Жанрова багатогранність літературної спадщини Бальзака. Майстерність Бальзака-новеліста.
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Оноре́ де Бальза́к — французький письменник. Перший успіх до нього прийшов після написання «Психології шлюбу» (1829), навіяного Вальтером Скоттом. Це було початком великої серії романів під загальною назвою «Людська комедія». Писав також оповідання.

Вершина французького критичного реалізму - це творчість Оноре Бальзака, визначного майстра реалістичного роману «Людська комедія» складається з трьох частин, кожну з яких Бальзак назвав етюдами : «Етюди про звичаї», «Філософські етюди», «Аналітичні етюди». Центральне місце займають «Етюди про звичаї», які письменник розділив на сцени приватного, провінційного, паризького, політичного, військового та сільського життя. Одна з головних, наскрізних тем «Людської комедії» - моральний розклад і деградація суспільства під впливом «закону особистої вигоди». В різних аспектах, незліченій кількості життєвих варіантів показує письменник, як чесність і порядність вбиваються пануючи в буржуазному суспільстві «фінансовим началом». Власне, у цьому полягає моральний сенс всіх цих історій молодої людини в буржуазному суспільстві, які подає Бальзак - у «Людській комедії», - Ежена Растіньяка , Шарля Гранде, Рафаеля де Валентена і Люсьєна Шардона, Віктор’єна д’Егріньйона та інших.

Роман «Батько Горіо» є одним із ключових творів «Людської комедії». Тема грошей в романі досліджується в двох аспектах: 1) філософському, як причина розпаду природніх зв’язків, коли духовними цінностями свідомо жертвують заради досягнення матеріальних цінностей; 2) соціальному, коли ення матеріальних цінностей; 2) соціальному, коли положення людини в суспільстві визначається товщиною гаманця, а втрата капіталу веде до втрати обличчя його, і тоді він автоматично стає пустим місцем. В романі досліджують трагедію батька Горіо та моральне падіння молодої людини Ежена Растіньяка. Повість «Гобсек» - це не лише історія одного скнари, ай дослідження явища, діагностика хвороби суспільства, стосунки в якому базуються на грошах. Головний герой роману О.Бальзака «Батько Горіо» є батько Горіо, який є типовим представником епохи реставрації та сили золота. Ще в молодості батько Горіо повірив в силу золота: все продається і все купляється. В цей образ Бальзак вклав сувору моралістичну ідею, що стосується обов’язку батьків і виховання дітей. Горіо – поганий батько, весь в полоні безтямного батьківського почуття, він не вмів тримати дочок в руках, задовольняв всі їх бажання і примхи, й тим самим розвивав безмежний егоїзм. Любов до таких безвольних батьків легко переходить у зневагу. Щастя дітей Горіо уявляв за хибним шаблоном. Подібна батьківська любов, самовіддана й жертовна, є шкідливою в соціальному відношенні. В образі Ежена Растіньяка О.Бальзак показує моральне падіння особистості. Спершу Растіньяк хоче завоювати багатство своєю енергією і талантом. В романі показане духовне переродження героя. В переродженні Растіньяка Бальзак висуває на перше місце такий чинник, як пізнання ним сутності суспільства, тих дійсних, а не показних законів і прагнень, якими вона живе. Світом править егоїзм і корисливість, які нахабно тріумфують, чесноти й благородний труд не винагороджуються – ось та гірка істина життя, яку досить швидко відкриває Растіньяк. В повісті «Гобсек» , головний герой Гобсек одночасно являється допитливою, спостережливою людиною, що полюбляє прекрасне, філософом і живоглотом, скнарою, душевним вбивцею. Влада грошей, яка була необхідною для вшанованого існування, підкоряє собі головного героя. Лихвар стає жертвою власного накопичення. Професія лихваря – квінтесенція буржуазного суспільства, де жага наживи й паразитизм набули неабиякої сили. Лихвар помирає самотнім, збожеволівши серед численних скарбів. Гроші всевладні лише в матеріалізованому світі: це еквівалент праці, дії, зреалізованості особистості. Але ні любов, ні благополуччя, ні щастя, ні врешті здоров’я та життя не мають грошового еквівалента. Філософія Гобсека виявилася помилковою: володіти можна тим, що має ціну, а безцінне підвладне лише Любові. Падіння моралі – тема, яка актуальна і в наш час. Адже і зараз люди ганяються за грошима, забуваючи про все на світі. І взагалі ця тема важлива для всіх століть. То ж хочеться вигукнути: Люди! Зупиніться в безконечній гонитві за наживою, обмежте свій егоїзм. Цінуйте те, що непідвладне золоту – щирість людських стосунків. Цей заклик лейтмотивом звучить у творі.

30.Жанрова багатогранність літературної спадщини Бальзака. Майстерність Бальзака-новеліста.

