальну історичну дисципліну. Так, палеографія підрозділяється на берестологію (вивчає берестяні грамоти) і кодикологію, що вивчає рукописи книг, статус переписувача, шляхи поширення книги, замовлення тощо; ономастика (наука про особисті імена) містить у собі топоніміку (науку про географічні найменування), етноніміку, що вивчає походження назви етносів, антропоніміку (науку про походження особистих імен), теоніміку, що вивчає походження найменувань божества і та інші.
Предмет дослідження спеціальних історичних дисциплін і розроблювальні ними теоретичні питання (методики, конкретні прийоми) визначаються характером матеріалу джерела, що містить письмову інформацію (пергамент, камінь, папір, метал); типом джерела (монета, герб, писемна пам'ятка); його видом (акт, літературний чи епістолярний добуток). При цьому, кожна з дисциплін обробляє, як правило, один чи кілька близьких типів (видів) джерел. Особливості методичних прийомів кожної з дисциплін обумовлені специфікою предмета їхнього дослідження, а ефективність прийомів залежить від рівня розробки теоретичних питань. Кожна зі спеціальних історичних дисциплін має свої прийоми, методи й
об'єкт дослідження, але загальну мету – допомогти досліднику вивчити джерело, одержати достовірну інформацію про минуле. Єдність цілей обумовлює міждисциплінарні зв'язки і спільність методів (наприклад, порівняльно-історичний).
Генеалогія, займаючись вивченням походження родин, окремих осіб, родовими зв'язками, дозволяє судити про характер економічних, політичних відносин, а система соціального етикету, що примикає до неї, розкриває соціальні відносини в суспільстві. Особливістю генеалогії є її яскраво виражений становий характер, як у період виникнення, так і в процесі розвитку. Це пов'язано з тим, що саме стани характеризувалися наявністю зовнішніх ознак відмінностей (зовнішньої символіки), а також передачею в спадщину соціального статусу і пов'язаних із ним прав і повноважень.
Ближче усього дисциплінарні зв'язки у генеалогії з геральдикою, сфрагістикою, нумізматикою, топонімікою, антропонімікою. За давньою традицією родові емблеми містилися на монетах, печатках, жетонах. Загальновідомо, що ордена й медалі в становому суспільстві були також частиною станової атрибутики. Тому, у процесі генеалогічного пошуку необхідне звертання до дисциплін, що вивчають ці види історичного джерела. Однак, самі тісні зв'язки у генеалогії з геральдикою, а точніше, із таким її напрямком, як родова геральдика. Відомо, що родові герби були важливим елементом станової емблематики, передавалися в спадщину, складались у відповідності зі строгими правилами і тому містять достовірні дані родовідного характеру. Не випадково герби, як і печатки, є речовинними генеалогічними джерелами. У Європі герби перетворюються в станові відмітні знаки в ХІ-ХІІ ст., а з ХІ ст. – існують спеціальні установи, що розробляють питання теоретичної й практичної геральдики (герольдії), які видають спеціальні довідники (гербовники). Згодом питаннями гербоутворення і власницьких прав на герби стали займатися державні органи. У Росії геральдика, як система теоретичних і практичних знань, з'явилася в XVIII столітті. У 1722 році Петро І створив Герольдмейстерську контору при Сенаті, до задач якої входило створення міських і особистих гербів. У 1726 році при Академії наук була створена кафедра геральдики.
У становому суспільстві про походження тієї чи іншої особи може сказати ім'я, а, вірніше, загальноприйнята система особистих імен. Їх вивчає історична антропоніміка. Антропонімічна система, тобто традиційний запис особистих імен, також може стати достовірним джерелом інформації про походження особи. Наведемо конкретний приклад із російської антропоніміки. Так, у XVI столітті на Русі боярин іменувався Петром Васильовичем Морозовим (так називана тричленна система – ім'я, по батькові, прізвище); дворянин Петром Васильєвим, сином Морозовим; а селянин – Петрушкою Васильєвим. І навіть в офіційних документах кінця XIX – початку XX ст., у період значного нівелювання антропонімії, “добродії” іменувалися з “-вичем”, а народ – без нього: офіцер чи чиновник – Петро Васильович, а міщанин чи селянин – Петро Васильєв. Корисно знати, що в Росії феодали до XV-XVI ст., а селяни – до середини XIX століття не мали прізвищ. Проте в антропонімічну систему входили другі нехристиянські імена і додаткові найменування по діду. Роль прізвищ грали, так називані, некалендарні імена, тобто прізвиська, що були додатковою пізнавальною ознакою (Іван Товста Голова, Федір Лихий, Петро Косий).
В умовах динамічного розвитку буржуазного суспільства генеалогія досить швидко виходить за рамки станових і політичних інтересів окремих суспільних груп і починає надавати допомогу досліднику у вивченні конкретного історичного матеріалу по політичній історії, становій структурі і феодальній ієрархії, організації політичної влади в державі, родинних зв'язків і майнових відносин, питань походження й змісту деяких історичних джерел тощо. Значний внесок у розвиток генеалогії як галузі історичного знання внесли А.Дюшен, П. Ансельм (Франція), Дж. Дагдейл (Англія), К.М. Шпенер, Я.В. Імхоф, И. Гаттерер (Німеччина).
Роль генеалогії в історичному дослідженні визначається, насамперед, тим, що людина виступає одночасно як основний суб'єкт історичного процесу й об'єкт історичного дослідження, історичні закономірності виявляються через діяльність людей. У Російській державі XV-XVII ст. генеалогічні дані використовувалися як доказ у місницьких суперечках, пізніше (XVIII-XIX ст.) – для доказу прав родини чи осіб на дворянське достоїнство або титул. Особливе значення має генеалогія для вивчення політичної історії періоду феодалізму, тому що саме тоді походження людини відігравало вирішальну роль у визначенні її соціального статусу й місця в політичній структурі. Не випадково класична генеалогія минулого обмежувалася вивченням дворянських родоводів. На сучасному етапі відкриваються нові широкі можливості для вивчення генеалогії представників інших соціальних шарів і груп. Крім усього вище зазначеного, генеалогічні методи дослідження дають можливість вивчати культурно-історичне середовище, яке породжувало тих чи інших діячів суспільного й культурного життя.
Генеалогія має важливе значення для архівної справи. При описі особистих архівних фондів тільки знання родинних і сімейно-шлюбних зв'язків дозволяє часом виявити, що різнорідні, на перший погляд, документи відносяться до одного сімейного архіву, що змушує об'єднати їх в одному фонді. Генеалогічні дані дають можливість разом з іншими фактами пізнати адресатів і відправників листів, що не мають точної атрибуції. Історику, по роду роботи дотичному з пошуком джерел в архівних фондах, необхідно враховувати цю особливість.
Генеалогія також відкриває великі можливості для розшуку нових документів, що зберігаються в населення. У цьому випадку мова йде про встановлення нині живучих нащадків відомих діячів минулого й людей з їхнього оточення. Блискучий приклад такого використання генеалогії дають розшукування Іраклія Луарсабовича Андроннікова, що збагатили нашу науку безліччю нових цінних історико-культурних джерел.
Р. – 1;
Р. – 2;
Р. – 4;
Р. – 8;
Р. – 16
1815 р. – 32;
1785 р. – 64;
1755 р. – 128...і т.д.
Р. – 4.294.967.296;
975 р. – 8.589.934.592.
Парадокс полягає в тім, що при такому розрахунку в людини, що родились у 1965 р. наприкінці Х століття предків було більше, ніж нині живучих на землі. Розгадка проста: насправді предків у багато разів менше, тому що люди часто вступають у шлюби з далекими родичами, не підозрюючи про це (Православна церква забороняла такі шлюби, але робила виключення; католицька церква дозволяла шлюби навіть у середовищі двоюрідного споріднення). Приклад: серед предків іспанського короля Альфонса ХІІ на 14 різних місцях стоїть французький король Людовик ХІ, що вмер за 142 року до народження свого нащадка. Має значення також те, що існує досить багато “виморочних” родів (родин, що не мають синів, а виходить, що не мають генеалогічного майбутнього).
