Тобто:

- право заробляти собі (гроші) на життя працею за своїм власним вибором, цей вимір включає право засновувати свою власну, незалежну форму працевлаштування, бізнесу;

- як і для всіх соціально-економічних прав, принцип відсутності дискримінації є важливим виміром права на працю. Він включає відсутність дискримінації під час вибору кандидатур на робоче місце, при винагороді праці та наданні можливостей просування, а також у відношенні до чужинців;

- політику працевлаштування. Право на працю інтерпретується європейськими державами, як зобов’язання держави здійснювати постійні зусилля для забезпечення повної зайнятості. Такі зусилля включають формування та запровадження політики сприяння зайнятості та сприяння програмам технічної та професійної освіти, спрямованої на полегшення працевлаштування;

- право на працю звичайно тлумачиться, як право не бути звільненим з роботи.

Декларація прав та фундаментальних свобод людини Європейського Парламенту (від 12.04.1989 р.) прямо проголошує це право.

Право на працю не означає права бути забезпеченим роботою. Ні ст. 6 МДЕСК, ні міжнародне прецидентне чи національне прецидентне право країн Західної Європи не були інтерпретовані як право людини на те, щоб її забезпечити роботою в державній чи приватній установі, або як абсолютне право не бути звільненим з роботи.

До міжнародних документів увійшли кілька стандартів відносно права на працю, у такому вигляді (ст. 6 та 7 МДЕСК) окреслюють право на працю, як його викладено вище. Так само Європейський соціальний статус містить різні виміри права па працю в ст. 2, 3, 4.

Також, як зазначено в конституції МОП, працю не слід вважати товаром народного вжитку чи предметом торгівлі. МОП прийняла кілька конвенцій, пов’язаних з правом на працю, таких як:

- Конвенція про політику працевлаштування від 1964 р. (122),

- Конвенція про дискримінацію від 1958 р. (111)

- Конвенція про розвиток людських ресурсів від 1975 р. (142).

Право на працю, як і інші соціально-економічні права, містить у собі аспекти, що можуть бути охарактеризовані як чіткі законні права, що можуть здійснюватися примусово, як от свобода вибору роботи та принцип відсутності дискримінації, у той час, як примусово виконати інші вимоги важче за законом, вони в основному є політичними цілями, оформленими як юридичні зобов’язання держав.

Щільно пов’язаними з правом на працю є права профспілок та заборона примусової праці. МОП захищає ці права конвенціями:

1) про свободу асоціації (МОП 087 та МОП 098),

2) про право на заборону примусової праці (МОП 029) та (МОП 105).

Першим міжнародним документом, до якого включено право на їжу, була Всесвітня (Загальна) декларація прав людини, стаття 25.

Це право викладене у статті 11 МДЕСК: ...право кожного на адекватний стандарт життя для себе та своєї сім’ї, включаючи адекватну їжу, одяг та житло та на пенсійне поліпшення умов життя.

На відміну від інших соціально-економічних прав, право на їжу не набуло спеціального обов’язкового міжнародного документу, незважаючи на значення, яке має для міжнародної громадськості свобода від голоду. Проте, можна згадати, що більш широкий контекст, у якому право на їжу є істотним елементом - свобода від злиднів – був визначений прямо чи опосередковано низкою міжнародних документів.

Розуміння вимірів права на їжу, стандартів про безпеку їжі та знищення голоду недоїдання, подає, зокрема, ВХП – Всесвітня харчова програма, а також документи таких інституцій як:

- ХСГО - Харчова та сільськогосподарська організація,

- МФСР - Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку,

- ЮНІСЕФ - дитячий фонд ООН,

- ВОЗ - Міжнародна організація охорони здоров’я,

- різного роду дослідження, що зараз проводяться.

У цьому зв’язку слід згадати звіт спеціального доповідача Підкомісії містера Ей-сборна Ейда про право на їжу від 7 липня 1987 року.

Містер Ейд описує, яким чином кожен здобуває їжу, яка достатньо збалансовано та безпечно задовольняє його потреби у харчуванні, є культурно прийнятою та такою не принижує гідність особи. Ці вимоги втілені у низці принципів та державних зобов’язань.

Вони відображені у ряді міжнародних документів.

У своєму звіті містер Ейд підкреслює, що запровадження права на їжу не обмежується державними зобов’язаннями, а міжнародна громадськість повинна підтримувати, коли необхідно, національні зусилля у спосіб:

- заохочення та сприяння національним зусиллям у цьому напрямку, надання технічної допомоги;

- надання допомоги, якщо зовнішні чинники блокують чи перешкоджають національній реалізації;

- регулювання, якщо певний уряд брутально порушує свої зобов’язання стосовно права на їжу.

Наступний стандарт - це освіта. У праві на освіту можна виділити 2 основних виміри:

1) соціальний

2) вимір свободи.

Соціальний вимір - потребує від держави надати усім своїм громадянам можливість отримання різних форм освіти та роботи їх доступними. Ця доступність має зростати шляхом введення в дію різних форм вільної освіти.

Вимір свободи означає особисту свободу осіб або їхніх батьків чи опікунів обирати освіту установи, що відповідають їх освітнім стандартам або релігійним переконанням.

Право на освіту увійшло до кількох міжнародних конвенцій:

- ст. 13 МДЕСК,

- ст. 28 та 29 Конвенції МОП про дискримінацію від 1958 р. (111),

- ст. 14 та 15 Сан-Сальвадорського протоколу (АКПЛ).

...містять детальні положення стосовно сприяння освіті.

Конвенція ЮНЕСКО проти дискримінації в освіті прагне не тільки заборонити дискримінацію, але також сприяти рівним можливостям та рівному ставленню в освіті до кожної людини.