ТВОРЧІСТЬ ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАКА

1. Життєвий шлях письменника

Перша половина XIX століття не знала більш яскравої постаті, ніж ОНОРЕ БАЛЬЗАК (1799—1850), якого справедливо назвали «батьком сучасного реалізму і натуралізму». Бальзак прожив лише 51 рік, залишивши читачеві 96 творів. Усі його твори пов'язані між собою наскрізними персонажами, які в одних романах виступали головними, а в інших — другорядними героями.

Оноре Бальзак (частку «де» він приєднав до свого прізвища пізніше і цілком свавільно) народився 20 травня 1799 року в місті Турі. Його батько Бернар Франсуа — селянський син, який важко й довго вибивався в люди, — одружився лише у п'ятдесят років, узявши молоду дівчину з багатої родини (вона була молодша за нього на 32 роки). Мати поквапилася збути первістка з рук. Малюка віддали у село до годувальниці, у якої він провів 3 роки. Мати не часто навідувалася. Світське життя і любовний зв'язок з одним із місцевих аристократів повністю поглинули її. Навіть після повернення у батьківський будинок, мати бачилася з сином лише по неділях. Дитинство Оноре було тяжким і безрадісним. Родина майже не займалася його вихованням.

Батьки вважали себе людьми освіченими, тому не шкодували грошей для освіти своїх дітей. У 8 років Оноре віддали на навчання у Вандомський коледж, який для нього став «духовною в'язницею», бо тут панував суворий нагляд за вихованцями, їх навіть не відпускали додому на канікули. Усі листи перечитувалися цензором, вдавалися навіть до тілесних покарань. Юний Бальзак почувався у коледжі покинутим і пригніченим, очевидно, тому що навчався посередньо і серед вихователів мав репутацію незібраного і малообдарованого учня. Тут він уперше почав писати вірші і захопився літературою.

Здобувши середню освіту, з великими труднощами Бальзак записався вільним студентом Паризької школи права. У листопаді 1816 р. він вступив на факультет права Сорбонни, серйозно зацікавився філософією і художньою літературою. Та разом з тим йому доводилося працювати писарчуком у конторі нотаріуса. Досвід, набутий під час служби, став джерелом багатьох сюжетних колізій у творах «Людської комедії».

У 1819 р. Бальзак закінчив курс юридичного факультету й отримав ступінь бакалавра права. Однак Оноре не мав бажання скніти у нотаріальній конторі, він захотів стати письменником (це сталося 1819 року, коли наполеонівські ескапади безповоротно завершилися і країною вже правили реставровані Бурбони). Мати й чути не хотіла про таку сумнівну кар'єру, але старий Бернар Франсуа несподівано погодився надати синові щось на зразок дворічного випробувального терміну. Навіть уклав із ним щодо цього своєрідну угоду, яка передбачала мізерну грошову допомогу; адже, як писав А.Моруа, «Бальзак народився в сімействі, де гроші боготворили».

Коли військового інтенданта Бернара Франсуа Бальзака відправили у відставку, родина оселилась у Вільпарізі, а Оноре залишився в Парижі, де зазнав творчих мук, сидячи у себе на горищі перед чистим аркушем паперу. Він хотів стати письменником, не маючи найменшого уявлення, про що ж він писатиме; і взявся за героїчну трагедію — жанр його обдаруванню чи не найбільше протипоказаний. Окрилений надіями, юнак працював над трагедією «Кромвель», але твір вийшов слабким, другорядним, зорієнтованим не на життя, а на канони мистецтва XVII ст. Трагедія не отримала визнання навіть у сімейному колі.

 

У 1820 — 1821 рр. Бальзак розпочав роботу над романом у листах «Стені, або філософські блукання», орієнтуючись на творчість Ж.-Ж. Руссо і И. В. Гете, а також на досвід особистих переживань і вражень. Однак цей твір залишився незакінченим: письменнику не вистачило майстерності та зрілості.

Весна 1822 року принесла йому зустріч із жінкою, яка відіграла важливу роль у його подальшій долі. Лара де Берні, хрещениця Людовіка XVI, була заміжньою і старшою за Бальзака на 22 роки. Це той ангел дружби, який супроводжував Оноре протягом 15 років. Вона допомагала йому грошима і порадами, була його критиком. Вона стала для нього тим материнським началом, яке він усе дитинство шукав у матері. Бальзак віддячував їй приязню, але це не означало, що зберігав вірність. Його пасіями рідко ставали молоді дівчата. Не випадково у своїй творчості, досліджуючи еволюцію жіночої душі з юних років і до глибокої старості, письменник звернув увагу саме на 30- літній, «бальзаківський» вік. Адже саме в цей час жінка, на його думку, досягає розквіту фізичних і духовних можливостей, звільняється від ілюзій молодості.