У процесі розвитку практичної генеалогії, основною задачею якої було складання родоводів конкретних родин і доказ споріднення між особами, були відпрацьовані визначені форми зображення генеалогічного матеріалу, як системи споріднення. Існує два головних види родоводів: висхідний (усі предки) і спадний (усі нащадки) даної особи. Висхідний родовід: головним об'єктом дослідження є та особа, про предків якого збираються дані. З нього починають і йдуть у міру виявлення даних за висхідними ступінями чи колінами (син – батько – дід – прадід). Це первісний вид родоводу, коли в дослідника немає достатньої кількості матеріалу і він іде від відомого до невідомого. Спадний родовід: до його складання можна переходити тоді, коли зібрано досить матеріалу і з'ясовані предки. Починають від самого віддаленого предка і переходять до нащадків. Це найбільш розповсюджений вид родоводу, він зручний для довідок і більш наочно показує картину життя й діяльності роду.
Виходячи зі складу тих, хто внесений у родовід, його поділяють на чоловічий і змішаний. Чоловічим спадним родоводом називають такий, котрий указує все потомство даного родоначальника тільки по чоловічій лінії (можлива вказівка тільки імені чоловіки). Якщо не переслідуються спеціальні цілі, це звичайна і найбільш розповсюджена форма, прийнята в наукових працях. Чоловічим висхідним родоводом називають такий, котрий указує всіх предків даного родоначальника тільки по чоловічій лінії. Змішаний спадний родовід указує все потомство засновника роду, як по чоловічій, так і по жіночій лініях. Змішаний спадний родовід буває необхідним для з'ясування родинних зв'язків бічних ліній і віддалених родичів; часто фігурує в суперечках про спадщину, висуваючи інтереси нащадків по жіночій лінії. Змішаний висхідний родовід указує всіх прямих предків даної особи, як по чоловічій, так і по жіночій лініях, зневажаючи іменами по бічних лініях (чоловічими й жіночими, тобто не включає братів і сестер). Такий родовід завжди має правильну фігуру в графічному зображенні: у 1 коліні – одна особа, у 2 – дві, у 3 – чотири, у 4 – вісьмох і так інші у геометричній прогресії, причому тільки одна з цих осіб у кожнім коліні належить до досліджуваного роду. Тобто, подібний родовід не є історією одного роду, а охоплює значну їхню кількість, що зростає від покоління до покоління в геометричній прогресії. Змішані родоводи (висхідні й спадні) застосовуються рідко, звичайно, для спеціальних цілей, тому що через жіноче потомство домішується велика кількість сторонніх родин, що знижує наукову значимість такого родоводу. У побічне споріднення (родоводи з бічними відгалуженнями) вносяться сестри і брати, дядьки й тітки; можуть бути присутні особи двоюрідного й троюрідного споріднення. Використовується при необхідності.Таким чином, можливі наступні варіанти родоводу: чоловічий спадний, чоловічий висхідний у прямому потомстві, змішаний спадний, змішаний висхідний. чоловічий висхідний з бічними гілками. Найбільш розповсюдженим і прийнятої у наукових працях є чоловічий спадний родовід, тобто всі предки даної особи в чоловічому коліні (якщо не переслідуються спеціальні цілі). Бічні гілки в даному виді родоводу неможливі.
Існує кілька загальноприйнятих способів зображення родоводів: таблиця або схема, дерево, розпис. Два перших способи зображення графічні, із них найбільш простим і доступним видом є таблиця. Генеалогічні таблиці дають наочне уявлення про походження, стародавність, розгалуженість роду, його сучасний стан. При усій своїй простоті генеалогічні таблиці (схеми) мають кілька стандартних варіантів зображення. За розташуванням їх поділяють на вертикальні й горизонтальні. У вертикальних схемах інформація розташовується в напрямку зверху вниз. Вони складаються як від предків до нащадків, так і навпаки, тобто можуть відбивати і висхідну родовідну лінію, і спадну. Цей вид є більш розповсюдженим, крім власних імен звичайно містить дати чи життя правління. У горизонтальних схемах інформація розташовується в напрямку ліворуч праворуч. Вони теж можуть складатися як від предків до нащадків, так і навпаки. Цей вид є менш розповсюдженим, однак, дозволяє включати більше даних об родичах (табл. 1, 2).
Таблиця 1. Фрагмент горизонтальної схеми
Федір (1402-1427)
Іван (1427-1456)
Василь Трятной (1456-1483)
 |  |
Іван Великий (1483-1500) Федір Трятной
Іван (1500-1516)
Таблиця 4. Чоловіча спадна розпис із цифровою нумерацією
Основні поняття місництва
На ґрунті спадковості служби склалося поняття родовитості. Служива людина з'єднувала в собі «честь і місце». “Честь” – не тільки звання й пошана, але і місце, на яке служива людина могла розраховувати по службі князю свого батька і по своїй службі (спочатку в князівській дружині, із XIV ст. – у Государевому Дворі, потім у Боярській думі). Від честі пішло поняття “отечества”. Це таке значення особи стосовно представників свого роду або інших родин, від якого залежала подальша передача в спадщину прав, тобто майоратне володіння роду, яке вони повинні передати нащадкам (посада, місце за столом, місце в ієрархії). За службу дарували маєтком і грошима, але не отечеством.
Місницька рахунки змушували дворян посилатися на бічних родичів, що стало однієї з причин формування в XV-XVI ст. родів. Історики в дорадянський період говорили, що «дворянство укладається в роди». Під родом мається на увазі сукупність людей різних поколінь від одного предка, при цьому рахунок іде по чоловічій лінії. Яблочков М. відзначав, що місництво зв'язало бічних і висхідних родичів в одне ціле й утворило поняття роду. Були вироблені і деякі специфічні поняття, наприклад, слово пересів означало підвищення потомства, що висунулося позачергово. Така практика викликала завзятий опір, аж до суду, із боку зниженого в посаді. Згода спричиняла втрату прав для себе і для нащадків, тобто потерку. Яскравий приклад такої непоступливості, а також ролі місницьких суперечок у політичній історії Росії, надає боротьба, що розгорнулася за посаду московського тисяцького при Дмитрові Івановичі Донському (1359-89). При ньому тисяцьким на Москві був впливовий боярин Василь Васильович Вел"яминов. Коли він умер у 1374 р., на його місце ніхто не був призначений і чин був скасований. Здавалося, що ніяких проблем не повинне виникнути. Однак, посада була значна, давала реальну владу, забезпечувала близькість до великого князя. Бояри не підкорилися рішенню князя, почалися місницькі суперечки між близькими родичами останнього московського тисяцького. Зіграли свою роль і політичні звади предків. До Вел`яминова В.В. цю посаду займав Олексій Петрович Хвіст, що був його родичем. Посаду тисяцького він утратив у середині XIV ст., при Семені Гордому (1340-53), коли був вигнаний за крамолу. При Івані ІІ (1353-59), батькові Дмитра Донського, А.П. Хвіст був повернутий на московську службу, а в 1357 р. цей тисяцький був убитий зловмисниками й посада перейшла до Протасія Вел”яминова, рід якого займав перші місця в боярській ієрархії. При Донському діти тисяцьких місничали. Князь, побоюючись кривавої боротьби, спірну посаду ліквідував, однак, це не забезпечило миру. Старший син останнього тисяцького – Іван Васильович Вел”яминов – утік до Твері, яка у той час суперничала з Москвою за політичну першість. Він об'єднав навколо себе інших незадоволених політикою Дмитра Донського і відправився в Орду, де виклопотав ярлик на велике князювання для тверського князя Михайла Олександровича і спонукав його оголосити війну Москві (1375 р.). Пішов довгий ланцюг політичних подій, загострення яких було спровоковано місницькими суперечками. Війну Москва виграла, у 1378 р. відбувся похід на Твер, у результаті якого тверські князі визнали себе «молодшими». Потім Іван Вел”яминов у Серпухові був схоплений і страчений у Москві. Павлов-Сильванський М.П. відзначає, що це була перша прилюдна страта в Московії.
