Зародження генеалогічних знань у Європі й у Росії. Кн. Щербатов М.М. – перший укладач родовідних князівських таблиць у Росії. Розвиток генеалогії в XVIII-XIX ст. Російське генеалогічне та історико-родовідне товариства. Загальна характеристика стану генеалогічних пошуків у радянський і пострадянський період.

Вище уже було сказано, що генеалогія - це допоміжна історична дисципліна, яка вивчає походження родів, окремих родин і осіб, виявлення їхніх родинних зв'язків і фактів біографії. Чи, за висловлюванням С.Б. Веселовського, «спорідненням по крові, властивості й шлюбам», тобто всієї сукупності сімейних зв'язків даного роду, поряд із дослідженням його місця й ролі в історії шляхом вивчення усіх видів діяльності представників цього роду. Усі дослідники відзначають, що з числа інших допоміжних історичних дисциплін генеалогію виділяє її безпосередня станова (класова) спрямованість. Пануюче положення дворянства визначило характер, спрямованість, зміст і особливості виникнення й розвитку генеалогії. Об'єктом вивчення в генеалогії найчастіше є окрема людина, соціальне середовище його життєдіяльності – дворянство. Як і багато інших дисциплін, генеалогія пройшла два основних етапи розвитку, що стали двома рівнями її реалізації: практичним і теоретичним (науковим). Виникла вона з практичної потреби станового суспільства. З грецької слово «генеалогія» перекладається як «родовід», тобто слово про рід, і означало звичайний запис представників того чи іншого роду по поколіннях. Самостійна дієслівна форма слова «генеалогія» у російській мові відсутня, із грецької мови перекладається словосполученням «складати, викладати звістки або родовід». Практика застосування таких родоводів відноситься до глибокої стародавності, практична генеалогія була поширена в будь-якому становому суспільстві. Ми розглянемо становлення й розвиток цієї дисципліни на прикладі феодальної Росії.

Уже в древніх літописах зустрічаються численні, але як правило, розрізнені дані про походження і родинні зв'язки великих і удільних князів, можновладних бояр. Офіційним початком практичної генеалогії у Росії прийнято вважати родовідні книги, перші редакції яких з'явилися в 40-х роках XVI ст. і були пов'язані з діяльністю державної влади в централізованій державі і соціально-політичному статусі його правлячих прошарків – боярства й дворянства. Характер служби в Московській державі з її строгою внутрішньостановою ієрархією, що була обумовлена стародавністю походження роду й близькістю до Двору, необхідність підтвердження прав тієї чи іншої особи на місце служби її предків, особливо з виникненням місництва, і з'явилися причиною появи родовідних книг і практики їхнього використання як достовірного доказу у службових (місницьких) суперечках. З'явилися спеціальні установи, що займаються збором, перевіркою, складанням, утвердженням дворянських родоводів, а пізніше і родової символіки (зокрема, гербів), а також складанням списків дворян по чинах.

У різні часи у Російській державі цією сферою діяльності відали різні установи. У середині XVI ст. це – Розрядний приказ, у стінах якого був складений Государевий родословець, що використовувався поряд із розрядними книгами для довідок у місницьких суперечках. Потім – Палата родовідних справ, яка була створена після ліквідації місництва в 1782 р. і підготувала Оксамитну книгу. Це видання було спробою “обновити й поповнити” Государевий родословець більш ніж через сто років його існування. У XVIII ст. кількісний ріст дворянства поряд із розширенням його станових привілей й внутришньостановою консолідацією правлячого класу в цілому обумовили нагальну потребу постійного фіксування і систематичної ревізії станового достоїнства особи, що входили до складу Двору, а також формування чиновницько-бюрократичного апарата, особливо після появи в 1722 р. Табелю про ранги й можливості придбання статусу дворянина по вислузі й ордену. Для цих цілей при Сенаті створюються спеціальні установи: з 1722 р. – Герольдмейстерська контора, з 1848 р. – Департамент герольдії. Вони відали справами про приналежність до дворянства, титулованим родам і почесному громадянству, присвоєння гербів, складання списків дворян по службах відповідно до Табелю про ранги.