Оноре Бальзак був репетитором дітей мадам Берні. Коли мати дізналася про стосунки мадам Берні з сином, у неї пробудилося почуття ревнощів, до того ж скоро в місті почали ходити плітки про часті візити Оноре. Щоб відгородити сина від цієї жінки, мати відправила його до своєї сестри. З 1821 по 1825 р. Оноре де Бальзак спочатку у співавторстві з іншими, а потім самостійно почав писати і випускати романи, сповнені таємниць, жахів і злочинів, один за одним строчив романи: «Бірагська спадкоємиця» (1822), «Остання фея, або Нова чарівна лампа» (1822) та ін. Молодий прозаїк підписував їх різними псевдонімами і надалі відмовлявся включити у зібрання своїх праць. Однак ні слави, ні гонорарів робота не приносила. У 1836 році, уже будучи відомим, він перевидав деякі з них, але під псевдонімом Орас де Сент-Обен. Хоча псевдонім був не більш як секретом, Бальзак так і не зважився видати ці книжки за свої.

На якийсь час Оноре Бальзак узагалі перетворився на літературного поденника, що не гребував жодним замовленням, яке приносило гроші. І молодий Бальзак, підштовхуваний палким нетерпінням, удався до комерційних спекуляцій: почав видавати класиків, купив друкарню, а потім і словолитню. Цій діяльності він присвятив майже три роки — з 1825 по 1828-й, а в результаті — банкрутство і величезний борг, який частково покрила мати, а частково вже немолода коханка пані де Берні. Але повністю свого боргу Оноре так і не позбувся до кінця днів, бо з плином часу тільки збільшував його.

У другій иол. 20-х рр. XIX ст. у паризькій пресі з'явилися статті і нариси Бальзака, які являли собою талановиті замальовки типових характерів і сценки із життя різних прошарків французького суспільства. Багато з них стали основою для образів і ситуацій у творах «Людської комедії». «Останній шуан, або Бретань 1800 року» (1829) — перший твір Бальзака, підписаний його прізвищем (він узагалі називав цей роман своїм першим твором), — вийшов у світ за рік до «Червоного і чорного» Стендаля. Але «Червоне і чорне» — шедевр, великий пам'ятник нового реалізму, а «Останній шуан» — щось перехідне, незріле.

Справжня бальзаківська творчість почалася на порозі революції 1830 року, яку письменник прийняв, однак дуже швидко зрозумів, що народ обманутий. Та все ж значна частина його творів розкрила тему Реставрації («Гобсек», «Шагренева шкіра», «Полковник Шабер», «Батько Горіо», «Музей старожитностей», «Блиск і злидні куртизанок»). У 1833 р. побачив світ роман «Євгенія Гранде», який визначив нову епоху у творчому розвитку О. де Бальзака. Предметом зображення у новому творі стала буржуазна повсякденність з її зовнішнім і реальним плином. Одразу ж після публікації книги у Бальзака виник задум про об'єднання всіх своїх творів у епопею.

У 1832 р. він отримав листа з одеським штампом, який був підписаний «Чужоземка». Таємною кореспонденткою виявилася графиня Евеліна Ганська (від народження Ржевусська), яка належала до відомої польської родини і була молодшою за Оноре всього на рік. Вона була одружена з Венуеславом Ганським, заможним поміщиком у Волині. Листування скоро переросло у кохання, якому судилося продовжуватись аж до смерті письменника. На перший погляд, Ганська не займала у житті Бальзака особливого місця. У проміжках між зустрічами з коханою, які відбувалися то у Швейцарії, то в Німеччині, то в Італії, Бальзак залицявся до жінок, писав романи... Однак усе змінилося, коли у 1841 р. Евеліна стала вдовою. Все більше часу вони проводили разом. Бальзак часто їздив в Росію, Україну, у маєток Евеліни. У 1845 р. він був дуже вражений звісткою про її вагітність. У мріях письменник бачив себе батьком, анітрохи не вагаючись, що у нього буде син. Митець навіть назвав його Віктор-Оноре і почав будувати плани на майбутнє. Але мріям не судилося здійснитися, бо дитина народилася 6-місячною і померла. 14 березня 1850 р. Бальзак і Ганська повінчалися в Бердичеві. Вона прекрасно знала, що її чекав догляд за хворим чоловіком і становище вдови письменника, та все ж дала згоду на одруження.