Призначення не за правилами місництва, що нерідко зустрічалося у верхніх ешелонах влади, визначали поняттям ”не местно”. Для «відсунутого» роду це означало втрату “честі” й “отечества” для нащадків. Іноді призначенню передувало розпорядження уряду про те, що «службі бути без місць». Це також означало призначення на службу не за правилами місництва. Спочатку ця практика застосовувалася в період воєнних дій (воєводи-полководці призначалися «без місць», але це не враховувалося для їхнього потомства).
Місницьки рахунки були не тільки між родами, але й усередині роду (вище наведена історія боротьби нащадків Вел`яминова і Хвоста може бути прикладом, того, як суперники були родичами). Усередині роду повинні були строго дотримуватися старшинства, для чого існував спеціальний рахунок, при якому син вважався молодше батька на три ступіні. Виходило, що 4 син дорівнювався у місницьких рахунках старшому онуку відносно голови роду, тобто своєму старшому племіннику.
Наведемо приклад місницького розташування посад:
1. Великий воєвода великого полку
2. Великий воєвода правої руки
3. 
Великий воєвода передового полку
4. Великий воєвода сторожового полку рівні
5. Великий воєвода лівої руки
6. Другий воєвода великого полку
7. Другий воєвода правої руки
8. 
Другий воєвода передового полку
9. Другий воєвода сторожового полку рівні
Якщо старший із братів займав посаду великого воєводи великого полку (1), то третій брат міг зайняти рівнозначні посади воєводи передового чи сторожового полків (3-4). Інші – “не місно”. Особи, що займали рівнозначні місця (наприклад, воєвода сторожового й передового полку), називалися місниками. Говорили, що вони і їхні роди місничали.
Місницький розпорядок позначився, у першу чергу, на генеалогічному складі Боярської Думи, яка складалася з двох вищих чинів – боярина й окольничого. Ключевський В.О., досліджуючи генеалогічний і соціальний склад Боярської Думи в XVI ст., наводить такі дані: 65% бояр - вихідці з титулованих родин (князі Ростовські, Ярославські, Шуйські, Мстиславські, Воротинські), 35% - нетитулована знать. Інший склад мали окольничі.У їхньому числі тільки 23% - представники знатних титулованих родів, а 67% - нетитулована знать, старе московське дворянство (Морозови, Салтикови, Шеіни, Кошкіни, Сабурови, Годунови).
Із середини XVI ст. у Думі закріпився третій чин, для неродовитих, але відданих – чин думного дворянина. У числі перших представників цього чина були Адашеви, Черемісіни. Таким чином, у Думі «зустрілися» вищий і нижчий розряди служивого прошарку. Дворяни одержали представництво у вищому органі влади і поряд із князівськими родами були занесені до Государевого родословця. Тоді ж вводиться звання московського дворянина, що було спадкоємним становим найменуванням, але могло здобуватися й особистою вислугою (знов для підвищення статусу представників нетитулованих родів). З нього починалася кар'єра знатної людини і закінчувалася для представників середньої й нижчої ланки. Усе московське дворянство поділялося на три розряди за родовитістю й розмірами московських маєтків. Брак першого міг компенсуватися розмірами другого.
Місництво було ліквідовано рішенням Земського собору 12 січня 1682 р. Цей важливий політичний акт був прийнятий за пропозицією князя Василя Голіцина, якого підтримав патріарх Іоаким. Була використана вже відома формула «службі бути без місць». Місництво, як своєрідна система станових відносин, супроводжувалося появою чинів та звань, котрі були формою соціального етикету в Російській централізованій державі.
Передісторією традиційного російського титулування була практика пожалувань звань, спочатку пов'язаних із виконанням конкретних обов'язків. Початок цієї традиції можна знайти в ранньофеодальній Русі. Першим званням, яке було пожалуване, але тоді ще не відокремилося від виконання обов'язків (як і в Західній Європі на першому етапі еволюції), було звання княжого мужа, боярина-дружинника, про що є відомості в літописах. У Київській Русі починає еволюціонувати титул князь. Крім великого, з'являються удільні князі, що відрізняються ступенем суверенітету. У XIV ст. з'являються чини-звання, із яких у XVII ст. утворилися назви придворних чинів-посад допетровського періоду (сокольничий, чашничий, окольничий тощо).
Основні чини-звання в Російській централізованій державі
Конюший – придворний чин у російській державі XV-XVII ст. Веде своє походження від князівського тіуна – конюшого XI-XII ст. З кінця XV ст. конюші очолювали Конюший приказ. У XVI ст. конюший брав активну участь у дипломатичній і військовій діяльності. Останнім конюшим був Борис Годунов.
Кравчий – придворний чин, згадується з 1514 р. Спостерігав за усім, що до государева столу відносилося – їжа й питво, також відповідав за охорону життя государя. Під час парадних обідів стояв у столу государя. Чин був прирівняний до окольничого, під час відсутності дворецького його обов'язки виконував кравчий.
Окольничий – придворний чин і посада в Російській державі XIII - початку XVIII ст. Первісними функціями окольничих було, організація подорожей князя й участь у прийомі й переговорах з іноземними послами. Уперше згадується в 1284 р. У XIV-XV ст. окольничий входив до складу думи великих князів, був другим за значенням (після боярина) думним чином. Окольничі призначалися керівниками приказів, полковими воєводами, брали участь в організації придворних церемоній. У XVII ст. поряд із званням ближнього боярина з'являється звання ближнього (кімнатного) окольничого.
Печатник – найдавніший чин великокнязівського двору; був хоронителем государевої печатки, завжди супроводжував государя. З XVII ст. на посаді печатника були винятково дяки, а із середини XVII ст.ця посада зливається з посадою думних дяків, які очолювали посольський і печатний прикази.
Подячий – нижчий чин приказової адміністрації XVI - початку ХVIII ст. Під керівництвом дяків подячі виконували основну діловодну роботу в центральних і місцевих установах державної влади.
Постельничий – у Росії XV-XVII ст. посадова особа Государева двору. Відав государевою постіллю, постільною скарбницею, майстерною палатою, управлінням слобод, що виготовляли полотна й полотнини на государевий побут. Зберігав печатку «для швидких таємних державних справ», часто відав особистою канцелярією государя. Постельничі входили до числа наближених радників государя і впливали на його діяльність.
Скарбник – у нього зберігалася наявна грошова скарбниця, усякий золотий і срібний посуд, державні листи. Він мав право засідати у Думі разом із боярами.
Сокольничий – придворний чин, носій якого відав царським соколиним та пташиним полюванням.
Стольник – палацевий, потім придворний чин. Відомий з 1228 р. Обов'язки стольника були дуже різноманітні, у придворному побуті займав II місце. Стольників призначали на воєводські, посольські, приказові та інші посади. У XVII ст. особливо наближені до царя були ближніми (кімнатними) стольниками.
Стряпчий – у централізованій державі це був царський чиновник при Хлібному та Конюшому дворах. Другий за значенням чин придворної ієрархії. Посада була ліквідована Петром І, відновлена судовою реформою 1775 р. в іншому значенні. Стряпчим став називатися помічником прокурора із кримінальних справ.
Таблиця 7.