Щодо індивідуального права на освіту, є порівняно більше законів, оскільки на відміну від інших соціально-економічних прав, право на освіту увійшло до ЕКПЛ і тому було предметом різних судових справ у органах Страсбурга. Ці процедури та різні інші випадки відмови у праві на освіту підтверджують популярність точки зору, що право на освіту може порушуватися.

Набуття чинності Статутом 00Н 24 жовтня 1945 року відзначено формальне визнання прав людини, як загального принципу.

Пізніше, в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню декларацію прав людини (ВДПЛ), за ВДПЛ були опрацьовані:

- Міжнародний договір з економічних, соціальних, та культурних прав (МДЕСК),

- додатковий протокол до Договору з громадських та політичних прав.

Ці документи прийняті в 1966 році та набули чинності в 1976 році.

Протягом 50-х та 60-х рр. багато країн вступило в 00Н.

Нові члени також підписувалися під принципами та стандартами, викладеними у ВДПЛ. Ці зобов’язання були підкріплені так званою Генеральною прокламацією, прийнятою Конвенцією ООН з прав людини 1968 р. У Прокламації, яку схвалили 85 держав, 60 з них не належали до Західної групи, зазначено: „Всесвітня декларація прав людини проголошує спільне порозуміння народів світу стосовно невід’ємних і недоторканих прав усіх членів людської сім’ї і є зобов’язанням членів міжнародної спільноти”.

ВДПЛ перераховує більше 30-ти свобод та прав. Вона характеризує захист цих прав, як загальний стандарт, якого слід зрештою досягти.

Деякі уряди та вчені доводять, що велика кількість прав людини у ВДПЛ надає Всесвітній декларації статус основного закону, відходити від якого не дозволено жодній державі і який скрізь вважається чинним. її універсальний характер підкреслюється тим, що вона була сформована та схвалена не тільки країнами Заходу, але й представниками таких країн, як Китай, Чилі та Ліван. Більш того, її прийняли без заперечень, не було голосів проти, лише 8 осіб утрималися.

Універсальність прав людини була і є предметом дебатів. Спеціалісти доводять, що не лише Тегеранська прокламація, але й зростаюча кількість класифікацій міжнародних конвенцій з прав людини вказують на висновок, що права людини справді мають універсальний характер.

МДЕСК був ратифікований 114 державами. Декілька інших конвенцій ООН та МОП ратифікували більше 100 країн. Наприклад, Конвенцію з прав людини, прийняту 1989 р., вже ратифікували 117 країн.

Наступна заява, зроблена на третьому комітеті 45-тої Генеральної Асамблеї 00Н 26 листопада 1990 р., ілюструє твердження Європейської співдружності про те, що права людини є універсальними за своєю природою.

Європейська співдружність та її держави-члени виявляють бажання і надалі зміцнювати всезагальність прав людини, створювати умови, необхідні для забезпечення свободи та благоустрою всіх громадян світу.

Права людини кореняться у найбільших релігіях світу. Нещодавнє дослідження релігій з точки зору зв’язку із правами людини стверджує, що ВДПЛ підносить цінності, які посідають визначне місце у літературі головних релігій світу - Ісламу, Буддизму, Індуїзму, Християнства.

Наступним міжнародно-правовим стандартом у сфері соціального забезпечення є принципи відсутності дискримінації.

В міжнародних документах принципу відсутності дискримінації приділяється більше уваги, ніж рівності перед законом.

Так, у Статуті 00Н принцип відсутності дискримінації згадується три рази (ст. 1, §3, ст. 55 та ст. 76). Пряме посилання на рівні права чоловіків і жінок можна знайти тільки в Преамбулі. Однак, рівність перед законом мається на увазі кожен раз, коли робиться посилання на захист прав людини.

ВДПЛ у тих самих висловах нагадує у своїй Преамбулі про „рівність прав чоловіків та жінок”. Понад те, ст. 1 проголошує „Усі люди народжуються рівними та вільними у їх гідності та правах”.

Ст. 2 проголошує „Кожен має право на усі права та свободи викладені у цій Декларації, без обмежень будь-якого виду, таких, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політична чи інша точка зору, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інший статус”.

У статті 7 є посилання на принцип рівності; „Усі рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист перед законом. Усі мають право на рівний захист проти будь-якої дискримінації”.

Стаття 2 кожного з двох Договорів[5] 1966 р. містить правило відсутності дискримінації, яке багато в чому повторює статтю 2 ВДПЛ - встановлює зобов’язання для держав-учасниць „забезпечити рівні права чоловіків та жінок у користуванні усіма громадськими та політичними правами (ст. 3 МДГПП) чи усіма економічними та культурними і соціальними правами (ст. 3 МДЕСК) даного Договору.

Особливу увагу слід звернути на ст. 26 Договору з громадських та політичних прав: „Усі особи рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист законом. У цьому зв’язок, що закон заборонятиме будь-яку дискримінацію та гарантуватиме усім особам рівний та ефективний захист від дискримінації на таких підставах, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політична та інша точка зору, національне чи соціальне положення, майновий стан. народження чи інший статус”. Ця стаття ясно засвідчує зв’язок між нормою відсутності дискримінації та принципами рівності перед законом та рівного захисту законом. Два останні принципи також є стандартами.

Практичне запровадження стандарту відсутності дискримінації: для деяких таких категорій були створені спеціальні документи, тобто для раси, статі, релігії, працевлаштування та освіти.

Конвенція про знищення усіх форм расової дискримінації[6] (КЗРД) прийнята ГА 00Н у 1965 р. набула чинності у 1969 р.