У 1835 р. після публікації роману «Батечко Горіо» до письменника прийшла справжня слава і визнання. З'являлися одна за одною новели і романи. Початок 30-х рр. ознаменований не тільки інтенсивною літературною діяльністю Бальзака. Його успіхи відкрили перед ним двері аристократичних салонів, що тішило його самолюбство. Стабілізувалися матеріальні справи, справдилися давні мрії про будинок, карету, шевця. Митець жив широко і вільно. Щоб погасити борги, йому доводилося працювати з гарячковою швидкістю (приблизно за два десятки років він написав 74 романи, безліч оповідань, нарисів, п'єс, статей), а щоб підтримувати славу розбещеного успіхом платоспроможного денді — залазити в борги знову й знову.Проте Оноре і не шукав виходу із цього замкненого кола. Мабуть, вічний поспіх, атмосфера дедалі більшого числа падінь і авантюр були неодмінними умовами його існування, і тільки за таких обставин, напевно, й міг проявитися бальзаківський геній.

40-ві роки XIX ст. — останній період творчості Бальзака і не менш значний і плідний. Вийшло 28 нових романів прозаїка. Проте з осені 1848 р. він працював мало і майже нічого не друкував, бо стан його здоров'я різко погіршився: хвороби серця, печінки, сильні головні болі. Могутній організм творця «Людської комедії» був зломлений непосильною працею. Бальзак власне згорів у праці, доживши майже до 50-ти років. Це сталося 18 серпня 1850 р. Однак висновком його творчої діяльності та майстерності стала «Людська комедія», яка принесла йому справжнє визнання і безсмертя у віках.

2. Універсальність задуму, тематико — жанровий склад,

Коло літературних інтересів О. де Бальзака було свідченням того, що він відчував потребу у виробленні власного аргументованого погляду на світ. Результатом таких пошуків стало сформування філософського фундаменту майбутньої грандіозної епопеї Бальзака: концепція світу і людини, реалізована у «Людській комедії» ще до того, як він підійшов до її створення.У 1833 р. він відкрито заявив про бажання об'єднати свої романи в одну епопею. Своєрідною межею, яка символізувала початок створення нової книга, став роман «Батько Горіо», котрий автор закінчив

1835 р. Починаючи з цього твору, Бальзак став систематично брати імена і характери героїв із своїх попередніх творів. Влада золота стала однією із наскрізних тем світової літератури. Майже усі видатні письменники XIX—XX ст. зверталися до неї. Не став винятком прозаїк Бальзак, автор циклу романів під загальною назвою «Людська комедія», який він писав більше 20 років.

Зв'язок прози митця з реальним життям Франції епохи Реставрації складний і багаточисельний. Він уміло переплітав згадки про історичні деталі та реальні події з прізвищами героїв «Людської комедії» і описаними в ній подіями. Але Бальзак не мав на меті відтворити точну копію дійсності. Він не приховував, що на тому, якою постала в «Людській комедії» Франція, лежав відбиток його уявлень про сенс і зміст людського життя та історії цивілізації в цілому. Але можна точно сказати, що він послідовно реалізував у своїй творчості гуманістичний погляд на історію цивілізації. Історія моралі, яку написав Бальзак, — це історія, побачена через людей з усіма їхніми мріями, пристрастями, горем і радощами. Письменник вирішив у своїх творах показати якомога ширшу панораму життя Франції своєї епохи, але згодом переконався, що це неможливо здійснити в рамках одного роману. Так почав складатися цикл, який у 1842 р. отримав назву «Людська комедія».

За формою — зображення життя Франції у всіх його проявах

Мета твору — вказати середньовічній людині й усьому людству шлях до спасіння

Мета комедії — прагнення пояснити закономірності людської дійсності Жанр — поема

Проблематично визначити жанр. Найчастіше зустрічається два визначення: цикл романів і епопея.Поділена на три частини («Пекло», «Чистилище», «Рай») — це три світи, де водночас жив Данте: реальне життя, чистилище внутрішньої боротьби та рай віри.Поділена на три частини, кожна з яких включала певні твори.

Першим кроком на шляху до «Людської комедії» стало звернення Бальзака до жанру «фізіологічного нарису».То було своєрідне дослідження певних соціальних явищ. «Фізіологічний нарис» — художня публіцистика, яка зачіпає сучасні теми й розробляла багатий матеріал соціально-побутових і психологічних спостережень.

Перші начерки грандіозної праці з'явилися з 1833 року («Шагренева шкіра»), робота над останніми сторінками закінчилася незадовго до смерті автора («Зворотний бік сучасної історії», 1848). У 1845 р. письменник склав список усіх творів «Людської комедії», який налічував 144 назви. Але реалізувати свій задум у повному обсязі він не встиг.

Суспільство, яке стало плодом творчої енергії письменника, володіло всіма ознаками реальності. З одного твору в інший переходили «загальні персонажі», які, поряд із загальністю творчого методу і авторської концепції, зміцнювали задум письменника.

Осягнути грандіозність загального задуму Бальзака дала змогу «Передмова до «Людської комедії». «Первісна ідея «Людської комедії» постала переді мною як мрія, як один із тих туманних задумів, що їх плекаєш, але виразно уявити собі не можеш ...».