Класифікація служивих чинів
ЧИНИ СЛУЖИВІ
“ПО ОТЕЧЕСТВУ” “ПО ПРИБОРУ”
ДУМНІ ВЛАСНЕ СЛУЖИВІ
ЧИНИ МОСКОВСЬКІ ЧИНИ ГОРОДОВІ
Службу “по отечеству” несли бояри й дворяни. У Російській державі діяла формула: думна служба – “по отечеству”, ратна – “по землі”, земельний наділ – “по службі”, чини – “по отечеству” і “по службі”. Подарувати можна було землі або чин-звання. “Отечество” одержували в спадщину, це поняття відбивало соціальний статус і мало вирішальне значення при місницьких рахунках. Ключевский В.О. вважав, що “Все мелкие иерархические разряды, на которые, на которые делилось общество в Московском государстве, на политическом языке тех веков носили название чинов. Чином в Московском государстве назывался общественный строй.который нес свою специальную государственную повинность, соответствовавшую его экономическому состоянию”[37]
Чини-звання поділялися на думні, приказові і придворні. Деякі автори в окрему групу виділяють чини московських дворян, інші відносять їх до розряду придворних, тому що придворні посади розподілялися тільки серед бояр і дворян московського списку. (см. табл. 11, 12). Два вищих чини – боярина й окольничого – у XVII ст. здобувають винятково характер почесних звань, що дають право на заміну вищих чинів. Третім чином-званням був чин думного дворянина – спочатку посада члена Боярської Думи. Це думні чини-звання. Крім них існувала ієрархія приказових і придворних чинів-звань, що теж утворилися від найменувань посад. Від них варто відрізняти придворні чині, що залишилися посадами: кравчого, постельничого, скарбника, конюшого тощо. Ряди чинів-звань приказової і придворної служби замикалися нагорі почесними думними званнями. Чини стольників і стряпчих давалися обраним московським дворянам, що потім могли стати окольничими та боярами. Городові діти боярські цих чинів досягали рідко, а для більшості дяків вищим чином, що вони могли досягти, був чин думного дяка. В часи Івана Грозного з'являється жалуваний недворянський титул іменитої людини. Він був даний одному зі Строганових, що лікував царського улюбленця Бориса Годунова. При Олексії Михайловичі титул прийняв весь рід Строганових. Цей титул ставив його носія вище гостя, але не вводив у стан дворян.
Таблиця 8. Ієрархія чинів-звань у Російській централізованій державі
 | | |
Думні Придворні Приказові Московських дворян
1. Бояри 1. Стольники 1. Думні 1. Бояри. Окольничі.
дяки Думні дворяни.
2. Окольничі 2. Стряпчі 2. Дяки 2. Стольники.Стряпчі
(спальники) Московські дворяни.
3. Думні дво- 3. Жильці (не- 3. Подячі 3. Жильці. Виборні
ряни (неім”я- ім”яниті дворяни з міст.
ниті люди) люди) Двірські діти боярсь-
кі. Міські діти
боярські.
ТЕМА 6. ДВОРЯНСТВО І ПРОБЛЕМИ ГЕНЕАЛОГІЇ.
Загальна характеристика формування західноєвропейського дворянства. Дворяни в Древній Русі. Формування прошарку служивих землевласників, законодавче оформлення його соціального статусу, поземельних прав і привілеїв. Дворяни й поміщики: генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини. Потомствене й особисте дворянство. Іноземні роди, їх права й привілеї у Російській імперії. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди про генеалогічне минуле, їхня роль у формуванні феодальної ієрархії періоду феодалізму.
ЗМІСТ
ВІД АВТОРА…………………..……………………………………………………….3
ВСТУПНА ЛЕКЦІЯ…….………………………………………………….………….3
ТЕМА 1. ГЕНЕАЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ………………………………………………6
ТЕМА 2. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГЕНЕАЛОГІЇ ………………………….10
ТЕМА 3. МЕТОДИКА ГЕНЕАЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ………..………….18
ТЕМА 4. ГЕНЕАЛОГІЯ КНЯЗІВСЬКИХ РОДІВ РОСІЇ Й УКРАЇНИ.
Лекція 1. Генеалогічний склад, соціально-політичний статус князів…………….26
Лекція 2. Основні князівські роди Рюриковичів і ”руських” Гедиміновичів….…..30
ТЕМА 5. ГЕНЕАЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ.
Лекція 1. Служиві князі: генеалогічний і соціальний склад. Формування складу московського двору. Його структура й ієрархія……………………………..……….35
Лекція 2. Місництво.Чини і звання в Російській централізованій державі
як форма соціального етикету… ..……………………………….………………. 39
ТЕМА 6. ДВОРЯНСТВО І ПРОБЛЕМИ ГЕНЕАЛОГІЇ.
Лекція 1. Західноєвропейське дворянство. Російські дворяни і поміщики:
генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини…………..…. ….45
Лекція 2. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди в генеалогії ………….………52
ТЕМА 7. ГЕНЕАЛОГІЯ ДОМУ РОМАНОВИХ І ПРОБЛЕМИ
ПРЕСТОЛОНАСЛІДУВАННЯ МОНАРХІЧНОЇ РОСІЇ……….…………………..65
ТЕМА 8. СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЕТИКЕТУ.……………………...…..……...73
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ.…..……………………………………………84
[1] Новиков Н.И. Родословная книга князей и дворян российских и выезжих. Т. 1-2. – СПб, 1787.
[2] Феофан Прокопович. Родословная роспись Великих князей и царей Росссйских.- СПб, 1719.
[3] Щербатов М.М. Краткое историческое повествование о начале родов князей россійских, происходящих от великого князя Рюрика. – М., 1785.
[4] Спиридов М.Г. Родословный Российский словарь. В 2-х частях. – М.,1793-1794; Краткий опыт исторического известия о Россійском дворянстве... – М., 1804.
[5] Миллер Г. Известия о дворянах России, их древнем происхождении, о староинныъ чинах.. – М., 1957.
[6] Хавский П.В. О наследстве завещательном, родственном и выіморочном, на основовании всех российских законов, существовавших и доселе существующих по сему предмету. Кн. 1-5, – М., 1817-20.
[7] Долгоруков П.В. Русская родословная книга. В 4-х частях. – СПб., 1854-56. Друге видання в 1895 .
[8] Руммель В.В., Голубцев В.В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. В 2 т., - СПб, 1886-87.
[9] Карнович Е. П. Служебные, должностные и сословные знаки отличия в России. – б. м., б. г. – С. 236-587; Родовые прозвания и титулы в России. Слияние иностранцев с русскими. – СПб, 1886 г. Перевид.: М., 1991 (факсимильне вид.).Русское чиновничество в былое и настоящее время. – СПб, 1897.
[10] Бобринский А.А. Дворянские роды, внесенные в Общий Гербовник Всеросссийской империи. – М., 1890.
[11] Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 1-2, – К., 1908; Перевид.: М., 1998.
[12] Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб., 1876.
[13] Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898.
[14] Савелов Л.М. Лекции по российской генеалогии. Ч.1, 2.– М.,1908.
[15] Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства. – СПб., 1878; Бояре Романовы и их родословные связи. – М.,1914.
[16] Веселовский С.Б. Исследования по истории опричнины. – М., 1963; Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969; Ономастикон. – М., 1974.
[17] Зимин А.А. Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188; Він же:Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV в.–первой половине XVI в. - М., 1985.
[18] Аксенов А.И. Очерк истории генеалогии в России //История и генеалогия. Сб. ст. – М., 1977. – С. 57-80; Він же: Генеалогия русского купечества XVIII в. Из истории формирования русской буржуазии – М., 1988; Антонов А. В. Родословные росписи конца XVII в. //Исследования по русской истории. – М., 1996, вип. 6; Буганов В.В. Разрядные книги последней четверти XV в. – начала XVII в. – М., 1962.; Кобрин В. Б. Генеалогия и антропонимика //История и генеалогия. – М., 1977. – С. 80-115; Він же: Материалы по генеалогии княжеско-боярской аристократии. – М., 1995.
[19] Носков Н.Е. Опыт генеалогических изысканий по истории зарождения крестьянских торгово-промышленных капиталов в России// Вспомогательные исторические дисциплины. – Л., 1968, вип. 1, – С. 227-269; Він же: Боярская книга 1556 г.// Вопросы экономики и классовых отношений в Русском государстве XII-XVII вв., - М.-Л., 1960 .
