Через що Сергій і Митько так легко повірили Василеві, що в озері живе якась страшна істота? Чи можна хлопчиків назвати легковажними?
Які бабусині якості Сергій і Митько найбільше цінували?
Розділ VI,
який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо.
Ну й Митько!
– Скажіть, які молодці, – дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. – Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?
– Авжеж, молодці, – бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. – Стільки читати – з глузду можна з’їхати.
– Слухай далі, – Митько перегорнув сторінку. – «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.
Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків – динозаврів.
У 1912 році ці розповіді потвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи».
– Я думаю! – жахнувся я.
– «Після першої світової війни, – оком не зморгнув Митько, – вчені вирішили таки до кінця розібратись у цій загадковій проблемі
«динозаврів». І нарешті в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.
Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя».
– От би й собі там побувати, – в захваті мовив я.
– «Гігантський варан, – не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, – був відомий ученим з палеонтологічних знахідок» (палеонтологія – це наука, що вивчає викопні організми), е-е, «знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому».
– Ти можеш заперечити, – вів далі Митько, – он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки як щур, звірятко – хохуля. Так оця сама хохуля – давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. І, нарешті, лохнесське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України. От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!
– Так ти хочеш сказати… – скочив я на ноги.
– Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись, тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?
Мені од усього цього аж дух перехопило.
– Митьку, – закричав я, – Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо?
– Приблизно…
– Ні, ти нічого не уявляєш. Це надзвичайно! Ти, Митько… Ну й Митько!
Ото життя пішло в нас!
Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.
Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був пращуром озерного жителя.
Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам’ять, хоча першої-ліпшої хвилини можна було в них заглянути. З ранку до ночі чута було його бубоніння: «Дицинодонт, у роті всього по два зуби – на півночі Південної Америки, на схід від Чорного моря. Парейазавр, рослинної дієти, завбільшки з бика, – на півдні Африки, біля східних берегів Канади, там тоді був суходіл…» Або: «Мезозойська ера ділиться на три періоди: тріасовий період – почався сто дев’яносто мільйонів років тому, юрський – сто п’ятдесят п’ять, крейдяний – сто десять…»
Якось, коли ми прогулювались берегом, Митько сказав:
– Ти знаєш, що мені спало на думку?
– Що?
– Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від юрського періоду.
– Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.
– Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.
– І хто ж, по-твоєму, так його назвав?
– Люди, які раніше тут жили.
– Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?
– Смійся, смійся…
– Та ти не переживай, Митю, – заспокоїв я його. – Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього от, – показав на озеро, – котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.
– От здорово! – зашарівсь Митько. Але тут же запитав: – А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом, гм… працюємо.
– Але ж головний у нашій експедиції ти.
– Е, ні, я не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись…
За три кроки від нас лежало безладно кілька воронячих пір’їн, і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.
– А вранці їх не було, – згадав я. – Отже, воно вилазило влень.
– Та ще й ворону зжерло, – підхопив Митько.
Розділ VII
Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом
– Я колись книгу читав, – задумливо сказав увечері Митько. – Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуля собі тигр. Він чує – хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки – ба-бах! Тигр – догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.
– А деякі племена, – на льоту вловив я Митькову думку, – риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і – готово!
– Думки читаєш! – радо згукнув Митько. – Ми ці обидва способи поєднаємо.
– А козеня де взяти?
– Ото ж бо, – спохмурнів він. – Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, – проясніло його лице, – мотузку на роги, та в ліс, а вранці відведемо назад?
– Е, ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.
– Твоя правда, – скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими. Як вам, наприклад, отаке?
Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:
– А якщо ми прив’яжемо тебе?
– Тобто як це? – вибалушивсь я.
– Мотузкою, як же ще! А де взять її – я знаю. У клуні висить. Для кози згодилася б, значить, для тебе теж.
– Ти що, жартуєш? – не повірив я власним вухам.
– Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.
– Та ти, мабуть, сказився, – обуривсь я, доп’явши, що Митько й не
думає жартувати. – Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!
– Хай буду я, – хоробро погодивсь Митько. – Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу – інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.
– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас?
Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!
– Молодець! – вигукнув Митько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.
Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в разі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.
– Ху ти, – мовив, одхекуючись, Митько. – Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!
– Це хіба курка! – згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. – Це ж страус!
І ми знов якомога лагідніше заводили:
– Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!
– 
А тю-тю-тю-тю.
Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.
– Та ну її, – не витримав перший я. – Всі коліна пооббивав.
– Зараз, зараз ми її, – не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, – у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.
