Символізм— літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-ПольРу та ін. Своїм предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив найперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі.

Народження С. відбулось під впливом Бодлера, Ж. де Нерва ля, 1886 Ж. Мореас опублікував у журналі «Фігаро» - «маніфест символізму.

Теоретик символізму – Стефан Мелларме, він організовував вечори «літературні вівторки». Саме він вважався головним ідеологом символізму та засновником «інтелектуального» його відгалуження, адже на відміну, скажімо, від А. Рембо та П. Верлена, творчість яких ґрунтувалася на уявленні про спонтанне ірраціональне «осяяння», він обстоював інтелектуалізм та продуманість вірша.

Популярний С. у Бельгії (поет Роденбах), Росії (Блок, Бальмонд), Л. Амер. (Рубен дАріо), Англія (О. Вальд).

Поль Марі́ Верле́н Основним критерієм прекрасного, на їх думку, мала бути досконалість форми, «рівновага між об'єктивним і суб'єктивним», і цей принцип почасти зберігається в поетичних образах молодого Верлена. Однак вірші «Сатурнічних поезії» вже мають ознаки оригінального верленівського стилю: меланхолійність інтонації, здатність передавати таємні порухи душі, її «музику».

Нове: 1. викор. Нові можливості вірша: музичність, меланхолія, песимізм. 2. викор. Символ для розкриття ідеального змісту світу. 3. психологізм. 4. вірші – наближені до традиційної пісні.

Про́кляті поети— назва циклу статей Поля Верлена, присвячених знедоленим і невизнаним побратимам по перу, які й самі не бажали вписуватися в світ буржуазного успіху і нудної доброчесності. Це були поети Трістан Корб'єр , Артюр Рембо та Стефан Малларме .

Парн́ас — поетичне угруповання. У Франції в 70-ті роки XIX ст. парнасцями почали називати поетів, що за мету собі ставили створення «чистого мистецтва», яке б оспівувало не щось з буденного життя, а тільки справжню красу: природу, кохання.

1866 р. Верлєн збірка «Сучасний Пар­нас» і приєднався до мистецького угруповання «парнасців». Вплив їхньої естетики відчувається у першій збірці поета «Сатурнічні вірші», яка вийшла друком того ж року. «Парнасці» відмовлялися від сповідальності лірики і намагалися створити безсторон­ню й об'єктивістську поезію, мета якої— Краса. Головний критерій прекрасного, на їхню думку,— бездоганність форми. «Парнаська» «рівновага між об'єктивним і суб'єк­тивним» зберігається і в поетичних образах молодого Верлена. Перша збірка поета своєрідно продовжила і традиції поезії Ш. Бодлера. У першу чергу це помітно в «урба­ністичних» віршах «Спомин про тайну сутінок», «Сентиментальна прогулянка», «Осіння пісня». Однак поезії цієї збірки виявляють певні риси оригінального верленівського стилю: меланхолічність інтонації, здатність передати найнепомітніші порухи душі, її «музику».

У другій збірці— «Вишукані свята» (1869)— Верлєн використав «парнаський» прийом створення пейзажу: не враження від живої природи, а її віддзеркалення у ма­лярстві надихають митця на поетичні рядки.

Одна з кращих збірок поета — «Романси без слів» — вийшла друком 1874 р. Збірка складається з двох циклів: «Забуті пісеньки» та «Бельгійські пейзажі». Художньої доверше­ності набуває у віршах «пейзаж душі». Слова майже втрачають семантичну й зображуваль­ну функцію, створюючи мелодію.

Верлен читає Рембо «П’яний корабель» і закохується в нього.

Рембо – проклятий поет. Все написав до 20 р., в 37 помер. Займався перепродажем зброї, наркотиків, мандрівник. 1870 - зб. «Перебування в пеклі» - поеми в прозі. Потім «Осяяння», зб. «Поезії…», вірші: «П’яний корабель, «Моя циганерія», Поезії «Голосівки».

Придумав собі програму: поет стоїть над іншими, йому дозволено все. Намагається поєднати аспект сюрреаліст. Іншої реальності, алюзії у своєму вірші.

Сказав: «Поет не виробник своєї поезії, а наслідок свого таланту». Значення поезії Рембо: 1. Розуміння світу як яскравого та динамічного. 2. Суб’єктивність, активність, галюцинації, концепція поета провидця.

Перекладали символістів: Кочор, Лукаш, Рильський, Драй-Хмара.