[20] Шепелев Л. Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российской империи. – Л., 1977; Він же. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991.; Трамбицкий Ю. А. Чины и звания русской армии //Военно-исторический журнал, 1991, № 9.
[21] Федорченко В. Дворянские роды, прославившие Отечество. Энциклопедия дорянских родов. – М., 2001.
[22] Кобрин В.Б. и др. Вспомогательные историчнеские дисциплины. – М., 1984; Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория. – К., 1988; Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования., – М., 1989; .Введение в специальные исторические дисциплины.Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990; Генеалогические исследования. Сборник научных трудов. – М., 1994; Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б. Ключи к тайнам Клио. – М., 1994 та інші.
[23] Петров П.Н. История родов русского дворянства. Т. 1-2, СПб.,1886; Перевид.: М., 1991; .Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства.-СПб, 1878.
[24] Савелов Л. М. Лекции по русской генеалогии. Ч. 2. – М., 1908. – С. 28-31.
[25] Кобрин В.Б. та ін. Вспомогательные исторические дисциплины. – М., 1984. – С. 181.
[26] Там саме, - С. 181-182.
[27] Введение в специальные исторические дисциплины.Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990.
[28] Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб., 1876.;[28] Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898; Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.
[29] Веселовский С.Б. Пследние уделы Северо-Восточной Руси //Исследования по истории опричнины. – М., 1963; Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969.
[30] Тихомиров М.Н. Россия в XVI веке. – М., 1962.
[31] Зимин А.А. Служилые князья в Русском государстве в конце XV в. – первой половины XVI в// Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сб. ст. – М., 1975. – С. 26-58. Тако ж см. його праці: Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188; Феодальная знать Тверского и Рязанского великих княжеств и московское боярство конца XV- первой трети XVI в. //История СССР, 1973, № 3. – С. 124-142.
[32]Зимин А.А.Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV в.– первой половине XVI в. - М., 1985.
[33] Маркевич А.И. О местничестве. Ч. 1-2, – Київ, 1879; Він же: История местничества в Московском государстве XV-XVII ст. – .Одеса, 1888.
[34] Савелов Л.М. Лекции по русской генеалогии. Ч. 2, - М., 1908.
[35] Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.
[36] Веселовский С.Б. Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969; Шмидт С.А. Местничество и абсолютизм Постановка вопроса.// Абсолютизм в России. XV-XVII вв. – М., 1964, с. 156-179; Кобрин В.Б. К истории местничества XVI в. // Исторический архив, 1060, № 1.
[37] Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 293.
[38] Назаров В.Д. «Двор» и «дворяне» по данным новгородского и северо-восточного летописания (XII-XIV ст.) // Восточная Европа в древности и средневековье. – М. – 1978. – С. 28-34.
[39] Свердлов М.Б. Дворяне в Древней Руси // Из истории феодальной России. Сб статей и очерков к 70-летию Мавродина В.В. – М.-Л., 1978. – С. 54-59.; Він же: Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. - Л., 1983.
[40] Кобрин В.Б. Власть и собственность в средневековой России. XV-XVII ст. – М., 1985
[41] Докладніше див.: Думін С. Герб их высочеств князей Багратион-Мухранских// Гербовед, № 4, 2”1993, с. 26-32. Він же: Древний род Багратидов //Дворянский вестник, № 1, 1992, с. 5.
[42] Докладніше див.: Морозов Б.Н. Новосильцовы// Летопись историко-родословного общества в Москве, вип. 1 (45), 1993, с. 32-39.
[43] Аннинский Л. Пушкин и Троцкий: братья навек?// Порто-франко, червень, 2002
[44]Веселовский С.Б. Род и предки А.С. Пушкина в истории /Отв. ред. Каштанов С.М. – М., 1990.
[45] Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства. - М., 1898 р.; Петров П.Н. История родов российского дворянства. Т. 1-2, - Спб.,1886; Перевид.: М., 1991.
[46] Докладніше див. Савелов Л.М. Лекции по генеалогии, ч. 1, - М, 1908, - с. 28-31; Він же: Статьи по генеалогии и истории дворянства. – СПб, 1898, - с. 23-24.
[47] Егоров В. Герольдическая родословная цесаревича Алексея Николаевича// Гербовед, 1993`2, № 4 , с. 15-25.
[48] Кулаков В.И. Геральдика пруссов и генеалогические корни родов, возводимых в России к выходцам “из прус”// Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования, - М., 1989, с. 7-9; він же: Истоки геральдики российских ”выезжих из Пруссии” родов// Гербовед, 1993`2, № 4 , - с. 50-61.
[49] Про династію Романових див.: Летописный и лицевой изборник дома Романовых. Т.1-2, М., 1913;. Родословная царствующего дома в России от Рюрика до ныне царствующего императора Александра Николаевича с подробной хронологией России.- М., 1874; .Селифонтов Н.Н. Сборник материалов по истории предков царя Михаила Федоровича Романова Ч. 1-2,- СПб. – 1898; .Савелов Л.М. Бояре Романовы и их родословные связи.- М., 1914; История династии Романовых – М. – 1992.
[50] Петров П. Н. История родов российского дворянства. Т.1–2,- С-Пб, – 1886. Перевид.: М. – 1991. Милевич С.В. К трактовке Петровым П.Н. генеалогического прошлого династии Романовых//ЗІФ, вип.10, - Од.,2000. – С.294-301.
[51] Милевич С.В. К трактовке Петровым П.Н. генеалогического прошлого династии Романовых//ЗІФ, вип.10, - Од.,2000. – С.294-301.
[52] Петро II – онук Петра I, останній представник чоловічої статі з роду Романових (по матері представник Бланкенбурзької-Вольфенбюттельської династії).
[53] Павло I і його нащадки, що правили Росією до 1917 року, із погляду походження до роду Романових не належали (Павло I – по батьку представник Голштейн-Готторпської, по матері – Ангальт-Цербтської династій).
[54] У Павла I було сім дітей, із них: Ганна – дружина принца Вільгельма, пізніше - короля Нідерландського (1840-49 рр.); Катерина - з 1809 року дружина принца Георга Ольденбурзького, з 1816 р. у шлюбі з принцом Вільгельмом Вюртемберзьким, що пізніше став королем; Олександра – перший шлюб із Густавом IV шведським королем (до 1796 р.), другий шлюб – з 1799 р. з ерцгерцогом Йосипом, палантином угорським.
[55] Дочки Миколи I: Марія – з 1839 року замужем за Максиміліаном - герцогом Лейтенберзьким; Ольга – з 1846 року замужем за наслідним принцом Вюртемберзьким (потім – король Карл I).
[56] Інші діти Олександра II: Марія – з 1874 року в шлюбі з Альфредом Альбертом, герцогом Единбурзьким, пізніше герцогом Саксен-Кобург-Готським; Сергій – одружений на Єлизаветі Федорівні, дочці герцога Гессенського; Павло – з 1889 р. у шлюбі з грецькою королевною Олександрою Георгіївною.
[57] Маніфести про зречення див.: Андреев А.Р. История государственной власти в России. IX-XX вв. Энциклопедическое издание. – М., 1999, - с. 154-158.
[58] Про останні дні імераторської родини докладніше див.: Соколов Н.А. Последние дни Романовых – М. – 1991.
[59] Докладніше см.: Думин С.В. Памяти Великого Князя Владимира Кирилловича (17/30 августа 1917 – 30 апреля 1992)// Летопись историко-родословного общества в Москве. Вып. 1(45), 1993, с. 7-15; Він же: Восходящая родословная вдовствующей великой Княгини Леониды Георгиевны// Там саме, с. 40-45.
[60] Карнович Е.П.Служебные, должностные и сословные знаки отличий в России – б.м., б.г.; він же: Российское чиновничество.– С-Пб, 1897; він же: Родовые прозвания и титулы в России.– С-Пб., 1886 / Репринт.перевид. М., 1991.
[61] Евреинов В.А. Гражданское чинопроизводство – С-Пб, 1912.