 

«Людська комедія» поділена на три частини, кожну з яких Бальзак назвав етюдами (вивченнями): «Етюди про звичаї», «Філософські етюди», «Аналітичні етюди». Центральне місце в ній зайняли «Етюди про звичаї», які письменник розділив на різні сцени життя.

Головна тема, що об'єднала твори Бальзака в одне ціле, — прагнення пояснити закономірності дійсності. Автора цікавили не лише конкретні теми і проблеми, але і взаємозв'язок цих проблем; не тільки окремі пристрасті, а й формування людини під впливом середовища.

Об'єднало таку величезну кількість творів і дійових осіб наступне: Бальзак розробив важливий мотив людських вчинків — прагнення до збагачення.Дуже проблематично точно і однозначно визначити жанр цього твору. Найчастіше дано два визначення: цикл романів і епопея. Навряд чи їх можна віднести до «Людської комедії». Формально — це цикл романів, точніше — творів. Але у багатьох із них відсутні засоби зв'язку між собою — наприклад, ні сюжети, ні проблематика, ні спільні герої не пов'язали між собою романи «Шуани», «Селяни», «Блиск і злидні куртизанок» та повість «Шагренева шкіра». І таких прикладів чимало. Визначення «епопея» теж лише частково стосується «Людської комедії». Для епопеї, у сучасному її вигляді, характерна наявність стрижневих героїв та спільного сюжету, чого не було у Бальзака. Найбільш складний варіант циклічної єдності — це об'єднання в рамках одного задуму творів різних жанрів :романів, оповідань, новел, нарисів, повістей.

Бальзака працює за межами режимів популярного роману, нуар Роман, фантастичний роман, історичний роман, щоб створити новий вид - роман сучасної манери.Крім того, Бальзак вивів у той час (в 1832, 1833 і 1837), перша збірка гумористичних оповідань, історій і смачні еротичного написані на мові стилі стилізація шістнадцятого століття.

2. Творчість Е. Золя. Теоретичні роботи і творча спадщина письменника. Своєрідність роману Золя. І. Франко про Золя. Естетика натуралізму

Життєвий і творчий шлях Еміля Золя

Народився 2 квітня 1840 в Парижі, в італо-французькій родині: батько був італійцем, інженером-будівельником. Дитячі і шкільні роки Еміль провів у Екс-ан-Провансі, де одним з його найближчих друзів був художник П. Сезанн. Йому було неповних сім років, коли батько помер, залишивши сім'ю у скрутному становищі. У 1858, розраховуючи на допомогу друзів покійного чоловіка, пані Золя переїхала з сином до Парижа.

На початку 1862 Еміль зумів знайти місце у видавництві «Ашет». Пропрацювавши близько чотирьох років, він звільнився в надії забезпечити своє існування літературною працею. У 1865 Золя опублікував перший роман - жорстку, слабко завуальовану автобіографію «Сповідь Клода» (La Confession de Claude, 1865). Книга принесла йому скандальну популярність, яку ще більше помножив гарячий захист живопису Е. Мане після огляду його художньої виставки у 1866 році.

Приблизно в 1868 у Золя виник задум серії романів, присвячених одній сім'ї (Ругон-Маккари), доля якої досліджується протягом чотирьох-п'яти поколінь. Різноманітність романних сюжетів давало можливість показати багато боку французької життя в період Другої імперії. Перші книги серії не викликали великого інтересу, зате сьомий том «Западня» (L'Assommoir, 1877), здобув великий успіх і приніс Золя як славу, так і багатство. Він придбав будинок в Медоне біля Парижу і зібрав навколо себе молодих письменників (серед них були Ж. К. Гюісманс і Гі де Мопассан), які утворили недовговічну «натуралістичну школу».

Подальші романи серії були зустрінуті з величезним інтересом - їх з однаковим запалом паплюжили і хвалили. Двадцять томів циклу Ругон-Маккари представляють собою головне літературне досягнення Золя, хоча необхідно відзначити і написану раніше «Терезу Ракен» (Thеrеse Raquin, 1867) - глибоке дослідження почуття каяття,яке осягає вбивцю і його спільницю. В останні роки життя Золя створив ще два цикли: Три міста (Les Trois Villes, 1894-1898) - Лурд (Lourdes), Рим (Rome), Париж (Paris); і Чотири Євангелія (Les Quatre vangiles, 1899-1902), що залишився незакінченим (четвертий том написаний не був).

