Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Тема: Значення і завдання загальної та медичної психології. Розвиток психіки. Свідомість.

План:

1. Загальна психологія та її розділи.

2. Значення медичної психології для медичного працівника.

3. Завдання медичної психології і основних методів психологічного дослідження.

4. Психічна діяльність та єдність процесу розвитку психіки.

5.Характеристика функціональних структур (блоків) мозку та їх значення в психічній діяльності людини.

6. Свідомість як вищий рівень психічної діяльності, її структура, види свідомості.

7.Розлад свідомості. Поведінка медичного працівника по відношенню до пацієнтів із розладом свідомості.

Вступ

На сучасному етапі розвитку людства коли бурхливий розвиток науки і техніки вичерпує природні можливості все частіше на авансцену виступає так званий “людський фактор”, значна роль у якому належить психології. Спеціальність психолога стає все більш престижною, а кожна цивілізована людина повинна знати основи психології.

Загальна психологія вивчає структуру психічної діяльності людини і основні закономірності протікання психічних процесів (відчуття і сприймання, пам’яті, уваги, мислення та інтелекту, емоцій та вольові діяльності, свідомості, самосвідомості, підсвідомих та несвідомих процесів). Однією з основних задач загальної психології є вивчення особистості , її структури та основних проявів. Загальна психологія усі психічні процеси розглядає через призму особистості.

Обов’язковою умовою сучасних знань про людину є постулат про єдність тіла і психіки. Сучасна психологія обов’язково враховує вплив стану тіла на психіку і вплив психіки на соматичний стан.

Загальна психологія та її розділи.

Психологія - (від грецького ψυχή (psych é) — душа, дух; λόγος (logos) — вчення, наука) одна з наук про людину, людські спільноти, їхнє життя й діяльність. Вона вивчає закономірності, механізми, умови, чинники та особливості розвитку й функціонування психіки, її взаємодію з внутрішнім і зовнішнім психічним, а також сутність і зміст останніх.

Предметом психології є психіка (від грец. psychikos - душевний) людини і тварини" тобто психічні явища, притаманні людині і тварині.

Психологія вивчає внутрішній психічний світ людини, психічні процеси, стани, властивості, закони виникнення, розвитку й перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, життєве значення психіки.

Внутрішній психічний світ людини психологія розглядає як живий, неперервний процес, який формується і розвивається, породжує деякі продукти чи результати.

Психологія особистості

Свідомість, її структура.

Людина як істота, що володіє найскладнішими проявами психіки, є носієм свідомості. Свідомість - це особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, є формою цілеспрямованого психічного відображення.

Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Рис. 1.4.2. Функції свідомості

Так, пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності; регулятивна-в контролі поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутнього, плануванні подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як суб'єкта психічної діяльності; комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

Структура свідомості

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").

Виділяють два види свідомості - індивідуальну і суспільну.
Індивідуальна свідомість являє собою процес усвідомлення людиною явищ оточуючого світу і самої себе. Знання про оточуючий світ виражено у вигляді зовнішньої чи внутрішньої мови і має властивість абстрагування й узагальнення. Свідомість являє собою не просте відображення явищ оточуючого світу і знання про них, а й певне ставлення людини до цих явищ.
Суспільна свідомість являє собою систему ідей, тих чи інших традицій,, поглядів, що панують у даному суспільстві, у певних умовах суспільного життя.
Свідомість також є начебто соціальним контактом людини із самою собою, у процесі якого відбувається формування певного уявлення про себе, суб'єктивний образ свого Я. Це ставлення суб'єкта до свого усвідомленого буття позначають терміном самосвідомість.

Рівні вияву психіки людини

Психіка - це складний комплекс, який працює за певними закономірностями. Як складові цього комплексу виокремлюють несвідомий, підсвідомий, свідомий і над свідомий рівні, які взаємопов'язані і взаємодіють між собою. Кожен рівень виконує свої необхідні функції у цілісному функціонуванні всієї психіки. Усі вони надзвичайно важливі під час життєдіяльності людини.

Свідомість є особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного.

Рис. 1.4.4. Рівні психіки

Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні.

Типові завдання, які часто трапляються у звичайній ситуації, людина розв'язує підсвідомо, реалізуючи автоматизми. Автоматизми підсвідомості розвантажують свідомість від рутинних операцій (ходьба, біг, професійні навички тощо) для нових завдань, що в даний момент можна розв'язати лише на свідомому рівні.

Підсвідомість - це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити

З. Фрейд вивчав сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми як прояви підсвідомого

Проникнути в підсвідомість можна за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій і снів людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо.

Явища людської психіки дуже різноманітні. Психічна діяльність може виходити за межі підсвідомого, переміщуючись також на несвідомий рівень.

Несвідомість - це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність

Несвідоме виявляється і у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так.

Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів.

Надсвідомість утримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії

До надсвідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, а також випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривалий час не піддавались свідомим зусиллям, і ті, явища, які називають парапсихічними, тощо.

Наприклад, різка зміна погоди, пори року впливають не тільки на фізичне самопочуття людей, а й на їхній настрій.

Оскільки людина має справу з комплексним використанням фактів свідомості та поведінки, вона може заглиблюватися в сфери неусвідомлюваного психічного.

НЕВРОТИЧНІ СИНДРОМИ

Астенічний синдром (астенія) — стан підвищеної психічної і фізичної втомлюваності, надмірної дратливості, слабкодухості та нестійкого настрою у поєднанні з вегетативною симптоматикою і порушеннями сну. Симптоми астенії менше помітні вранці і підсилюються в другій половині доби, особливо ввечері.

 

Обсесивний синдром (синдром нав'язливих станів, ананкастичний) проявляється різноманітними обсесіями (нав'язливі думки). Обсесії найчастіше характеризуються фобіями (нав'язливі страхи), нав'язливими рахунком, сумнівами, спогадами, "розумовою жуйкою". У клініці переважають фобії іпохондричного змісту: кардіо-, канцеро-, сифіло-, снідо-, танато-, но-зо-, фобо-, а також клаустро-, агорафобія тощо.

Крім нав'язливих ідей і страхів можуть спостерігатися нав'язливі дії (частіше у дітей): покашлювання, піднімання брів, плечей, намагання смоктати палець, гризти нігті (оніхофагія), посмикувати волосся (трихотиломанія) та ін. Можуть бути певні ритуали — пов'язані з фобіями нав'язливі рухи і дії, що зменшують інші нав'язливості.

Розуміючи безглуздя й необґрунтованість згаданих звичок, хворий все ж таки не позбувається їх, і вони впливають на його поведінку. Пацієнт, доклавши вольового зусилля, спроможний подолати хворобливі переживання.

Обсесії спостерігаються при неврозі нав'язливих станів, психастенічній психопатії, шизофренії, органічних ураженнях головного мозку.

 

Сенестопатично-іпохондричний синдром — невротичний синдром, що проявляється різноманітними, досить неприємними, болісними, нестерпно тяжкими відчуттями. Хворий може скаржитися на печіння, стискування, переливання, стягування, набухання тощо у різних частинах тіла, внутрішніх органах (сенестопатії). З'являються іпохондричні надцінні ідеї — порушення суджень. Хворий "виявляє" в себе ознаки тяжкої невиліковної недуги. Вони виникають на реальному ґрунті, але пацієнт інтерпретує ці обставини однобоко, перебуває в стані емоційного напруження. Причини хворобливих відчуттів неможливо виявити об'єктивними методами дослідження.

Сенестопатично-іпохондричний невротичний синдром характерний для невротичних розладів, переважно неврастенії та істерії.

Сенестопатичний синдром може входити до структури інших синдромів, зокрема маячних. Це варіант синдрому психічного автоматизму Кандинського —Клерамбо. Спостерігається при шизофренії, маніакально-депресивному психозі (депресивна фаза), органічних ураженнях головного мозку.

Іпохондричний симптомокомплекс може бути складовою частиною будь-якого маячного синдрому (паранояльного, па-рафренного та параноїдного). Часто його виявляють при шизофренії.

 

Істеричні синдроми. Істеричний невротичний синдром характеризується емоційною лабільністю з бурхливим проявом почуттів (ридання, голосіння, стогін), швидкою зміною позитивних почуттів на негативні і навпаки, супроводжується різноманітними вторинними соматичними й неврологічними конверсійними розладами.

Крім невротичного істеричного синдрому спостерігаються істеричні психотичні. Це потьмарення свідомості, синдром Ган-зера, псевдодеменція.

 

Істеричне потьмарення свідомості проявляється звуженням її з неповною орієнтацією у навколишньому оточенні, яскравими, чіткими сценоподібними, ахроматичними галюцинаціями з подальшою, частіше ретардованою, амнезією.

Синдром Ганзера — один із варіантів істеричного потьмарення свідомості, коли спостерігаються повне дезорієнтування, зорові, рідше слухові галюцинації. Виявляються маячні ідеї стосунку, впливу, переслідування. Характерним є мимомов-лення. Поведінка хворого безглузда. Складається враження, що він симулює психічну недугу.

Синдром псевдодеменції — стан безпорадності, що проявляється втратою найпростіших навичок, елементарних знань.

Хворий свідомо неправильно відповідає на тлі придуркуватості, гротескності, але добре орієнтується, коли йому задають складні запитання, що стосуються психотравмівної ситуації.

Пуерилізм — хворобливий психічний стан, за якого поведінка дорослої людини не відповідає вікові й нагадує дитячу. Спостерігається регресивна поведінка з дитячими манерами, інтонаціями, жестами, пустотливістю, безглуздям, наївністю суджень на тлі пригніченого настрою й розгубленості.

Психотичні істеричні розлади у більшості, випадків зумовлені психогенними чинниками, і їх зараховують до реактивних психозів.

 

Синдром деперсоналізації проявляється розладом самосвідомості. Змінюється сприйняття власної особистості, тобто Я. Думки, дії хворого керуються відчуттям відчуження від власної особи (наче стоїть збоку). Втрачається єдність особистості. Порушується схема тіла: "змінюються" об'єм, довжина, ширина, положення окремих частин тіла. Часто супроводжує дереалізацію.

 

Синдром дереалізації — патологічний стан, за якого світ, обстановка сприймаються хворим нереально, нечітко, невиразно, безбарвно або в одному кольорі, позбавленим життя. Навколишнє здається тьмяним, застиглим, плоским. Хворі стверджують, що все змінилося, стало не таким, як було до хвороби, інколи не можуть пояснити, в чому полягають ці зміни. Спорідненими з дереалізацією є такі патологічні прояви, як уже бачене (deja vu), чуте (deja entendu), пережите (deja vecu) <ібоніколи не бачене (jamais vu) та ін.

 

АФЕКТИВНІ СИНДРОМИ

Маніакальний синдром характеризується тріадою головних клінічних проявів: хворобливо піднесеним настроєм (ейфорія, гіпертимія); прискореним плином уявлень, думок, спогадів (розумово-мовне збудження); занадто активною, діяльністю (рухове збудження) за наявності відверненої уваги. При цьому хворий переоцінює свої здібності, бажання. Можуть з'явитися маячні ідеї величності.

Розрізняють: веселу манію, гнівливу манію, сплутану манію. Крім відносно простих варіантів маніакального синдрому спостерігаються й складні його варіанти: маніакально-маячні синдроми (поєднання маніакального стану з гострим чуттєвим маячінням переслідування, інсценування); маніакально-галю-цинаторний(поєднання з галюцинаціями).

 

Депресивний синдром виявляється депресивною тріадою: хворобливо зниженим, пригніченим настроєм (депресія, гіпо-тимія) з відчуттям туги, аж до відчаю, безнадії; сповільненим плином уявлень, думок, мови (розумово-мовна загальмованість) і прикутістю уваги до своїх переживань; руховою загальмова-ністю. У хворих виникають маячні ідеї самозвинувачення, самоприниження, гріховності, малоцінності, з'являються думки про суїцид, спроби звести з життям рахунки.

Варіанти депресивного синдрому: тривожна; ажито-вана; анестетична депресія (anaesthesia dolorosa psychica); астенічна депресія, сльоз-лива депресія; адинамічна депресія. Виділяють також депресивно-параноїдний, деперсоналізацій-но-депресивний та нав'язливо-депресивний синдроми.

Масковані (ларвірувані, приховані, соматизовані) депресії характеризуються різноманітними сомато-вегетативними, се-нестопатичними відчуттями, на першому місці, і субдепресив-ним станом — на другому. Виділяють такі варіанти маскованої депресії: алгічно-сенестопатичні (кардіалгічний, абдомінальний, цефалгічний,паналгічний), агрипнічний (із порушенням сну), діенцефальний (вегетовісцеральний, вазомоторний, алергічний, псевдоастматичний) та обсесивно-фобічний. При маско-, ваних депресіях також можливі суїцидальні тенденції.

До депресивних станів належать дистимії — короткочасні (протягом кількох годин чи діб) розлади настрою у вигляді депресивно-тривожного з гнівливістю, невдоволенням, дратівливістю, зниженням потягів.

Депресивний синдром може поєднуватися з персекуторним маячінням (депресивно-маячний), галюцинаціями і явищами психічного автоматизму (депресивно-галюцинаторний), із синдромами потьмарення свідомості (депресивно-аментивний, де-пресивно-онейроїдний).

 

Дисфоричний синдром (дисфорія) виявляється зниженням настрою, злісно-сумним роздратуванням, гнівливістю зі страхом, хворобливими ідеями переслідування і агресивними тенденціями.

Афективні синдроми спостерігаються при маніакально-депресивному психозі, органічних ураженнях головного мозку, шизофренії, епілепсії, неврозах, реакціях особистості на зовнішні чинники.

 

Поняття про особистість.

В психології поняття „особистість” розглядають в сукупності понять: „людина”, „індивід”, „індивідуальність”.

 І – людина

 ІІ – індивід

 ІІІ – особистість

 ІV – індивідуальність

Людина – представник людського роду „Homosapiens” (хомосапіенс).

Людина – це суспільна істота, яка є ступенем розвитку тварини на землі , яка здатна до виробництва засобів праці, використання цих засобів, має складно організований мозок,свідомість, мову.

Індивід – це окремий представник людського роду, носій біологічних властивостей.

Особистість – суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини. (Соціалізований індивід)

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють йому бути повноправним членом суспільності. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції з метою встановлення її соціальності.

Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає їі своєрідність і несхожість на інших людей.
Людина стає особистістю за таких умов:

1– коли народжується психічно-здоровою (народжена людина ще не є особистістю);

2 – коли формується у суспільства (серед людей).

Будуючи наділеною від народження певними біологічними якостями, людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у своїх його проявах (способів і засобів виробництва, духовної культури тощо).

Провідною характеристикою особистості більшість дослідників вважають її спрямованість, хоча тлумачать її сутність по-різному. Так, для С.Л.Рубінштейна спрямованість — це „динамічна тенденція", для О.М.Леонтьєва — „системотвірний мотив", для В.М.М'ясищева — „домінуюче відношення", для Б.Г. Ананьева - „основна життєва спрямованість", для А.С.Прангішвілі — „динамічна організація сутнісних сил людини". Дослідження спрямованості особистості здійснюється шляхом вивчення всієї системи психічних властивостей і станів особистості: потреб, інтересів, схильностей, мотиваційної сфери, ідеалів, ціннісних орієнтацій, переконань тощо. Таким чином, спрямованість є системотвірною властивістю особистості, яка визначає її психічний склад.

Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає ієрархічно пов'язані між собою форми:

— потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;

— бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;

— прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;

— інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;

— схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;

— ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;

— світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;

— переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.

Як відзначалося вище, мотиви можуть бути усвідомлюваними і неусвідомлюваними. У спрямованості особистості провідна роль належить усвідомлюваним мотивам. Потребнісно-мотиваційна сфера лише частково характеризує спрямованість особистості, є фундаментом, на якому формуються життєві цілі особистості.

2. Характеристика, типи, структура особистості.

Сучасна психологічна наука не заперечує біологічної основи розвитку особистості - спадкові анатомо-фізіологічні якості - та розглядає їх як потенційні можливості, розвиток яких залежить від соціальних передумов та умов. Звідси великого значення набуває інформація про те, як типологічні властивості психічної діяльності впливають на вироблення тих чи інших якостей особистості, або ж, навпаки, як впливають на механізми їх руйнування.

Питання про психологічний склад особистості є предметом дискусії між різними ідеалістичними течіями, з одного боку, і між ними та матеріалістичною наукою - з іншого. Деякі наукові теоріїособистості доводили перевагу одних особистостей над іншими, оскільки вважалося, що психічні властивості визначені вже від народження людини і вони незмінні. Більше того, виявлялося, що за одним лише зовнішнім виглядом можна повністю вивчити особистість.

 

 

Так, Е. Кречмер, враховуючи будову тіла людини, розрізняв три основні типи:

1) пікнік - циклотимік - це "широка-тяжка" людина, для якої характерні недостатня емоційна стійкість, швидка зміна настрою, почуття колективізму, товаришування і проекція на інших;

2) астенік - шизотимік - людина малоконтактна з оточуючими, недостатньо реалістична, часто самовдоволена;

3) атлет - іксотимік - міцна, кістлява людина із спокійним характером, однак схильна різко "спалахувати".

Шелдон, представник фізичної типології особистості, враховуючи три шари клітин ембріона, з якиху процесі дозрівання організму людини домінує той чи інший, розрізняє три основних типи людей.

1) Ендоморфний тип - має великий живіт, розвинуті внутрішні органи, слабкі і короткі кінцівки. Як правило, це лагідна, чуйна та комунікативна людина.

2) Ектоморфний тип - худий, високий, з дуже розвинутою нервовою системою. Людина загальмована та інтровертна, схильна до самотності та розумової діяльності.

3) Мезоморфний тип - з потужним складом тіла, особливо грудей, розвинутими кінцівками, широкими долонями і стопами. Неспокійна і агресивна людина, сильна, схильна до ризику.

Класифікація типів особистості, що враховує інтелектуально-розумову діяльність індивідуума, запропонована Московським інститутом соціальних досліджень. У ній представлено вісім типів особистості.

Мислительно-інтуїтивний тип

У такої особистості переважає теоретичне мислення. Людина даного типу належить до екстравертів, за темпераментом це частіше сангвінік, іноді - флегматик. Емоційно стійкий. Довкілля сприймає стримано. Теоретичне мислення у нього поєднується з хорошою інтуїцією. Рішення приймає спокійно, основуючись на досвіді. Цей тип особистості добре зарекомендував себе у сфері наукових досліджень, а також виконуючи ту діяльність, що потребує витримки у складних ситуаціях.

Інтуїтивно-мислительний тип

У такої особистості домінує інтуїтивне мислення. Вона має сильну неврівноважену нервову систему. Темперамент холеричний, екстраверт. Характерною особливістю даного типу особистості є генерація ідей, що базуються на інтуїтивних передбаченнях.

Емоційно-інтуїтивний тип

Визначальною рисою таких особистостей є емоційність, що підсвідомо базується на інтуїтивному мисленні. За темпераментом це холерики з дуже неврівноваженою нервовою системою, екстраверти. їх поведінка характеризується емоційним забарвленням із раптовими кризами. Вони легко переходять від радості до печалі, переживання у них короткочасні. Особистості такого типу можуть бути інтровертами з темпераментом меланхоліка, іноді - холерика. Мислення - предметно-образне, добре розвинута спостережливість, аналіз ситуації.

Інтуїтивно-емоційний тип

Переважає інтуїтивне мислення. Субдомінанта -емоційність. За темпераментом - сангвінік, іноді - холерик, має сильний тип нервової системи. Вивести із рівноваги таку людину складно. Характер сильний. Оптимізм допомагає перемагати життєві і службові труднощі. Людина такого типу мас творчу уяву, хорошу пам'ять.

Мислительно-розсудливий тип

Домінанта - теоретичне мислення. Поєднання якостей сангвініка з екстравертністю і сильною нервовою системою дозволяє такій особистості заглиблюватися у свої думки. Вчинки її обдумані і розсудливі.

Розсудливо-мислительний тип

Переважає практичне мислення. Субдомінанта - теоретичне мислення. Екстраверт. Сангвінік з урівноваженою нервовою системою. Емоційно стійкий. Екстремальні ситуації сприймає спокійно, сміливо мобілізує своє практичне мислення, знання, досвід.

Емоційно-розсудливий тип

Основна якість такої особистості - емоційність, що ґрунтується на практичному мисленні. Екстраверт із сильним типом нервової системи, за темпераментом - сангвінік. Володіє широкою гамою нестабільних емоційних переживань. Люди такого типу розсудливі, чутливі, схильні до емпатії.

Серед емоційно-розсудливих осіб зустрічаються й інтроверти. Тоді за темпераментом цс меланхоліки або флегматики. Емоційні переживання таких людей тривалі. Мислення - розсудливе, мова спокійна.

Розсудливо-емоційний тип

Домінанта - практичне мислення. Субдомінанта -емоційність. Екстраверт, за темпераментом - сангвінік. У житті, службовій діяльності - практичний. У молоді роки - емоційний. З віком емоційність поступається місцем розсудливості та витримці. Мислення предметне і образне. Потяг до прикладних видів мистецтв, ручної праці.

Структура особистості (Асмолов):

Структура особистості, що була запропонована К.І. Пла­тановим, відображає складність її формування (сполучення біологічних та соціально-психологічних властивостей) у сукупності різних характе­ристик особистості:

- біологічно зумовлені якості (задатки, темперамент, патологічні змі­ни особистості);

- соціально зумовлені якості (духовні потреби, спрямованість, мо­ральні якості);

- якості особистості, зумовлені досвідом (знання, навички, вміння, звички);

якості, зумовлені індивідуальними особливостями психічних про­цесів (тип пам'яті, ступінь емоційно-моторної стійкості).

Темперамент.

Темперамент (від лат. „темперо” – зміщую в належному співвідношенні) – сукупність найбільш стійких індивідуально-психічних особливостей людини, які виявляються в динаміці її поведінки та діяльності.

Термін „темперамент” запропонований давньогрецьким лікарем Гіппократом (460-377 рр. до н.е.) в 5 ст. до н.е. Він описав основні тими темпераменту, дав їм характеристику, проте віз зв’язував темперамент не з властивостями нервової системи, а з співвідношенням різних „соків” в організмі – крові, слизі і жовчі.

- переважає кров („сангіус”) – сангвінік;

- переважає слизь („флегма”) – флегматик;

- переважає жовч („холе”) – холерик;

- переважає чорна жовч („мелан холе”) – меланхолік.

„Те, що змітає на своєму шляху холерик, обминає сангвінік, не бачить флегматик, стає великою бідою для меланхоліка”

Гіппократ

Вивчення фізіологічних основ темпераменту, яке було розпочато у ХХ ст. І.П. Павловим, дало можливість встановити: в основі темпераменту лежать властивості нервової системи:

Співвідношення сили нервової системи (сила збудження і гальмування), її рухливості (зміни швидкості процесів збудження і гальмування), і рівноваги процесів збудження і гальмування.

Саме це співвідношення властивостей нервової системи створює 4 основні типи темпераменту:

1) сильний неврівноважений тип – холерик;

2) сильний врівноважений рухливий – сангвінік;

3) сильний врівноважений інертний – флегматик;

4) слабкий тип – меланхолік.

Тим темпераменту залежить від спадковості, проте окремі його показники можуть змінюватися залежно від умов життя, виховання, навчання та діяльності людини.

Окремі показники темпераменту можна змінити за допомогою характеру: послабити негативні властивості темпераменту і посилити позитивні.

Характер, типи, риси.

Характер (від грецю „характер” – ознака, риса, прикмета) – сукупність істотних стрижневих і найбільш стійких індивідуальних якостей, виражаються в діяльності, спілкуванні та поведінці.

Характер є стрижнем особистості, головним виз начальником її індивідуальності.

Якщо темперамент в основному залежить від природженого типу ВНД, то характер більше визначається умовами навчання, виховання, стосунками в колективі, сім'ї, тобто в процесі засвоєння соціального досвіду.

Вік від 2-3 до 9-10 років є сенситивним для формування характеру.

За даними фізіологічних досліджень, фізіологічну основу характеру становить сума стійких тимчасових нервових зв’язків, які утворилися в корі великих півкуль головного мозку в процесі набуття життєвого досвіду, а також тип ВНД людини.

Безумовно, тимчасові нервові зв’язки піддаються змінами залежно від різноманітності життєвих ситуацій та умов діяльності людини, і разом з тим змінюються риси характеру.

Основні риси характеру:

1) Відношення особистості до інших людей, суспільства в цілому:

- колективізм і індивідуальність;

- егоїзм і гуманізм;

- скупість і доброта і ін.

2) Відношення до праці:

- працелюбність і лінь;

- акуратність і неохайність і ін.

3) Відношення до самого себе:

- самокритичність і завищена самооцінка

- скромність і високомірність і ін.

4) Прояв вольових якостей:

- самостійність і підпорядкованість

- нестриманість і витримка

- сміливість і боягузтво і ін.

В діяльності медичного працівника повинні проявлятись такі риси характеру:

- поміркованість

- принциповість

- рішучість

- мужність

- скромність

- доброзичливість

- суворість

- і особливо емпатія (співчуття, співпереживання; емпатія – це показник професійної придатності медичного працівника).

Встановлено, що існує кілька типів характеру:

1. конформні люди – які уникають приймати рішення, погоджуються з

оточуючими;

самостійні люди – які завжди беруть на себе відповідальність.

2. експансивні люди – люди, схильні дол. Зовнішнього виявлення своїх переживань;

імпресивні люди – більше переживають у собі.

3. люди, схильні більше до міркувань, переживань, поривань;

люди, схильні до активної цілеспрямованої діяльності.

Швейцарський психолог, психіатр

Карл Густав Юнг виділив такі типи характеру:

1) Екстравертний (лат. „екстра” – назовні) – переважна скерованість психічних процесів на зовнішній світ, на інших людей.

2) Інтровертний (лат. „інтро” – всередину) – переважна скерованість психічних процесів на свій власний внутрішній світ.

Відома типологія характерів німецького психіатра Карла Леонгарда. Він виділяє 10 акцентуйованих типів характеру (акцентуація – надмірне вираження окремих рис характеру):

1 – гіпертимний

2 – дистимічний

3 – циклоїдний

4 – збудливий

5 – застрягаючий

6 – педантичний

7 – тривожний

8 – емотивний

9 – демонстративний

10 – екзальтований.

(див. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. „Основи психології, с. 98-1001).

Патологічні риси характеру

Практично для медичного працівника важливо знати патологічні зміни характеру.

Найбільш яскраво виражені патологічні зміни при психопатіях.

Під психопатіями розуміють такі зміни в характері, які не дають змогу особистості будувати нормальні робочі взаємини в колективі, в сім'ї (сварки, чвари, іноді і бійки) і заважають нормальній трудовій діяльності, тобто ведуть до соціальної дезадаптації”.

У виникненні психопатій характеру важливу роль відіграють несприятливі спадкові задатки і особливо умови виховання в дитячих установах, сім'ї, школі.

Виділяють 4 форми психопатії:

1) Істерична психопатія.

Характерні: егоцентризм, брехливість, вередливість. Намагаються здобути визнання оточуючих, справити на них враження. Часто завищена самооцінка. Негативні якості нерідко є наслідком неправильного ставлення оточуючих і особливо батьків, які схильні задовольняти будь-які, у тому числі невиправдані бажання дітей. саме ця категорія психопатів часто стає ініціатором конфлікту в колективі, сім'ї.

2) Циклоїдна психопатія.

Характеризується частою зміною полярних емоційних станів. Ці особи або перебувають в зниженому настрої, все бачуть в темному світлі, як правило, перебільшують свої недоліки, або ж усім задоволені, нерідко метушливі, непосидючі. Зміни настрою за типом фаз, тривалість яких від кількох днів до тижнів, місяців.

3) Шизаїдна психопатія.

Відсутня гармонія у співвідношенні розуму, волі та почуттів. Залежно від домінування одного з цих компонентів існують варіанти шизоїдного характеру. Вони зазвичай замкнуті, відлюдні, нетовариські і важко вступають в контакт.

4) Епілептоїдна психопатія.

Характерна запальність і дратівливість. Ці особи жорстокі і мстиві. В колективі їх не люблять, цураються, хоча зовні можуть бути коректними, ввічливими людьми.

В якості профілактики психопатій потрібно створювати певну організацію навколишнього середовища, здійснювати відповідні виховні заходи, які впливають на людину, а також потрібне особисте бажання в формуванні здорової особистості.

6. Психічні та моральні якості медичного працівника.(самостійно)кодекс мед.прац

Культура мовлення.

Мова - це суспільно зумовлена система словесних знаків, котрі є засобом спілкування в даному суспільстві.

Мовлення - процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми.

Мова та мовлення тісно взаємопов'язані й являють собою єдине ціле. Отже, мовлення виступає як психологічна діяльність, що виявляється у спілкуванні людей за допомогою мови.

Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

 

Функції конфліктів

Функція конфлікту - це роль, яку виконує конфлікт по відношенню до суспільства і його різних структурних утворень: соціальних груп, організаціям і індивідам і т.д. Перш за все слід виділити явні і приховані функції конфлікту.

Явні функції конфлікту характеризуються тим, що його наслідки співпадають з цілями, які проголошували і переслідували опоненти конфлікту. Наприклад, працівник постійно вимагав від керівника дотримання правил і норм техніки безпеки та насправді домігся цього.

Приховані ( латентні) функції конфлікту - такі, коли його наслідки виявляються лише з плином часу, і які в певній мірі відрізняються від намірів, раніше проголошених учасниками конфлікту. Латентні функції можуть виражатися також в тому, що його наслідки взагалі можуть виявитися несподіваними і не відповідають цілям учасників конфлікту. Наприклад, працівник, який домігся дотримання норм техніки безпеки, зовсім не припускав, що через деякий час він буде звільнений з роботи, може бути, навіть за "власним бажанням". Разом з тим керівник, несправедливо звільнив цього працівника, також може бути звільнений за неправильну реакцію на критику.

І явні, і латентні функції конфлікту можуть бути як негативними, так і позитивними, тобто вони можуть мати подвійний характер. Якщо функція конфлікту позитивна для його учасників, говорять про функціональномуконфлікті, в іншому випадку - це дисфункціональних конфлікт, результати якого є негативними для його учасників.