На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.
– Єсть! – вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: – Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
– Ну от бачиш, – співчутливо сказав я. – А якби коза? Ото б намучились!
– Та й то, – відповів Митько. – Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.
***
– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по пояс у щойно виритій ямі і витирав чоло.
– Та де там вистачить. Йому звідси вилізти – все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.
– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло
видовбать?
– Та він на людей побоїться…
– Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад.
– Звідки я знаю. Може, турист який.
– А де ж він тепер?
– Де! Додому поїхав!
– Додому! А може, – важко сковтнув я, – в о н о з’їло його?
– З’їло? – злякавсь Митько. – Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, – опустивсь на землю. – Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!
– Були речі, – промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. – Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.
– Сандаля? Чому ж ти мовчав?
– А що мені було – кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!
– І куди ти її подів?
– У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.
– Ай-я-яй! – мало не застогнав мій друг. – Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.
– Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.
– Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.
– Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?
– А що, – розпалювався ще більше Митько. – Рада була б!
– Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.
– Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.
– Еге, бач, як воно обертається, – роздумливо подав голос я. – Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.
– Авжеж, – зрадів Митько. – Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.
Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.
Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше в о н о здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».
– Ху, ну і ну, – стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.
– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.
– Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.
– Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.
– А що ж, – згодивсь я. – Можна й подушку.
– Візьми в курені. Заодно й курку давай.
Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.
– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.
– Ай, Митю, – зауважив я. – В тебе, як у жаби, виходить.
– То спробуй ти!
– Ко-ко-ко-ко-ко, – дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром.
– Тьху ти! – спересердя сплюнув Митько. – Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.
– Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.
– Звичайно, – згодивсь товариш. – Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?
Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.
– А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? – усе ж запитав я в Митька.
Той невдоволено зашурхотів соломою:
– Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, – кинув на озеро, – буде тобі й юшка, буде і свисток.
Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.
– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, – а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.
– Хай собі.
– Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, – стишив Митько голос. – Диви…
Я придивився.
Лісом щось прямувало до нашої пастки.
– Ніби не повзе, – мовив Митько. – Здається, навіть іде.
– Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.
– От лиха година! – крикнув я, вискакуючи з куреня. – Хто це? Що з вами? Ви цілі?
– Та здається, – озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. – От чортяка, – мовив дід, вилізши нагору. – Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?
– А це, дідусю… – почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.
– Це, дідусю, – пробелькотів Митько, – ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?
– Ні-і.
– От біда, – зітхнув дід. – А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.
– Молочка, – облизнувсь Митько. – І багато?
– Повний бідончик.
– А може, не все вилилось?
– Та ні, все.
– Жаль, – гірко зітхнув Митько. – Ех, якби знати, хто це, – нещиро правив далі. – Я йому б…
– Авжеж, – хитав головою дід. – Ну, як вам тут, добре? – цікавивсь, прямуючи до куреня.
– Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? – піддобрювались
ми.
– Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?
– Є, дідуню, ось, – мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.
– Спасибі, – лагідно подякував той. – Ну, а лопатка вам уже не
потрібна?
– Лопатка? – зашарівсь Митько.
– Еге ж, лопатка. Он вона лежить.
– А й справді, лопата, – дурнувато гигикнув я.
– А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?
– От-от, черви. На риболовлю, – випалив Митько.
– Ну й багато вловили?
– Та ні, не дуже, щось кльову не було.
– А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.
І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.
– Ти бач, – наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. – Здасться, курка.
– 
Курка, дідуню, курка, – хутко запевнив його Митько. – Ми оце прийшли з села, бачимо – бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.
– Ой-йой, це ж куди забігла! – розвів руками дід. – Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую – нявчить шось
уранці під дверима. Глядь – а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?
– Принесемо, принесемо, – спантеличено запевнили ми.
– І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.
– Посидьте, дідусю, ще, – улесливо завели ми.
– Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести.
Ну, бувайте.
– До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, – кволо відповіли
ми.
– І хитрющий же дідуган, – мовив по хвилі Митько.
– Все зрозумів.
– Та тут уже нічого не вдієш.
– Добре, що кілка не вбили, як ти казав.
– Авжеж, це ще дідові пощастило. На цьому ми й погодились.
Розділ VIII
Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні
Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх
дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».
– Воно таки існує, – задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.
– А може, Митю, то все вигадки?
– Аякже, вигадки… – договорити він не встиг. Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко- далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс:
– О-о-у-у-у-у!
Митько скочив на ноги:
– Ти чув?