Золя став першим романістом, що створив серію книг про члени однієї сім'ї. Його приклад наслідували багато хто. Однією з причин, що спонукали Золя обрати структуру циклу, було бажання показати дію законів спадковості. Ругон-Маккари є нащадками недоумкуватою жінки, яка помирає в останньому томі серії, досягнувши столітнього віку і повністю втративши розуму. Від її дітей - одного законного та двох незаконних - беруть початок три гілки роду. Перша представлена ​​процвітаючими Ругон, члени цієї родини фігурують в таких романах, як «Його величність»Ежен Ругон» (Son Excellence Eug ne Rougon, 1876) - дослідження політичних махінацій за царювання Наполеона III; «Видобуток» (La Cur e, 1871) і Гроші (L'Argent , 1891), де мова йде про спекуляції земельною власністю та цінними паперами. Друга гілка роду - сімейство Муре. Октав Муре, честолюбивий волоцюга (Pot-Bouille, 1882), створює один з перших паризьких універмагів на сторінках «Дамського щастя» (Au Bonheur des dames, 1883), тоді як інші члени сім'ї ведуть більш ніж скромне життя, подібно сільському священику Сержу Мурі в загадковому і поетичному романі «Провина абата Муре» (La Faute de l'Abb Mouret, 1875). Представники третьої гілки, Маккари, відрізняються крайньою неврівноваженістю, оскільки їх предок Антуан Маккар був алкоголіком. Члени цієї родини відіграють визначну роль у найсильніших романах Золя - таких, як «Черево Парижу» (Le Ventre de Paris, 1873), де відтворена атмосфера центрального ринку столиці; «Западня», в якій суворими тонами зображується життя паризьких робітників у 1860-і роки; «Нана»(Nana, 1880), чия героїня, представниця третього покоління Маккарів, стає повією і її сексуальний магнетизм приводить у сум'яття вищий світ; «Жерміналь» (Germinal, 1885), найбільше творіння Золя, присвячене страйку шахтарів на рудниках північній Франції; «Творчість» (L'Oeuvre , 1886), куди включені характеристики багатьох славетних художників і літераторів епохи; «Земля» (La Terre, 1887), оповідання про селянське життя; «Людина-звір» (La B te humaine, 1890), де описується життя залізничних робітників, і, нарешті, «Розгром» (La D b cle, 1892), зображення франко-пруської війни і перший великий військовий роман у французькій літературі.

До часу завершення циклу (1903) Золя користувався всесвітньої популярністю і, на загальну думку, був найбільшим після В. Гюго письменником Франції. Тим більше сенсаційним було його втручання у справу Дрейфуса (1897-1898). Золя прийшов до переконання, що Альфред Дрейфус, офіцер французького генерального штабу, єврей за національністю, в 1894 був несправедливо засуджений за продаж військових секретів Німеччині. Викриття армійської верхівки, що несе головну відповідальність за очевидну судову помилку, прийняло форму відкритого листа президентові республіки з заголовком «Я звинувачую» (J'accuse, 1898). Засуджений за наклеп до року тюремного ув'язнення, Золя втік до Англії і зміг повернутися на батьківщину в 1899, коли ситуація змінилася на користь Дрейфуса.

28 вересня 1902 Золя раптово помер у своїй паризькій квартирі. Причиною смерті стало отруєння чадним газом - «нещасний випадок», швидше за все, підлаштований його політичними ворогами.

 

Натуралізм— літ. напрям, що утверджується у фран. літературі в останню третину XIX століття, який характеризується прагненням до відтворення. Термін «натуралізм» належить Емілю Золя- є основним теоретиком напряму,але першим був Іполіт Тен. Натуралізм прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталась на навколишнє середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове оточення людини.

 

