9(22) декабря 1925 г. архиепископ Григорий стал организатором раскола, получившего название по его имени "григорианского" и возглавителем организованного им Временного Высшего Церковного Совета. Заместителем Патриаршего Местоблюстителя митрополитом Сергием (Страгородского) запрещен в священнослужении. Видя, что достичь компромисса с митрополитом Сергием не удастся, архиеп. Григорий при содействии властей передал находящемуся в заключении Патриаршему Местоблюстителю митрополиту Петру (Полянскому) доклад о положении дел в управлении Русской Церковью, в котором излагал ситуацию предвзято, утверждая, что митрополит Сергий не имеет возможности управлять Церковью, а другие заместители, указанные в завещании митрополита Петра отказались от управления. Введенный в заблуждение, не имея информации о действительном положении дел, митрополит Петр наложил условную резолюцию о передаче управления Церковью Коллегии из нескольких архиепископов в случае невозможности осуществлять управление Церковью митрополиту Сергию. Поняв интригу, затеянную архиепископом Григорием, митрополит Сергий отказался передать дела управления Церковью ВВЦС - самочинному органу от имени которого выступил архиепископ Григорий, полномочия которого не были утверждены Местоблюстителем митрополитом Петром (Полянским). Позже митрополит Петр отменил свою резолюцию от 1.02.1926, положенную на докладе, составленном архиепископом Григорием (Яцковским), а затем неоднократно подтверждал отсутствие каких-либо прав у последнего притязать на власть в Церкви, в том числе подтвердив запрещение в служении, наложенное на раскольников Заместителем Патриаршего Местоблюстителя митрополитом Сергием (Страгородским).

21 января 1927 г. митрополит Петр, находясь в это время в Свердловской пересыльной тюрьме, имел свидание с архиепископом Григорием. В беседе с ним митрополит Петр лично сообщил архиепископу Григорию, что "он состоит вне молитвенно-канонического общения с нашим смирением, братски увещевал подчиниться моему и митрополита Сергия решению и предупреждал, что производимая им и его сторонниками смута не может быть терпима в Православной Церкви" (Акты Святейшего Патриарха Тихона и позднейшие документы о преемстве высшей церковной власти 1917-1943. Сборник в двух частях. //Сост. М.Е. Губонин. - М., 1994, стр. 493.).

Образование Всеукраинской Православной Церковной Рады и созыв Всеукраинского Церковного Собора

Виникнення української церкви співпадає з періодом Радянського НЕПу на Україні з 1921 до 1930 року. Виконавцем програми “Українського” НЕПу був кандидат у члени Всесоюзного ЦВК, секретар Українського ЦВК Скрипник. Він як щирий український патріот та націоналіст “українізував” установи України, навчальні заклади і основну свою увагу спрямував на “українізацію” Православної Церкви, яка на той час була єдиною і сильною та становила єдине ціле з Російською Церквою.

Створення Української церкви, названої її організаторами “Українською Автокефальною Православною Церквою” (УАПЦ), цікавило Радянський уряд з двох причин:

1) цим руйнувалась єдність Руської Православної Церкви і страждали релігійно-моральні традиції населення України. У центрі Росії Радянський уряд до цього часу сприяв виникненню “Живой церкви” і “Обновленчества” з тією ж метою знищення Православної Церкви;

2) з допомогою української "церкви" планувалося

провести облік сепаратистського елементу, який виник за

українського уряду в 1918-1919 р.р. та розповсюдився в

містах серед народних мас.

Радянська влада надала свободу українським діячам у створенні “національної української церкви”. У середині 1921 року під головуванням Михайла Морозова і секретарством Івана Тарасенка виникла в Києві “Всеукраїнська Православна Церковна Рада” (скорочено - “ВПЦР”). “Рада” одержала у своє розпорядження собори в Києві, відібрані Радянською владою у православних. В першу чергу було передано Софіївський собор в Києві. Жоден православний єпископ не увійшов до складу “Ради” та не підтримав фаворитизованого Радами українського церковного руху. Знайшлось лише

декілька священиків, які сподівались зробити кар'єру у підтримуваній цивільною владою церковній організації та охоче увійшли до складу організаторів української церкви. Це духовенство очолив заборонений у служінні (православним єпископом) протоієрей Василь Липківський. Він був відомим прихильником незалежності України від Москви не лише у церковному, але й у політичному плані.

