Гру́па кро́ві — це класифікація крові за наявністю або відсутністю певних успадковуваних антигенів на поверхні еритроцитів. Такими антигенами можуть бути білки, вуглеводи, глікопротеїни або гліколіпіди, в залежності від системи груп крові. У людини відомо близько тридцяти систем груп крові[1], серед яких найважливішими є система AB0 та система Rh. У разі переливання крові тільки несумісність за цими двома системами може становити серйозну загрозу для здоров'я. Несумісність за іншими системами, такими як MNS, Duffy, Kell, Lewis, має наслідком дуже слабку реакцію щодо переливання крові, або ж вона взагалі відсутня. Інші системи груп крові більш важливі в хірургії для трансплантації[2]

За системою AB0 є два основні білки еритроцитів (гемаглютиногени), позначаються літерами А і В (латинський алфавіт), та два додаткові білки плазми (гемаглютиніни)- Альфа та Бета (грецький алфавіт). Відсутність гемаглютиногенів позначають цифрою «0». За їхньою наявністю чи відсутністю визначають чотири групи крові:

Ре́зус-фа́ктор — це глікопротеїн, який лежить на поверхні еритроцитів, червоних кров'яних тілець.

Після відкриття груп крові за системою AB0 (1905-1907) ефективність при переливанні крові у людей зросла, однак смертність реципієнтів залишалась достатньо високою. Внаслідок інтенсивного пошуку, був виявлений білок, який вступав в реакцію і викликав аглютинацію еритроцитів при переливанні одногрупної крові. Вперше цей білок виявили у макаки резус — внаслідок чого даний білок отримав назву «резус».

Близько 85 % людей мають цей резус-фактор і, відповідно, є резус-позитивними. Інші ж 15 %, які його не мають, є резус-негативними.

Індивідуально, в залежності від людини, на поверхні червоних кров'яних тілець може бути чи не бути «резус-фактор». Цей термін відноситься тільки до більш імуногенного антигену D резус-фактора системи групи крові або до негативного резус-фактору системи групи крові. Як правило, статус позначають суфіксом Rh+ для позитивного резус-фактора (який має антиген D) або негативний резус-фактор (Rh-, що не має антигену D) після позначення групи крові по системі AB0. Тим не менше, інші антигени цієї системи групи крові також є клінічно значимими. Фактор відіграє роль важливого компонента при переливанні крові та вагітності: може виникати несправжній гемотрансфузійний шок (в наслідок переливання несумісної крові за резус-фактором), резус-конфлікт між кров'ю матері та плода.

48.

Гіпофіз

Гіпо́фіз (лат. hypophysis, синонім — нижній придаток мозку) — залоза внутрішньої секреції, масою всього 0.5-0.6 г, розміщена в головному мозку в гіпофізарній ямці турецького сідла клиновидної кістки черепа. Гіпофіз відноситься до центральних органів ендокринної системи і до проміжного мозку.

Гіпофіз складається з трьох частин:

Передньої долі (аденогіпофіз), що здатна посилювати чи послаблювати синтез гормонів, які діють на інші залози, та виробляє сім власних гормонів (соматотропний гормон, тиреотропний гормон, фолікулостимулюючий гормон, лютеотропний гормон, лютеїнізуючий гормон, лактогенний гормон і адренокортикотропний гормон);

Задньої долі (нейрогіпофіз), де накопичуються два гормони, що синтезуються гіпоталамусом окситоцин і вазопресин;

Середньої долі, яка виробляє меланофорний гормон, що сприяє синтезу меланіну.

50. Щитоподібна залоза (лат. glandula thyroidea) — непарний орган ендокринної системи, що складається з двох долей, перешийка та рудиментарної пірамідальної долі. Розташований на передній поверхні шиї, попереду трахеї, і є периферійним гіпофіз-залежним органом ендокринної системи, який регулює основний обмін і забезпечує кальцієвий гомеостаз крові.

Щитоподібна залоза має капсулу — фіброзну оболонку, яка формує внутрішній та зовнішній листки, між якими знаходиться жирова клітковина, в якій проходять позаорганні судини, вени, та гілочки зворотних нервів. Зовнішній шар спереду сформований претрахеальною пластинкою фасції шиї (лат. lamina pretrachealis fasciae cervicalis), яка переходить в каротидну пластинку ззаду та латерально. Спереду щитоподібну залозу покривають грудинно-щитоподібний (лат. Sternothyroid) та під'язиково-щитоподібний м'язи (лат. Sternohyoid) (див. мал. ліворуч), латерально — грудинно-ключично-сосцеподібний м'яз (лат. m.sternocleidomastoideus). На задній поверхні, щитоподібна залоза фіксована до перстнеподібного хряща, кілець трахеї та до нижнього констриктора глотки підвішуючою зв'язкою.[1][2] Завдяки сполученню з гортанню щитоподібна залоза піднімається і опускається при ковтанні, зміщується в бік при повороті голови. Іннервується залоза симпатичними, парасимпатичними і соматичними нервовими гілками. У залозі чимало інтерорецепторів.