[62] Трамбицький Ю. А. Чины и звания российской армии// Военно-исторический журнал, 1991, № 9.
[63] Шепелев Л.Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российсской империи. – Л., 1977; він же: Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991; він же: Феномен чина в России// Родина, 1992, № 3.
[64] Иванов В.А. Губернское чиновничество. - Калуга, 1994; Мілевич С.В. Из истории становления и генеалогии российского дворянства// ЗІФ, вип. 1 – Од., 1995, с. 207-224.
[65] Зіркою позначені титули, що з петровськой доби були поширені в Росії.
Від автора
Курс генеалогії розроблений відповідно до навчальної програми по вивченню спеціальних історичних дисциплін (СІД) студентами історичних факультетів. Він розрахований на студентів 3 курсу денного відділення, які вже мають певну базу конкретно-історичного матеріалу й навички роботи з історичними джерелами. Курс генеалогії, що вивчається в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова, складається з двох частин: лекцій (24 уч. години) і семінарських занять (12 уч. годин). Навчання завершується заліком.
Пропонований курс лекцій присвячений вивченню теоретичних проблем генеалогії, як спеціальної історичної дисципліни, що покликана розширити й поглибити історичні дослідження. Мета курсу полягає у тому, щоб ознайомити студентів із загальними проблемами генеалогії, основними методами родовідного дослідження, показати зв'язок генеалогії з іншими спеціальними й загальноісторичними дисциплінами, охарактеризувати загальноприйняті системи соціального етикету, тісно пов'язані з походженням родів чи окремих осіб. Даний посібник повинний допомогти студентам, що вивчають генеалогію, засвоїти базовий матеріал відповідно до програми курсу й успішно підготуватися до заліку.
З метою оптимізації навчального процесу й вироблення навичок практичної роботи студентам пропонується зібрати матеріал із генеалогії своєї родини і скласти свій родовід (висхідний і спадний, зображуючи його у вигляді розпису, таблиці, дерева).
ВСТУПНА ЛЕКЦІЯ.
Визначення генеалогії як спеціальної історичної дисципліни, розуміння її мети й задач у дореволюційній, радянській і сучасній історичній літературі. Поява генеалогії, її роль у суспільстві на різних етапах розвитку. Міждисциплінарні зв'язкі з іншими спеціальними та історичними дисциплінами.
Генеалогія – спеціальна історична дисципліна, що займається вивченням і складанням родоводів, з'ясуванням походження окремих родів, родин і осіб, виявленням їхніх родинних зв'язків і фактів біографії. Виникла генеалогія в стародавності з практичних потреб правлячих кіл, що потребували закріплення своїх родинних відносин із ряду причин. Визначальну роль грала необхідність встановлення й закріплення місця в соціальній ієрархії, а також розвиток спадкоємного права в області спадкування майна й влади (династичне право). Німецький теоретик О. Форст-Баттагліа відзначав, що «генеалогічне дерево таке ж старе, як історія... Уже в древніх пам'ятниках зустрічається генеалогія – ряди походження государів чи міфологічного споріднення богів і героїв». Є древні веди, королівські списки-реєстри єгиптян тощо.
Накопичення історичного матеріалу в даній галузі, практична зацікавленість визначених кіл у розвитку й поширенні генеалогічних знань сприяли тому, що в XVII-XVIII століттях у Західній Європі генеалогія оформляється як допоміжна (спеціальна) історична дисципліна. Уточнимо, що спеціальними (допоміжними) історичними дисциплінами називаються такі, що мають свою область дослідження і розробляють специфічні методики і технічні прийоми з метою обробки джерела. У початковий період становлення генеалогії як науки, стосовно неї було прийнято вживати термін «допоміжна дисципліна». Цим обумовлюється і трактування її задач: забезпечувати професійних істориків конкретним історичним матеріалом стосовно персоналій, їхнього походження, діяльності, станового й політичного статусу. Дореволюційний російський історик проф. Корсаків Д.А. відзначав, що генеалогія займає «скромне, але цілком визначене місце» серед допоміжних і загальних історичних дисциплін і бачив, як і багато інші, її задачі у зборі довідкових даних, фактів і інших «дріб'язків», що підготовляють історику різнорідний матеріал для подальших наукових досліджень. Таким чином, ми бачимо, що як тільки генеалогія вийшла за рамки практичних інтересів, вона відразу була прив'язана до потреб розвитку історичної науки. Нерідко її розглядали, як специфічну область історії, позбавляючи самостійного предмета вивчення. У процесі розвитку з'являються теоретичні розробки, наукові узагальнення, методики; генеалогія знаходить свій предмет, нове розуміння задач і стає не допоміжною, а спеціальною історичною дисципліною. Однак, у літературі й сьогодні нерідко її, як і інші спеціальні історичні дисципліни, називають допоміжною.
Кількість спеціальних історичних дисциплін велика, до них відносяться джерелознавство, нумізматика, геральдика, сфрагістика і т.д. Джерелознавство вивчає історичні джерела в комплексі, геральдика – герби, сфрагістика – печатки, нумізматика – монети. За традицією до нумізматики включають боністику, яка вивчає паперові грошові знаки, що вийшли з вживання і є предметом колекціонування, а також вивчення орденів, медалей, жетонів, хоча ними займаються також медальєрка, фалеристика. На сучасному етапі продовжується виділення нових напрямків досліджень і перетворення їх у самостійну галузь – спеціальну історичну дисципліну. Так, палеографія підрозділяється на берестологію (вивчає берестяні грамоти) і кодикологію, що вивчає рукописи книг, статус переписувача, шляхи поширення книги, замовлення тощо; ономастика (наука про особисті імена) містить у собі топоніміку (науку про географічні найменування), етноніміку, що вивчає походження назви етносів, антропоніміку (науку про походження особистих імен), теоніміку, що вивчає походження найменувань божества і та інші.
Предмет дослідження спеціальних історичних дисциплін і розроблювальні ними теоретичні питання (методики, конкретні прийоми) визначаються характером матеріалу джерела, що містить письмову інформацію (пергамент, камінь, папір, метал); типом джерела (монета, герб, писемна пам'ятка); його видом (акт, літературний чи епістолярний добуток). При цьому, кожна з дисциплін обробляє, як правило, один чи кілька близьких типів (видів) джерел. Особливості методичних прийомів кожної з дисциплін обумовлені специфікою предмета їхнього дослідження, а ефективність прийомів залежить від рівня розробки теоретичних питань. Кожна зі спеціальних історичних дисциплін має свої прийоми, методи й
об'єкт дослідження, але загальну мету – допомогти досліднику вивчити джерело, одержати достовірну інформацію про минуле. Єдність цілей обумовлює міждисциплінарні зв'язки і спільність методів (наприклад, порівняльно-історичний).
Генеалогія, займаючись вивченням походження родин, окремих осіб, родовими зв'язками, дозволяє судити про характер економічних, політичних відносин, а система соціального етикету, що примикає до неї, розкриває соціальні відносини в суспільстві. Особливістю генеалогії є її яскраво виражений становий характер, як у період виникнення, так і в процесі розвитку. Це пов'язано з тим, що саме стани характеризувалися наявністю зовнішніх ознак відмінностей (зовнішньої символіки), а також передачею в спадщину соціального статусу і пов'язаних із ним прав і повноважень.
Ближче усього дисциплінарні зв'язки у генеалогії з геральдикою, сфрагістикою, нумізматикою, топонімікою, антропонімікою. За давньою традицією родові емблеми містилися на монетах, печатках, жетонах. Загальновідомо, що ордена й медалі в становому суспільстві були також частиною станової атрибутики. Тому, у процесі генеалогічного пошуку необхідне звертання до дисциплін, що вивчають ці види історичного джерела. Однак, самі тісні зв'язки у генеалогії з геральдикою, а точніше, із таким її напрямком, як родова геральдика. Відомо, що родові герби були важливим елементом станової емблематики, передавалися в спадщину, складались у відповідності зі строгими правилами і тому містять достовірні дані родовідного характеру. Не випадково герби, як і печатки, є речовинними генеалогічними джерелами. У Європі герби перетворюються в станові відмітні знаки в ХІ-ХІІ ст., а з ХІ ст. – існують спеціальні установи, що розробляють питання теоретичної й практичної геральдики (герольдії), які видають спеціальні довідники (гербовники). Згодом питаннями гербоутворення і власницьких прав на герби стали займатися державні органи. У Росії геральдика, як система теоретичних і практичних знань, з'явилася в XVIII столітті. У 1722 році Петро І створив Герольдмейстерську контору при Сенаті, до задач якої входило створення міських і особистих гербів. У 1726 році при Академії наук була створена кафедра геральдики.
