Жан Лабрюйер родился 16 августа 1645 года в состоятельной дворянской семье в Париже. Благодаря происхождению и хорошему образованию он был вхож в высшие аристократические круги и стал воспитателем внука Конде, юного герцога Бурбонского.

Жизнь среди придворного блеска давала возможность наблюдать развитие человеческих страстей, возбуждаемых интригами, честолюбием, погоней за земными благами, близостью к «великим мира сего». Сам он не стремился к светской жизни и старался держаться вдали от блеска дворцовых событий, проводя время в чтении и работе, а увиденное и услышанное записывал в виде эпиграмм, портретов, афоризмов, которые были полны сатиры и морали.

Свои наблюдения он предложил едва ли не ради шутки издателю, и в 1688 году вышла его единственная книга – «Характеры, или Нравы нынешнего века», которая многократно была переиздана во Франции и почти сразу же переведена на основные европейские языки.

Каждое новое издание дополнялось автором новыми наблюдениями. Успех книги лежал не в ее новаторстве – подход автора к изложению не был новшеством в век «мыслей», «афоризмов», «максим» и «характеристик». Автор тоньше, ярче и глубже других изобразил свою эпоху, наблюдая ее изнутри. Он озвучил проблемы, которые в 18 веке стремилась решить просветительная философия.

Взяв за образец сочинение древнегреческого моралиста Теофраста «Характеры», Лабрюйер поместил его в начале своей книги. Теофраст послужил ширмой для его наблюдений – сатирического изложения нравов современного французского общества. Он показал униженное положение интеллигента третьего сословия, картины крестьянской нищеты, отчасти предвосхитив идеологию Просвещения.

Лабрюйер не стремился проникнуть в тайны человеческой психики, он фиксировал наиболее характерные детали явлений, которые складывались в картины, поражающие своей исключительной выразительностью.

Умер Жан Лабрюйер 10 мая 1696 года в Париже.

«Характеры»

«Caractères» Лабрюйера, единственное произведение всей его жизни, состоят из 16 глав, из которых две посвящены церковному красноречию и свободомыслию; здесь Лабрюйер является верующим христианином, противником атеистов и скептиков. Во всех остальных главах Лабрюйер не затрагивает ни религиозных, ни чисто философских вопросов. Он не вносит в жизнь своих идеалов, а прилагает к поступкам и характерам людей мерило существующих условий. Цельного миросозерцания, философской системы в его книге найти нельзя; он показывает только смешную сторону какой-нибудь моды, гнусность того или другого порока, несправедливость какого-нибудь мнения, суетность человеческих чувств — но эти разрозненные мысли не сведены к одной основной идее. В области житейских наблюдений Лабрюйер обнаруживает большую тонкость понимания, отмечает оттенки чувств и отношений; глава «о сердце» свидетельствует о том, сколько нежности и любви таилось в этом созерцателе. Многие из его характеристик написаны в ожесточенном, саркастическом тоне; автор, очевидно, много страдал от предрассудков общества, и Тэн не без основания сравнивает его в этом отношении с Ж. Ж. Руссо. Особенность книги Лабрюйера — портреты: это — цельные типы и полные драматизма эпизоды. Особенно знамениты типы Эмиры — высокомерной кокетки, Гнатона — отталкивающего эгоиста, Меналька — рассеянного человека, Федона — приниженного бедняка. Все эти портреты обнаруживают в Лабрюйере богатую фантазию, уменье усиливать характеристики обилием жизненных подробностей, громадное мастерство и колоритность языка. Современники узнавали в большинстве портретов разных выдающихся людей того времени, и до сих пор исторический интерес книги Лабрюйера значителен, благодаря точности изображения людей и нравов эпохи; но еще выше ее психологический, общечеловеческий интерес и ее чисто литературные достоинства.

Включенный в состав членов Французской академии, Лабрюйер отнесен к числу «великих классиков».

Творчість Жіда.

ЖІД Андре (Gide, Andre — 22.11.1869, Париж - 19.02. 1951, там само)— французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1947 р. Єдиний син Поля Жіда, професора права в Паризькому університеті

Дорослішання, ускладнене коливаннями між поривами чуттєвості та жаданням чистоти, відобразилось у ліричній прозі Жіда.