Потреба в практичній генеалогії у всіх країнах зникала по мірі розвитку капіталістичних відносин і ліквідації станової замкнутості й привілеїв. Значення практичної генеалогії для науки насамперед полягало в тому, що вона створила численні джерела, які надають первинний генеалогічний матеріал у дослідженнях. Науковий інтерес до генеалогії з'являється в XVIII в. у зв'язку з початком бурхливого розвитку історичної науки. Ще в 1719 р. Феофан Прокопович, російський просвітитель, видний ідеолог і політичний діяч петровських часів, видав «Родословную роспись Великих князей и царей Российских»[2]. У другій половині XVIII ст. з'являються узагальнюючі праці з історії Росії. Їхні автори бачили головний зміст своєї роботи в розкритті політичної діяльності князів і царів, що відповідно припускало знання генеалогічних зв'язків.

 Таким чином, засновники російської історичної науки одночасно виступили фундаторами наукової генеалогії. Однак, вони виходили із завдань історичного дослідження, що обумовило допоміжний характер генеалогії стосовно загальноісторичних знань. Виходячи з цього статусу сформувалася і назва – допоміжні історичні дисципліни (СІД). В.М. Татищев, що сформулював вимоги до історика, указував на необхідність знання ним хронології, географії, генеалогії. Він писав про те, що «генеалогію чи родовід государів потрібно знати, хто від кого народився, від кого дітей мав, з ким шлюбами зобов'язаний був, з чого можна зрозуміти правильні спадщини й домагання». Таким чином, Татищев В.М. уперше порушує питання про цілі й задачі генеалогії стосовно історичної науки, але обмежує їх правлячими династіями. Уже в XVIII ст. російські історики зіштовхнулися з проблемою систематизації величезної маси даних про сімейно-родинні зв'язки. Тоді з'являються родовідні таблиці й розписи, що спочатку давалися як додатки до загальноісторичних робіт чи випереджали їхню публікацію. Перші родовідні таблиці князівських родів були складені Щербатовим Михайлом Михайловичем. З 1770 р. він працював над історією Росії з найдавніших часів, з 1771 р. обіймав посаду герольдмейстера. У ході роботи над історією Росії він підготував і в 1785 році опублікував “Краткое историческое повествование о начале родов князей российских, происходящих от великого князя Рюрика”[3]. Їм же були складені родоводи князів Щербатових, Репніних, Сенцових тощо. 

Дослідження історіографа Щербатова М.М. продовжив його зять і науковий послідовник Матвій Григорович Спирідов, син Чесменського героя генерала Спирідова, сенатор. Упродовж 30 років він вів генеалогічне вишукування, почате ще в 1786 році разом із Щербатовим М.М. Підсумком цієї роботи стало видання родовідних довідників[4], Словник уже на початку ХХ століття став бібліографічною рідкістю, особливо другій том (у бібліотеці Одеського національного університету є два томи) У літературі є згадування про третю частину, однак, вона не була опублікована. Спирідову М.Г. належать описи походження родів Левшиних, Воєйкових. За спеціальним дорученням російської імператриці Катерини II наприкінці 70-х років XVIII ст. вели родовідний пошук Князєв О.Т. і Міллер Г.Ф. Князєв Онисим Титович – депутат від Крапивенського дворянства в Комісії зі складання нового Соборного уложення, працював у Московському розрядному архіві і склав збірку родовідних розписів і гербовник для користування при імператорському Дворі. Після нього, у 1777 році, вести збір генеалогічних зведень з історії дворянства Росії доручено Генріху Міллерові. Результат пошуку був опублікований німецькою мовою в 1790 році, значно пізніше зроблено переклад російською[5]. Робота написана на основі архівних матеріалів, зібраних для «Записок» Катерини II.

 Великі заслуги перед генеалогією, що зароджується, Миколи Івановича Новикова, відомого видавця, публіциста, просвітителя. Раніше ми вже згадували, що у 1797 році він опублікував два томи родоводу князів і дворян російських і “виїзжих” (цей бібліографічній раритет є в бібліотеці університету). Це видання містить такі розділи: Родовід князів, зібраний і складений у розряді при Федорі Олексійовичі (1676-1682 рр.), так називана Оксамитова книга; Розпис алфавітний родів, що подали документи в розряд після скасування місництва (1682 р.); Розпис, у якому “виїзжі” роди показані по місцях їхнього виїзду; Розпис алфавітний (замість змісту). Описано до 930 родів, крім того, Новиков М.І. неодноразово публікував особисті родоводи знатних родів.

 Якщо підбивати підсумок науковому пошуку у межах XVIII століття, слід зазначити, що генеалогія ще не стала предметом теоретичного осмислення: не було її визначення, відсутня єдність оформлення родоводів і розуміння задач генеалогічного пошуку, але вже було накопичено багато матеріалу, що створював можливість появи теоретичних робіт у цьому напрямку.