Всеукраїнська Церковна Православна Рада (ВЦПР) одержала директиву від Радянської влади організувати незалежну або автокефальну українську церкву з власним єпископатом. ВЦПР скликала своїх прибічників восени 1921 р. на собор, який дістав назву “Всеукраїнський Собор Православної Церкви”.

Треба відзначити, що українські церковні організатори від початку і до цього часу підкреслюють, що вони та їхні церковні організації -"православні", не дивлячись на те, що ними порушені святі Канони Православної Вселенської Церкви. Український собор відкрив своє засідання 1 жовтня 1921 р. у соборі Святої Софії в Києві. Незважаючи на прохання “радників”, жоден православний єпископ не з'явився на цей собор. У зв'язку з цим на соборі були поставлені питання:

1) чи вважає себе собор “канонічним собором української автокефальної церкви”, незважаючи на відсутність єпископів, чи звичайною нарадою?

2) про єпископат;

3) про організацію “української автокефальної церкви” та інші.

З цього приводу першим виступав протоієрей Василь Липківський із своїми тезами:

1) “всі вірні, хто прибув на собор, не приватні особи, а вибрані представники парафій (прим. автора: кожному відомі вибори по-радянськи), і тому їх голос - це голос тієї церкви, яка їх обрала, а, отже, голос всієї української церкви;

2) всі члени собору зібрались в ім'я Христове з метою вирішення справи діяльності Христової Церкви серед українського народу і тому серед них, відповідно до Його слова, присутній сам Христос (прим. автора: така думка в даній ситуації не є православною);

3) всі члени собору сповнені віри, що українською церквою керує Дух Святий і що “благодать Святого Духа нас тут обрала” (прим. автора: така думка про собор без єпископа є єретичною);

4) тому наш собор має всі умови для того, щоб бути канонічним, юридичним собором всієї церкви;

5) кожен член церкви стає членом собору, незалежно від того, яке він займає становище чи служіння в церкві, а відповідно до того, чи є він обраним від церкви на собор, не беручи до уваги, чи є він єпископом або священиком, чи мирянином, тому що в церкві перед Христом усі рівні (прим. автора', думка схожа з протестантською);

6) тому, якщо єпископи не прибули на собор, то, отже, вони не вважають себе членами нашої церкви, або не вважають себе її обранцями, або ж ще й тому, що вважають себе вищими над іншими вірними церкви і бажають зайняти панівне становище на соборі.

Далі Липківський робить висновок:

- У перших двох випадках вони були б зайвими на соборі, а, в останньому навіть шкідливими, тому що ніщо так не відокремлює Христа від собору, не відводить благодать Святого Духа, як пиха гордості, панування над братами. Коли ВЦПР просила єпископів персонально стати членами собору, а вони не побажали з'явитись, то це про них слова Христа про званих на вечерю. Багаті, знатні не схотіли прийти, але вечеря не була відкладена, а навпаки ще більше гостей зібрано, хоча бідних, сліпих, голодних. Але Господнє Помістя наповнилось гістьми. Собор у Бога відбувся і без них, тих, які вважали себе авторитетними і великими” ("Митрополит" В. Липківський- “Історія Української Православної Церкви”, 1930р., с. 18-19). (Прим. автора: засудження православних єпископів без підстави та пропозиція стати на неканонічний соборний шлях без єпископа).

У дискусії з приводу наведених вище тез Липківського “собор” визнав себе канонічним і юридичне уповноваженим голосом всієї Української Церкви.

Отже "Всеукраїнський собор" вирішив відмовитись від Святих Канонів Православної Церкви відносно “хіротонії єпископа не менш, як двома єпископами” та рукоположив собі єпископат за власним обрядом. Собор обрав своїм митрополитом Василя Липківського. За літургією, яку відправляли ЗО священиків і 12 дияконів, за участі всіх членів собору і присутніх в храмі мирян, було проведено рукоположення українського автокефального митрополита. Під час рукоположення всі присутні в храмі стали класти руки на плечі іншому що стояв попереду від входу храму до солії і на стоячих на солії членів собору мирян; останні на дияконів, диякони на священиків, а священики на ставленика. Новопоставлений "митрополит" Василь Липківський відразу рукоположив на єпископів священика Нестора Шараєвського і священика Іоанна Теодоровича. “Автокефальна ієрархія” продовжувала рукополагати нових єпископів. Перед 1926 р. їх нараховувалось не менше 28.