Перший твір — «Нотатники Андре Вальтеpa» («Les Cahiers d'Andre Walter», 1890), опублікований двадцятирічним автором, ґрунтувався на щоденниках і, за власним зізнанням Жіда, мав на меті продемонструвати силу його любові та можливі наслідки відмови Мадлен(його двоюрідної сестри в яку був закоханий і освідчився їй,але отримав відмову!). Під вигаданими іменами Вальтера та суворої Емманюель легко прочитувалися реальні персонажі драми, що завершувалася у книзі смертями та божевіллям. Однак наймаститіші метри французької літератури угледіли за недосвідченістю Жіда небуденний талант. П. Верден, С. Малларме, М. Баррес прийняли його у своє коло, ввели у літературу.

Наступний твір Жіда — «Трактат про Нарциса» («Le Traite du Narcisse», 1891) — О. Вайльд вважав цілком «символістським твором». До цього ж напряму прийнято відносити «Вірші Андре Вальтера» («Les Poesies d'Andre Walter», 1892), «Досвід кохання» («Le Tentative amoureuse», 1893), «Мандрівка Уріана» («Le Voyage d'Urien», 1893). І хоча ці твори читацького успіху не мали і до 1909 p., коли з'явилася «Тісна брама» («La Porte etroite»), Ж. був невідомий читацькому загалу, в колі літераторів він поступово заживав слави.

Переломним у біографії Жіда став жовтень 1893 p., коли, за порадою друзів, він здійснив тривалу подорож на південь — в Туніс, Алжир, Італію. Підозра на туберкульоз та загроза близької смерті надали першій зустрічі з Африкою несподіваного змісту. «Я несподівано збагнув, — записав пізніше Жід, — що пристрасно люблю життя... Незважаючи на хворобу, а можливо, всупереч їй, я почав усотувати лише радість». Повторний приїзд в Африку у травні — червні 1895 p., смерть матері й навіть шлюб у жовтні 1895 р. вже не могли повернути Жіду попереднього світовідчуття. Мадлен Рондо стала для нього лише подругою та помічницею в справах.

Розлад між ними поглибився після того, як Жід захопився 16-літнім Марком Аллегре, сином пастора, котрий був давнім приятелем письменника. Тим часом Марк захопився ще одним письменником — Ж. Кокто, що спричинило сварку між Жідом і Кокто. Щоби прихилити до себе Марка, Жід усиновив його. Про своє почуття до юнака Жід писав: «Я не відчував більше ні свого віку, ні жахіття часу, ні погоди. Я вже не можу жити без М. Уся моя молодість — це він». Нетрадиційне кохання письменника спричинилося до написання скандально відомих книг «Допоки зерно не помре» і «Карідон», у яких Жід відверто зізнався у своїй пристрасті до своєї статі.

Книга «Болота» («Paludes», 1895) підсумувала символістські захоплення раннього періоду.

«Болота» — це й сатира на задушливу атмосферу, що пронизувала духовне життя кінця XIX ст., коли афектація чистоти і високих помислів сягнула невротичної межі, й опосередкований коментар до всього, що написав Жід раніше. У книзі викладені перипетії кохання письменника-початківця та юної дівчини, а також історія створення дивного твору, не схожого ні на вчену працю, ні на любовний роман, ні на ліричну сповідь. У «Болотах» немає ні зав'язки, ні кульмінації, ні фіналу. Головний персонаж-оповідач, далекий від практичних інтересів, займається лише писанням книги. Але й герой «Боліт» із «дивним іменем» Тітір «взагалі нічого не робив», якщо не брати до уваги споглядання природи з вікна вежі. Невипадково класик вбачав структуралізм Р. Вартдогледів у «Болотах» початки європейського модерного роману XX ст.

Але якщо в «Болотах» Жід дав уроки письменникам наступних десятиліть, то у «Стравах земних» («Les Nourritures terrestres», 1897) він запропонував програму життя молодому поколінню, зовсім не обов'язково пов'язаному з літературою. Книгу назвали «Євангелієм свободи», «прокламацією юних», «відпущенням гріха». Сліди її впливу відчутні і в «Родині Тібо» P. M. дю Гара, і в повістях А. Камю, і в багатьох віршах та романах 20-х pp. «Страви» пронизує філософія гедонізму. У трактуванні Жіда звільнення молодих людей від обтяжливих норм суспільного та морального життя проголошувалося обов'язком стосовно самих себе, умовою повноцінного розвитку. Посилання на Й. В. Гете, Ф. Ніцше і навіть Біблію та Коран, фантастичні образи, вивіреність стилістичних ходів зробили цю поему в прозі своєрідним підручником індивідуалізму. Опубліковані спочатку накладом менш як дві тисячі примірників, «Страви» не відразу знайшли свого читача. Зате після Першої світової війни їхній успіх перевершив усі сподівання й навіть налякав Ж., котрий поспішив відмовитися від гедонізму на користь самодисципліни. Уже в драмі «Саул» («Saul», 1899) та повісті «Іммораліст» («LTmmoraliste», 1902) Ж. засудив уседозволеність і егоїзм, здобувши своєю непослідовністю ім'я «невловимого Протея», здатного в античній міфології до найдивовижніших перевтілень. «Тісна брама» ще раз підтвердила цю репутацію.