Золя створив справжню школу письменників-натуралістів, що об'єдналися навколо нього. Ці автори відомі як члени «меданської групи» (від назви дачі Золя, яка знаходилась у Медані). До цієї групи входили Гі де Мопассан, Поль Алексіс, та інші. Окрім меданців, до школи французьких натуралістів належали вчителі Е. Золя — Ґюстав Флобер. Однак натуралістична школа як рух однодумців через певні естетичні суперечки розпадається наприкінці 80-х років. Після припинення існування школи натуралістів у Франції натуралізм як художній напрям втрачає чіт­кість теоретичних принципів, являючи собою відтепер загальну назву близьких літературних явищ. Золя не розрізняв поняття «реалізм» і «натуралізм». «Примусити реальних героїв діяти в реальному середовищі, дати читачеві шматок людського життя — у цьому весь натуралістичний роман». пише Золя- «Картина, яку я малюю, — простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є». Старий реалістичний роман є вже недостатнім у новий час, коли знання дійсності поглибилися завдяки успіхам точних і природничих наук. Саме «безпристрасну» письменницьку манеру Ґ. Флобера, у творах якого, за висловом Е. Золя, «дається лише сам виклад фактів», і успадкували натуралісти. Із принципу науковості випливав ще один важливий принцип натуралізму — об'єктивність і неупередженість. Письменники-натуралісти, вважають, що фактам, які описує письменник, не слід давати авторську оцінку. Об'єктивне та неупереджене начало, стоїть найближче до наукового акту пізнання. Натуралізм, таким чином, стає мистецтвом фактографії та документальності. Золя вимагає від письменника ретельного вивчення фактів, як це роблять учені-природознавці, приділяє основну увагу збиранню документального матеріалу. Коли ж ці матеріали будуть засвоєні цілком, «роман напишеться сам собою». При цьому для письменника не повинно існувати якихось «заборонених» тем, непридатних сюжетів, «низьких» фабул. натуралісти намагалися звести до мінімуму межі між мистецтвом і дійсністю та й взагалі знищити умовність мистецтва. Життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму. Письменники кон­центрують свою загальну увагу на дослідженні саме біологічних, фізіологічних імпульсів людської поведінки. У натуралістів характер людини зумовлений її фізіологічною природою, біологічними законами, спадковістю. Так, Е. Золя ретельно вивчає сучасні йому наукові праці «Трактат про спадковість» Люка, за якими злочинність визначається поганою спадковістю. Він же переносить ці теорії у свої романи. Так, Золя створює генеалогічне дерево двох розгалужень людини у своєму багатотомному циклі «Ругон-Маккари». Нащадки Ругона є здоровими фізично й морально людьми, тоді як нащадки Маккара — схильні до афектів і злочинів, дамокловим мечем висить над ними тягар алкоголізму та епілепсії. Життя людей у творах натуралістів зумовлене не лише біологічно, а й соціально. Золя зазначав: «Головний предмет нашого дослідження — це постійний вплив суспільства на людину та людини на суспільство». Взагалі, натуралісти не бачили істотної різниці між суспільством та природою. Соціальні конфлікти відтворюються в романах натуралістів як боротьба за існування. Твори натуралістів відзначалися детальним описом середовища, речей, усього, що оточує людину. Золя, з майже протокольністю професіонала або вченого відтворює залізницю («Людина-звір»), шахту («Жерміналь»), біржу («Гроші»), паризький ринок («Черево Парижа»). Золі притаманний науковий підхід зображення дійсності. Оповідь будується на аналізі, не існує заборонених тем, уникає авторської оцінки, переважає об’єктивна манера оповіді, життя суспільства намагається пояснити законами, він досліджує не характери, а темперамент, сміливо описує життя. Замисливши серію книг , де досліджує соціальну сімю під час імперії. Через історію однієї родини розкриває життя Франції, цілого суспільства.

Еміль Золя. Життєпис

Іван Франко

Між сучасними повістярами нема, певно, й одного, котрий би в так короткім часі наробив такого розголосу в літературі, стягнув на себе стільки похвал, доган і нападів, що Золя. З одного боку, кричать на нього, що псує смак літературний, підкопує моральність, любується в погані і бридоті, ба навіть підкопує добру славу свого рідного краю; з другого боку, прихильники бачать в нім голову нової «натуралістичної» школи в повістярстві, підносять велику правдивість його картин і його безперечно великий талант, гарячість та щирість його переконань і бажання правди, котре так різко визначається в кожній стрічці його писань.

Слава Золя давно перейшла за границі Франції. Його повісті, котрі в Франції задля пануючого там мляворомантичного смаку зразу слабо розходились, купувались у великім числі в Росію, де здавна вже критика Бєлінського й Добролюбова здобула для реального напрямку неоспориме панування в літературі. Не диво, отже, що Росія найшвидше пізнала талант і правду повістей Золя. Не диво також, що й Золя від 1875 р. став неначе напівросійським писателем, досилаючи майже щомісяць статті й повісті до місячника «Вестник Европы». Через Росію Золя прийшов і до нас, особливо відколи в «Друзі» 1876 р. д. Українець в своєму дописі звернув увагу галицької молодіжі і всієї читаючої громади на нього і на цілу новішу реалістичну школу. Радо прийняла галицька громада переклад його очерка «Повінь» в «Дністрянці» 1876, а не менше радо повітала і його «Довбню» («L’Assommoir»), що зачала виходити в «Дрібній бібліотеці» в перекладі Ольги Рошкевич. Тож думаєм, що наші читачі раді будуть пізнати життя і вдачу того славного писателя.

