II

Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.

Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлим вікном завірюха, набридне дивитись, як скаче голка в худих материних руках, коли під свист вітру в грубі й дідове хропіння на лаві починає дріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, каже матері:

– Спатки, мамо.

– Зараз, мій любий, – підіймає голову неня й одкладає набік шитво. – Ходімо, серце.

– Ти ж посидиш коло мене? – умовляється Павлик, роздягаючись.

– Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино.

– І казочку розкажеш?

– І казочку розкажу.

– А пісеньки співати не тре-е-ба, – надимає губенята й махає ручкою Павлик.

– Пісеньки не треба, – підтакує неня.

– Пісеньки такі сумні...

– Сумні, моя дитино...

– ... і ти знову плакатимеш од пісеньки.

– Плакатиму?.. Ні, любий, я не плакатиму... Спаси й помилуй, Царице Небесна, – вкриває хлопця ряденцем і хрестить мати, присовує ослін до ліжка й умощується на нім.

– Ну да, плакати не треба, – щебече Павлик. – Голова болить тому, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку.

– Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!..

– Ну, розказуй. Оту – знаєш?.. де зайчик сів під дубком та й плаче...

Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.

– Гаразд, гаразд, – відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу Козу рогату, про Зайчика-

Побігайчика. – От Зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче...

– Та й пла-а-че, – притакує, спочуваючи Зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком, а великі очі його затягає сльозою.

З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.

І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі Зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена Коза-Дереза з великими та гострими рогами й чигає на Зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи – грубий, вайлакуватий Ведмідь-Набрідь, завжди голодний Вовчик-Братик і хитра Лисичка-Сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного Зайчика й жахом за його бідолашну долю.

– Мамо, – перебиває Павлик материну казку, – а Зайчик- Побігайчик боїться Кози?

– Що? га?.. – не розуміє неня одразу несподіваного питання. – Боїться, боїться, моя дитино... Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?

— Ні, ні, я слухатиму, розказуй.

Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками.

– Мамо, – знов питає Павлик, – і нащо та погана Коза-Дереза?

– Що?.. нащо – Коза?.. Так Бог дав, сину, – відповідає мати й гомонить далі.

І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе – і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.

Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.

Павлик ріс, нешвидко ріс...

Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят,

любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!

Ряденце – невелике домоткане рядно, яким вкривалися.

Ослін – переносна кімнатна лава для сидіння.

Видочок – тут: обличчя.

ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПЕРЕВІРТЕ СВОЮ УВАЖНІСТЬ І РОЗУМІННЯ ЗМІСТУ