У формуванні генеалогії як спеціальної історичної дисципліни важливе місце займає розробка загальної методики складання родовідних таблиць і розписів. Вони необхідні не тільки для наочного зображення матеріалу, але і для його систематизації, що дає можливість легко простежити родинні зв'язки. Без методичних розробок генеалогія являла собою набір родовідних даних. Однак, при перших спробах проведення такої систематизації ширше, ніж коло представників царюючої гілки, зіштовхнулися з необхідністю встановлення понять різновидів споріднення і їхньої уніфікації. Перш ніж складати таблиці й схеми необхідно було виявити й описати всі можливі родинні зв'язки, виробити для них єдині позначення. На допомогу історикам прийшли юристи, що зіштовхнулися з аналогічними проблемами у сфері спадкоємного права.

Уперше ці питання були викладені в працях П.В. Хавського[6]. Його робота складалася з п'яти книг і видавалася в Москві в 1817-1820 роках. Він визначив основні види споріднення і запропонував знаки для графічного зображення родоводів. Наприклад, позначення осіб жіночої статі поміщали в прямокутник, чоловічого – у коло, шлюб визначався двома горизонтальними паралельними лініями, у схемах указувалися дати народження, шлюбу, смерті. У роботі були виділені такі лінії споріднення: подружня, спадна і висхідна, побічна; крім того, виділялися ступені й коліна. Багато чого із запропонованого закріпилося в практиці складання таблиць, тому необхідно більш докладно зупинитися на основних поняттях.

 Під спадною лінією споріднення розумілося все потомство даної особи, розділене на ступені й коліна. I ступінь спадного споріднення складали діти, II – онуки, III – правнуки і т.д. Кожен ступінь поділявся на два коліна – чоловіче (син, онук) і жіноче (дочка, онучка). Висхідну лінію споріднення представляли всі предки якої-небудь особи, також розділені на ступені й коліна (батько і мати, бабуся й дідусь і т.д.) Різні відгалуження від осіб висхідної лінії, іменувалися побічними лініями споріднення.

 Процес завершення перетворення генеалогії у наукову дисципліну, пов'язують із працями М.С.Гастева, що хронологічно приходяться на 30-і роки XIX ст. У його роботах генеалогія вперше прямо була названа «допоміжною наукою для історії» й дане її визначення, як «ученого викладення початку, поширення й споріднення прізвищ», «короткої історії родинних зв'язків якоїсь особи чи дому, як у прямій, так і в бічній лініях». Генеалогія підрозділялася на історичну й приватну. Ціль історичної генеалогії Гастев М.С., як і його попередники, бачив у «підтвердженні чи поясненні окремих частин історії». Від історичної генеалогії він відокремлював приватну, задачею якої було складання окремих родоводів, що можуть використовуватися як доказ у судових справах про спадщину. Роботи Гастева М.С. були написані з урахуванням розробок західноєвропейських авторів і виділяли два рівні – теоретичний і практичний. Під теоретичним рівнем малися на увазі «правила відшукувати початок, зв'язки, продовження й поширення родів; накреслювати родоводи таблиці, розглядати їх, критично оцінювати генеалогічні документи». Під практичним – підтвердження цих правил, тобто, збір конкретного історичного матеріалу і безпосередній виклад родоводів.

Після появи робіт Хавського П.В. і Гастева М.С, що вирішили багато питань методологічного характеру, із 40-х років XIX ст. помітно збільшується кількість генеалогічної літератури, серед авторів якої було багато аматорів. Наприклад, сенатор Костянтин Георгійович Бороздін склав 9 родословій, у тому числі роду Скавронських; із якого походила російська імператриця Катерина І. Микола Іванович Надєждін описав рід Княжевичів; Микола Герасимович Устрялов – рід Строганових. Однак, практичним вираженням визнання генеалогії, «як допоміжної історичної дисципліни» була поява узагальнюючих робіт довідкового характеру. Вони відрізнялися тим, що охоплювали не один, а максимально можливу кількість дворянських родів Росії.

У 1854 році вийшов перший том родовідного довідника П.В. Долгорукова, який поклав початок загальним довідковим виданням по родоводу російського дворянства, що вилилося в окремий – довідковий – напрямок російської генеалогії, характер і особливості якого змінювалися в залежності від конкретних історичних умов. Протягом 1854-56 років вийшло чотири томи довідника Долгорукова П.В.[7] і це стало самим великим внеском у генеалогічні розробки (у бібліотеці університету є три томи з чотирьох). Праця дуже велика, але вважається незавершеною. Автор з 1859 року жив за кордоном, вмер у 1868 р. у м. Берн, доля його рукописів невідома.

