Права людини (класичні) були визнані набагато раніше за соціальні права, саме останні першими знайшли відбиття в міжнародних правових нормах. Так, наприклад, ще у Французькій Декларації 1793 року згадуються економічні та соціальні права.

Автори того періоду (Тюрго - право на роботу, Джон Адамс та Бабеф - право на освіту та Пейн - право на пенсію за старістю) також наводили аргументи на користь того, що стало під назвою соціально-економічні права.

Потреба в міжнародно-правових стандартах у сфері соціального забезпечення вперше далася взнаки наприкінці 19 ст., коли індустріальні країни почали приймати трудове законодавство, яке підняло вартість праці, що мало наслідком погіршення конкуруючої спроможності тих країн, які не мали трудового законодавства.

Економічна необхідність примусила їх радитися між собою, що причинило появу перших конвенцій, у яких держави давали зобов’язання іншим державам стосовно прав своїх власних громадян.

Бернська конвенція 1906 р. проти праці жінок в нічну зміну, мала розглядатися, як перша багаторічна конвенція, що мала за мету захист соціальних прав.

Багато інших конвенцій буде пізніше створено Міжнародною організацією Праці (МОП), що заснована в 1919 р.

Зростаючу увагу до соціальних прав у 19 ст. супроводжувала причетність до соціальних та економічних проблем, породжених промисловою революцією.

Ранні соціалісти були багато в чому зобов’язані Локу, після них з’явилися інші, які виступили проти лібералізму та доводили, що правами люди зможуть користуватися тільки у рівному суспільстві.

Також мав вплив папський Регит №10 від 1891 р., який наголошував на приватний та соціальний характер власності. Він вимагав достатньої платні для працюючих, широкого розподілу промислової власності та створення установ, які б здійснювали для окремих осіб та особливо для сімей основну функцію власності: гарантування соціальної безпеки та свободи. Понад те, він доводив, що держава має обов’язок організувати соціальний устрій шляхом законодавчого втручання та активної економічної політики - так щоби можна було реалізувати вимоги соціальної рівності та справедливого розподілу.

Конвенція свободи від злиднів президента США Рузвельта споріднена з цією ідеєю.

Хоча Всесвітня декларація прав людини[1] від 1948 року містила як громадські та політичні, так і соціальні, економічні та культурні права, дебати часів холодної війни знайшли відображення в розбіжності думок, щодо ролі держави в організації суспільства. Також відіграла свою роль дискусія про неможливість примусового надання соціально-економічних прав. Вона нарешті привела до розробки економічних, соціальних та культурних прав в окремому договорі. Ця подвоєність яка так ніколи і не була повністю обґрунтована – мала наслідки як для формування самих прав, так і для форми, яка набула вигляду нагляду.

Соціальні стандарти є багатогранними правами з кількома окремими вимірами стосовно зобов’язань держави захищати їх та сприяти їх розвиткові.

Розподіл прав на два основні договори не був відтворений таким самим чином в інших Конвенціях про права людини[2].

Міжамериканська Конвенція містить у так званому Сан-Сальвадорському протоколі 1988 року практично усі права, перераховані у МДЕСК[3], в КПЛ, а з іншого боку включено тільки положення про право на освіту. Інші соціально-економічні права увійшли до Європейського соціального статусу.

Слід зазначити, що за останні 40 років деяким правам приділялась окрема увага, особливо трудові права та права профспілок виграли від інтенсивного сприяння, наглядової роботи та досліджень МОП.

Але, тільки в останньому десятилітті було приділено більше уваги іншим соціально-економічним проблемам, наприклад, право на їжу.

Підкомісія комітету з прав людини ООН провела кілька досліджень соціально-економічних прав, включаючи дослідження містера Денайло Тюрка. Хоча те, що наприкінці ХІХ-го століття та на початку ХХ-го, були узгоджені міжнародні стандарти трудових, соціальних відносин, значна кількість їх увійшла до Статуту (інколи у літературних джерелах – “конституції”) Міжнародної організації праці (МОП), що є частиною Версальського договору (від 28.06.1919 р.) з того часу МОП ввела в дію понад 170 конвенцій, що окреслюють широке коло соціальних стандартів.

Деякі експерти дійшли висновку, що у такій формі ці положення не є юридичне обов’язковими зобов’язаннями, проте, комітет з економічних, соціальних і культурних прав ООН у своїх загальних коментарях дійшов висновку, що зобов’язання держав „робити кроки” означає безпосереднє зобов’язання. Понад те, цей КомітетООН вважає, що такі кроки мають бути виваженими, конкретними та якомога точніше спрямованими на виконання зобов’язань, зазначених у договорі. Деякі положення договору мають більш детальний характер. Експерти стверджують, що держави порушують права людини кожного разу, коли вони навмисне не додержуються міжнародних мінімальних стандартів, що знаходяться у межах їх можливостей.

На регіональному рівні були підписані кілька конвенцій про стандарти соціально-економічних прав.

Можна згадати такі з них:

- Європейський статус (1961), включаючи два протоколи (1988 і 1991),

- Європейський Кодекс соціальної безпеки (1964);

- Сан-Сальвадорський протокол до Американської конвенції (1988);

- Арабська конвенція стандартів праці;

- Арабська конвенція стандартів соціальної безпеки (1971).

У нагляді за виконанням економічних, соціальних та культурних прав у минулому наголос робився на процедурах звітування.

Як за МДЕСК, так і за конвенціями МОП, звітування є найважливішим діючим механізмом нагляду.

За Сан-Сальвадорським протоколом до АКПЛ[4] права профспілок та право на освіту (як у вимірі свободи, так і у соціальному вимірі) є такими, що піддаються юрисдикції. Проте цей Протокол ще не набув чинності.

За процедурами МОП поряд з механізмами звітування, є можливими процедури оскарження. До скарг вдаються часто. Для контролю права на освіту було встановлено кілька механізмів.

Фундаментальні зміни між Сходом та Заходом привели до відновлення інтересу до соціально-економічних прав і їх впровадження. Таким чином, надавалось усе більшого значення зв’язку між цими правами та глобальними соціально-економічними змінами, що відбуваються або є необхідними.

Вищезгаданий звіт містера Тюрка свідчить про існування таких ланок. Зв’язок між цими правами та правом на розвиток також був відзначений експертами. Донедавна уряд реагували на придушення соціально-економічних прав у тих випадках, коли уряди навмисне перешкоджали користуванню соціально-економічними правами, наприклад, і це не рідкість, шляхом утворення перепон при доставці їжі голодуючим, гуманітарної допомоги у зони катастроф тощо.

Право на працю є одним з основних, фундаментальних міжнародно-правових стандартів. Його реалізація важлива не тільки для надання заробітку людині, але також для її особистого розвитку та мирного розвитку суспільства, у якому вона живе. Як зазначає конституція МОП, для великого числа людей існують такі несправедливо важкі та нужденні умови праці, які спричиняють такий великий неспокій, що це загрожує миру та гармонії у світі.

Значення, якого надають праву на працю держави-члени Європейської Співдружності, найкраще ілюструє чинна Конституція Італії, прийнята 27.12.1947 р., у статті якої записано: „Італія є демократичною республікою, заснованою на праці”. Цю статтю доповнює ст. 4, яка визначає права на працю усіх громадян та зобов’язує державу сприяти умовам, які роблять це право ефективним.