Якщо в «Імморалісті» йшлося про згубність відмови від етичних правил, то в «Тісній брамі» чеснота була представлена як емоційна глухота і своєрідна форма марнославства. Складність характеру центральної героїні, котра відмовляє коханому чоловікові у праві на щастя, чіткість композиції та вивіреність стилю, означеного класичним, здобули книзі успіх. У тому самому році почав виходити журнал «Нувель ревю Франсез», організований Жідом спільно з театральним режисером Ж. Копо. Значення журналу для свого становлення визнали М. Пруст, П. Клодель, Р. М. дю Гар та багато молодих авторів. Створене 1911 р. Г. Галлімаром видавництво та організований 1913 р. Ж. Копо театр «Старий голубник» доповнили той переворот у французькій культурі, наслідки якого відчувалися впродовж усього XX століття.

Напередодні війни Жід опублікував «соті» «Льохи Ватикану»(«Les Caves du Vatican», 1914). Герой Лафкадіо, молодий красень, вільний від прив'язаностей та спогадів, проголосив, як Родіон Раскольніков, право на вільний вибір і вчинив немотивоване вбивство — «безкорисливе діяння». Соті продемонструвало одночасно і близькість Жіда до Ф. Достоєвського, художній досвід котрого він поціновував надзвичайно високо, і демонстративний розрив у сюжеті причин і наслідків — принципи естетики, невдовзі запозичені сюрреалістами.

Есе «Достоєвський» (1923), роман «Фальшивомонетники» («Les Faux-Monnayeurs», 1925), «Щоденник фальшивомонетників» («Le Journal des faux-monnayeurs», 1926) разом з виданими раніше «Болотами» можна вважати етапом розвитку європейського сучасного роману. Вплив «Фальшивомонетників» порівнюють із впливом на літературу XIX ст. «Вертера» Гете й «Рене» Ф. P. де Шатобріана. Такий «роман у процесі його написання» на 30 років випередив «школу нового роману», представлену у Франції 2-ої пол. XX ст. цілою плеядою знаменитих письменників-модерністів. З першої до останньої сторінки «Фальшивомонетники» є не чим іншим, як діалогом автора та персонажів, що зближує цей твір із драмою. У романі присутня розповідь від автора, яка створює необхідну дистанцію між письменником та його героями. На відміну від соті «Болота» , у «Фальшивомонетниках» персонажі діють активно, створюючи сюжетну напругу, що підтримує читацький інтерес, хоча в романі важко визначити єдину кульмінацію і традиційну розв'язку. Визначеність авторського ставлення до зображуваного світу виявлена вже навіть у назві. Фальшивомонетниками виявляються не лише виробники підробних золотих монет і організатор їхнього збуту Струвілу. Фальшивомонетниками є й письменники, котрі спекулюють чужими ідеями та створюють натомість шедеврів підробки на кшталт роману «Турнік» віконта де Пассавана, і націоналісти, котрі залучають молодь до партій. Скепсис Жіда поширюється і глибше — на родину, школу, релігію, кохання. Одна з головних тем роману — конфлікт батьків і дітей, що розглядається як вічне, позаісторичне протистояння молодості та закостенілої зрілості. Підліток у Жіда, як і в Достоєвського, не так вікова, як психологічна категорія.