Вміщена в українському журналі “Пу-Гу” ілюстрація ієрархів української "автокефальної церкви" зображає 28 "єпископів" і називає їх “борцями за українську церкву”. На ілюстрації вони представлені в прекрасному дореволюційному архієрейському одязі, очевидно, пограбованому з ризниць православних архієрейських храмів під час перебування православних єпископів у радянських в'язницях. Пошити такі ризи під час революційної розрухи і закриття більшовиками монастирів не було можливості і тому залишається констатувати, що ці багаті ризи потрапили до рук українських автокефалістів шляхом грабіжництва. На головах цих лжеєпископів бачимо прекрасної роботи митри, на грудях багаті й розкішні панагії та хрести, а в їхніх руках художньої форми жезли - все власність православних ієрархів. Так, радянська влада одягнула своїх архієреїв для України.

Київський "Всеукраїнський Собор" змінив також Святі Канони Православної Церкви для кандидатів в єпископи. У Православній Церкві допускається кандидатом у єпископи той, хто не одружений або вдівець і прийняв чернецтво, а “всеукраїнський собор” допустив, до єпископату одружених і своє новаторство заніс окремим пунктом у “Діяння собору”. Крім того, собором, який тривав з 14 по ЗО жовтня 1921 року, були укладені інші "канони". Всі діяння і канони видали окремою книгою. У 1946 році прихильники покійного Липківського перевидали ці “Діяння і канони Всеукраїнського православного собору 1921р.” в Німеччині, вилучивши ті пункти, які вихваляють радянську владу. Зі змісту цих "діянь" випливає, що "українські автокефалісти" обрали новий устрій для своєї церкви, заснований на так званій “соборноправності”, тобто, що всі члени, як духовні, так і миряни, у церковних справах мають рівноправний голос. Для втілення "соборноправності" в життя, собор змінив весь адміністративний церковний устрій, який до цього часу існував у Православній Церкві. Головування всеукраїнської церкви, управління єпархією; благочинницькою округою і приходом підпорядковувалось модним на той час так званим "церковним радам" і головували у них світські особи.

Не можна не відзначити, що під час засідань “ВЦПР” і "Всеукраїнського собору православної церкви" у храмі Святої Софії в Києві, на дверях його вивішувались все нові плакати українською мовою, в яких радянська влада вихвалялась і оцінювались її заслуги перед "українською церквою", а православний єпископат на Україні засуджувався.

У 1922 році за благословенням Патріарха Тихона відбувся законний Собор Православних Єпископів України, який очолював Київський митрополит Михаїл (Єрмаков). Але самозвана лжеієрархія, створена більшовиками "української православної автокефальної церкви", цього Собору не визнала і виступила проти нього. Собор єпископів розіслав Архіпастирське послання до православного люду України, в якому всі ці дії "автокефалістів" назвав “хатнім дійством двох осіб: Шараєвський посвятив Липківського, а останній Шараєвського”, і тому народ став називати їх “самосвяти” або “самогонщики”. Ця назва збереглася серед православних і до наших днів.

З рукопису Липківського випливає, що “УАПЦ” була помічницею радянської влади у проведенні українського НЕПу

і тому її розвиток та існування тісно пов'язані з долею НЕПу. У цей період, як пише В.Липківський, довелось його духовенству бути на послугах ЧЕКа і ДПУ (державне політичне управління), а з кінцем українського НЕПу всіх їх спіткала та ж доля, що і вірних, котрі увійшли в його церкву. Після НЕПу залишилися живими з липківського духовенства окремі особи, котрі сховалися серед населення і видавали себе за світських або перейшли до “обновленчества”. Відповідно до наказу радянської влади “обновленчеська” церква стала розвивати свою діяльність на Україні через два роки після виникнення УАПЦ. Сама ж УАПЦ припинила своє існування після НЕПу, тому, що в цей час “обновленчеська” церква прийшла їй на зміну. В очах народу УАПЦ була негативним явищем, бо народ вважав її духовенство “приспішниками совітів” по “чистці” населення на Україні, тісно зв'язаними з ДПУ .

Ця думка поширювалася на Україні також в роки фашистської окупації.

У кінці свого рукопису В.Липківський відверто признається, що їх місія в Радянському Союзі закінчена і одна надія на відродження і розквіт його церкви покладається на єпископа Полікарпа (Сікорського) у Польщі.

