Серед джерел сучасного трудового права України особливо виділяються акти договірного характеру, тобто такі акти, які приймаються уповноваженими органами шляхом підписання двосторонніх або багатосторонніх договорів (угод).

Договір – це ефективний юридичний засіб для встановлення прав і обов’язків та правил взаємовідносин між сторонами, що його укладають. За умов становлення ринкових відносин роль договорів як інструмента саморегулювання значно зростає. Свобода і рівність сторін передбачає вільне волевиявлення для вступу у договірні відносини без будь-якого адміністративного диктату. Тому й змістом договору є взаємовстановлені юридичні права та обов’язки кожного з учасників.

Особливість нормативно-правового договору як джерела трудового права полягає у тому, що сторони мають право встановлювати такі правила, які не суперечать чинному законодавству і не спрямовані на погіршення правового становища сторін договору у порівнянні з тими гарантіями, що вже передбачені централізованим законодавством. Тому умови договорів, прийнятих з недотриманням одного з основних принципів трудового права (ст. 9 КЗпП), визнаються недійсними.

Акти договірного характеру, що мають поширення у трудовому праві України, можна класифікувати за багатьма критеріями.

Залежно, наприклад, від кількості сторін, що беруть участь в укладенні договорів, вони бувають:

q двосторонні (колективний договір) та

q багатосторонні (генеральна угода).

За сферою дії нормативно-правові договори можна поділити на чотири види:

q міждержавні (міждержавні угоди);

q всеукраїнські (генеральні угоди);

q регіональні (регіональні угоди);

q локальні (колективний договір).

І нарешті, з огляду на те, чи договір укладений в Україні, чи за її межами, бувають договори:

q внутрішні,

q зовнішні (міжнародні).

Характерним для міжнародних договорів як джерел трудового права є те, що, крім двосторонніх угод між Україною та іншою державою, важливе значення мають багатосторонні договори, і зокрема, конвенції Міжнародної Організації Праці (МОП).

З прийняттям Закону України «Про колективні договори і угоди» важливими джерелами трудового права стали генеральна, галузеві та регіональні угоди, які укладаються між профспілками (їх об’єднаннями), що представляють інтереси найманих працівників, і власниками або їх представниками. Угодами на відповідному рівні (державному, регіональному, галузевому) регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин щодо зайнятості, гарантій оплати праці, розміру прожиткового мінімуму, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці тощо.

До міжнародних договорів – джерел трудового права передусім належать конвенції Міжнародної організації праці. Незважаючи на те, що конвенції цієї організації приймають за спеціальною процедурою і її не підписують сторони-учасники, вони, проте, вважаються одним з видів міжнародних договорів.

Україна як член МОП ратифікувала основну частину конвенцій, тому можна вважати, що конвенції набули значення норм, які можна застосовувати для регулювання трудових відносин у межах її території. Разом з тим виникає певна проблема, пов’язана з відомим принциповим положенням трудового права.

Локальна норма в трудовому праві України - це правило загальнообов’язкової поведінки, санкціоноване державою і прийняте у встановленому законом порядку безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях, і яке діє в його межах. Локальні нормативні акти приймають для врегулювання тих або інших відносин в сфері праці, якщо в законодавстві не передбачене пряме врегулювання.

Локальні правові норми мають певні ознаки:

q обмежена сфера дії в просторі;

q поширення на обмежене коло суб’єктів;

q спеціальна процедура прийняття;

q прийняття спеціальними органами або за їх участю (власник або уповноважений ним орган, профспілки або інші уповноважені представники трудового колективу);

q здатність максимально конкретизувати загальні правові норми.

Слід зазначити, що індивідуальний трудовий договір не визнається джерелом трудового права, оскільки положення такого договору не є загальнообов’язковими і звернені до конкретних осіб - працівника і роботодавця (визначають їх права і обов’язки).

Висновки до СЬОМОГО питання

Локально-правові акти можна приймати в розвиток централізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що за своїм характером потребують прив’язки до місцевих умов того чи іншого підприємства. Наприклад, відповідна норма КЗпП (ст. 52) встановлює, що тривалість робочого часу при п’ятиденному робочому тижні визначають правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. А отже, локальна норма, що регулюватиме тривалість робочого часу, буде результатом конкретизації норми, що має більш високу юридичну силу. Однак локально-правові норми існують не лише для конкретизації, вони покликані також заповнювати певні прогалини в правовому регулюванні трудових відносин, а в сучасних умовах саме цьому напряму локальної нормотворчості надається пріоритет. Розширення гарантій трудових прав працівників, покращення умов їхньої праці – ось основні напрями локальної нормотворчості.