Великі можливості і менша залежність від минулого роблять ранню юність віком пограничних рішень. Звідси випливає ставлення Ж. до родини як до клітки, втеча з якої природна та небезпечна. Але й декларована цілковита свобода особистості — не що інше, як міф. Прийняття її всерйоз із неминучістю призводить до катастрофи. Навіть найзапекліший бунтівник Бернар Профітандьє опиняється у фіналі роману перед проблемою повернення до батька, проти котрого він спочатку так гнівно виступав. Зв'язок Олів'є з Едуаром майже схвалений матір'ю хлопчика як найменше з-поміж можливих зол, а втеча Вінцента покарана згідно з моралізаторськими приписами старого роману виховання. У сюжетних ходах роману Жіда безвідповідальність оплачена загибеллю Бориса, спробою самогубства Олів'є, «поганою» недугою юного Веделя. І все ж «Фальшивомонетники» — не моралізаторський роман виховання. Авторська оповідь в ньому і життя персонажа підкреслено розмежовані. Втеча Бернара від родини, його «дещо перебільшений жест», як і інші сюжетні ходи, набувають ніби об'єктивного змісту. При цьому роль горезвісного «ніби» зостається доволі значною. Розходження точки зору автора та персонажів ретельно виділене. Зрештою, романом у романі постають роздуми письменника Едуара про творчий процес і художнє освоєння дійсності.

Глибинною темою книги названа «тема суперництва між реальним світом і нашим про нього уявленням». При цьому Жід дуже уважний до вихідної точки, до фактографічної достовірності. Справа фальшивомонетників-анархістів 1907 р. і самогубство школярів у Клермон-Феррані, що потрапили до газет, дають Жіду первинний фабульний матеріал. Він ретельно фіксує дати, робить виписки з газет і висловлює прикметне зауваження про те, що слід спиратися на факти і «припинити спроби будувати a priori

Щоденник письменника Едуара, включений в текст, утворює роман в романі, конструкцію двох дзеркал, що взаємно відбивають одне одного, створюючи глибинну перспективу твору. Подібний сюжет органічно реалізується через принцип «подвійного освітлення», за якого позитивний висновок неможливий. Уникаючи прямих свідчень, переносячи максимум уваги на власну оцінку героя, Ж. широко використовує різні форми мовлення від першої особи. Навіть такий персонаж, як пан Профітандьє, поданий з перших розділів у спрощеній версії Бернара як міщанин і дурень, виявляється в очах Едуара людиною і недурною, і доброю. Прийом змалювання героя через оцінки різних людей давно відомий у літературі. Нова якість роману Жіда виникає від міри використання цього прийому як провідного. Навіть тоді, коли йдеться про виклад письменником факту, то вона супроводжується неприховуваним авторським зусиллям «стилізувати його», що дозволяє говорити про проникнення багатозначності одночасно у зміст і форму «Фальшивомонетників».

Думка про автора «Фальшивомонетників» як вишуканого стиліста давно стала літературознавчою аксіомою.

Етичні пошуки у складній атмосфері 20-30-х років приводили Жід то до релігії, то до ідей соціалізму, то знову до спроб спертися на індивідуалізм. Мандрівки у колоніальну Африку, що жахнула його злиднями аборигенів і хижацтвом монополістів, які зневажили всі моральні закони задля наживи, спричинили низку публікацій: «Мандри по Конго» («Voyage au Congo», 1927), «Повернення з Чаду» («Le Retourdu Thad», 1928) та ін., які викликали суспільний скандал і здобули авторові славу борця з колоніалізмом.

Але в ці роки Жід створював не лише публіцистику. «Школа жінок» («L'Ecole des femmes», 1929), «Робер» («Robert», 1930), «Нові страви земні» («Nouvelles Nourriture», 1935), «Женев'єва» («Genevieve», 1939) виходили майже одночасно з частинами «Щоденника». З 1932 р. почало виходити друком повне зібрання творів письменника. З'ява творів Жіда у престижному галлімарівському видавництві «Плеяда» (1937) означала, що він за життя входив у когорту класиків.

Під час своєї поїздки до Африки викриває жорстокість французького колоніалізму. 1927 року публікує свої записки про подорож до Конго, де засуджує колоніалізм. На початку 1930 років, Андре Жід зацікавився комунізмом. Радянський Союз йому уявлявся як територія свободи. "Якби для успіху Радянського Союзу потрібне було моє життя, я б його віддав". — стверджував письменник 1932 року. Відомий твір "Ромен Ролана" був присвячений Сталіну, який йому симпатизував і запросив до СРСР. Ілюзії Андре Жіда були зруйновані під час поїздки до СРСР 1936 року. Він бере участь у засіданні інтелектуалів у Москві, присвячений загрозі фашизму. Після повернення до Франції, Андре Жід публікує свої записки під назвою "Повернення з СРСР" ("Retour de l'URSS"), де виступає з жорсткою критикою радянського тоталітаризму. Такої реакції ніхто від нього не очікував, сам він приховував зміст записок аж до публікації. Відомо, що Андре Жід просив політичного притулку в Сталіна, але той відмовив, покликаючись на гомосексуальність письменника. Загалом, стосунки Сталіна й Жіда були особистісні, а не суто політичні.