Війна 1941 року застала на Україні “обновленчеські” церкви, парафії Московського митрополита Сергія, місцеблюстителя Патріаршого Престолу, Катакомбну Церкву, вірних якої на Україні називали “тихонівцями”; і можна було зустріти ще окремих світських і навіть духовних осіб - послідовників липківщини.

"Архієпископ" Іоанн Теодорович, який вчасно емігрував від “совєтів” до Філадельфії (США), був єдиним "єпископом" липківської ієрархії з Києва.

У 1947 році у Регенсбурзі (Баварія) була перевидана його книга “Благодатність ієрархії УАПЦ”. (Тепер він сам зрікається викладених у ній доказів і визнає неканонічність свого посвячення.)

Грузинская автокефалия

Последние грузинские цари восточной Грузии Георгий ХII (1798-1800) н западной — Соломон II (1793-1811), чтобы спасти страну от полного уничтожения, обратились к правительству России с просьбой о принятии их в свое ведение. Присоединение Грузии к России было оформлено манифестом Александра 1 от 12 сентября 1801 года.

Память о мужественной 1000-летней борьбе грузинского народа, который с крестом в сердце и мечом в руках защищал свою веру и национально-культурную независимость, воспета в замечательных народных грузинских сказаниях, в творчестве Шота Руставели (ХII в.), поэмах царя Арчила (ХVII-ХVIII вв.) и др.

После воссоединения Грузии с Россией Грузинская Церковь утратила свою автокефалию. Несмотря на то, что грузины единодушно приветствовали присоединение своей Церкви к Русской Церкви, осуществлено это было антиканоническим путём — решением светской власти. Последний грузинский Католикос Антоний V (1810) получил звание члена Св. Синода, но удержал за собою и звание Католикоса. Через год он уволен был на покой (1811 г.) и звание Католикоса было упразднено. Согласно императорскому распоряжению, Русский Синод назначил вместо него экзарха Иверии, митрополита Мцхетского и Карталинского (с 1818 г. — “экзарх Грузии архиепископ Карталинский и Кахетинский”).

В начале XX столетия грузины начали ставить вопрос о восстановлении автокефалии своей Церкви. Этот вопрос рассматривался в 1908-1907 гг. на Предсоборном Присутствии, которое отнесло его к компетенции предстоящего Поместного Собора Русской Православной Церкви.

После Февральской революции 1917 года, 12 марта епископы, духовенство и представители грузинского народа, собравшись в Мцхете в кафедральном соборе Двенадцати Апостолов, без благословения Святейшего Синода РПЦ приняли решение о восстановлении церковной автокефалии в Грузии, а до тех пор, пока будут проведены выборы Католикоса Грузинской Церкви, они назначили её местоблюстителем епископа Горийского Леонида. Под его председательством было установлено временное управление Грузинской Церкви, состоявшее из духовенства и мирян. А в сентябре 1917 г. духовенство и народ избрали Католикосом всея Грузии епископа Кириона, грузина по национальности, и приступили к установлению новых митрополичьих и епископских кафедр, а также к избранию новых епископов. Произошел разрыв молитвенно-канонического общения с Русской Церковью, продолжавшийся 25 лет, вплоть до избрания Патриарха Всероссийского Сергия. Это избрание послужило для Католикоса Грузии благим предлогом, чтобы возобновить сношения с Русской Церковью по вопросу об автокефалии. Телеграммой поздравляя Сергия со вступлением на Патриарший престол, Святейший Каллистрат выразил пожелание и надежду, что отныне Православные Церкви-сестры будут жить в мире и общении между собой во славу Божию, согласно работая на ниве Христовой. В ответ на телеграмму Патриарх Сергий направил в Тифлис в качестве своего представителя архиепископа Ставропольского Антония для всестороннего выяснения дела и дал Преосвященному поручение в благоприятном случае вступить от лица Патриарха и всей Русской Церкви в евхаристическое общение со Святейшим Католикосом и подведомственным ему духовенством. И вот, в воскресенье 31 октября 1943 года давно желанное примирение двух Церквей состоялось. В древнем кафедральном соборе в г. Тифлисе в этот день торжественно совершал Божественную литургию Святейший Католикос Патриарх Грузии в сослужении с представителями грузинской иерархии и грузинского духовенства, а вместе со всеми служил и приобщался Святых Христовых Тайн русский архиепископ Антоний. По прибытии в Москву архиепископ Антоний доложил Патриарху и Священному Синоду о своих переговорах в Тифлисе, благополучно завершившихся совместным евхаристическим служением.

