Інститут ліцензування є одним із провідних у системі регулю­вання господарської діяльності, що набув важливого значення з набуттям статусу ринкової економікою України. Проведення економічної реформи в Україні об’єктивно вимагає посилення правового регулювання господарської діяльності, у тому числі ефективного правового регулювання ліцензування. Система ліцензу­вання в Україні – у процесі становлення. Закладено її нормативну базу, триває формування системи органів, які здійснюють ліцен­зування. Однак цей процес йде досить складно і суперечливо, з невиправданими витратами і збоями, що відображає проблеми і труднощі української економіки.

Ліцензування господарської діяльності регулюється ГК України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (надалі – Закон про ліцензування), Постановою КМУ «Про затвердження переліку органів ліцензування»[166] та Постановою КМУ «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності»[167].

Ліцензія є важливим засобом управлінського впливу, «окремі права й обов’язки з’являються у громадян лише у зв’язку з наявністю ненормативного акта, яким є акт – дозвіл». Необхідність істотного розширення інституту ліцензування багатьох видів діяльності в Україні (порівняно з радянським періодом) обумовлена змінами в характері впливу держави на суспільні відносини, що складаються у сфері економіки[168].

Ліцензування можна розглядати і як правовий інститут, тобто сукупність правових норм, що регулюють такі групи відносин: відносини, що виникають стосовно створення системи органів, які мають право видавати ліцензії на провадження окремих видів господарської діяльності; відносини щодо організації діяльності органів, які здійснюють ліцензування; відносини, що виникають між органами виконавчої влади й особою, яка бажає одержати, одержала чи втратила ліцензію на проведення того чи іншого виду госпо­дарської діяльності[169]. Інститут ліцензування є комплексним, оскільки містить норми адміністративного і цивільного права, де наявність ліцензії є підставою для виникнення правоздатності і майнових відносин при здійсненні окремих видів діяльності[170].

Поняття ліцензування не є однозначним, у зв’язку з цим можна виділити такі його особливості.

1. Ліцензійна діяльність належить до системи державно-вико­навчих відносин, змістом яких є організація діяльності громадян і юридичних осіб у тих сферах діяльності, де потрібне неухильне виконання параметрів і визначеної правової поведінки.

2. Ліцензійна діяльність має свої принципи організації управ­лінського впливу, до яких належать:

– обмеження державного втручання в діяльність соціальних інститутів;

– демонополізація професійної діяльності;

– зацікавленість громадян у виконанні адміністративних умов ліцензійної діяльності;

– координація держави і громадян при реалізації програм управління;

– спеціалізація управлінського впливу;

– професійна компетентність;

– дотримання законних прав і свобод громадян.

Ліцензування виступає формою контролю за набуттям спеці­ального правового статусу, фактичним виконанням обов’язкових ліцензійних умов, припиненням діяльності як суб’єкта ліцензійних правовідносин, а також формою контролю за правомірністю вико­ристання обмежених ресурсів.

4. Ліцензування – це особливий адміністративно-правовий режим, «порядок регулювання, який виражений у комплексі пра­вових засобів, що характеризують особливий зв’язок взаємодіючих між собою дозволів, заборон, позитивних зобов’язань, які ство­рюють особливу спрямованість правового регулювання», що у даному випадку пов’язано з одержанням суб’єктом спеціального правового статусу, у структурі якого переважають обов’язки, визна­чені органами виконавчої влади, які добровільно виконуються суб’єктом ліцензування.

5. Норми, що регулюють систему ліцензування, охоплюють однорідні, тісно пов’язані відносини в межах однієї галузі, тобто складають самостійний адміністративно-правовий інститут.

6. Імперативні розпорядження і заборони для ліцензійних видів діяльності, встановлені не в приватному порядку і не «заради здійснення інтересів особи, якій адресована правова норма, а заради чужого інтересу», тобто в публічних цілях.

7. За порушення ліцензійних умов ліцензіат несе особливу адміністративну відповідальність, аж до анулювання ліцензії.

8. Названі змістовні ознаки діалектично поєднані з їх юридич­ною формою, і ліцензія з юридичного боку являє собою юридичний документ органу державного управління, що підтверджує право на здійснення визначених видів діяльності з дотриманням законо­давства України і ліцензійних умов, що не суперечать чинному законодавству[171].

Таким чином, ліцензування є формою виконавчої діяльності, вираженою у санкціонуванні, офіційному визнанні за визначеними суб’єктами прав на заняття окремими видами діяльності, коли потрібен високий професіоналізм і кваліфікація, а також здійснення контролю за фактично здійснюваними діями. Ліцензійна діяльність є основним і необхідним засобом управлінського впливу, за допомо­гою якого громадяни нашої держави отримують змогу розширювати свою діяльність за наявності відповідних нормативних актів.

На законодавчому рівні у ст. 1 Закону про ліцензування основ­ні поняття визначені так: ліцензування – видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензій­них справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування; ліцензія – документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Відповідно до ст. 4 Закону про ліцензування реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює КМ України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені КМ України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Відповідно до ст. 5 Закону про ліцензування спеціально упов­новажений орган з питань ліцензування виконує такі функції: розробляє основні напрями розвитку ліцензування; розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування; погод­жує проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, що розробляються та приймаються органами виконавчої влади; узагаль­нює практику застосування нормативно-правових актів з питань ліцензування; здійснює нагляд за додержанням органами ліцензу­вання законодавства у сфері ліцензування та дає роз’яснення щодо його застосування; здійснює методичне керівництво, інформаційне забезпечення діяльності органів ліцензування; визначає форми документів у сфері ліцензування та правила їх оформлення; по­годжує за поданням органу ліцензування ліцензійні умови провад­ження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням, крім випадків, передбачених цим Законом; формує експертно-апеляційну раду; організовує підготовку, пере­підготовку та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування; веде Єдиний ліцензійний реєстр; організовує замов­лення, постачання, облік і звітність витрачання бланків ліцензій; видає розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Кожен ліцензіат (суб’єкт господарювання, який одержав ліцен­зію на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню), який виконує діяльність, що підлягає ліцензуванню у встановленому чинним законодавством порядку, повинен виконувати так звані ліцензійні умови, які відповідно до ст. 8 Закону про ліцензування є нормативно-правовим актом, поло­ження якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, техноло­гічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

У ліцензійні умови щодо видів господарської діяльності, для провадження яких необхідні спеціальні знання, включаються кваліфікаційні вимоги до працівників суб’єктів господарювання – юридичних осіб та/або до фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. У разі, якщо для провадження певних видів господар­ської діяльності, що підлягають ліцензуванню, необхідні особливі вимоги до будівель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів, такі вимоги включаються до ліцензійних умов. Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування та органу ліцензування.

Ліцензійні умови та зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню у порядку, встановленому законодавством, і наби­рають чинності через 10 днів з дати державної реєстрації норма­тивно-правового акта, якщо в ньому не передбачений пізніший строк набрання чинності.