У становому суспільстві про походження тієї чи іншої особи може сказати ім'я, а, вірніше, загальноприйнята система особистих імен. Їх вивчає історична антропоніміка. Антропонімічна система, тобто традиційний запис особистих імен, також може стати достовірним джерелом інформації про походження особи. Наведемо конкретний приклад із російської антропоніміки. Так, у XVI столітті на Русі боярин іменувався Петром Васильовичем Морозовим (так називана тричленна система – ім'я, по батькові, прізвище); дворянин Петром Васильєвим, сином Морозовим; а селянин – Петрушкою Васильєвим. І навіть в офіційних документах кінця XIX – початку XX ст., у період значного нівелювання антропонімії, “добродії” іменувалися з “-вичем”, а народ – без нього: офіцер чи чиновник – Петро Васильович, а міщанин чи селянин – Петро Васильєв. Корисно знати, що в Росії феодали до XV-XVI ст., а селяни – до середини XIX століття не мали прізвищ. Проте в антропонімічну систему входили другі нехристиянські імена і додаткові найменування по діду. Роль прізвищ грали, так називані, некалендарні імена, тобто прізвиська, що були додатковою пізнавальною ознакою (Іван Товста Голова, Федір Лихий, Петро Косий).
В умовах динамічного розвитку буржуазного суспільства генеалогія досить швидко виходить за рамки станових і політичних інтересів окремих суспільних груп і починає надавати допомогу досліднику у вивченні конкретного історичного матеріалу по політичній історії, становій структурі і феодальній ієрархії, організації політичної влади в державі, родинних зв'язків і майнових відносин, питань походження й змісту деяких історичних джерел тощо. Значний внесок у розвиток генеалогії як галузі історичного знання внесли А.Дюшен, П. Ансельм (Франція), Дж. Дагдейл (Англія), К.М. Шпенер, Я.В. Імхоф, И. Гаттерер (Німеччина).
Роль генеалогії в історичному дослідженні визначається, насамперед, тим, що людина виступає одночасно як основний суб'єкт історичного процесу й об'єкт історичного дослідження, історичні закономірності виявляються через діяльність людей. У Російській державі XV-XVII ст. генеалогічні дані використовувалися як доказ у місницьких суперечках, пізніше (XVIII-XIX ст.) – для доказу прав родини чи осіб на дворянське достоїнство або титул. Особливе значення має генеалогія для вивчення політичної історії періоду феодалізму, тому що саме тоді походження людини відігравало вирішальну роль у визначенні її соціального статусу й місця в політичній структурі. Не випадково класична генеалогія минулого обмежувалася вивченням дворянських родоводів. На сучасному етапі відкриваються нові широкі можливості для вивчення генеалогії представників інших соціальних шарів і груп. Крім усього вище зазначеного, генеалогічні методи дослідження дають можливість вивчати культурно-історичне середовище, яке породжувало тих чи інших діячів суспільного й культурного життя.
Генеалогія має важливе значення для архівної справи. При описі особистих архівних фондів тільки знання родинних і сімейно-шлюбних зв'язків дозволяє часом виявити, що різнорідні, на перший погляд, документи відносяться до одного сімейного архіву, що змушує об'єднати їх в одному фонді. Генеалогічні дані дають можливість разом з іншими фактами пізнати адресатів і відправників листів, що не мають точної атрибуції. Історику, по роду роботи дотичному з пошуком джерел в архівних фондах, необхідно враховувати цю особливість.
Генеалогія також відкриває великі можливості для розшуку нових документів, що зберігаються в населення. У цьому випадку мова йде про встановлення нині живучих нащадків відомих діячів минулого й людей з їхнього оточення. Блискучий приклад такого використання генеалогії дають розшукування Іраклія Луарсабовича Андроннікова, що збагатили нашу науку безліччю нових цінних історико-культурних джерел.
ТЕМА 1. ГЕНЕАЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА.
Поняття джерела в генеалогії, загальне й специфічне в порівнянні з історичним джерелом. Основні види генеалогічних джерел і проблеми їхньої класифікації. Коротка характеристика основних генеалогічних джерел офіційного походження (Государевий родословець; Оксамитова книга й інші види книг історико-генеалогічного характеру).
У свій час професор Платонов С.Ф. відзначав, що «у великому розумінні слова історичним джерелом є всякий залишок старовини…річ, рукопис, книга, усний переказ». У такім широкому розумінні змісту слова історичне джерело вивчає спеціальна дисципліна – джерелознавство, у рамках якої докладно розробляються питання класифікації джерел, вироблення загальних методів роботи з ними і визначення їхньої вірогідності, дійсності. Однак, вище ми говорили про те, що кожна спеціальна історична дисципліна має свою специфічну групу джерел і виробляє свою класифікацію й особливі методики роботи з ними. Генеалогія не є виключенням. Відомий генеолог минулого Савелов Л.М. виділяв три головних види джерел, що відрізняються по способу передачі інформації – усні, речовинні, письмові.
До усних джерел відносяться легенди й перекази, що містять інформацію генеалогічного характеру. Цей вид джерела дуже розповсюджений, але не достовірний. Наприклад, походження Баграта – першого предка роду князів Багратіонів виводиться від царя Давида Ізраїльського. По родовій легенді Баграт прибув із Филістії до Грузії в 575 р., прийняв водохрещення східнохристиянської (православної) церкви, мав у шлюбі Ферозис, сестру грузинського царя Мирдата Хастрояна. У даному випадку, як і в багатьох іншіх, довести походження Баграта від Давида неможливо, достовірний родовід доходить тільки до VIII ст.
До речовинних пам'ятників, що містять генеалогічну інформацію, відносяться герби, монети, медалі, надгробні пам'ятники, церковні приналежності, що у випадку їхнього дарування зберігали дані про всю родину дарувальника. У відношенні цієї групи джерел слід зазначити те, що кожен із них є об'єктом вивчення спеціальної історичної дисципліни (монети – нумізматики, герби – геральдики, медалі – медальєрки, значки – фалеристики). Однак, це не применшує їхнього значення як джерела для генеалогічного дослідження, а скоріше полегшує процес отримання достовірної інформації. Стосовно гербів слід зазначити, що мова йде про родові герби, які обов'язково відображували походження і родовідні зв'язки його власника. Дореволюційні дослідники Росії, відзначали, що там герби не мали того практичного значення, як у середньовічній Європі: вони не були «продуктом народного життя» і набули масового поширення тільки в XVIII ст.
Найбільш численним і цінним, а тому основним, видом є письмові джерела. Вони мають внутрішню класифікацію і поділяються на офіційні, історичні і сімейні. Офіційні джерела чи джерела офіційного походження містять у собі документи й акти, що виходять від урядових осіб і установ. Як приклад можна привести метрики про народження, шлюб, смерть, послужні списки, кріпосні акти, жалувані грамоти і т.д. До історичних пам'ятників у розглянутому контексті відносять різного роду документи загального значення, що містять дані генеалогічного характеру, наприклад, літописи, розрядні книги, родословці, писцові книги тощо. До сімейних письмових джерел відносяться спогади, записки, приватне переписування, духівниці й ін.