Золя родився в Парижі 2 цвітня 1840 р., з родини не французької. Його бабка по вітцеві була кандіотка, а отець був італієць з Тревізо. Отець писателя, Франческо Золя, був образований, дільний чоловік і невтомимий робітник. Замолоду служив у австрійськім війську воєнним інженером, вивчив, крім своєї рідної, німецьку, англійську, французьку і іспанську мови, видав кілька наукових праць і відбув подорожі по Німеччині, Англії і Алжіру. Виступивши з австрійської служби, працював довший час в Марселі, звідки його завізвано до Парижа, до праці при будові фортифікацій. Тут оженився Франческо і тут вродився йому перший син Еміль. В Парижі Франческо доробився гарного маєтку і міг жити спокійно, коли в тім утворилось акційне товариство для будови великого каналу в Ексі в Провансі. Робота се була нелегка, но іменно трудність принадила Франческа до того, що не тільки піднявся сам вести технічно будову каналу, але і вложив майже весь свій маєток в акції товариства. Малому Емілеві було несповна три роки, коли родичі перенеслись з ним до Екса, і тут пройшли його молоді літа, оставивши в його умі світлі, незагладимі сліди.

Доки жив батько, доти будова каналу йшла живо. Але по його смерті товариство стратило головну свою підпору і збанкротувало. Вдова здужала врятувати ледве маленьку часточку капіталу, котра не могла забезпечити її від нужди. Малому Емілеві було тоді сім літ. Він ходив до коледжу в Ексі аж до р. 1858. Суха шкільна мертвеччина не дуже йому припадала до смаку, тож і поступи його були слабенькі. Зате старався він більше користати поза школою, то читаючи твори таких писателів, як Гюго, Скотта і Бальзака, то блукаючи по місту і його околицях, так живо і вірно описаних в його романах. В р. 1858 перейшов він з матір’ю до Парижа і записався до ліцею Сент-Луї, де з тяжкою бідою добився степеня бакалавра. Але нужда не дала йому кінчити шкіл. В 21-му році життя він мусив кинути школу і пуститись на який-небудь заробок, щоб роздобути хліба для себе і матері. Був се якраз вечір перед Новим роком, а в хатині, де жили Золя, не було ні одного су. Еміль пішов до одного батьківського приятеля, члена медичної академії, з просьбою, щоби йому допоміг винайти яке місце, де би мож заробити на кавалок хліба. Добродушний академік не смів на разі ні з сього ні з того давати синові свого приятеля гроші, але попросив його рознести при Новім році пачку білетів, около двісті штук. Нічого діяти, Еміль подякував, узяв пачку, позащіпав аж по шию своє витерте пальто і далі в дорогу, з вулиці в вулицю, з передмістя в передмістя подоручати всі білети адресатам. Між ними були й батьки його шкільних товаришів, і ті сходи, що вели до їх дверей, були, певне, найприкрішими сходами в житті Еміля.

Академік уткнув йому за те в руку 20 франків і вистарав відтак для нього місце робітника при однім торговім складі. По якомусь часі Золя знайшов собі місце при книгарськім складі великої фірми Ашета і комп. Тут він служив до експедиції і розношення і заробляв 100 фр. місячно. Робота при складі тривала цілий день, так що тільки ночі і свята оставались йому до власної науки. Спочатку любувався в Вікторі Гюго, Байроні, Мюссе, а потроху й Ламартіні; аж пізніше прийшли Флобер, Тен і Бальзак і звернули його дух рішучо до реалізму і аналізування явищ щоденного життя. Однако такий глибокий переворот відбувся не швидко; якийсь час він писав ще зовсім в дусі романтиків і навіть видав 1863 р. поему «L’amoureuse comedie». Слідуючого 1864 р. вийшов його збірник оповідань «Les contes á Ninon», a 1865 повість «La confession de Claude». Між тим Ашет, признаючи його спосібності, зробив його з простого рознощика секретарем з значно більшою платою. Але 1866 р., коли кілька часописів, а особливо «Фігаро», обіцяли йому місце співробітника, він покинув Ашета і весь віддався газетярству.

В «Фігаро» писав Золя рецензії книжок і оцінки щорічної вистави образів; але завзяття, з яким валив і крушив установлені поваги в світі малярськім, і крик, який задля того піднявся, були причиною, що його статтю «Mon salon» швидко перервано. Рівночасно працював Золя і в других часописах, а гумористична стаття його проти ліберальних реакціонерів з р. 1872, поміщена в «Corsaire» під назвою «Le lendemain de la crise», була причиною заказання того часопису.

Однако за газетярською роботою не забував Золя про суспільну повість і від половини [18]60-х років пильно збирав матеріали та вправляв свою силу до великого діла. А тут нужда все-таки не покидала його; за час свого пробутку в Парижі він на всі лади познакомився з нею. Тільки невтомима діяльність і праця духова могли охоронити його від розпуки. Крім деяких менше важних фейлетонових праць, видав 1867р. повість «Therese Raquin», в котрій перший раз проявився його реалістичний напрям в цілій повноті.

Від р. 1869 починається нова доба в його житті. Він уложив план до свого величезног

Дата: 2016-10-02, просмотров: 356.