Українська назва щитоподібної залози є калькою її латинської назви — «glandula thyroidea», яка буквально значить «залоза у формі щита-туреоса». Прищитоподібні залози - невеликі тільця, овальної форми. Всього їх є 4 (парні органи): 2 верхні (glandula parathyroidea superior) і 2 нижні (glandula parathyroidea inferior). Вони розташовані на задній поверхні бічних часток щитоподібної залози назовні від капсули, в ділянці гілок нижніх щитоподібних артерій. Гормон прищитоподібних залоз - паратгормон.Регулює кільсть кальцію та фосфору в організмі. Залози є паранхімозними органами з власними волокнистими капсулами, від яких всередину відходять сполучнотканинні перегородки. Паренхіма прищитоподібних залоз продукує паратгормон, який регулює фосфокальцієвий обмін в організмі людини. Розвиваються прищитоподібні залози з епітелію ІІІ - IV забрових дуг. Ці залози (glandulae parathyroideae) розміщені на задній поверхні щитоподібної залози (facies posterior glandulae thyroideae). Можуть бути додаткові прищитоподібні залози (glandulae parathyroideae accessoriae). Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea) виділяє паратгормон (parathormonum), який регулює фосфорно–кальцієвий обмін. Вона розвивається із епітелію третього та четвертого жаберних кишень. Верхні та нижні прищитоподібні залози в еволюції хордових з'явилися лише в нижчих наземних хребетних. У людини вони найчастіше мають вигляд чотирьох маленьких тілець (6 х 4 х 2 мм), розташованих біля кінців кожної частки щитоподібної залози. Прищитоподібні та щитоподібна залози вкриті спільною волокнистою капсулою. Основна функція прищитоподібних залоз полягає в регулюванні обміну кальцію. У ранньому ембріогенезі прищитоподібні залози розвиваються з епітелію третьої та четвертої правих і лівих глоткових кишень. Кровопостачання та іннервація спільні з щитоподібною залозою.

51. Паращитоподібна залоза

 Паращитоподібна залоза (лат. glandula parathyroidea) — периферійний орган ендокринної системи, що розташований на задній поверхні кожного з полюсів щитоподібної залози під спільною сполучнотканинною капсулою.

Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea). У людини є чотири (рідше – дві чи п’ять) прищитоподібні залози. Вони розміщені на задній поверхні щитоподібної залози, під спільною сполучнотканинною капсулою. Це органи овальної форми, розмірами 6x3x2 мм, масою 35-50 мг кожний.

Функціональне значення прищитоподібних залоз полягає в регуляції метаболізму кальцію. Вони виробляють білковий гормон паратирин, який стимулює резорбцію кістки остеокластами, підвищуючи рівень кальцію в крові, і знижує рівень фосфору в крові, гальмуючи його резорбцію в нирках, зменшує екскрецію кальцію нирками, посилює синтез 1α-2,5 - дигідроксихолекальціферола (метаболіту вітаміну D), який підвищує вміст кальцію в сироватці і його всмоктування в гастроінтестинальному тракті. Кальцитонін і паратирин - антагоністи, їх взаємодія забезпечує постійність рівня (гомеостаз) кальцію у крові. Механізм активації паратироцитів пов'язаний з наявністю на поверхні їх плазмолеми рецепторів, здатних безпосередньо сприймати вплив іонів кальцію.

Строма. Кожна з наявних в нормі чотирьох залоз покрита тонкою капсулою з щільної сполучної тканини, від якої відходять перегородки, що розділяють її на часточки. Тонкі прошарки сполучної тканини всередині часточок містять сітку фенестрованих капілярів, а також жирові клітини, число яких істотно зростає з віком (у літніх людей вони нерідко займають 60-70 % обсягу органу).

Паренхіма залози представлена епітеліальними тяжами (трабекулами) і скупченнями епітеліальних клітин (паратироцитів), розділеними тонкими прошарками пухкої сполучної тканини з численними капілярами; інколи зустрічаються дрібні фолікули з оксифільним вмістом. Трабекули побудовані із скупчень клітин-паратироцитів. Хоча між паратироцитами добре розвинені міжклітинні щілини, сусідні клітини пов'язані інтердигітаціями і десмосомами.

Паратироцити мають добре розвинуті гранулярну ендоплазматичну сітку, комплекс Гольджі, мітохондрії, у цитоплазмі нагромаджують секреторні гранули.

Залежно від функціонального стану паратироцитів цитоплазма їх може фарбуватися базофільно (так звані головні паратироцити) або ацидофільно/оксифільно (ацидофільні/оксифільні паратироцити).

52. ендокринна функція підшлункової залози

Підшлунко́ва за́лоза — це залоза внутрішньої та зовнішньої секреції, розташована позаду шлунка, складається з частини (головки), тіла і хвоста. Це залоза змішаної секреції, що виробляє як травний сік (екзокринна функція), так і гормони (ендокринна функція).[1][2]

Підшлункова залоза ( ПЗ ) — залозистий орган , який відноситься до травної системи . Цей орган умовно поділяють на три частини: головку , тіло і хвіст.

Залоза розташована позаду шлунка . Головка ПЗ — найширша частина органу , розташовується у вигині 12 палої кишки. Тіло і хвіст спрямовані вліво і вгору , в сторону селезінки.

Підшлункова залоза має складну альвеолярно-трубчасту структуру. Основна речовина ПЗ представлена у вигляді часточок , які мають вивідні протоки . Між часточками знаходяться скупчення клітин , які називають острівцями Лангерганса.

У відповідності з виконуваними функціями розрізняють екзокринну і ендокринну частини ПЗ. Кожна з цих частин продукує певні речовини , що беруть участь в тих чи інших процесах нашого організму. Часточки підшлункової залози виробляють панкреатичний сік і є екзокринною частиною залози. Острівці Лангерганса виконують ендокринну функцію і виробляють інсулін і глюкагон .