Крім того, усі пам'ятники як історичні докази поділяються на дві основні категорії – прямі і непрямі. Прямими історичними доказами вважаються всі добутки письмового й образотворчого характеру, що створені з метою безпосередньо відзначити, описати чи уявити яку-небудь подію чи особу, тобто такі, котрі прямо відносяться до даної особи і містять інформацію про її походження чи родинні зв'язки. Непрямі говорять про дану особу в загальних висловлюваннях. До цієї групи відносяться майже всі історичні пам'ятники, у той час як більшість офіційних і сімейних пам'ятників відносяться до прямих доказів. Найбільш достовірними вважаються джерела офіційного походження, а самими «ненадійними», тобто суб'єктивними – усні перекази й легенди про походження. Однак, потрібно мати на увазі, що будь-яке історичне джерело ще на попередній стадії роботи з генеалогічним матеріалом вимагає критичного відношення і наукового (джерелознавчого) аналізу. У сфері практичної роботи зі збору генеалогічного матеріалу й складанню родоводів, варто мати на увазі, що крім офіційних архівів існують фамільні й сімейні архіви, що найчастіше можуть надати більш великий матеріал, але як правило, вони стосуються одного чи декількох пересічних родів. З російських сімейних архівів найбільш великі – графа Шереметєва (частково архів був знищений у 1906 р.), Строганових (їхня велика бібліотека на початку ХХ століття належала Томському університету, спеціальний фонд є в бібліотеці Одеського національного університету), а також архіви Воронцових, Шувалових, Куракіних, Репніних й ін. Багато документів із приватних колекцій постраждали чи були цілком утрачені в роки війн і політичних потрясінь. Іншим більше повезло – вони були оброблені й опубліковані ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Після революції 1917 р. багато документів виявилися за рубежем, а після розпаду СРСР закордонними стали і російські архіви і бібліотечні фонди.
Розглянемо генеалогічні джерела офіційного походження. У першу чергу, мова може йти про різний рід родовідних і розрядних книг, що активно складалися в централізованій державі, і на сьогоднішній день є найважливішим історичним джерелом документального характеру. До середини XVI ст. відноситься перша родовідна книга Росії – Государевий родословець, яка , на думку академіка Лихачова М.П., була складена у 1555 р. Государевий родословець створювався й зберігався в Розрядному приказі, Савелов Л.М. вважав його незакінченим. Оригінал документа не зберігся, але він став основою Оксамитної книги (її першої частини), і ми можемо вірогідно судити про його склад. Государевий родословець містив у собі опис 43 титулованих родів. З них 11 родів колишніх великих і удільних князів, що вели походження від легендарного Рюрика (1-2 глави). Третій розділ містить розписи родів царів Астраханських, Казанських, Кримських. Їхнє розташування відразу після родів Рюриковичів, у той час ще правлячої династії, було викликано політичними мотивами: ці землі тільки в середині XVI ст. були приєднані до Росії і необхідно було надати державного статусу місцевій родовій знаті. Наступні глави містять розписи родів удільних можновладних князів, знатних бояр, у числі яких Глинські (13 глава), Сабурови і Годунови (14 глава), Морозови з гілками (15 глава), Адашев (43 глава). Це був не тільки перший родословець, але і перший офіційний документ генеалогічного характеру, що згодом використовувався як зразок для складання часток родоводів і як доказ у судових розглядах (посилання в судових розглядах зустрічаються з 1589 р.). Від нього ж пішла традиція виводити рід від іноземця і вести всім служивим людям списки.
Ще із середини XV ст. – для важливих придворних чинів (боярські книги), а із середини XVІ ст. – для всіх інших (списки дворян і дітей боярських по містах). Боярські книги також складалися в Розрядному приказі, як зведено-звітні документи, надавали списки бояр, окольничих, стольників і інших чинів із даними про поземельні володіння, жалування. Добре збереглися за 1626-92 рр. По XVI ст. найвідомішою книгою є Тисячна книга 1550 р. До 1667 р. Боярські книги велися у формі стовпців, потім зошитів. З 20-х років XVII ст. складалися щорічно і мали два різновиди: «справжні» (первісні, включали весь склад Государева Двору) і «наявні» (включали дворян, що були в даний момент на столичній службі). Усі види родовідних і розрядних книг вивчаються джерелознавством, як діловодна документація Російської централізованої держави і могли бути доказом належності до дворянства. У радянські часи, коли генеалогічні дослідження практично не велися, ця група документів усе таки досить активно вивчалася. Можна назвати таких дослідників, як Лихачов М.П., Буганов В.В., Бичкова М.Є., Зимін О.О.
Особливо активно робота зі складання родоводів розгорнулася після ліквідації місництва в 1682 р. Палата Родовідних справ у відповідності зі спеціальним розпорядженням Земського собору почала роботу зі збору й систематизації родовідних розписів. Підсумком роботи стала Оксамитова книга, що з'явилася в 1687-1688 рр. В оригіналі цей рукописний пам'ятник, який був скріплений по аркушах думними дяками Семеновим В.Г., Полянським Д.Т., Українцевим Є.І., складається з двох основних частин – Государева родословця і розписів XVI-XVII ст. Барсуков О. вважав, що після ліквідації місництва (у період 1682-86 рр.) було подано 750 розписів, із яких до книги ввійшло не більш однієї чверті, інші не розглядалися, оскільки розписи складалися в приватному порядку, то було багато невідповідностей, непідтверджених легенд. Книга зберігалася в Розрядному приказі, потім у Сенатських фондах. Те, що Оксамитна книга – офіційний родословець, визначив В.Д.Філософів, герольдмейстер Сенату. У 1843 році Державна рада відзначила, що це “офіційний акт уряду”. Назва Оксамитна книга загальноприйнята, але не є офіційним: її немає ні на рукописі, ні на копіях. Так книга стала називатися в канцелярії герольдії через оксамитне плетіння. Привселюдно цю назву вперше ужив Ф. Ємін у 1768 р. У 1787 р. відомий російський видавець і просвітитель Новиков М.І. опублікував цю книгу за назвою “Родословная книга князей и дворян российских и “выезжих”[1], помістивши на титульному листі публікації слова “яка відома за назвою Оксамитна книга”. Після цього назва Оксамитна книга офіційно ввійшла в наукову літературу. Після 1785 р. (Жалуваної грамоти дворянству) родовідні книги складалися депутатами дворянських зборів разом із губернським головою. До них вносилися особи, що мали незаперечні докази дворянства. Книги складались по губерніях, де знаходилися земельні володіння дворян. Особи, що одержали дворянство за чинами чи орденами, вносилися до книги якої-небудь губернії на вибір. З XVIII ст. губернські родовідні книги складалися із шести частин: дворяни, чиї предки володіли землями не менш ста років до 1785 р.; за військовими орденами чи чинами; за цивільними орденами чи чинами; іноземні роди; титуловане дворянство; древнє шляхетне дворянство.
До XIX ст. складалася спеціальна довідкова книга, що містить перелік титулів російських і іноземних царюючих осіб і політичних діячів – “Титулярник”. Розпочато складання цієї книги було наприкінці XV ст. для використання як практичного посібника при дипломатичному листуванні. У 1672 році був підготовлений у трьох екземплярах “Царський Титулярник”. Крім звичайного переліку титулів він містив короткі дані з історії, портрети російських і іноземних князів і царів, патріархів і іноземних государів, а також зображення гербів і печаток. Його оформляли кращі художники і золотописці Оружейної палати і Посольського приказу.
Таким чином, ми бачимо: генеалогія має свою групу історичних джерел, до якої входять ті, що містять інформацію родовідного характеру. Більшість із них хронологічно відносяться до часів становлення централізованої держави, багато з них споконвічно були видом діловодної документації. Інформація, отримана з таких джерел, як правило, носить об'єктивний характер. Більш суб'єктивні частки родословці, а особливо – легенди про генеалогічне минуле. Усі історичні джерела повинні зазнавати наукової критики, методи якої розроблені джерелознавством і на практиці пройшли апробацію.
Дата: 2019-02-02, просмотров: 444.
