IV

– Гей! ге-е-ей! Хло-о-опці! – гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві. – Гніздо-о знайшов! жай-воро-о-оняче!..

– Та бре-е-е...

– Їй-бо-о-о!..

Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Він хутко підвівся і перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, з ряботинням, яєчок.

– Іду я, брат ти мій, – розповідав тим часом із захопленням Захарко, – коли це споперед мене тільки – фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов.

– Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! – аж присідала од радощів одна з дівчаток.

– Ги-и-и! славнюсінькі, манюпусінькі, – підстрибувала        друга, плещущи в долоні.

– Ану, я в руки візьму, – простяг руку Пронька.

– Не чіпай! Не бери! – закричали на нього дівчатка.

– Чого «не чіпай»? Що вони – ваші, чи що?

– Авжеж не зачіпай, – уважно промовив Захарко, і Павликові на душі полегшало. Він знав, що коли Захарко не чіпатиме та ще й іншим накаже, то гніздечко буде ціле.

– Чого?

– Бо як візьмеш у руки, то жайворончиха прилетить і зараз пізнає, що брали в руки.

– Ну, то що?

– І більш не навернеться до гнізда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо...

– Не треба забирати, – промовив Павлик.

– Чом – не треба? шкода тобі?

– Авжеж, шкода: пташка плакатиме.

– И-и! вже горбатий і скаже! – промовив Захарко. – Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб

горобчиха або горобець плакали.

Пронька вже й паличку приніс. Застромили. Павлик одійшов набік, засмучений.

– Ходімо ще шукати! – гукнув Захарко.

– Ходімо.

– Гайда, хлопці, дівчата!..

За кілька хвилин хлопці знайшли ще одне гніздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще.

Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в землю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильцями, сіреньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає... їх Захарко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят...

Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої.

– А що то ти, горбатий, робиш? – гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку. – Га?.. Ось я тобі!..

– Хлопці!.. та він і цю вийняв і закинув, – гукав Пронька, одшукуючи в траві перше гніздечко.

Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув з жаху й заплакав.

Хижим звірям наскочив на нього Захарко, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти...

Павлик замовк.

– Що ти робиш? – кричали, плачучи, дівчатка, але боялись оборонити Павлика од озвірілого розбишаки Захарка й тільки верещали:

– Ой, матінко! він уб’є його!

Та вже хлопці стягли того з Павлика.

Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.

ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПЕРЕВІРТЕ СВОЮ УВАЖНІСТЬ І РОЗУМІННЯ ЗМІСТУ