Слід особливо підкреслити, що оцінка функцій конфлікту в якості позитивної або негативної завжди носить конкретний характер. З точки зору одного суб'єкта конфлікту, він може розглядатися як позитивний, з точки зору іншого - як негативний. Іншими словами, існує суб'єктна відносність в оцінці характеру функції конфлікту. Крім того, один і той же конфлікт в різних відносинах і в різний час може оцінюватися з різних або навіть протилежних позицій. Все це свідчить про те, що конфлікт - це функціонально суперечливе явище, а співвідношення його позитивних і негативних функцій завжди має розглядатися саме.

Якщо ж мати на увазі об'єктивний критерій оцінки функцій конфлікту, то в загальному плані можна сказати, що конфлікт носить функціональний характер в тому випадку, якщо він сприяє розвитку більш широкої соціальної системи. Однак і в цьому плані не все йде гладко і безпроблемно, бо завжди слід мати на увазі ті витрати (ціну конфлікту), які пов'язані з ним. Так, організація, яка реалізує свої цілі за рахунок непомірної інтенсифікації праці і здоров'я людей; армія, яка перемагає за рахунок великих втрат і т.д. - Це приклади, які свідчать, що перемога в конфлікті може бути і пірровою (сумнівної).

Однак, незважаючи на всю відносність оцінок функцій конфлікту, за своїм змістом, значенням і тієї ролі, яку вони відіграють у житті суспільства, їх можна розділити на дві групи:

1) конструктивні (позитивні);

2) деструктивні (негативні) функції конфлікту.

Конструктивні функції конфлікту виражаються в наступних наслідки, коли конфлікт:

• є способом виявлення суперечностей і проблем у суспільстві, організації, групі. Крім того, конфлікт свідчить про те, що ці протиріччя досягли вже великий зрілості і необхідно вживати невідкладних заходів щодо їх усунення. Таким чином, будь-який конфлікт виконує інформаційну функцію, дає додаткові імпульси до усвідомлення своїх і чужих інтересів у протиборстві;

• є формою вирішення протиріч. Його розвиток сприяє усуненню тих недоліків і прорахунків в соціальній організації, які призвели до конфлікту;

• сприяє зняттю соціальної напруженості та ліквідації стресової ситуації, допомагає «випустити пару», розрядити обстановку і зняти накопичену напруженість;

• може виконувати інтегративну, об'єднувальну функцію. Перед обличчям зовнішньої загрози група використовує всі свої ресурси для згуртування і протиборства з зовнішнім ворогом. Крім того, сама задача вирішення виниклих проблем об'єднує людей. У пошуках виходу з конфлікту виробляються взаєморозуміння і почуття причетності до вирішення загального завдання;

• призводить до стабілізації соціальної системи, бо при цьому ліквідуються джерела незадоволення. Сторони конфлікту, навчені "гірким досвідом", в майбутньому будуть більше схильні до співпраці, ніж до конфлікту. Крім цього вирішення конфлікту може запобігти більш серйозні конфлікти, які могли б мати місце, якби цей конфлікт не трапився;

• інтенсифікує і стимулює групове творчість, сприяє мобілізації енергії для вирішення поставлених перед суб'єктами завдань. У процесі пошуку шляхів вирішення конфлікту відбувається активізація аналізу важких ситуацій, розробляються нові підходи, ідеї, інноваційні технології і т.д .;

• може служити засобом з'ясування співвідношення сил соціальних груп чи спільнот і тим самим може застерегти від подальших більш руйнівних конфліктів;

• може служити засобом для виникнення нових норм спілкування і форм комунікації між людьми або допомогти наповнити новим змістом старі норми і форми;

• є найважливішим фактором соціалізації людини, розвитку його як особистості. У конфлікті індивід за порівняно невеликий відрізок часу може отримати стільки життєвого досвіду, скільки він, можливо, не отримає ніколи поза конфліктом;

• є істотним чинником адаптації людини в групі, оскільки саме в конфлікті люди в найбільшій мірі розкриваються і можна з упевненістю сказати, хто є хто. І тоді особистість або приймається членами групи, або, навпаки, відкидається ними. В останньому випадку, звичайно, ніякої адаптації не відбувається;

• може служити засобом задоволення не тільки первинних, але і вторинних потреб особистості, способом її самореалізації і самоствердження. Не випадково А. С. Пушкін вказував, що "є захоплення в бою».

Деструктивні функції конфлікту виражаються в наступних наслідки, коли конфлікт може:

• бути пов'язаний з насильницькими методами його дозволу, в результаті можуть бути великі людські жертви і матеріальні втрати;

• привести сторони протиборства (суспільство, соціальну групу, індивіда) у стан дестабілізації і дезорганізації ;

• привести до уповільнення темпів соціального, економічного, політичного і духовного розвитку суспільства і індивіда. Більш того, він може викликати стагнацію та кризу суспільного розвитку;

• сприяти дезінтеграції суспільства, руйнування соціальних комунікацій і соціокультурному відчуженню соціальних утворень усередині суспільної системи;

• супроводжуватися наростанням в суспільстві настроїв песимізму і занепадом моралі;

• спричинити за собою нові, більш деструктивні конфлікти;

• привести до зниження рівня організації системи, зниження дисципліни і ефективності діяльності;

• надавати негативний вплив на соціально-психо- логічний клімат у групі. Так, можуть з'явитися почуття пригніченості, песимізму й тривоги, що призводять особистість до стану стресу;

• привести до розчарування в своїх можливостях і здібностях, до деідентіфікаціі особистості.

Лекція №4

Відчуття, розлади відчуття.

Відчуття - це психічне відображення окремих властивостей предметів і явищ. Це найбільш просте психічне явище, що являє собою переробку нервовою системою тих подразників, які виходять із зовнішнього світу або з внутрішнього середовища організму. Залежно від подразників і органів чуття (аналізаторів), для яких вони є адекватними, відчуття підрозділяються на зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові, температурні, кінестетичні (пов'язані з рухом)

Розлади відчуття

До порушень відчуттів відносяться:

1. Анестезія - втрата здатності відчувати різні види подразнень, поширюється, як правило, на тактильну, больову та температурну чутливість.

2. Гіпоестезія - зниження здатності відчувати різні види подразнень.

3. Гіперестезія - підвищення здатності відчувати різні види подразнень.

4. Парестезії - проявляються неприємними відчуттями оніміння, поколювання, печіння, повзання мурашок та ін. Можуть виникати в різних частинах тіла, мати тенденцію до переміщення. При цьому людина стає метушливою, тривожною.

Розлади сприймання

Із специфічних і патологічних змін сприймання виділяють такі.

1. Ілюзії - викривлене сприймання реального об'єкта; це відхилення сприймання конкретного об'єкта за формою, кольором, величиною, консистенцією, віддаленістю від сприйнятого.

Зорові ілюзії проявляються у вигляді викривлення зорового образу (сприймання пальто, що висить у шафі, за реальну людину на основі схожості контурів).

Слухові ілюзії характеризуються порушенням сприймання реальних шумів, звуків, які можуть сприйматись як мовлення чи інші звуки (крик на вулиці може сприйматись як оклик на ім'я; різкий шум за дверима - як дзвінок у двері).

Смакові ілюзії проявляються видозміною звичного для об'єкта смаку (поява "присмаку"), нюхові ілюзії - запаху.

Часто трапляються дотикові ілюзії, що формуються на підставі реальних відчуттів (тактильних, больових, температурних).

Появі ілюзій сприяють якісь фізіологічні або психологічні (афективні) особливості.

2. Галюцинації - сприймання, що виникає без наявності реального об'єкта і супроводжується переконаністю в тому, що даний об'єкт і в даному місці дійсно існує; це найбільш яскраві порушення процесу сприймання, які істотно змінюють поведінку людини і можуть бути хворобливими спонуканнями до дій.

Галюцинації виникають без залежності від існування об'єкта і в переважній більшості випадків супроводжуються переконаністю хворого в реальності галюцинаторних образів.

За реальністю проекції галюцинаторного образу галюцинації бувають:

- істинні - людина вказує місце розташування образу, як правило, ззовні і на реальній для сприймання відстані (наприклад, образ людини, який вона бачить, бачить на вулиці, а не на місяці; звук чує за стіною, а не з відстані тисячі кілометрів чи з голови);

- псевдогалюцинацїї - помилкові образи без проекції зовні.

3.Е йдетизм - слід збудження, яке тільки що закінчилось, у якомусь аналізаторі у вигляді яскравого і чіткого образу.

4. Сенестопатії - різноманітні неприємні відчуття в різних частинах тіла, які важко піддаються опису хворим, і які сприймаються як мігруючі образи.

5. Агнозії - розлади впізнавання. Це невпізнання знайомих образів (слухових, зорових, просторових), є результатом відносно локальних органічних уражень тім'яно-потиличних зон: правої півкулі - розлади впізнавання зорових образів (невпі-знання людей), лівої півкулі - розлади впізнавання знайомих слухових образів, мовлення, музики при збереженні впізнання слів (О. Р. Лурія).

6. Соматоагнозія - розлад впізнавання частин власного тіла.

7. Дереалізаційні розлади - особливий вид розладів сприймання (психосенсорних розладів), при яких істотно змінюється сприймання об'єктів. Серед них:

- мікропсія - розлад сприймання у вигляді зменшення розмірів навколишніх предметів;

- макропсія - розлад сприймання у вигляді збільшення розмірів навколишніх предметів;

- дисмегалопсія - розлад сприймання у вигляді видовження, розширення, скошеності, перекрученості навколо осі оточуючих предметів;

- поропсія - розлад сприймання у вигляді зміни відстані, що відділяє предмет від людини за незмінних розмірів самого об'єкта.

8. Деперсоналізація - викривлене сприймання власної особистості в цілому, окремих якостей, а також частин тіла.

її різновид - синдром Аліси в країні чудес - характеризується поєднанням деперсоналізаційних розладів з явищами дереалізації у вигляді викривлення уявлень про простір і час, зоровими ілюзіями, почуттями роздвоєння особистості. Можливе виникнення порушень сприймання (при цьому синдромі) у вигляді видовження, скорочення, відриву кінцівок.

9. Прушення сприймання часу:

- "зупинка часу" - відчуття того, що час ніби "зупинився", кольори у сприйманні хворого стають тьмяними, об'ємні предмети - плоскими; людина відчуває ніби втратила зв'язки із зовнішнім світом, оточуючими людьми;

- "розтягування часу" - у відчуттях людини час переживається як більш довгий, ніж вона звикла; плоске здається тривимірним, живим, рухливим, а чорно-біле - кольоровим; людина стає розслабленою чи ейфоричною;

- "втрата відчуття часу" - людина говорить: "часу ніби немає", "звільнився від тягаря часу". Це завжди супроводжується зміненим сприйманням світу. Предмети і люди здаються більш контрастними і більш приємними;

- "сповільнення часу" - рухи людей сприймаються уповільненими, а їх обличчя - похмурими;

- "прискорення часу" - людині час здається швидкоплинним, зміненим видається весь оточуючий світ і власне "Я". Люди здаються метушливими. Гірше, ніж зазвичай, відчувають своє тіло. З помилками визначають час доби і тривалість подій;

- "зворотне протікання часу" - говорять: "час тече вниз", "час іде у зворотному напрямі", "я іду назад у часі". Груба помилковість відтворення давності уже пережитих подій (події, що відбулися хвилину-секунду тому, сприймаються як такі, що були давним-давно).

Такі розлади сприймання часу трапляються при ураженні правої півкулі головного мозку.

Пам'ять, розлади пам’яті.

Пам'ять - це психічний процес відображення досвіду людини шляхом засвоєння, збереження та подальшого відтворення обставин її життя та діяльності

Завдяки пам'яті розширюються пізнавальні можливості людини. Пам'ять як пізнавальний процес забезпечує цілісність і розвиток особистості.

Мимовільна пам'ять -

o пам'ять, в якій людина запам'ятовує і відтворює інформацію, не докладаючи для цього вольових зусиль, а спираючись на цікавість, значимість такої інформації

o (в розвитку передує довільній)

Довільна пам'ять -

o в її роботі чітко поставлена мета, докладаються відповідні вольові зусилля для запам'ятовування, збереження та відтворення інформації

Види пам'яті людини можна встановлювати одночасно спираючись на всі вище означені класифікації.

Увага, розлади уваги

Увага - це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на значимих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях

Увага - це аспект будь-якої психічної діяльності. Деякі дослідники відносять увагу до вибіркової активності особистості, яка є необхідною умовою успішного здобуття знань.

Можна виокремити критерії уваги, які торкаються практично всіх аспектів психічної діяльності, від зовнішніх реакцій до суб'єктивних вражень:

Мислення, розлади мислення.

Мислення - це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях

До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпосереднє пізнання виявляється неможливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова і попереднього досвіду, який зберігається в пам'яті людини.

Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених предметів.

Матеріальною основою мислення є мова, яка є знаряддям і способом існування думки. Цим людське мислення якісно відрізняється від тваринного

Мислення людини нерозривно пов'язане з мовою. Думка спирається на згорнуту внутрішню мову. Експерименти показали, що жодна складна думка не протікає без згорнутих внутрішніх мовних процесів. Виявилося, що якщо зареєструвати положення язика, горлянки в спокійному стані, а потім запропонувати досліджуваному почати вигадувати будь-яку задачу, то в мовному аналізаторі почнеться складна діяльність, яку можна зареєструвати. Таким чином, кожна думка пов'язана з внутрішнім мовним процесом.

Мова, розлади мови.

Афазії. Клініка. Афазії виникають при ураженнях кіркових центрів мови, розвиваючись при гострих порушеннях мозкового кровообігу, вогнищевих менінгоенцефалітах, ударах головного мозку, інтракраніальних гематомах, пухлинах.

Моторна афазія - розлад експресивної мови (втрата здатності вимовляти слова, об-разовивать їх з окремих мовних звуків при схоронності вимовляти деякі з них) Може бути стійкою, скороминущої, ізольованою, поєднуючись з центральним парезом лицьового і під'язикового нервів, моно- або геміпарез. Минуща моторна афазія зустрічається при динамічних порушен-пах мозкового кровообігу в басейні лівої середньої мозкової артерії (у правшів), асоційованими-ванною мігрені.

Розрізняють три форми моторної афазії: афферентная, еферентна і динамічна.

Афферентная моторна афазія буває при ураженні задньої покришечно області (pars opercularis). Ці відділи забезпечують кинестетическую основу артикуляції. Розлад мовних кінестезії порушує вимова окремих звуків (оральна апраксія). Хворому важко вимовляти близькі за звучанням літери Г, Д, Л, Н (язичні) або Ш, 3, Щ, X (шиплячі). Порушуються автоматизована, спонтанна мова, повторення, називання, читання, письмо.

Еферентна моторна афазія зустрічається при ураженні центру моторної мови (Брока), розта-женного в задніх відділах нижньої лобової звивини у правшів ліворуч, а у лівшів справа. Порушуються кінетика мови, переключення з одного звуку, слова на інші, з'являються персевераціі («прилипання» до слова), словесні емболи (можливість вимови одного слова або одного речення), теле-графний стиль мовлення (уривчасті слова, частіше іменники). Окремі мовні звуки хворий може вимовляти добре, втрачаючи можливість вимовляти серії звуків, фрази. У меншій мірі, ніж при афферентной моторної афазії, порушено повторення, більшою - називання, читання, пись-мо.