Заслушав доклад, Патриарх и Священный Синод Русской Церкви 19 ноября 1943 года постановили: “Молитвенное и евхаристическое общение между обеими автокефальными Церквами-Сестрами, Русской и Грузинской, к нашей общей радости, считать восстановленными” (“ЖМП”, 1944, №3, с. 7).

Свщмч. Вениамин Казанский

В миру - Василий, родился в 1873 г. в семье священника. Родители воспитывали сына в благочестии и христианских добродетелях. Полюбив чтение житий святых, отрок восхищался их духовными подвигами, жалея о том, что в современном ему мире он лишен возможности пострадать веру православную.

После окончания Петрозаводской Духовной семинарии юноша поступил в Санкт-Петер6ургскую Духовную Академию. В 1895 г. он принял монашеский стриг с именем Вениамин и был рукоположен во иеродиакона, а в следующем году - во иеромонаха. По окончании Академии в 1897 г. со степенью кандидата богословия иеромонах Вениамин был назначен преподавателем Священного Писания в Рижскую Духовную семинарию. С 1898 г. он - инспектор Холмской, спустя год - Санкт-Петербургской семинарии.

Священник по призванию, архимандрит Вениамин вскоре был возведен в более высокую степень пастырского служения: 24 января 1910 г. в Свято-Троицком соборе Александро-Невской лавры он был рукоположен во епископа Гдовского, Петербургского викария.

Святительский сан владыка Вениамин воспринял как обязанность пастырского подвига и апостольской проповеди. Его часто видели в самых отдаленных и бедных кварталах столицы, куда он спешил по первому зову, словно приходской священник. Воздействие его наставлений было так велико, что многие заблудшие раскаялись в греховной жизни. Он всегда находил путь к сердцам простых людей, за что был искренне любим паствой, называвшей его "наш батюшка Вениамин". Евангельская простота святителя, отзывчивость, сердечность, доступность располагали к нему даже иноверцев.

События 1917 г. вызвали перемены и в жизни Церкви. С 6 марта святитель Вениамин - архиепископ Петроградский и Ладожский, а 13 августа, накануне открытия Священного Собора Российской Церкви, назначен митрополитом Петроградским и Гдовским. Митрополит Вениамин все силы направил на защиту православного народа России от жесточайших гонений, воздвигнутых на него врагами истины Христовой. По сути, они начались в январе 1918 г. после издания декрета "Об отделении Церкви от государства и школы от Церкви", который на деле воспринимался властью на местах как сигнал к повсеместному уничтожению главным образом Русской Православной Церкви и ее служителей, к грабежу церковного имущества. По всей стране прокатилась волна закрытия и разрушения храмов и монастырей, осквернения и уничтожения святых икон и мощей, массовых арестов, пыток, ссылок и казней епископов, священников, монахов и монахинь, мирян, лишения Церкви и ее служителей материальных средств к существованию.

Насилие над Церковью не прекратилось и после окончания гражданской войны. Небывалая разруха и голод, охватившие страну в 1921 г., послужили поводом для новых гонений на Церковь, которые проводились под лозунгом "похода пролетариата на церковные ценности". Их изъятие в Петрограде началось в марте 1922 г.

Изъятие ценностей сопровождалось волнениями народа, но серьезных беспорядков, острых столкновений и арестов пока еще не было. Чувствовалось приближение расправы. Ее ускорило опубликованное 24 марта 1922 г. в "Петроградской правде" письмо двенадцати лиц - организаторов обновленческого раскола. Они обвиняли все верное Святейшему Патриарху Тихону духовенство в сопротивлении изъятию церковных ценностей и в участии в контрреволюционном заговоре против советской власти. 29 мая 1922 г. последовал арест митрополита Вениамина, а 10 июня того же года началось слушание дела, к которому было привлечено еще 86 человек.

5 июля 1922 г. трибунал объявил приговор, а в ночь с 12 на 13 августа того же года митрополит Вениамин и вместе с ним архимандрит Сергий (Шеин), миряне Юрий Новицкий и Иван Ковшаров были расстреляны на окраине Петрограда.