Медична психологія - прикладна галузь психології, що вивчає закономірності функціонування психіки в умовах виникнення і перебігу хвороб людей, а також відновлення їхнього здоров'я. Засновником медичної психології вважається Р.Г. Лотце (німецький психолог і філософ ХІХ ст.).

Як свідчить світова практика організації охорони здоров’я, надання медичної допомоги населенню може бути якісним у наш час лише за умови широкого використання психологічних знань у практичній діяльності лікаря. Особливо це стосується клінічної медицини, яка не лише використовує психологію у практиці, а й збагачує її. Власне на межі цих наук і виникла така самостійна наука, як медична психологія, зі своїм предметом і об’єктом дослідження.

Деякі особливості людської психіки у процесі надання медичної допомоги, як уже зазначалось, здавна використовують у практиці лікування. Проте особливе місце все ж таки їм почали відводити після визнання медичної психології як науки. У наш час будь-який з розділів клінічної медицини неможливо уявити без використання даних медичної психології. Її місце в процесі надання медичної допомоги людині в клініці визначається передусім тим, що понад 50 % хворих, що звертаються за медичною допомогою мають серйозні психологічні проблеми. Отже, лікарі повинні враховувати типологічні особливості пацієнтів, фундаментально володіти відповідними методами застосування психології з метою спілкування. Безумовно, використання психологічних знань в різних лікарських професіях має свої особливості, оскільки хвороба накладає певні психологічні переживання, пов’язані із важкістю перебігу, суб’єктивно неприємними симптомами (біль, свербіння тощо), інформованістю про хворобу, соціальною обтяжливістю хвороби тощо. Тому лікареві потрібні знання не лише загальних закономірностей зміни психіки людини при хворобі, а й специфічних, тобто притаманних хворим того чи іншого профілю. Психологічна культура спілкування лікаря з хворим у клініці того чи іншого профілю – це окрема проблема медичної психології. Разом з тим світовий досвід свідчить про те, що жодні новітні комп’ютерні, інструментальні та фізичні методи дослідження самі по собі, без врахування суб’єктивного стану хворого, “внутрішньої картини хвороби” не можуть однозначно вирішувати питання про те, хвора чи здорова людина. Виходячи з цього, проблема психіки, суб’єктивного і об’єктивного, їх співвідношення у процесі діагностичної діяльності лікаря (і, перш за все, терапевта) залишається надзвичайно актуальною. Лише індивідуальний підхід до встановлення діагнозу, врахування об’єктивного і суб’єктивного, змін у соматиці і психіці людини може запобігти помилці лікаря у таких випадках. У працях Гіппократа поряд з вимогами враховувати не тільки виражені, але й малопомітні ознаки хвороби, ми знаходимо вказівку на необхідність вивчати душевний стан хворого, його думки, мову і мовчання. При цьому він радить вивчати не лише настрій хворого, а і його сновидіння, оскільки вони можуть відображати соматичні розлади. Оволодіння медичною психологією дозволить лікарю скласти правильне враження про психологічний стан хворого, про вплив соматичних захворювань на його психіку, а психічних розладів - на перебіг соматичних захворювань. Часто розлад, що на перший погляд видається органічним, має у своїй основі психологічні першопричини. Знання основ медичної психології дозволятиме лікарю помічати більш тонкі зміни в стані хворого, якісніше налагоджувати психологічний контакт з хворим, створювати оптимальний психологічний клімат в лікувальному закладі, застосовувати загальні та спеціальні методи психологічної корекції для покращення психологічного, а відтак – і соматичного стану хворого. Дуже важливим є знання психології і для самовиховання медичного працівника. Формування лікаря – безперервний процес, у якому однаково важливу роль відіграють виховання, яке провадять старші колеги, і самовиховання. І виховання, і самовиховання мають творчий характер, і позитивний результат значною мірою залежить від розуміння лікарями основних закономірностей формування особистісних і професійних якостей.