Динамічна моторна афазія виникає при ураженні префронтальних відділів кори. Наруша-ється активна продуктивна мова і не страждає автоматизована, повторна. Артикуляція збережена, відповіді на питання правильні, однак порушене активне висловлювання думки, здатність ставити запитання через розлади внутрішньої мови (програмування і конструювання пропозицією-ний).

 

Сенсорна афазія характеризується розладом здатності розуміти звернену мову при со-хранности експресивної мови. Розрізняють три форми сенсорної афазії: власне сенсорну, ам-нестіческую і семантичну.

Власне сенсорна афазія буває при ураженні центру Верніке (задні відділи лівої верхньої скроневої звивини у правшів). В її основі лежить розлад фонематичного слуху, смислораз-личения, звонкости, і глухости (Б, П, С, 3), ударності і ненаголошеності (замок і замок), твердості і м'я-кістки (моль і мол). У важких випадках хворий втрачає здатність розуміти мовні звуки, прагнучи компенсувати це власної мовної продукцією («словесний пронос»), насиченістю не-контрольованими їм граматичними помилками, вербальними парафазії. У більш легких випадках хворий розуміє короткі фрази і виконує прості завдання (показати вухо, ніс, рот); при усклад-нення завдання (показати ніс - вухо - око) настає відчуження сенсу слів і хворий заплутується при його виконанні. При сенсорної афазії розбудовується лист (одна буква замінюється іншою, їй співзвучною: 3 замість С, Б замість П).

Амнестическая афазія - забування назв предметів, призначення яких хворий пам'ятає і може описати (наприклад, «стакан» - те, з чого п'ють, «олівець» - те, що пишуть). Виникає при ураженні заднього відділу лівої нижньої скроневої звивини у правшів.

Семантична афазія - відсутність розуміння мовних формулювань, що відображають простран державні недержавні співвідношення, які виражаються за допомогою прийменників, порівняльних конструкцій (з-сування сенсу фрази при перестановці слів у прислів'ях, приказках і т. П.). Наприклад, трикутник під квадратом, троянда червоно тюльпана, батько брата, брат батька і т. Д. Виникає при ураженнях лівої тім'яної частки у правшів.

Неафатіческіе розлади мови.

Клініка. До неафатіческім розладів мови відносять порушення, що виникають при ураженні словопроізно-сящего апарату (параліч, парез, гіперкінез, атаксія язика, губ, м'якого піднебіння, голосових складок). Серед них розрізняють дизартрию (анартрія), акінетичний і істеричний мутизм.

Дизартрія - розлад артикуляції, пов'язане з порушенням функції м'язів язика, губ, м'якого піднебіння, гортані, що беруть участь в артикуляції.

Виникає при порушеннях іннервації названих м'язів при ураженні мовно-глоткового, блукаючого і під'язикового нервів, їх ядер або Корко-по-ядер-них шляхів (бульбарний і псевдобульбарний паралічі), а також при вроджених і приобре-тенних дефектах («заяча губа», «вовча паща», дефекти твердого піднебіння і т. д.). Мова при дизартрії змазана, перекручена, неясна, нерідко з гугнявим відтінком, у важких випадках - абсолютно незрозуміла і перетворюється на нерозбірливе мукання (анартрія).

Гостре розвиток дизартрії спостерігається при порушеннях мозкового кровообігу в вертебраль-но-базилярном басейні або при двосторонній поразці кортико-бульбарних шляхів, поліомієліті, міастенії (міастеніче-ський криз).

Мутизм акінетичний - особливий стан, який характеризується відсутністю контакту з окру-лишнього при схоронності свідомості. Виникає гостро при ураженні лимбико-ретикулярного кому-плекса, ретикулярної формації оральних відділів мозкового стовбура, покришки моста (череп-но-мозкова травма, пухлина, порушення мозкового кровообігу і т. Д.). Поєднується з іншими ознаками органічного ураження головного мозку (парез окорухового, блокового, відводячи-ного нервів та ін.). Хворий лежить з відкритими очима, мовчить, не вступає в контакт з оточуючими, рухова реакція на больові і звукові подразники збережена, паралічі і парези відсутньою-ють.

Мутизм істеричний - німота, що виникає в осіб з істеричними рисами характеру внаслідок психотравми. На відміну від моторної афазії характеризується відсутністю прагнення до подолання свого дефекту. Симптом істеричного неврозу.

Надання допомоги. Допомога визначається характером основного захворювання, при якому названі порушення виступають у ролі симптому. При афазії, дизартрії, мутизме, які є наслідком порушення мозкового кровообігу і запальних захворювань головного мозку, проводять ме-роприятия, спрямовані на лікування основного захворювання (див. Гострі порушення мозкового крово- обігу. Менінгіти, енцефаліт). При істеричному мутизме проводять гипнотерапию, призначають седативні засоби, снодійні, транквілізатори.

Лекція №5

           Тема: Емоційно-вольові процеси.

          План:

1. Емоції, класифікація емоцій і почуттів. 2. Характеристика емоційного стану людини. 3. Стадії стресу, види стресу. 4. Розлади пацієнтів та поведінка медичного працівника по відношенню до пацієнтів із розладом емоційного стану. 5. Воля.

6. Регуляція, саморегуляція поведінки, само оцінювання емоційного і вольового стану.

Класифікація:

Залежно від суб'єктивної цінності переживань Б.І. Додонов вирізняє види емоцій:

Альтруїстичні - переживання, що виникають на основі потреб у сприянні, допомозі іншим людям: бажання принести іншим людям радість і щастя, почуття тривоги за їхню долю, співпереживання, почуття надійності, відданості, співчуття.

Комунікативні - виникають на підставі потреби в спілкуванні: бажання спілкуватися, ділитися думками і переживаннями, почуття симпатії, прихильність, почуття поваги до когось, почуття вдячності, бажання заслужити схвалення від близьких і шанованих людей.

Глоричні - пов'язані з потребою у самоствердженні, славі: прагнення завоювати визнання, повагу, почуття враженого самолюбства і бажання взяти реванш, почуття гордості, переваги, задоволення власним зростанням, підвищенням цінності своєї особистості.

Практичні - визначаються успішністю чи неуспішністю діяльності, труднощами її здійснення і завершення: бажання досягти успіху в роботі, почуття напруження, захопленість роботою, приємна втома, приємне задоволення від результатів своєї праці.

Романтичні - виявляються у прагненні до всього незвичайного, таємного: чекання чогось незвичайного і дуже хорошого, світлого; хвилююче почуття сприйняття зміненого довкілля: все здається іншим, незвичайним, сповненим особливої значущості, таємничості.

Гностичні - пов'язані з потребою в пізнавальній гармонії: прагнення щось зрозуміти, пізнати суть явищ, почуття здивування або нерозуміння, вагання; почуття ясності або неясності, непевності думки; нестримне прагнення долати суперечності у своїх судженнях, усе систематизувати; почуття здогаду, близькості вирішення проблеми; радість відкриття істини.

Естетичні - пов'язані з ліричними переживаннями: потреба в красі, почуття витонченого, почуття піднесеного і величного; насолода звуками, почуття хвилюючого драматизму, світлого суму поетично-споглядального стану; почуття душевної м'якості, почуття рідного, близького, приємність спогадів про минуле, гірко-приємне почуття самотності.

Гедонічні - пов'язані із задоволенням потреби в тілесному і душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями від смачної їжі, тепла, сонця тощо; почуття безтурботності, спокою, знемоги, почуття веселощів; приємне бездумне збудження, хтивість.

Акизитивні - виникають у зв'язку з інтересом до накопичення, колекціонування: прагнення нагромадження, радість у зв'язку зі збільшенням своїх нагромаджень; приємне почуття від споглядання своїх зібрань.

Мобілізаційні (пугнічні) - походять від потреби в подоланні небезпеки, інтересі до боротьби: потреба в гострих відчуттях, захоплення ризиком, почуття спортивного азарту, рішучість, спортивна злість, почуття сильного вольового та емоційного напруження, мобілізація своїх фізичних і розумових здібностей.

Інші класифікації емоцій і почуттів. Переживання людини дуже різноманітні, їх поділяють на види за змістом, характером того ставлення людини до об'єктивної дійсності, яке в них виявляється, за ступенем їхнього розвитку, силою й особливостями їхнього прояву. Відповідно до цього всю різноманітність людських переживань можна поділити на дві групи: переживання, що є відображенням ситуативного ставлення людини до певних об'єктів, і переживання, в яких виявляється стійке й узагальнене ставлення до них. Першу групу переживань, як зазначалося, називають емоціями, другу - почуттями у вужчому значенні цього слова.

Емоції поділяють на прості, що є безпосереднім відображенням взаємовідношень людини з тими чи іншими об'єктами, і складні, в яких це відображення має опосередкований характер. За силою, характером прояву і стійкістю серед емоцій виділяють афекти і настрої.

За змістом виділяють насамперед моральні, інтелектуальні та естетичні почуття. Деякі з них можуть набувати характеру пристрастей.

Прості емоції. Викликаються безпосередньо дією на організм тих чи інших об'єктів, пов'язаних із задоволенням його первинних потреб. Вони виникають у зв'язку з відчуттями їхніх властивостей. Останні (кольори, запахи, смаки тощо) бувають нам приємні чи неприємні, можуть викликати задоволення чи незадоволення. Емоції, безпосередньо пов'язані з відчуттями, називають: емоційним тоном відчуттів. Він виникає, зокрема, під час сприймання об'єктів, пов'язаних із задоволенням первинних потреб людини. Переживання задоволення і незадоволення, приємного й неприємного є основними якостями елементарних емоцій. Будучи полярними, вони виступають у житті людини як єдність протилежностей. Емоційний тон відчуттів і сприймань відіграє важливу роль у діяльності людини. Він регулює її дії, спонукаючи її шукати одні об'єкти й уникати інших, відмовлятися, захищатися від них.

Складні емоції. У процесі життя і діяльності людини елементарні її переживання перетворюються на складні емоції, пов'язані з розумінням їхніх об'єктів, усвідомленням їхнього життєвого значення.

До складних емоцій належать радість, смуток, страх, гнів, сором тощо. К. Ізард називає їх "фундаментальними емоціями", які мають свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.

Подолання стресу

Для життя людини, її психічного та фізичного здоров’я, її щастя важливим є уміння долати стреси. Подолання – це мінливі психічні та поведінкові зусилля, якими людина відповідає на вимоги, що висуваються стресом. Подолання – це не одна-однісінька стратегія, яка вживається за будь-яких обставин, у будь-який час. Люди долають стрес по-різному. Ефективна відповідь на стрес, яка веде до адаптації, – це вживання такої стратегії взаємодії зі стресором, яка значно знижує переживання стресу. Неможливо думати, що можна повністю уникнути стресу. Окрім того, стрес сам по собі не обов’язково щось погане. Певний обсяг чи рівень стресів в нашому житті є природним. Стрес часто є природним наслідком того, що ми живемо в реальному світі. Лише застосування неефективних способів боротьби зі стресами може виснажувати, приносити нещастя.

Неефективні способи подолання стресу

Неефективні способи подолання стресу – це ті, що протягом певного часу не приводять до зниження рівня стресу.

Коли не відбувається зниження стресового стану, то людина фіксується (“зациклюється”), продовжує реагувати однаково на той самий стресор. Фіксування рідко буває адекватною реакцією на стрес. Але це не означає, що треба негайно змінювати спосіб реагування. Якщо вам не пощастило, спробуйте ще і ще раз, але не занадто довго. В якийсь момент людина повинна бути готова відступити, відмовитися від старої послідовності дій і спробувати щось інше.

Різновидом фіксування є відкладання “на потім”. Приклад: Підготувати і здати через певний період курсову роботу... Замість того, щоб писати, ви починаєте відкладати цю роботу. Якщо ви залишаєте собі все менше часу на її підготовку, то самим збільшуєте вірогідність сильнішого стресу.

Якщо людина не змінює свою поведінку або зовсім нічого не робить, то виникає одна з двох поширених реакцій на стрес: агресія або тривога. Відчуття тривоги, знервованість заважає нормальній адаптації до життя. Чим більше тривожності, тим більше неприємностей, дискомфорту та болю. Сильна і тривала тривога веде до душевних захворювань, депресивних невротичних станів.

Вольові якості особистості

Вольові якості - це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки її влади над собою

Залежно від впливу і наслідків розрізняють позитивні та негативні вольові якості. До позитивних належать:

Рис. 2.9.4. Вольові якості особистості

Цілеспрямованість-уміння формулювати особистісно значимі цілі й утримувати їх.

Наполегливість - здатність тривалий час системно йти до поставленої мети.

Принциповість - спроможність дотримуватися прийнятого рішення.

Об'єднуючись, ці риси виявляються у силі волі особистості

Абулія пов'язана з нездатністю прийняти необхідне рішення, діяти через порушення співвідношення між корою великих півкуль і підкоркою

Апраксія - складне порушення цілеспрямованості дій, яке викликається локальними розладами лобних ділянок мозку

Організованість - вміння планувати і впорядковувати свої дії.

Сміливість - здатність діяти, не зважаючи на загрозливі обставини (небезпека для життя, здоров'я, престижу).

Пунктуальність - дотримання свого слова і вчасне виконання певної дії.

Витримка-вміння гальмувати небажані прояви активності.

Дисциплінованість - можливість впорядковувати свою поведінку відповідно до суспільних вимог.

Самостійність - спроможність приймати рішення та виконувати його, покладаючись на самого себе.

Відповідальність - здатність дотримуватися певних норм і відповідати за наслідки своїх дій.

Окрім позитивних вольових якостей, у людини можуть мати місце негативні прояви волі: впертість, лінощі, боягузтво, недисциплінованість, імпульсивність, навіюваність тощо. Дані негативні якості характеризують вольову слабкість людини. Крайній ступінь слабовілля людини перебуває за межами норм. До вагомих розладів складної вольової дії призводять абулія та апраксія.

Воля, як і більшість інших вищих психічних процесів, формується в ході вікового розвитку людини в зв'язку із загальним формуванням особистості.

Порушення волі

Людина з моменту народження постійно має різні потреби: спочатку найпростіші, а потім все більш різноманітні і складні, що мають значення не лише для підтримки гомеостазу, а й для самовизначення в умовах соціального середовища. Реалізація потреб здійснюється за допомогою мотивів та форм діяльності, спрямованих на задоволення потреб. Активна цілеспрямована психічна діяльність отримала назву "воля".

Цілеспрямована діяльність людини є свідомою і включає уявлення про кінцеві або передбачувані результати праці.

Вольовий процес можна описати у вигляді трьох етапів:

1) виникнення потягу (спонукання);

2) постановка мети і мотивація;

3) завершення дії - здійснення мети.

Розлади волі проявляються у вигляді:

незрілості і недорозвитку волі - некерованість вольовою поведінкою (синдром дефіциту уваги, гіперкінетична поведінка, олігофренія);

- надмірної активності. Хворобливе посилення вольової активності буває у наркоманів при пошуках наркотиків, у маніакальних хворих, психопатичних осіб і має назву гі-пербулія. Ця активність має однобічний характер, її продукція є хворобливою, супроводжується підвищеною балакучістю;

- послаблення активності - гіпобулія - спостерігається при депресивних станах та інших формах пригнічення психічної діяльності. При депресії хворі з великим зусиллям рухаються, довго добирають і насилу вимовляють слова, віддають перевагу перебуванню в ліжку. Відсутність вольової активності - абулія часто поєднується з моторною загальмованістю (ступором) або аутизмом (повною німотою);

перекручення вольової активності - парабулія - трапляється при шизофренії та деяких хворобах, що супроводжуються зниженням інтелекту. Проявляється негативізмом - безпідставною впертістю, невиконанням діяльності; амбітендентністю - одночасно наявні активні дії та відмова від них; імпульсивністю - безмотивність дій і вольова некерованість; -розладів потягу. Потяг визначається потребами, це складне явище, воно формується на основі безумовних рефлексів - інстинктів, які опосередковуються корою півкуль великого мозку і відбиваються у вольовій діяльності. Крім інстинктивних потреб, потяг включає в себе потреби вищого рівня. Розлади потягу:

1. Послаблення і посилення харчового потягу. Зниження чи відсутність апетиту - анорексія (втрата бажання споживати їжу), відмова від їжі. Відмова від їжі у хворого може бути пов'язана з наявністю у нього маячних ідей отруєння, самозвинувачення, нюхових чи смакових галюцинацій, ступору, тяжкої депресії, істеричного неврозу. Постійна відмова від їжі може призвести до виснаження хворого. Підвищення (посилення) харчового потягу проявляється підвищеним апетитом і почуттям голоду (булімія), а також багатоядністю (поліфагія).

2. Послаблення і посилення статевого потягу. Посилення статевого потягу (гіперсексуальність) часто трапляється при маніакальних станах, при органічних захворюваннях головного мозку. Зниження статевого потягу (гіпосексуальність) буває при депресії, шизофренії, астенічних станах, неврозах.

3. Перекручення потягу - торкається різних інстинктів.

- Розлад інстинкту самозбереження - проявляється прагненням нанести собі шкоду гострими предметами, проковтнути неїстівні речі (цвяхи, голки, ложки, ножиці). Інколи це робиться через хворобливе прагнення стати об'єктом хірургічної операції для видалення проковтнутих предметів. Трапляється потяг до самогубства (суїцидоманія), до поїдання власних екскрементів (ко-профагія).

- Перекручення статевого потягу (перверзії) - торкаються різних форм статевого життя. Найчастіше трапляються:

o гомосексуалізм - потяг до особи однойменної статі;

o трансвестизм - хворобливий потяг до переодягання в одяг протилежної статі;

o ексгібіціонізм - хворобливий потяг до оголення статевих органів у присутності жінок;

o садизм - потяг завдавати статевому партнеру больових відчуттів, щоб досягти статевого задоволення;

o мазохізм - бажання зазнати від статевого партнера больових відчуттів;

рідше трапляються:

o педофілія - статевий потяг до дітей;

o некрофілія - статевий потяг до трупів;

o зоофілія (скотолозтво) - статевий потяг до тварин;

o фетишизм - статевий потяг до жіночого туалету.

4. Імпульсивні потяг і дії - виникають раптово. За своїм змістом імпульсивний потяг вступає у протиріччя з усталеними міжособистісними і соціальними стосунками. Цим нагадує невідчепні ідеї. Відрізняється від них нездоланністю прагнення до реалізації, втратою здатності боротися з потягом, що нерідко набуває кримінального характеру. До імпульсивних дій відносять такі види потягу:

- піроманія - потяг до підпалів;

- клептоманія - потяг до крадіжок без корисливої мети;

- дромоманія - потяг до бродяжництва.

- Розлади психомоторики:

o недорозвиток психомоторики;

o гіпокінезії - зменшення дій та довільних рухів;

o гіперкінезії - рухове збудження; ехопраксії - повторення рухів співрозмовника; ехолалії - повторення слів; ехомімії - копіювання міміки;

o паракінезії - спотворення рухів;

o гіперкінези - мимовільні рухи окремих м'язів або групи м'язів.

Розлад цілеспрямованості дій - диспраксія - спостерігається головним чином при органічних неврологічних захворюваннях, рідше - за деяких психічних розладів, в основному таких, які пов'язані з органічними ураженнями нервової системи. Більш легкий ступінь диспраксії - апраксія - втрата здатності здійснювати цілеспрямовані дії за збереження рухової і координаційної здатності. Трапляється за вогнищ уражень кори великих півкуль головного мозку і провідних шляхів мозолистого тіла.

Лекція №6

           Тема: Психологічні основи спілкування.

           План:

1. Характеристика спілкування, види спілкування.

2. невербальні та вербальні засоби комунікації.

3. Компоненти спілкування, їхня характеристика.

4. клінічна класифікація типів хворих.

5. Типи хворих залежно від поведінкової реакції.

Види спілкування

Під час реалізації функцій спілкування виникає багато його видів, які класифікують за різними ознаками.

1. За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом виокремлюють такі види спілкування:

— необхідне. Йдеться про міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність стає неможливою;

— бажане. Передбачає міжособистісні контакти, що сприяють успішному розв'язанню виробничих, виховних та інших завдань;

— нейтральне. За таких обставин міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють розв'язанню завдань;

— небажане. Міжособистісні контакти, які ускладнюють досягнення завдань спільної взаємодії.

2. За безпосередністю контактів розрізняють міжособистісне та масове спілкування. Йдеться про те, що учасниками спілкування можуть бути як конкретні індивіди, так і опосередковані групи людей.

Міжособистісне спілкування виявляється у безпосередніх контактах, які визначаються і регулюються усією системою суспільних відносин, умовами суспільного виробництва, інтересами людей і груп. Тому його ще називають прямим, безпосереднім спілкуванням на відміну від опосередкованого масового.

Масове спілкування є анонімним, спрямованим не на конкретного індивіда, а на маси людей, і здійснюється найчастіше за допомогою засобів масової комунікації. Одна з умов його — певна просторово-часова дистанція. Тому спілкування переважно одностороннє, оскільки людина може лише сприймати інформацію від інших генерацій, суспільств, епох, але не може їм її передавати.

3. За типом зв'язків між учасниками взаємодії виокремлюють монологічне і діалогічне спілкування.

Монологічне спілкування передбачає одностороннє спрямування інформації, коли один з учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, не відчуваючи при цьому необхідності в зворотному зв'язку з партнером. Найчастіше це відбувається за позиційної нерівноправності партнерів по спілкуванню, коли один із них є впливовою особою, наділеною активністю, усвідомлюваними цілями і правом їх реалізувати. Співрозмовника він сприймає як особу пасивну, що має цілі не настільки значущі, ніж його. За таких умов відбувається суб'єкт-об'єктне спілкування.

Діалогічне спілкування передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності. Йдеться про взаємини індивідів як активних суб'єктів, коли кожний учасник ставиться до свого партнера не як до об'єкта, і, адресуючи йому інформацію, аналізуючи його мотиви, -цілі, установки, сподівається на адекватну реакцію та ініціативу. Діалогічний вид спілкування допомагає людині відкрити відмінну від власної реальність, тобто реальність іншої людини, її почуттів, уявлень, думок, реальність навколишнього світу. Тому його часто називають гуманістичним спілкуванням, яке характеризують такі принципи (К. Роджерс):

— конгруентність (лат. — відповідність, узгодженість) партнерів по спілкуванню. Йдеться про відповідність соціального досвіду, його усвідомлення і засобів спілкування учасників взаємодії;

— довірливе сприймання особистості партнера. За таких умов неактуальним є оцінювання якостей і рис співрозмовника, оскільки домінує сприйняття його як певної цінності;

— сприймання іншого учасника взаємодії як рівного, який має право на власну точку зору і рішення. Йдеться не про фактичну рівність партнерів, особливо в ситуаціях, де виявляється різна соціальна позиція (вчитель — учень, лікар — пацієнт тощо), а про рівність людей у їх людській суті;

— проблемний, дискусійний характер спілкування. Це означає, що розмова має розгортатися на рівні позицій, а не на рівні догм;

— персоніфікований характер спілкування. Це розмова від імені власного „Я": "Я так думаю", "Я переконаний" та ін.

Гуманістичне спілкування є найприйнятнішим з огляду на продуктивність міжособистісних контактів.

Вітчизняна психологія розглядає діалог (розмову між двома або кількома особами) у таких площинах:

— первинна, родова форма людського спілкування, яка визначає повноцінність психічного розвитку особистості;

— провідна детермінанта розвитку особистості, що забезпечує функціонування механізму інтеріоризації, коли зовнішня первинна взаємодія переходить "всередину" людини, визначаючи цим її індивідуальну психологічну своєрідність;

— принцип і метод вивчення людини, які реалізуються шляхом реконструкції змісту внутрішніх смислових полів суб'єктів діалогічної взаємодії;

— комунікативний процес, що розгортається за своїми законами і внутрішньою динамікою;

— певний психофізичний стан, що функціонує в між-особистісному просторі людей, які спілкуються; цей стан є близьким до інфантильного переживання стану емоційного комфорту під час фізичного контакту матері й дитини;

— вищий рівень організації взаємин і спілкування між людьми, який органічно є близьким до первинної природи людської психіки, а тому — оптимальним для нормального психічного функціонування і особистісного розвитку людей, реалізації їх потреб, прагнень, намірів;

— найефективніший метод педагогічних, ідеологічних, інтимних, психокорекційних та інших впливів;

— творчий процес спільного пошуку істини, краси, гармонії.

Дві особистості у стані діалогу утворюють спільний психологічний простір, часову тривалість, єдину емоційну подію, коли вплив перестає існувати, поступившись місцем психологічній єдності суб'єктів, у якій розгортається творчий процес взаєморозкриття, виникають умови для саморозвитку. Отже, діалог є рівноправним суб'єкт-суб'єктним спілкуванням, яке має на меті взаємопізнання, а також самопізнання і саморозвиток його учасників.

Саме в діалогічному спілкуванні, на думку російських мислителів Михайла Бахтіна (1895—1975) та Олександра Ухтомського (1875—1942), виявляється унікальність людської особистості. За словами М. Бахтіна, тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається "людина в людині" як для інших, такі для себе. О. Ухтомський стверджував, що людина сприймає реальність такою, якими є її домінанти (головні напрями її діяльності). Тобто індивід бачить навколо не людей, а своїх двійників, на яких і спрямовує свої ідеї. У такому переключенні домінанти людина здобуває своє "обличчя", свою неповторну індивідуальність.

Певну наукову проблему становить тлумачення сутності діалогу. Одні вчені розглядають його як безпосереднє мовне спілкування двох людей, підкреслюють його специфічність, яка полягає в тому, що процес спілкування розгортається завдяки спільним зусиллям двох суб'єктів. Інші доводять, що взаємодія двох суб'єктів ще не означає діалог, бо він виникає лише там, де є взаємодія двох різних змістових позицій, які можуть належати як двом особам, так і одній. Ці твердження не так суперечать, як доповнюють одне одного. Соціально-психологічний зміст діалогічного спілкування полягає в забезпеченні взаємодії, взаємозв'язку, взаємин, спільної діяльності людей, передаванні від покоління до покоління форм культури, норм, традицій, соціального досвіду. Важливими умовами його є повноцінність І принципова рівноправність учасників взаємодії, незалежно від їх віку, соціального статусу, рівня знань і досвіду. Діалогічність спілкування передбачає визнання за співрозмовником права на власну думку, позицію, яку він мусить обґрунтувати.

Досягти діалогічної взаємодії можна лише за довіри, позитивного особистісного ставлення одне до одного, намагання кожного відчувати психологічне буття партнера як власне. Діалогічні відносини є оптимальним психологічним фоном організації контактів, якого повинні прагнути люди і який за адекватної зовнішньої репрезентації та внутрішнього прийняття забезпечує взаєморозкриття їх учасників.

4. За тривалістю взаємодії розрізняють довготривале і короткочасне спілкування. Одні люди заздалегідь налаштовані на певну тривалість взаємодії, намагаючись не допустити того, щоб спілкування їх поглинуло. Інші — в кожному акті комунікації шукають Можливості для розширення сфери контакту, продовжуючи спілкування. Коли схильні до короткочасного спілкування індивіди опиняються в ситуації, що вимагає тривалої взаємодії з одним або кількома співрозмовниками, вони відчувають себе некомфортно, не знають, чим заповнити паузи, швидко " виснажуються". Подібне відбувається і в тими, хто схильний до довготривалих контактів: в ситуації жорстко регламентованої взаємодії їм доводиться постійно блокувати свою потребу в отриманні додаткової інформації від партнера по спілкуванню.

До особливої категорії належить конфліктне спілкування, яке характеризується зіткненням різних поглядів, інтересів і дій людей та груп. Спричинює його суперечність, що представляє найсуттєвіші потреби, прагнення, інтереси, цілі, статусно-рольові параметри учасників взаємодії. Небезпека такого спілкування полягає у наповненості негативними емоціями, стресами, переживаннями, розчаруваннями тощо. Психологічна його ціна надзвичайно висока. Під час конфлікту змінюється система відносин і цінностей, люди по-іншому починають сприймати реальність, вдаватись до не властивих їм дій. Щоб управляти конфліктною ситуацією, необхідно знати психологічний механізм конфліктів, враховувати, що у взаємодії завжди е джерела і причини для їх виникнення.

Конфліктне спілкування в діловій сфері пов'язане з найрізноманітнішими наслідками як для організації, так і для працівників. Проте спроба уникнути конфлікту може призвести до зниження ефективності праці, погіршення морально-психологічного клімату в групі, або і до деструктивних змін. Це особливо ймовірним є тоді, коли спалахує боротьба прогресивного з віджилим або несправедливими діями. Якщо у процесі взаємодії партнери свідомо наважуються на розв'язання суперечностей конфліктним шляхом, це, як правило, має наслідком відчутні психологічні втрати — образи, переживання людей, негативні соціальні установки, а також позначається на ділових взаєминах, паралізує роботу організації. Правда, бувають ситуації, коли саме конфліктне спілкування допомагає розв'язати проблеми. Однак не кожна суперечність переростає у конфлікт. Часто люди, маючи різні погляди, судження про певну проблему, продовжують злагоджено працювати.

Таблиця 2. Сутність рефлексивного слухання

Параметри аналізу

Змістова характеристика

1

2

Особливості рефлексивного слухання

Налагодження зворотного зв'язку із співрозмовником з метою контролю точності сприймання інформації. Рефлексивне слухання називають ще "активним слуханням", оскільки воно передбачає активне використання вербальної комунікації для підтвердження розуміння інформації. Таке слухання допомагає з'ясувати розуміння почутого для подальшої його критики, уточнення | чи розвитку бесіди

Обмеження й труднощі рефлексивного слухання

— багатозначність більшості слів (іноді важко з'ясувати, що конкретно має на увазі комунікатор, вживаючи певне слово);

— неможливість висловити думку так, щоб вона була правильно сприйнята (часом комунікатор починає розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, зі змісту, з якого важко з'ясувати конкретні наміри);

— віддаленість індивіда від основного предмета розмови, внаслідок чого може загубитися головна його думка;

— відключення, вибірковість уваги (відведення погляду від співрозмовника, безнадійний помах руки та ін.; перемінне переключення уваги

з одного на інше);

— висока швидкість розумової діяльності (людина думає швидше, ніж говорить, тобто коли хтось говорить, мозок більше часу вільний і тому відволікається від інформації);

— антипатія до чужих думок (індивід цінує свої думки більше) тощо

 

Рефлексивні запитання

— інформаційні (збір необхідних даних);

— контрольні (перевірка того, чи стежить партнер за думкою співрозмовника);

— з метою орієнтації (чи дотримується партнер попередньої своєї думки);

— підтверджуючі (щоб досягти схвалення);

— ознайомлювальні (для ознайомлення з думкою, цілями партнера);

— зустрічні (спричинюють звуження розмови, приводять партнера до згоди);

— альтернативні (надають можливість вибору);

— спрямовуючі (партнера "повертають" до потрібної теми);

— провокаційні (з метою встановлення справжніх намірів співрозмовника) та ін.

 

Рефлексивні відповіді

З'ясування. Це звернення до співрозмовника за уточненнями. Здійснюють за допомогою запитань на уточнення, розвиток, розуміння того, про що йдеться. Доцільніше користуватися переважно "відкритими" запитаннями, оскільки "закриті" переключають співрозмовника з позиції пояснення на позицію власного захисту, а це може пригострити конфліктну ситуацію

 

Перефразування. Полягає у формулюванні почутої інформації своїми словами, особливо коли вона здається незрозумілою. Це підсилює адекватність змісту бесіди і визначає точність розуміння Відображення почуттів. Акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. Хоча відмінність між почуттями та змістом повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити, співрозмовник може приховати своє ставлення до певних подій, фактів, якщо він побоюється негативної оцінки

Резюмування. Його функція — підсумувати бесіду або організувати окремі її фрагменти в єдиний змістовий контекст. Доцільне під час тривалих бесід

Перешкоди на шляху рефлексивного слухання

Внутрішні: шкідливі звички слухання, які пов'язані із конкретною особою. Це роздуми про проблеми, які не стосуються змісту розмови, власні переживання, фантазії, загострення уваги на зовнішності співрозмовника та ін. Зовнішні: сторонні шуми; акцент мовця; темп розмови (надто швидка чи повільна мова партнера); неординарна зовнішність співрозмовника (екзотичні прикраси, неадекватність міміки тощо); погана акустика; надто гучний чи тихий голос співрозмовника; температура приміщення; телефонні дзвінки, що переривають розмову; обмеженість у часі, відчуття його дефіциту; неприємні запахи в приміщенні та ін.

           

Критичне слухання вимагає від учасника спілкування спочатку аналізу повідомлення, потім його розуміння. Таке слухання прийнятне під час ділової наради, конференції, дискусії, на яких обговорюються проблеми, думки, ідеї, що стосуються нових проектів, досвіду та ін. Однак у процесі повідомлення нової інформації, наприклад на лекції, критичне слухання є непродуктивним, оскільки відторгнення інформації не дає змоги почерпнути з неї цінне.

Емпатійне слухання передбачає, що учасник спілкування приділяє більше уваги "зчитуванню" почуттів, а не слів. Воно буває ефективним, якщо комунікатор викликає у співрозмовника (реципієнта) позитивні емоції (радість, сподівання на краще, упевненість у собі та ін.) та неефективним, якщо провокує негативні емоції (страх, тривогу, розчарування тощо).

Словесне узгодження дій комунікатора і реципієнта передбачає перемінне прийняття ними комунікативних ролей іншого (комунікатор — реципієнта, а той — комунікатора). Це залежить від їх обопільного включення у загальний контекст комунікативної діяльності.

Обмін інформацією відбувається не лише за допомогою мови, тобто системи фонетичних знаків, а й за допомогою інших знаків і знакових систем, які належать до невербальної комунікації. Знання психологічних особливостей невербальної комунікації є важливою умовою налагодження контакту і створення спільного комунікативного поля. Невербальна комунікація, доповнюючи мову, розгортається в контекстів вербальною, завдяки чому надає спілкуванню суттєвих відтінків, репрезентує емоційні стани партнерів. До невербальної комунікації належать оптико-кінетична, проксеміка, паралінгвістична та інші знакові системи. У спілкуванні вони переплітаються, групуються, впливаючи на його результат.

Невербальне спілкування – обмін інформацією між людьми за допомогою немовних комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Мова міміки і мова жестів людини є індикаторами її душевного стану, думок, емоцій і бажань. Вони супроводжують майже кожне слово. Спостереження за своїми жестами та жестами інших людей є найкращим способом дослідження прийомів комунікації, що використовуються в неформальній сфері, ділових відносинах.

Особливо значуща в комунікації оптико-кінетична система знаків. Нині вже виокремилась галузь досліджень кінетика (грец. kineo — рухаю), предметом якої є загальна моторика різних частин тіла: рук, обличчя тощо. її знання допомагають запобігти непорозумінням при спілкуванні з іноетнічним партнером. Передусім ідеться про частоту й силу жестикуляції, яка має суттєві відмінності у представників різних культур.

Певні етнічні відмінності має і невербальне спілкування на рівні візуального контакту. Наприклад, найпильніше дивляться один на одного під час розмови араби та латиноамериканці. Суттєво відрізняються від них щодо цього індійці та народи Північної Європи. Незнання особливостей спілкування "контакт очі в очі” у міжетнічній комунікації може спричинити непорозуміння: надто пильний погляд трактують як неповагу, погрозу, образу, а намагання уникнути прямого погляду розцінюють як неуважність, неввічливість, необґрунтовану безпечність.

Важливим компонентом комунікативної ситуації є проксеміка (лат. proximus — найближчий) — організація простору і часу в комунікативній взаємодії. Відомо, що розташування партнерів обличчям один до одного сприяє встановленню контакту між ними, символізує увагу до співрозмовника тощо. Незнання переваг і недоліків просторових форм організації (відстані, на якій люди розмовляють один з одним) може вплинути на комунікативний процес, оскільки вони у представників різних народів неоднакові. Наприклад, в американській комунікативній культурі сформувалися такі форми просторової організації спілкування, норми наближення співрозмовників: інтимний простір (0 — 45 см), персональний простір (45 — 120 см), соціальний простір (120 — 400 см), публічний простір (400 — 750 см), У багатьох європейських та азійських націй інтимна зона становить 23 — 25 см. Китайці під час розмови перебувають значно ближче один до одного, ніж американці. Збільшення відстані означає для них надмірну офіційність. Американці, навпаки, можуть витлумачити скорочення відстані як надмірну фамільярність.

Вторгнення сторонньої людини в інтимну зону викликає в організмі різноманітні фізіологічні реакції й зміни, що засвідчують прискорений пульс, збільшення адреналіну в крові тощо. Такою є захисна реакція організму. Рекомендації проксеміки мають неабияке прикладне значення. Існують, зокрема, певні часові та просторові нормативні параметри дипломатичних переговорів.

Цікавими є спостереження психологів про особливості поведінки учасників спілкування, розміщених за прямокутним столом (табл. 3). Відомо, що офіційний (квадратний) стіл створює відносини суперництва рівних за статусом людей. Розміщення за такими столами ефективне для короткої ділової бесіди або для підкреслення відносин субординації. Відносини співпраці найлегше встановити з особою, яка сидить за столом поруч. Той, хто праворуч, розуміє співрозмовника краще, ніж той, що сидить ліворуч. Найбільший опір чинить той, хто сидить навпроти. Атмосферу неофіційності й невимушеності створює неофіційний (круглий) стіл. Він найзручніший для спілкування людей однакового соціального статусу, оскільки кожному за таким столом належить однаковий

 

Таблиця 3. Особливості розміщення учасників взаємодії за прямокутним столом

простір. Якщо за ним відбувається обговорення проблеми двома дискусійними групами, то з погляду оптимальності розміщення члени команди мають сидіти праворуч від лідера.

Безперечно, що засоби проксеміки не здатні повністю забезпечити результативність переговорів, дискусії тощо, оскільки вони залежать від багатьох рівнів людської діяльності (мети, позицій, соціальної належності партнерів тощо). І все-таки оптимальна організація простору, часові характеристики спілкування в сукупності з іншими чинниками є суттєвими для комунікативного процесу.

Будь-яку інформацію слід кодувати так, щоб система кодифікації та декодифікації була відома всім учасникам спілкування. Порівняно доступною є система кодифікації за вербальної комунікації. У процесі невербальної комунікації важливо знати код кожної ситуації. Отже, щоб досягти загального смислу при обміні інформацією (розкрити повністю смисловий аспект інформації), потрібне цілковите розуміння учасниками комунікативного процесу значення знаків, коду, які використовуються. Для побудови всім зрозумілого коду необхідно виокремити певні одиниці всередині кожної системи невербальних знаків, наприклад одиницю рухів тіла людини. Використовуючи методологію структурної лінгвістики, ці рухи поділяють на одиниці, а потім з них утворюють складніші конструкції. В сукупності одиниці є своєрідним алфавітом рухів тіла. Найменшою семантичною одиницею вражають кін, кінему (грец. kinema — рух), які утворюють кінеморфи (щось подібне до фраз). Саме вони і сприймаються у процесі обміну інформацією. Вирази обличчя класифіковано за методикою FAST — Facial Affect Scoring Technique. її принцип полягає в поділі обличчя горизонтальними лініями на три зони (очі й чоло, ніс і ділянка носа, рот і підборіддя) та виокремленні шести основних емоцій, які найчастіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, сум, страх, гнів, подив, відраза. (Окремі з них охарактеризовано у табл. 4).

Таблиця 4. Вияв емоцій

Правильне трактування невербальної комунікації передбачає врахування таких чинників:

— конгруентність слів та невербальних сигналів. Якщо слова і жести не конгруентні, люди більше довіряють невербальній комунікації, ніж вербальній;

— контекст, у якому функціонують невербальні сигнали. Йдеться про те, що один жест може мати різне тлумачення за різних ситуацій, обставин;

— сукупність невербальних сигналів. Оскільки жести, як і слова, можуть мати кілька значень, висновок слід робити, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукупність;

— індивідуальні, психофізіологічні властивості людини (стан здоров'я та його вплив на використання невербальних сигналів);

— соціальний статус людини в суспільстві, а також її соціальні ролі. Роль може бути справжньою або удаваною, обраною для маскування;

— національні та регіональні особливості невербальної комунікації;

— власний стан і досвід. Застосовувати їх слід обережно, трактуючи невербальні сигнали співрозмовника.

Системи невербальної комунікації є важливим чинником формування спільного інформаційного поля та спільного смислу в процесі спілкування. Вони можуть як полегшувати, так і послаблювати вербальну комунікацію.

Види спілкування .

Виділяють такі види спілкування (Самигін. С.І):
1. «Контакт масок» - це формальне спілкування. Відсутня прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника. Використовуючи звичні маски (ввічливості, чемності, скромності, співчутливості та ін.) Набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати дійсні емоції, відношення до співрозмовника.
У рамках діагностичного та лікувального взаємодії він проявляється у випадках малу зацікавленість лікаря або пацієнта в результатах взаємодії. Це може відбуватися, наприклад, при проведенні обов'язкового профілактичного огляду, в якому пацієнт відчуває себе несамостійним, а лікар - не мають необхідних даних для проведення об'єктивного і всебічного обстеження та винесення обгрунтованого висновку.
2. Примітивне спілкування. Оцінюють іншої людини, як потрібний або заважає об'єкт, якщо потрібен - то активно вступають в контакт, якщо заважає - відштовхують.
Подібний вид спілкування може зустрічатися в рамках маніпуляційного спілкування лікаря і пацієнта у випадках, коли метою звернення до лікаря стає отримання будь-яких дивідендів. Наприклад, лікарняного листа, довідки, формального експертного висновку та ін З іншого боку, формування примітивного виду спілкування може відбуватися за бажанням лікаря - у випадках, коли пацієнт виявляється людиною, від якої може залежати добробут лікаря.Наприклад, керівник. Інтерес до учасника контакту в подібних випадках пропадає відразу слідом за отриманням бажаного результату.
3. Формально рольовий спілкування. Регламентованими виявляються і зміст, і засоби спілкування, і замість знання особи співбесідника обходяться знанням його соціальної ролі.
Подібний вибір роду спілкування з боку лікаря може бути обумовлений професійної перевантаженням. Наприклад, у дільничного лікаря на прийомі.
4. Ділове спілкування. Спілкування, що враховує особливість особистості, характеру, віку, настрою співрозмовника при націленості на інтереси справи, а не на можливі особистісні розбіжності.
При спілкуванні лікаря з пацієнтом такий вид взаємодії стає нерівним. Лікар розглядає проблеми хворого з позиції власних знань, і він схильний директивно приймати рішення без узгодження з іншим учасником спілкування і зацікавленою особою.
5. Духовне міжособистісне спілкування. Передбачає можливість торкнутися в бесіді будь-яку тему, поділитися будь інтимної проблемою кожному з учасників спілкування.
Діагностичне та лікувальне взаємодія не має на увазі такого контакту, принаймні, не передбачає в силу професійної спрямованості сповідання медпрацівника.
6. Маніпуляційні спілкування. Також, як і примітивне направлено на отримання вигоди від співрозмовника з використанням спеціальних прийомів. Багатьом може бути відомий маніпулятивний прийом, частіше званий «ипохондризации пацієнта».
Суть його полягає в подачі висновку лікаря про стан здоров'я пацієнта в руслі явного перебільшення тяжкості виявлених розладів. Метою такої маніпуляції може бути:
зниження очікувань пацієнта в успіху лікування у зв'язку з униканням медпрацівником відповідальності у разі несподіваного погіршення здоров'я пацієнта
демонстрація необхідності додаткових і більш кваліфікованих впливів з боку медпрацівника з метою отримання винагороди.
Спілкування медпрацівника і пацієнта, в принципі можна назвати вимушеним спілкуванням. Так чи інакше, але основним мотивом зустрічей і бесід хворої людини з медпрацівником стає поява в одного з учасників такої взаємодії проблем з боку здоров'я. З боку лікаря та медсестри існує при цьому вимушеність вибору суб'єкта спілкування, яка обумовлена ​​його професією, його соціальною роллю. І якщо звернення пацієнта до лікаря, обумовлено, як правило, пошуком мед допомоги, то зацікавленість лікаря в пацієнта пояснюється міркуваннями його професійної діяльності.
Взаємодія між пацієнтом і лікарем не є щось назавжди задане. Під впливом різних обставин вони можуть змінюватися, на них можуть вплинути більш уважне ставлення до хворого, більш глибоке увагу до його проблем. При цьому самі хороші відносини медпрацівника і пацієнта сприяють і більшої ефективності лікування. І навпаки - позитивні результати лікування поліпшують взаємодію між пацієнтом і медпрацівником.
В даний час багато фахівців вважають, що необхідно поступово з процесу спілкування і лексикону вивести такі поняття, як «хворий», замінивши поняттямпацієнт, з огляду на те, що саме поняття «хворий» несе певну психологічне навантаження. А звернення до хворих людям типу: «Як воші справи, хворий?», Застосовувати неприпустимо, і необхідно намагатися повсюдно замінювати такого роду звернення до пацієнта зверненнями на ім'я, ім'я по батькові, тим більше, що саме ім'я для людини, його вимова, є психологічно комфортним.

 

Лекція№7

Сенсологічний етап.

На цьому етапі виникають невизначені ненриємні відчуття різного степеня вираженості з невизначеною локалізацією. Будучи ранніми симптомами загрози соматичної хвороби, вони викликають стан, який визначається як дискомфорт.

 

Оціночний етап

Оціночний етан – результат інтрапсихологічної переробки сенсологічних даних. На цьому етапі складається «внутрішня картина хвороби» – внутрішній світ хворого, все що відчуває і переживає хворий, його уявлення і ставлення до хвороби та її причин.

3. Етап ставлення до захворювання – це переживання, висловлювання, дії, а також загальна картина поведінки хворого, що пов’язана з захворюванням.

Ставлення до хвороби містить три компоненти:

1) когнітивну - знання про хворобу, її усвідомлення, розуміння можливого впливу на різні аспекти життя хворого та прогноз щодо перебігу хвороби та її впливу на подальше життя;

2) емоційну - переживання хвороби та її впливу на власне життя, власної ролі хворого і можливих наслідків;

3) поведінкову - стратегії реагування на ситуацію хвороби, які виявляються певними стилями поведінки у ситуації хвороби (прийняття ролі хворого, активна боротьба, ігнорування ) а також у дотриманні рекомендацій лікаря.

Типологія реагування на хворобу створена в Інституті ім. Бехтерева (Санкт-Петербург) О.Е. Личко та І. Я. Івановим. Типологія заснована на оцінці трьох чинників: природи соматичного захворювання; індивідуально-психологічних особливостей хворого; ставлення до захворювання у референтній для хворого групі.

Класифікація типів ставлення до хвороби Лічко О. Є. (1980) виокремлює тринадцять типів: гармонічній, тривожний, іпохондричний, меланхолійний, апатичний, неврастенічний, обсессивно-фобійний, сенситивний, егоцентричний, ейфоричний, анозогнозичний, ергопатичний, паранояльний.

 

 

1. Гармонічний (Г): твереза оцінка власного стану без перебільшення але і без недооцінки важкості хвороби. Прагнення у всім активно сприяти процесу лікування. Небажання обтяжувати інших труднощами догляду за
собою. У випадку несприятливого прогнозу або інвалідизації - переключення інтересів на доступні сфери життя. При несприятливому щодо життя прогнозі - зосередження уваги, турбот, інтересів на долі близьких, власних справах. Для гармонічного типу ставлення до хвороби притаманний реалізм сприймання важкості
хвороби та можливих наслідків; адекватність та активність виконання рекомендацій лікаря; визнання власної відповідальності у процесі одужання;.

2. Тривожний (Т): постійне занепокоєння, тривожність, неспокій і помисливість стосовно несприятливого перебігу хвороби, можливих ускладнень, неефективності і навіть небезпеки лікування. Пошук нових способів лікування, прагнення додаткової інформації про хворобу, ймовірні ускладнення, методи лікування, безупинний пошук "авторитетів". На відміну від іпохондрії, хворих більш цікавлять об'єктивні дані про хворобу (результати аналізів, висновки фахівців), ніж власні відчуття, отож вони прагнуть не стільки
висловлювати власні скарги, скільки вислуховувати думки та висновки інших. Тривожний та пригнічений на стрій виявляється у переживаннях та побоюваннях того, що хвороба є загрозлива життю загалом та може суттєво і надовго змінити звичний стиль і ритм життя. У хворих з'являється інтерес до медичної літератури,чутливість та прискіпливість до інформації, яка поступає від медичного персоналу.

3. Іпохондричний (І): зосередження на суб'єктивних хворобливих і інших неприємних відчуттях, прагнення постійно розповідати про них оточуючим; перебільшення реально існуючих та вишукування неіснуючих хвороб і страждань. Перебільшення побічної дії ліків, поєднання бажання лікуватися і зневіри в успіху, постійні вимоги різноманітних медичних обстежень у поєднанні із страхом шкідливості та болючості процедур. Схильність ;і
надмірної деталізації власних відчуттів та хворобливих симптомів у розмовах з лікарями та іншими людьми;потреба у співчутливому вислуховуванні, яке не сприяє істинному покращенню стану; недовіра до скарг викликає негативну реакцію.

4. Меланхолійний (М): пригнічення хворобою, зневіра в ефективності лікування, одужанні чи покращенні стану. Активні депресивні висловлювання аж до суїцидальних думок, песимістичний погляд на життя загалом. Зневіра в успіху лікування навіть при сприятливих об'єктивних даних. Меланхолійний тип може бути виявом індивідуально – психологічних особливостей хворого, хоча може бути у нетиповою ситуативна зумовленою реакцією на хворобу.

5.Апатичний (А): повна байдужність до своєї долі, наслідків хвороби, результатів лікування. Пасивне безініціативне підпорядкування процедурам і лікуванню при наполегливому спонуканні. Втрата інтересу до усього, що раніше цікавило. Як правило, виявляється гіпоапатичним реагуванням, оскільки цілковитої байдужості не простежується.

6.Неврастенічний (Н): підвищений рівень дратівливості, яка стосується як фізичних відчуттів, так і ставлення до оточуючих; роздратування особливо яскраво виявляється при болях та неприємних відчуттях, нестерпність до болю, поріг больової чутливості знижений. Роздратування часто виливається на першого, хто попаде під руку, що
може завершуватися каяттям і сльозами. Нетерплячість та нездатність чекати полегшення, вередливість та надмірна вимогливість уваги до власної особи, прагнення отримати співчуття можуть спричинити спалахи гніву та звинувачення інших у випадках, коли поведінка оточуючих не справджує очікувань.

7.Обсесивно-фобійний (О): тривожна помисливість насамперед стосується побоювань не реальних, а малоймовірних ускладнень хвороби, невдач лікування, а також можливих (але малообгрунтованих) невдач у житті, роботі, сімейній ситуації в зв'язку з хворобою. Уявлювані небезпеки хвилюють більш, ніж реальні. Захистом від тривоги стають нав’язливі думки, побоювання, прикмети і ритуали. Значимість дрібниць, які мають символічне значення для хворого, є суттєво значущою у порівнянні з реальними фактами.

8. Сенситивний (С): надмірна заклопотаність щодо можливого несприятливого враження, яке може справити на оточуючих інформація про хворобу; побоювання, що оточуючі стануть уникати, вважати неповноцінним, зневажливо чи з побоюванням ставитися, робити припущення про причини і природу хвороби. Острах стати тягарем для близьких через хворобу і їхнього недоброзичливого ставлення. Внаслідок надмірної рефлективності та залежності від сторонньої думки, предметом занепокоєння є не зумовлені соматичною хворобою відчуття і страждання, а реакція на хворобу референтної групи. Сором'язливість, боязкість, надмірна скромність виявляються у перепрошуючому стилі поведінки, не звертанні до лікаря, навіть на шкоду власному здоров’ю.

9. Егоцентричний (Я): "занурення у хворобу, демонстрація близьким і оточуючим своїх страждань і переживань з метою цілком заволодіти їхньою увагою. Вимога виняткової турботи - усі повинні забути і кинути всі і піклуватися тільки про хворого. Розмови навколишніх швидко переводяться "на себе". Усі, хто також вимагає уваги і турботи, трактуються як "конкуренти. Постійне прагнення показати своє особливе й виняткове становище. Цей тип ставлення до хвороби часто трактують як істеричний, оскільки основний мотив поведінки хворого привернути увагу до власної особи, одо супроводжується вираженою мімікою, манірною жестикуляцією, часто застосовуються докори та шантаж.

10.Зйфоричний (Ф): необґрунтовано підвищений настрій, нерідко награний, що супроводжується демонстративною зневагою або легковажним ставленням до хвороби і лікування, висловлюваннями, що "все саме собою обійдеться". Прагнення одержувати від життя все і, незважаючи на хворобу. Порушення режиму не
зважаючи на несприятливий вплив на здоров’я. Безпечність, веселість, метушливість та говірливість можуть мати захисний характер, або відображати індивідуально-психологічні особливості.

11.Анозогнозичний (3): активне відкидання думок про хворобу, її можливі наслідки, невизнання себе хворим, заперечення очевидного в проявах хвороби, приписування їх випадковим обставинам. Відмова від обстеження і лікування. Активне невизнання незаперечного факту хвороби може бути зумовленим внутрішнім неприйняттям статусу хворого або оманою щодо симптомів хвороби чи захисною уникаючою формою поведінки.

12.Ергопатичний (Р): "занурення в роботу" виявляється у намаганні за будь-яких обставин продовжувати роботу, навіть при важкій хворобі і стражданнях. Віддаються роботі ще з більшою завзятістю та старанність, ніж до хвороби. На обстеження та лікування погоджується лише за умови, що це не перешкоджатиме роботі. Трактування хвороби крізь призму виклику власному "Я" зумовлює прагнення не піддаватися хворобі, активне переборення захворювання, нездужання чи болю власними силами.

13.Паранояльний (П): упевненість, що хвороба наслідок чийогось злого наміру; виняткова підозрілість до ліків і процедур, прагнення приписувати можливі ускладнення чи побічні дії ліків недбалості або злому наміру лікарів і персоналу. Може виявлятися звинуваченням інших та вимогою їхнього покарання або самозвинуваченням. Виникає, як правило, на основі особистісної предиспозиції.

Переважно, зустрічаються змішані типи ставлення до хвороби: тривожно-обсесивний, зйфорично-анозогнозний, сенситивно-зргопатичний.

 

Типи ставлення до хвороби належать до трьох блоків:

1) соціальна адаптація не порушена (гармонічний, ергопатичний та анозогнозичний типи ставлення до хвороби);

2) інтрапсихічно спрямований тип реагування (тривожний, іпохондричний, неврастенічний, меланхолійний, апатичний типи ставлення до хвороби);

3) інтерпсихічно спрямований тип реагування (сенситивний, егоцентричний, паранояльний, дисфоричний типи ставлення до хвороби).

 

Розрізняють також типи реакції поведінки хворих

І. Агравація – перебільшення ознак захворювання і суб’єктивних скарг. Таке перебільшення може бути усвідомленим, проте інколи обумовлене емоційними мотивами більш глибокого походження. Наприклад, обумовлене страхом, недовірою, почуттям самотності, безнадійності, відчуттям недовіри лікаря.

Мотивація агравації може бути зовнішньою, об’єктивною чи внутрішньою, суб’єктивною.

Приклад зовнішньої мотивації: хворий хоче відремонтувати свій дім, але йому шкода використовувати для цього регулярну відпустку, і тому прагне отримати листок непрацездатності. В зв’язку з цим він перебільшує свої скарги на старі хронічні симптоми, які він мав протягом багатьох років. Приклад внутрішньої мотивації: хворий живе сам, страждає на головні болі, від лікаря він очікував більшого. Він хотів частіше жалітися лікарю, саме тому перебільшував свої скарги, щоби добитися уваги.

ІІ. Симуляція – це удавання, за допомогою якого прагнуть створити враження про наявність хвороби та її ознаки. Вона зустрічається рідше, ніж агравація. Як правило, до симуляції вдаються дуже примітивні особи, в яких її можна виявити досить легко. Великий ризик для симулянта є ті обставини, що він прагне до певної вигоди, при чому мета рано чи пізно стає зрозумілою. Якщо пацієнт досягає своєї мети, наприклад, отримує пенсію, то цю обставину неможна надовго приховати перед оточуючими і перегляд справи покладе симуляції кінець. Не потрібно спішити з висновком про наявність симуляції до тих пір, поки лікар остаточно не переконається в правоті своїх підозр. В медичному висновку більш доцільно слово «симуляція» замінити формулюванням «свідома продукція симптомів» чи «спроба свідомого зображення хвороби».

Якщо ми зробили цей обґрунтований висновок, то без зволікання прагнемо направити симулянта на правильний шлях і дати йому можливість мирного відступу, наприклад, шляхом нетривалого лікування, в процесі якого підкреслюємо важливість його співпраці і бажання позбавитися від хвороби. Цей спосіб для симулянта буває легким, чим відкрите припинення симуляції.

Лише у тих випадках, де такий непрямий метод не дає успіху, ми цілком відкрито розмовляємо з симулянтом, спочатку без свідків, і наполегливо пояснюємо йому всі суспільні невигоди, які принесли б йому лікарське свідоцтво про симуляцію, і позитивні сторони при припиненні симулювання. В більшості випадків один з цих методів виявляється успішним.

ІІІ. Дисиміляція– це приховування хвороби та її ознак. Часто зустрічається в психіатрії при психозах. В інших спеціальностях вона зустрічається,головним чином, при таких захворюваннях, результатом яких є деякі об’єктивні чи суб’єктивні невигоди для хворого. Наприклад, при туберкульозі – це тривале перебування в санаторії, при сифілісі – повідомлення про захворювання, в хірургії –можливість операції. Чим в більшій мірі вдається позбавити хворого від страху перед обстеженням, лікуванням і наслідками хвороби, тим успішніше вдається попередити дисиміляцію.

Поняття про ВКХ.

Внутрішня картина хвороби (ВКХ) – це суб'єктивне відношення хворого до свого захворювання, що складається з хворобливих відчуттів і зовнішніх проявів хвороби, оцінки механізмів їхнього виникнення, важкості і значення для майбутнього, а також типи реагування на хворобу.

Поняття «внутрішня картина хвороби» увів відомий російський терапевт Роман Альбертович Лурія (1874 – 1944) у 1930 році, що відштовхувався від робіт А. Гольдшейдера про «аутопластичну картину хвороби». Ці автори намагалися, з одного боку, підкреслити суб'єктивізм сприйняття людиною своєї хвороби її небезпеки і наслідків, а з іншого боку – звернути увагу на вплив, який здійснює психологічне відношення до хвороби на її перебіг. Р.А. Лурія закликав до обережності як в оцінці скарг хворих, так і в обговоренні з пацієнтом його захворювання, оскільки неточне, забарвлене суб'єктивними емоціями сприйняття слів лікаря може погіршити стан пацієнта і навіть стати причиною психічних розладів.

Типи хворих

Усі хворі в певній мірі бояться своєї хвороби, її можливих наслідків – інвалідності, смерті. Вони по-різному реагують на госпіталізацію у лікарню, перебування в ній, лікування, режим, вимушену бездіяльність обмеження особистої свободи і спілкування з іншими хворими. Медичному працівникові дуже важливо знати психологію хворих.

Виділяють такі основні типи хворих:

Підозріливі (тривожно-підозріливі). Вони –“теоретики” (мислительний тип, за Павловим) і прагнуть довідатись все про свою хворобу від сусідів по палаті, медичного персоналу, знайомих, із медичних книг. Але набуті ними напівзнання не сприяють заспокоєнню (їх напівзнання нерідко є більш шкідливим, ніж незнання). Незважаючи на скептичну настроєність, такі хворі легко піддаються навіюванню в межах кола неприємних думок, що стосуються їхньої хвороби. Вони не можуть позбутися своїх нав’язливих страхів і вигаданих хвороб, хоч і розуміють їх необгрунтованість, а часом і безглуздість. У таких хворих часто бувають уявні гастрит, виразка шлунку, холецистит, захворювання серця.

Боягузливі – близький різновид підозріливих. Здебільшого це люди, які погано знають медицину. Їх діагнози обмежуються словами “печінка”, “серце”, “голова”, іноді з уточненням – “рак”, “Інфаркт”, “гіпертонія”. Але йти до лікаря вони уникають із побоювання, що вигаданий діагноз може підтвердитись.

Мнимі (істеричні) хворі відрізняються від боягузливих тим, що вони охоче йдуть до лікарів, піддаються різним, часто неприємним, діагностичним маніпуляціям, наприклад, рентгенівському дослідженню шлунка, взяттю шлункового соку, дуоденальному зондуванню, іригоскопії та ін., акуратно роблять усі призначувані аналізи. Незважаючи на негативні результати всіх досліджень і запевнення лікарів, що підозрюваної хвороби немає, ці хворі іноді роками відвідують кабінети поліклінік.

Ліниві хворі. Це справжні хворі, здебільшого хронічні. Оскільки хвороба не тяжка, вони не вважають її серйозною. Призначені ліки приймають від випадку до випадку, “коли пригадують” або після багаторазових нагадувань. Вони часто не дотримуються рекомендованого режиму ( наприклад, не роблять фізичної зарядки, лікувальної гімнастики, щоденних прогулянок), не дотримуються призначеної дієти, не відмовляються від куріння, вживання алкогольних напоїв і т.п. Словом, не виконують усього того, що потребує хоча б найменших зусиль волі або пов’язано з відмовою від звичок.

Заглиблені в хворобу (іпохондричні). Хворий підкорився своїй хворобі, звикся з нею, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі приписи і рекомендації лікарів. День хворого розписаний по годинах. На спеціальному аркуші розмічено час приймання ліків, відвідання поліклініки для приймання фізіотерапевтичних процедур, дні прийому в лікаря. Хворий весь час, систематично, кілька разів на день вимірює температуру, лічить пульс, дуже цікавиться результатами багаторазово повторюваних аналізів. Якщо в нього гіпертонічна хвороба, то він з усякого приводу добивається повторного вимірювання тиску; якщо “сердечник”, то домагається повторення ЕКГ і т.д. Уважно стежить за новинками в галузі медицини, виписує журнал “Здоровье”, має вдома фармакологічні та інші медичні довідники. Він завжди стежить за новими препаратами і, відвідуючи лікаря, з’ясовує, чи можна йому приймати їх.

Хвороба стала змістом і метою життя хворого. Видужання може позбавити його інтересу до життя.

 

Вередливі, метушливі хворі. Дратівливість властива багатьом хворим як внаслідок їхньої хвороби, вимушеного перебування в лікарняній палаті і багатьох інших обставин. Але серед різних хворих виділяється категорія метушливих, нетерплячих. Здебільшого це молоді люди, зв’язані з фізичною працею або з машинами та іншою технікою. Вони вважають, що людський організм також своєрідна машина. Вони чекають від медицини і вимагають від її представників швидкого “ремонту”. Їм ніколи чекати, поки зламана кістка зростається. Їм здається, що уламки можна склеїти або зварити, як зварюють металеві конструкції. Ці хворі завжди в претензії до лікарів і конфліктують з ними. Вони порушують встановлений для них режим. Це в них ламаються гіпсові пов’язки, розв’язуються бинти і трапляються різні “аварії”. Вони твердять, що медична сестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. Своєю метушливістю і нетерпінням вони часто самі затримують своє видужання і виписання з лікарні.

Аграванти і симулянти. Агравацією називається свідоме перебільшення симптомів хвороби. Симуляція – це пред’явлення вигаданої, удаваної хвороби. І те й друге трапляється не так рідко.

До агравації схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, здригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Практично межу між агравацією і симуляцією не завжди легко провести.

У більшості випадків за допомогою агравації і симуляції хворі хочуть здобути якісь вигоди або переваги: отримати або продовжити лікарняний листок, пенсію або компенсацію за виробничу травму, додаткову житлову площу відповідно до характеру захворювання, придбати путівку на курорт тощо.

Справжні симулянти завжди набридливі і нерідко нахабно настирливі. Вони не зупиняються ні перед будь-якими засобами для досягнення своєї мети.

Дисимулянти. Дисимуляція – це приховування своєї хвороби або фізичної вади. Найчастіше дисимулюють особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів, а також душевно хворі. Так, нерідко дисимулюють депресивний стан хворі на маніакально-депресивний психоз, домагаючись передчасної виписки з лікарні(іноді з метою самогубства).

Адекватні хворі. Їх поведінка відповідає гармонійному типу реагування на хворобу.

Ясна річ, названі типи не охоплюють усієї різноманітності хворих, з якими доводиться мати справу медичним працівникам. Вони тільки ілюструють, як важливо медичному працівникові знати кожного із своїх хворих.

 

 

Класифікація ятрогеній

На сьогодні немає єдиного загальноприйнятого варіанту класифікації ятрогеній, Тому в галузі охорони здоров'я використовують декілька варіантів класифікацій ятрогеній:

o за етіологією захворювання;

o за Міжнародним класифікатором хвороб;

o за Калитяєвським;

o за Риковим.

Класифікація за етіологією захворювання. У класифікації розрізняються ятрогенні патології, виходячи з етіології захворювання, значення для протікання хвороби і танатогенезу. За цією схемою розрізняють такі класи ятрогеній:

I. Ятрогенії, що пов'язані з профілактичними заходами.

II. Ятрогенії, що пов'язані з діагностикою захворювань.

III. Ятрогенії, пов'язані з використанням фармакологічних препаратів.

IV. Ятрогенії, спричинені променевою діагностикою або лікуванням.

V. Ятрогенії, що пов'язані з використанням медичних інструментів та матеріалів (введення в серцево-судинну систему алопластичних матеріалів, катетеризація судин, використання водіїв ритму серця та ін.).

VI. Ускладнення які виникають під час переливання крові.

VII. Смерть внаслідок наркозу.

VIII. Ятрогенії, які виникають внаслідок хірургічних втручань.

IX. Ятрогенії деонтологічного характеру.

Класифікація за Міжнародним класифікатором хвороб. Класифікацію ятрогеній розроблену на положеннях Міжнародного класифікатора хвороб, широко застосовують у ряді країн. Розрізняють такі класи ятрогенних захворювань:

1. Ятрогенії, що виникають при хірургічних захворюваннях та оперативних втручаннях, з уточненням захворювання та характеру оперативного втручання.

2. Ятрогенії, спричинені медикаментозним лікуванням.

3. Ятрогенії, спричинені профілактичними заходами.

4. Ятрогенії діагностичних заходів.

5. Смерть від наркозу, в тому числі і при премедикації.

Класифікація за Калитяєвським. Особливістю цієї класифікації є те, що кожен клас ятрогенних патології поділено на підкласи.

I. Ятрогенії, пов'язані з лікуванням.

1.1. Медикаментозні ятрогенії.

Г1.1.Ятрогенії', зумовлені побічною дією медикаментів або їх індивідуальною переносністю.

Г1.2. Ятрогенії, зумовлені неадекватним або помилковим використанням фармакологічних препаратів.

1.2. Хірургічні ятрогенії.

Г2.1. Ятрогенії, які зумовлені ризиком та важкістю оперативного втручання або анестезії.

І.2.2. Ятрогенії, зумовлені помилками в техніці операції або анестезії, неправильно вибраній тактиці або методу хірургічного втручання.

1.3. Фізичні методи лікування.

I. 3.1. Побічна дія променевого та інших видів фізичних методів лікування та їх індивідуальною переносністю.

І.3.2. Ятрогенії, спричинені неадекватним та помилковим застосуванням променевого та інших фізичних методів лікування, неполадками апаратури.

1.4. Інші ятрогенні захворювання, пов'язані з лікуванням.

II. Ятрогенії пов'язані з діагностикою захворювань.

11.1. Захворювання, зумовлені ризиком використанням самого діагностичного методу або діагностичних засобів, що використовуються.

11.2. Захворювання, зумовлені помилками при проведенні діагностичних маніпуляцій, неполадками в апаратурі. Надлишкове діагностичне обстеження.

III. Ятрогенії, пов'язані з проведенням профілактичних заходів (щеплень).

111.1. Ятрогенії, зумовлені ризиком побічної дії препарату або самого методу.

111.2. Захворювання, пов'язані з помилками під час проведення профілактичних заходів.

IV. Інформаційні ятрогенії.

V.! Захворювання, спричинені діями медичного працівника на психічний стан пацієнта.

^.2. Самолікування (використання фармакологічних препаратів, які не були призначені лікарем).

V. Ятрогенні псевдохвороби.

V.!. Захворювання, які були зареєстровані медичною статистикою, проте не викликали небажаних наслідків у пацієнтів.

V.2. Ятрогенії, які були наслідком помилкового діагнозу, що спричинило шкідливі наслідки для здоров'я пацієнта.

VI. Інші ятрогенії.

Слово несе в собі смислову та емоційно значущу інформацію, в тому числі інформацію підтекстову (тобто таку, яка лише мається на увазі, але прямо не висловлюється). Слова лікаря можуть вплинути не тільки на психо-емоційну сферу, але й на серцево-судинну систему хворого або викликати глибокі зміни в діяльності ендокринної системи.

Поняття, похідні від поняття «ятрогенія»

Існує ряд понять, які є похідними від поняття «ятрогенія». Це такі поняття, як «ятропатія», «соророгенія», «егогенія», «егротогенія», «ятрофармакопатія», «ятрофізіопатія» та ін.

· Ятропатія – це вплив на хворого неправильних дій лікаря.

· Соророгенія(від лат. soror - сестра) – негативний вплив на хворого слів чи дій медсестри (чи інших медичних працівників: санітарки, працівника реєстратури та ін.).

· Егогенія– негативний самовплив хворого, пов’язаний із установками, з якими він іде на прийом до лікаря, а також із переживанням страху перед обстеженням чи лікуванням.

· Егротогенія(від aegrotus - хворий) – це погіршення стану хворого внаслідок небажаних впливів інших хворих. При цьому у хворого породжуються сумніви у правильності лікування, повідомляється помилкова інформація про прогноз подібного захворювання і т.д.

· Ятрофармакопатія – ятрогенія внаслідок невдалого підбору фармацев­тичних препаратів або помилок медсестри при роздачі ліків в стаціонарі.

· Ятрофізіопатія – ятрогенія при неправильному призначенні фізіотерапевтичних процедур.

Жіноча консультація

Акушерка жіночої консультації працює з вагітною жінкою з ранніх термінів вагітності до пологів, а також у післяполого­вому періоді. Іноді жінка хоче перервати вагітність, звертаєть­ся за направленням на штучний аборт. У такому випадку лікар разом з акушеркою повинні вжити усіх засобів, щоб перекона­ти жінку у необхідності зберегти вагітність, пояснити згубний вплив аборту на організм та репродуктивну функцію. Якщо жінка вирішила виношувати вагітність, її слід поставити на облік та пояснити важливість регулярного відвідування кон­сультації, вчасного обстеження.

Часто жінок турбує страх перед можливими ускладнення­ми вагітності та пологів. Використовуючи величезну психоте­рапевтичну силу слова, медичні працівники повинні керувати емоційним станом вагітної, усуваючи нервове напруження та негативні емоції.

Особливо відповідальним є проведення психопрофілактич­ної підготовки вагітних до пологів. Завдання такої підготовки — зняти психічну напругу і страх перед пологами, сформувати у корі головного мозку позитивну домінанту пологів, переко­нати жінку у сприятливому закінченні пологів для матері і малюка. Такі заняття мають бути не просто інформацією про перебіг пологів та поведінку роділлі під час першого, другого та третього періодів, але й нести лікувальне психотерапевтич­не навантаження, тому медичний працівник, котрий проводить ці заняття, повинен не лише бездоганно володіти матеріалом, але й бути доброзичливою, чуйною людиною.

Акушерський стаціонар

Організація роботи акушерського стаціонару з роділлями, вагітними та їхніми родичами багато в чому залежить від пер­соналу, що працює в приймальному відділенні. Акушерка, що працює у цьому відділенні, повинна бути досвідченою, оскіль­ки перед нею стоять важливі фахові завдання, які вона має ви­рішувати інколи за лічені хвилини. Іншим важливим завдан­ням є привітне, уважне ставлення до роділлі. З першої хвилини

перебування в пологовому стаціонарі жінка повинна відчува­ти, що вона знаходиться під постійним контролем, тому най­менші відхилення від фізіологічного перебігу пологів будуть негайно виявлені і усунені. Усвідомлення цього знімає зайву емоційну напругу.

Під час пологів роділля повинна бути оточена постійною увагою лікаря та акушерки. Персоналу пологового будинку слід стежити за кожним своїм словом, бо інколи обговорення ре­зультатів обстеження в присутності роділлі може бути сприй­нято жінкою, яка не знає акушерської термінології, неадек­ватно, може викликати страх та негативні емоції. За жодних умов роділля не повинна втрачати контролю над собою, бо це ускладнює роботу персоналу і може спричинити ускладнення під час пологів, якщо жінка не виконує розпоряджень акушер­ки, неправильно тужиться та ін.

У післяпологовому періоді акушерка повинна забезпечити психологічний комфорт матерям і немовлятам, допомагати породіллям у вигодовуванні малят та зціджуванні молока, пам'ятаючи, що процес лактогенезу регулюється корою голов­ного мозку і негативні емоції, сльози можуть загальмувати ви­роблення молока.

Матерів, які втратили дітей у пологах, слід помістити в ок­рему палату, щоб не посилювати їхніх важких переживань виг­лядом породіль, що годують немовлят.

Лекція№9

Тема: Значення і завдання загальної та медичної психології. Розвиток психіки. Свідомість.

План:

1. Загальна психологія та її розділи.

2. Значення медичної психології для медичного працівника.

3. Завдання медичної психології і основних методів психологічного дослідження.

4. Психічна діяльність та єдність процесу розвитку психіки.

5.Характеристика функціональних структур (блоків) мозку та їх значення в психічній діяльності людини.

6. Свідомість як вищий рівень психічної діяльності, її структура, види свідомості.

7.Розлад свідомості. Поведінка медичного працівника по відношенню до пацієнтів із розладом свідомості.

Вступ

На сучасному етапі розвитку людства коли бурхливий розвиток науки і техніки вичерпує природні можливості все частіше на авансцену виступає так званий “людський фактор”, значна роль у якому належить психології. Спеціальність психолога стає все більш престижною, а кожна цивілізована людина повинна знати основи психології.

Загальна психологія вивчає структуру психічної діяльності людини і основні закономірності протікання психічних процесів (відчуття і сприймання, пам’яті, уваги, мислення та інтелекту, емоцій та вольові діяльності, свідомості, самосвідомості, підсвідомих та несвідомих процесів). Однією з основних задач загальної психології є вивчення особистості , її структури та основних проявів. Загальна психологія усі психічні процеси розглядає через призму особистості.

Обов’язковою умовою сучасних знань про людину є постулат про єдність тіла і психіки. Сучасна психологія обов’язково враховує вплив стану тіла на психіку і вплив психіки на соматичний стан.