У другій половині XIX ст. з'являється досить багато аналогічних робіт. У їхньому числі довідник А.Б.Лобанова- Ростовського. У 1886-87 р. видані два томи родовідного збірника російських дворянських родин[8], що містили опис родоводів 376 родів. Авторами цього видання були Руммель В.В. і Голубцов В.В. У свій час були популярні роботи Карновича Євгена Петровича[9], які містили велику кількість фактичного матеріалу. Однак, він неодноразово зазнавав критики з боку професійних істориків за використання історично недостовірного матеріалу. У 1890 р. була видана робота Бобринського А.А.[10], а в 1908 р. – збірник родоводів Малоросії під авторством Модзалевського В.Л.[11] Крім довідкових видань у той же час з'являються перші дослідження з історії формування дворянства, еволюції його соціального статусу й привілеїв. У 1876 р. вийшла праця М. Яблочкова[12], у 1898 р. – Н.П. Павлова-Сильванського[13].

Про вступ генеалогії у нову фазу розвитку наприкінці ХІХ ст. свідчила поява спеціальних товариств, які поєднували усіх, хто цікавився проблемами родовідного пошуку. У 1895 р. у Петербурзі на чолі з Н.П. Лихачовим було створено «Російське генеалогічне товариство» (РГТ). Крім координації діяльності генеологів, товариство видавало свій збірник – «Известия Российского генеалогического общества”. Усього вийшло 4 випуски. Товариство існувало 20 років (до 1915 р.), однак, його діяльність здійснювалась досить інертно, часто мінявся склад найбільш активних учасників у зв'язку з їхніми частими поїздками з Петербурга до Москви і навпаки. Проте, значення генеалогічного товариства велике: був покладений початок новому виду діяльності. Незабаром аналогічне об'єднання виникло в Москві. До числа засновників РГТ входив Леонід Михайлович Савелов, діяльність якого залишила значний слід у розвитку генеалогії на рубежі XIX-XX століть. Саме він став ініціатором і беззмінним керівником московського генеалогічного товариства, створеного за зразком петербурзького, але більш активного, названого «Історико-родовідним товариством» (ІРТ). Проекти з'явилися в 1901 р., статут розроблено у 1904 р. Останню дату було внесено до емблеми товариства і вона традиційно вважалася часом його заснування. Статут у 1905 р. був затверджений великим князем Сергієм Олександровичем і набрав сили. Серед активних членів московського генеалогічного товариства, крім Савелова Л.М., були М.П. Яблочков, брати Арсеньєви, В.Н. Смолянинов й ін. Щорічно аж до 1915 р. видавався літопис ІРТ, по 4 випуски на рік, іноді випуски були здвоєними. Усього вийшло у світ 44 випуски. Московське товариство існувало до 1917 р., відроджено було в 1990 р. під керуванням С.В.Думіна. Відновлено було і видання літопису ІРТ, перший (він же 45) номер якого побачив світ у Москві в 1993 р.

 Крім керівництва ІРТ, Савелов Л.М. уперше розробив і читав у Московському археографічному інституті курс лекцій з генеалогії[14]. Видані були й інші генеалогічні матеріали, які він зібрав у процесі дослідницького пошуку[15]. У трактуванні Савелова Л.М. поняття генеалогії можна виділити два підходи: офіційної й неофіційний. У залежності від цього визначаються її задачі. Офіційне трактування говорить, що «генеалогія – побудований на достовірних документах і інших джерелах доказ споріднення, що існувало між особами, що мають загального родоначальника чи нащадка, незалежно від суспільного становища цих осіб». Неофіційна – «генеалогія – історія того чи іншого роду у всіх проявах життя його представників, як суспільних, так і сімейних». Задачі генеолога він бачив у тім, щоб вивчати історію тих сімейств, що через своїх представників так чи інакше брали участь у розвитку держави, з'ясовувати значення окремих сімейств і особистостей у загальному ході історичного й культурного розвитку; виявляти, зберігати, систематизувати матеріали, що збереглися. Дані генеалогічного характеру можуть надати допомогу в реконструкції історії міст, установ, елементів побуту, політичного життя тощо. Разом із тим, у 1908 р. він відзначав, що в Росії «дотепер генеалогія не одержала прав громадянства».