Початок Другої світової війни, поразка Франції, капітуляція маршала Петена, готовність редакції журналу «Нувель ревю Франсез» до співпраці з окупантами змусили Жіда порвати з колишніми однодумцями. Літературна діяльність Жід а воєнних років виявилася пов'язаною з театром. Він написав трагедію «Тeзe»«(«Thesee», 1944), і на прохання Ж. Л. Барро переклав шекспірівського «Гамлета». Улітку 1947 р. він був обраний почесним доктором Оксфордського університету, а восени отримав Нобелівську премію з літератури «за глибокі та художньо вартісні твори, у яких людські проблеми змальовані із безстрашною любов'ю до істини та глибокою психологічною проникливістю».

У лютому 1951 р. Жід дописав останні сторінки книги «Хай буде так, або Ставки зроблені» («Ainsi soit-il ou les Jeux sont faits») і за кілька днів помер.

Школа “нового роману”, її пошуки і маніфести.

Новий термін Римсько для роботи групи французьких письменників, опублікованих у п'ятдесяті роки Жерома Ліндона Éditions де Minuit, які мають загальні питання основних характеристик традиційного роману. Сам термін «новий роман», створений журналістом на патерн експресії Nouvelle Vague, була передана Ален Роб-Гріє (для нового роману, 1963) і Жан Ricardou (Проблеми New Roman, 1967 , До теорії модерну Роман, 1971). Ці три випробування являють собою теорію роману, не будучи маніфест школи. Вони виступають за відмову від таких традиційних елементів фантастики, будь то дизайн характеру успадкувала від Бальзака історія, поняття сюжету, або принцип всевідання автора деміург. В цілому, автори нового роману (Клод Сімон, Мішель Бутор, Ален Роб-Гріє, Семюел Беккет, Наталі Саррот, Роберт Pinget Ricardou Жан-Клод Ollier) виявляються в аналогічній критикою літературного реалізму. У самому справі, новий роман, в літературі між "віком підозри" - назва есе Саррот опублікований в 1956 році, яка в основному в результаті допиту необхідність правдоподібним Таким чином, відмова від опису і відмова, що Барт називає «ефект реальності». Ця критика гегемонії ймовірно, зареєстрованих в традицію літературного дослідження Джойс, пов'язаний з особливою увагою, щоб не сюжет як такий, а "пригода", який пише себе. Модифікація пасажира (1957) Butor не герой описаний в третій особі, але характер вирішуються безпосередньо. Точно так само, безособове оповідання Ревнощі (1957) дозволяє Роб-Гріє, щоб викликати наявність об'єктів, повернулися в свої загадкової природою без будь-якого людського ока прийшов дати їм особливий статус. У планетарії (1959) Наталі Саррот, подібні сцени представлені з точки зору різних персонажів, чиї думки і слова транскрибуються в прозі як безперервної, так і нарізані яка відображає ці рухи майже непомітні ми живемо. Про роботу Клод Симон намагається відновити його в довгі речення з вкрапленнями дужки і відступів, труднощі свідомості сприймати зовнішній світ, для представлення часу, хвиля період, в якому минуле і сьогодення змішуватися без розбору. Серед інших текстів, які відносяться до New Roman особливо Tropismes (1939) і Портрет невідомого (1948), Саррот, Пасаж де Мілан (1954) і Scheduler (1956) Butor, вітер ( 1957), Flanders Road (1960), The Palace (1962) і Георгіки (1981), Клод Сімон, гумки (1953) і Voyeur (1955), Роб-Гріє, або Обсерваторія Канни (1961) і завоювання Константинополя (1965), Ricardou. Моллой (1951), Семюел Беккет, можна також згадати, навіть якщо Беккет пізніше (і також, що Наталі Саррот), чітко бере його на відстані модерн Роман. Точно так само, деякі твори Маргеріт Дюрас (Moderato Cantabile 1958 Замилування Лол В. Штайн 1964), або перші рахунки Філіп Соллерс (Park, 1961), безсумнівно, відчувається вплив модерну Романа.

Просвітництво

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних рисах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:

1.Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.

Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади.

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:

1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.

2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що ^ І* підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами ,ч, • Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифеодальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.

3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких стали гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщини в Україні.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років.

Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Філдінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.

Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралізаторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Про­світництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя.

Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму.