Історичний зміст поняття “князь”, його еволюція. Генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні права великих і удільних князів. Сутність і роль земельного уділа у розвитку державної системи.

Рюриковичі, Гедиміновичі: загальна характеристика. Рюриковичі і роди, що утворилися від них. “Руські” Гедиміновичі, їхні основні відгалуження.

Лекція 1.  Генеалогічний склад, соціально-політичний статус князів.

До початку XVIII століття в Росії, на відміну від Західної Європи, не існувало розгалуженої системи титулування. Був тільки один титул – князь. З'явившись у первісному суспільстві, цей титул пройшов тривалу еволюцію від позначення племінного вождя до найменування верховного власника, глави держави. У ранньофеодальній державі титул князя стала родовим, передавався в спадщину і відбивав можновладні й політичні права його носія. З виникненням давньоруської держави, її главу стали називати великим князем. Великий князь був старшим із князів, йому належала верховна влада в державі. До кінця ХІІ століття цей титул носили київські князі, потім – володимирські. У Київській Русі великий князь був один, у ХІІ столітті їхня кількість збільшується, що було пов'язано з початком феодальної роздробленості. Великими князівствами Північно-Східної Русі в ХІІ-XV століттях були: Володимиро-Суздальське, Московське, Тверське, Ярославське, Рязанське, Нижегородське й інші. У цей період першим серед рівних був великий князь володимирський. Починаючи з Івана Каліти (1325-40 рр.), великими володимирськими князями ставали московські князі, що було узаконено в заповіті Дмитра Донського (1359-89 рр.).

У генеалогічному плані всі російські князі мали одного древнього предка, яким, відповідно до офіційної концепції про походження великокнязівської династії, зафіксованої у середині XVI століття в Государевому Родословці, був Рюрик. Історики вже не одне сторіччя сперечаються про його етнічне походження, від якого залежать витоки давньоруського князівського дома. Рюрика виводять то від легендарного Пруса, то від не менш легендарного новгородця Гостомисла (вірніше, від його середньої дочки Умили). Але, скільки б ні продовжувалися дискусії, не можна забувати про те, що офіційна генеалогія, відповідно до бажання представників царюючої гілки, вважала їх нащадками Рюрика. Династія Рюриковичів перервалася наприкінці XVI століття, після смерті Федора Іоановича (1584-1596 рр.). У наступний період Рюрик за традицією називався в числі древніх предків при складанні родоводів для представників аристократичних родів Росії.

До середини XV ст. титул князя носив лише той нащадок князівського роду, який був реальним главою князівства, сини князя, що не вступили на престол, називалися княжичами. Перехід на службу до великого князя, як правило, означав перетворення в боярина, що вело до втрати князівського титулу всією генеалогічною гілкою роду. Так, нащадками смоленських князів були роди Карпових, Короб”іних, Травіних, Ржевських, Толбузиних, Скрябиних, які не користалися князівськими титулами. Створення в другій половині XV ст. централізованої держави уможливило збереження князівського титулу за тими з князів, що перейшли на московську службу і ввійшли до складу бояр, дворян і дітей боярських. Термін “князь” із точного позначення місця в системі феодальної ієрархії перетворився в титул, що не давав сам по собі реальних вигод його носію.

Крім російських князів титул великих у XIV-XVI ст. носили феодальні володарі Литви з роду Гедиміна. Після створення Речи Посполитої у 1569 році він увійшов до польського королівського титулу. Аналогічний процес відбувся і з російським великокнязівським титулом. Процес збирання земель навколо Москви в період формування Російської централізованої держави супроводжувався ліквідацією великих князювань і скасуванням права їхніх князів називатися великими. 

Хронологія ліквідації великих князівств у Північно-Східній Русі:

Володимирське – 1389 р. (за заповітом Дмитра Донського воно зливається з Московським);

Суздальсько-Нижегородське – 1392 р. (Василь І купив в Орди ярлик на ці землі);

Ярославське 1463 р. (при Івані ІІІ ярославський князь перейшов на московську службу);

Ростовське – 1474 р. (частина земель князівства була викуплена ще Василем І, друга – Іваном ІІІ у 1474 р.);

Тверське – 1485 р. (загальноросійський військовий похід Івана ІІІ).

Таким чином, до кінця правління Івана III, в основному, завершився процес формування державної території Росії, що знайшло своє відображення в титулатурі Івана ІІІ. Прийнявши титул “государ усія Русі”, він уключив до нього звання “великий князь”, яке також зберігалось за спадкоємцем престолу. Ця традиція зберігається в офіційній титулатурі наступного часу: з 1547 року назва великий князь входить у царський, а з 1721 року – в імператорський титул. З кінця XVIII століття, відповідно до указу про імператорську родину, великими російськими князями називалися нащадки імператора (у 1797-1885 р. – до праправнуків включно, після 1885 року – тільки сини й онуки імператора).

Більш численний шар, у порівнянні з великими князями, представляли князі удільні. Їхній політичний статус був нижче, але землевласницькі права, генеалогічний склад не відрізнялися від великокнязівського. Як правило, великим князем ставав старший син (старша гілка роду), інші – удільними. Уділи з'явилися на Русі за часи Святослава (964-972 рр.) і були однієї з передумов феодальної роздробленості. Уділ (частка) – це частина державних земель, заповіданих великим князем своїм нащадкам. На Любечському з'їзді князів у 1097 р. відбулося юридичне оформлення перетворення уділів у вотчинні володіння князів, що раніше існувало як тенденція. Усі великі й удільні князі були родичами, які мають загального предка, що обумовлювало їхній генеалогічний склад із Рюриковичів, пізніше Гедиміновичів. Визначалася приналежність і по більш пізніх предках, тоді з'являлися «олеговичі», «ярославичі», «мономашичі» та інші. Це було пов'язано з виявленням старшої гілки загального роду в умовах ще не устояної династичної традиції «престолонаслідування» від батька до сина й боротьбою удільних князів за великокнязівський стіл. У період феодальної роздробленості, як уже говорилося вище, уділи Київської Русі ставали вотчиною, а нові уділи формувалися у великих князівствах за рахунок роздачі земель синам можновладного пана. Саме в цей період формується поняття удільний князь, політичний і правовий статус якого закріплюється в договірних грамотах і “докончаниях” князів. Нерідко удільні князівства дробилися до такого ступеня, що вже не відрізнялися від великих боярських вотчин ні обсягом землевласницьких прав, ні ступенем імунітету, закріпленого в тарханно-несуджених грамотах, ні по розмірах володінь (наприклад, Ухтомське, Кемське, Юхотське, Андожське та ін.).

Суверенні права удільних князів на підвладних їм територіях були великі. Вони судили земельні і «розбійні» справи, видавали тарханні й несуджені грамоти своїм боярам, мали свої палацеві села для роздачі в «служні» землі, свій Двір з апаратом управління, свої митниці і “данщиков”, свою думу з уведеними боярами. Удільний князь мав своє військо, яке брало участь у загальноросійських походах, а великий князь брав на себе захист територіальної цілісності їхніх земель. Границі уділів обмовлялися заповітом верховного власника, потім регулювалися договірними грамотами, за дотриманням яких стежили спеціальні роз'їзди. Участь удільних князів у загальноросійських справах була обмежена, вони запрошувалися до ради великого князя формально, тому що він волів вести справи, спираючись на свій Двір.

У процесі ліквідації великих князювань автоматично знищувалися й удільні володіння в цих землях. Але традиція наділяти прямих нащадків землями зберігалася до кінця XVI століття, будучи пережитком децентралізованої пори, осколком колишньої автономії. У XV-XVI ст. удільними князями ставали тільки представники московського великокнязівського дому, але їхні уділи ні по величині, ні по обсязі суверенних прав були не порівнянні з уділами XIII-XIV ст. Останнім уділом Північно-Східної Русі, що належав непрямому нащадку царюючої особи (але все-таки в межах московського дому), був уділ Володимира Андрійовича Старицького, який було виділено Іваном ІІІ в 1490 році, а остаточно ліквідовано Іваном IV у 1569 році в умовах опричнини.

 Ця притаманність приводила до того, що уділи могли ліквідуватися, потім відновлюватися з новим власником і знову ліквідуватися. Так, Дмитровський уділ ліквідувався в 1472 р. і 1533 р.; Углицький – у 1491 р., 1521 р. і 1591 р.; Старицький – у 1537 р. і 1589 р. тощо. Іван ІІІ до кінця XV століття практично ліквідував удільну систему, що склалася до нього, але створив нову, територіальні і політичні права якої обумовлювалися в його заповіті 1503 року. При Івані IV уділи були ліквідовані, але навряд чи це можна вважати його заслугою. По-перше, удільна традиція зжила себе; по-друге, Іван IV не мав кому давати уділи: старший син-спадкоємець Іван загинув у 1581 р., середній – Федір царював у 1584-98 рр., молодший – Дмитро жив в Углицькому уділі, де загинув при дивних обставинах у 1591 р., після чого його уділ був ліквідований Останній цар із династії Рюриковичів – Федір Іоанович – помер у 1598 році, не залишивши спадкоємців.

Удільні землі після відміни удільної системи включалися в загальнодержавні і могли передаватися тим, хто переходив на московську службу без землі. Так, на початку XVI століття Юхотський уділ Ярославських земель був подарована кн. Ф.М. Мстиславському, що перейшов без землі. У більшості ж випадків удільні князі в міру їхнього приєднання до Москви ставали служивими князями, часто залишаючись у своїх землях намісниками і займаючи в ієрархії Государева Двору середнє місце між нащадками великих московських князів і корінним московським дворянством. Князями-намісниками ставали не тільки удільні, але і колишні великі князі, що виявилися на московській службі. Так, у 1463 році останній ярославський князь Олександр Федорович із великого князя перетворився в князя-намісника, а в 1504 р. Іван ІІІ відкрито забороняє у своїй духовній грамоті ярославським боярам перехід від нього та його дітей під страхом відчуження землі.

   Удільна знать періоду централізації, в основному, складалася з тих же родів, що і московська, тому що діяв принцип: молодшим братам великих князів служили молодші гілки князівських родин, що знаходяться при Государевому Дворі. Служба в уділах була непрестижної, тому що вона виключала зі складу великокнязівського Двору, ієрархія якого оформилася до кінця XV століття. Звання удільний князь існувало до кінця XVI ст., тобто до часу ліквідації уділів. У Російській імперії наприкінці XVIII-XIX ст. знову можна зустрітися зі словом уділ. Так з 1787 р. називалися землі й селяни, що належали імператорській родині (раніше називалися палацевими).

У процесі створення Російської централізованої держави відбувалися складні соціально-політичні процеси, що привели до появи таких категорій, як князі-ізгої й князі-емігранти.Частою причиною ізгойства було малоземелля багатодітних князівських родів. З числа представників відомих родів ізгоями, що втратили зв'язку з родовими землями були князі Пронські (із рязанських князів), Данило Холмський (із тверських князів). Холмський уділ був успадкований старшим братом і Данило в 60-і роки XV століття від’їхав до великокнязівського двору, брав участь у поході на Казань (1469 р.), фактично керував походом на Новгород (1471 р.), а в 1474 році присягнув Іванові ІІІ на вірність, давши хрестоцілувальний запис про невід'їзд. Його син Василь був ще більш великою політичною фігурою, що підкреслювалося тим, що в 1500 році Іван ІІІ видав за нього свою дочку. Як правило, ізгої були віддані великому князю, оскільки їхнє положення й статус у державі визначалися особистою службою. Однак, могли в пошуках кращої долі ставати емігрантами. Так, у Литву від'їхали правнуки Ф.Пронського, які скомпрометували тим самим весь рід. Саме Литва в XV-XVI ст. була місцем еміграції російських князів. Досить чітко просліджуються й загальні причини еміграції: незгода з приєднанням їхніх земель до загальноросійських територій; небажання визнавати верховну владу московських князів над своїми родовими землями й неможливість відокремитися із землею; участь (чи обвинувачення) у змові проти великих князів.У 1483 році, коли чітко позначилося обмеження суверенних прав білозерсько-верейського князя, збіг у Литву Василь Михайлович, син його останнього князя. Їхня земельна власність в 1486 році за заповітом була передана у розпорядження московського князя. У середині 80-х років XV століття емігрантом стає останній тверський князь Михайло Борисович. Він був одружений на сестрі московського великого князя Івана ІІІ й у 1484-1485 р. визнає себе «братом молодшим», але незабаром був звинувачений у зв'язках із Литвою, після чого збіг (у 1485 році). Твер була узята військами Івана ІІІ і передана князю-спадкоємцю – Іванові Молодому, а по його смерті – Василю Івановичу, після опали якого в 1497 році вона ввійшла до складу загальноруських земель. Емігрантом стає й останній рязанський князь – Іван Іванович, теж не скорившись з утратою суверенітету. У 80-і роки XV століття він визнав себе «братом молодшим». У 1519-21 рр. був «пійманий» і обвинувачений у відносинах із кримськими татарами, у 1521 році йому удалося збігти в Литву, де він і помер у 1534 році.

Відомі випадки, коли князі, що раніше подалися до Литви, потім поверталися. Цікава доля Василя Шемячича, онука опального Дмитра Шемяки, одного з ватажків останньої феодальної війни 1425-1450 р., який після поразки з усіма своїми землями перейшов до Литви. Василь Шемячич повернувся під владу московських князів навесні 1500 року, разом із князями Можайськими, Трубецькими, Мосальскими і став головною політичною фігурою в регіоні, прикриваючи південні рубежі.

  Лекція 2.