 Після 1917 р. закріплюються інші пріоритети і напрямки розвитку історичної науки, основну увагу було звернено на джерелознавчі й археографічні аспекти, проводилися вишукування по генеалогії родів видатних російських діячів культури, суспільної думки. У радянській історичній науці першим відродив генеалогічні методи дослідження академік С.Б. Веселовський (1876-1952 рр.), який зібрав значну кількість конкретно-історичного матеріалу по відомих родах[16]. Велику роль у розвитку генеалогії радянського часу зіграв О.О. Зимін, що займається проблемами формування складу князівських Дворів[17]. Його роботи ввели до наукового обігу нові, раніше невідомі, матеріали.

Антонов О.В., М.Є. Бичкова, В.В. Буганов, Носков Н.Є., Кобрін В.Б.[18] багато часу приділяли роботі над джерелами офіційного походження, що містять генеалогічний матеріал, у першу чергу, мова йде про розрядні книги, боярські списки й іншій діловодній документації Російської централізованої держави. Аксьонов О.І. розробляв питання генеалогічного минулого російського купецтва, що раніше не вивчалося. Їм же був написаний докладний нарис по історії генеалогії дореволюційної Росії. Носков М.Є. вивчав генеалогічні аспекти становлення селянського торгівельно-промислового капіталу, а також боярську книгу за 1556 рік[19].

Проблемами соціального етикету в Росії займалися Шепелєв Л.Є., Трамбицький Ю.О.[20] Помітно активізувалася робота з проблем генеалогії, у тому числі в плані поновлення діяльності дворянських зборів і генеалогічних, геральдичних товариств і публікацій робіт довідкового характеру в 90-і роки ХХ ст. З 1991 року на сторінках російського журналу «Родіна» активно публікувалися роботи М. Бичкової, С. Сапожникова, І. Сметаннікова, С. Думіна. Вони ж відігравали помітну роль у керівництві відновленими товариствами – генеалогічним і геральдичним. Були відновлені спеціалізовані видання, такі як журнали «Гербовед», «Летопись Историко-родословного общества», газета «Геральдические ведомости», на сторінках яких також друкувалося багато нового (чи забутого за роки радянського ладу) матеріалу з історії дворянських родів. У 1993 році під керівництвом П.І. Гребельського і С.В. Думіна був початий випуск нового багатотомного видання “Дворянські роди Російської імперії”. Робота носить науково-довідковий характер і містить матеріал про кожен рід, що мав герб: опис герба, його зображення, родовідне дерево й портрети найбільш відомих представників цього роду. У 2001 році по проблематиці, яка нас цікавить, видана праця Федорченка В. про походження відомих дворянських родів Росії[21]. На протязі 80-90-х років неодноразово видавались збірки статей, серед авторів яких були відомі дослідники, та навчальні посібники з введення до спеціальних історичних дисциплін, серед яких – генеалогія[22].

Підведемо деякі підсумки. Генеалогія в Росії пройшла тривалий шлях розвитку від практики складання приватних родоводів до методологічних і теоретичних розробок. На відміну від інших спеціальних історичних дисциплін, генеалогія носить яскраво виражений становий характер, у зв'язку з чим у Росії до 1917 року велися розробки тільки дворянських родоводів. У становленні генеалогії як спеціальної історичної дисципліни виділяють два основних етапи. Перший період охоплює XVIII ст. – 30-ті роки XIX ст. і характеризується переходом від використання родовідних таблиць у загальноісторичних працях до появи генеалогічних праць довідкового характеру і теоретичних розробок Хавського П.В. і Гастева М.З, що вирішили багато питань методологічного характеру. На цьому етапі власне і відбувається “складання генеалогії у допоміжну історичну дисципліну”. З 40-х років XIX ст. і до революції 1917 р., іде розвиток генеалогії, як допоміжної історичної дисципліни, по двох основних напрямках: довідковому й дослідницький. До кінця XIX ст. переважним було довідкове, що найбільше точно відбиває “допоміжний”, як тоді вважали, характер генеалогії стосовно історії. З цього ж часу починає затверджуватися дослідницький напрямок, у якому превалює вироблення методів реконструкції родоводів і осмислення наявних генеалогічних даних. Дослідницький початок зближав генеалогію з історією, переводив її зі статусу допоміжної у спеціальну історичну дисципліну. Після революції 1917 р. і до кінця 80-х років XX ст. настає період «забуття», соціальної переорієнтації генеалогії. З 90-х років ХХ ст. у пострадянський період знову спостерігається зростання інтересу до практичної генеалогії, відновляється діяльність спеціалізованих товариств і видань, починаються кроки в напрямку подальшого розвитку генеалогії. Однак, серйозних розробок, що відрізняються методологічною чи новизною появою нових напрямків, поки не з'явилося.