– Чув, – ледь озвався я.
З ліхтариком у руках ми кинулись до берега.
– Тільки разом, – на ходу кричав Митько. – Як з одним що трапиться, другий поможе.
– Звичайно! – відгукнувсь я, світячи під ноги. Попереду щось голосно плюснуло.
– Туди!
– Туди! – тривожно озвалось у мене в животі. Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.
– Он, – присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.
– Воно,– підтвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.
– Куди? – схопив я його за руку. – Ти що?
– Пусти!
– І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло?
Як дурне теля? Не здумай лізти, – тягнув я його що було сили.
– Та добре вже. Не полізу, – сердито озвався він. – Пусти. Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.
– Ну от, – порушив мовчанку Митько. – Все. Ех, така нагода!
– Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!
– При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.
– Так-то воно так, – і собі зітхнув я. – Але ж не ризикувати життям!
– А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!
– Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!
– Ну добре… Це я так, спересердя, – промимрив Митько. – Тс-с- с, – прошепотів, торкнувшись мого плеча.
– Що?
– В кущах зашаруділо.
– Та вже вчувається, – махнув я рукою. – Ходімо.
– Ходім. – Ми повернулися до куреня і залізли всередину. – Ну, то вигадки чи не вигадки? – з’єхидничав Митько.
– Мабуть, таки правда.
– «Мабуть»… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?
– Я хочу спати.
– То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?
– Читай, краще запам’ятаю.
– То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…»
– Авжеж, – ліниво погодивсь я.
– Що?
– Авжеж, кажу.
– А-а… Ну слухай далі. Я вибірково…
– Давай.
– «…Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, – стегоцефали».
«Цікаво, – думав я під Митькове бурмотіння, – хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємося ми про це коли-небудь?»
– «…Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів…» – усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.
Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі.
«Стегоцефал, – безпомилково визначив я. – Перші наземні хребетні».
Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче – на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. «Тиранозавр, – жахнувсь я, – страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…
– А-а-а-а! – б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:
– Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку! Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.
– Тобі що, снилося щось страшне?
– Нічого мені не снилося, – сердито одказую. – Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?
– Ну, пробач! Тобі боляче, так?
– Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?
– Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю. Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:
– На добраніч.
– Нічого собі добра ніч, – відповів я. – Мало не вмер од переляку через твої читання.
Спали ми без пригод.
Розділ IX
Таємниця лісового озера
Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.
– Може, він потонув, – висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.
У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сидіти за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.
У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.
Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.
– Ну й онучки ж у мене, – казала вона. – Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються – не розумію. Це ж щастя – таких діточок мати.
– Жах, – сказав якось Митько. – Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.
– А ти нічого не помітив? – примружив я очі.
– Що саме?
– А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, – єхидкувато зауважив я.
– А й справді, – засміявся він. А дні минали.
Час було збиратися додому.
– А що, якби ми його справді побачили? – якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.
– Треба було б спробувати спіймати, рішуче відповів Митько.
– Скоріше воно тебе спіймає.
– Тоді хоча б сфотографувати.
– Це я вже чув. А потім?
– Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією – це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки, вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Семенівна радіо, а там: «Урядове повідомлення: учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…» Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже
казати про нашого, – він ледь порожевів, – Митькозавра. Може, ще й по медалі…
– Точно! – розвеселивсь я. – «За врятування потопаючих».
– При чому тут потопаючі? – не зрозумів Митько.
– Це я так, пожартував. Яку ж, по-твоєму, медаль?
– Мабуть, «За відвагу».
– «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було?
– Було, – сказав Митько. – Коли булькало.
– Так ти ж іще й лізти хотів туди! Я тебе ледве втримав.
– Лізти хотів, але боявся – страх один.
– 
І я боявся. Аж тремтів.
– Тихше, Сергію, – почув я шепіт друга. – Здається, там он… Диви…
Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.
– Хапай ліхтарик, – зашепотів Митько, – тільки не вмикай, щоб не побачив світла. За мною!
Ми бігли, напевно, розуміючи, що доля подарувала нам ще одну надію на розкриття таємниці. До кущів, за якими починався вже береговий пісок, повзли. Від води долинув неголосний плюскіт.
– Чуєш? – повернувсь Митько до мене.
Я лише схитнув головою. Незрозуміла млість охопила враз усе тіло. Невже оце зараз ми побачимо жителя лісового озера?..
– Апарат! Фотоапарат забув! – простогнав Митько. – Ах я ж роззява!
– Все одно у темряві знімка не вийшло б, – кинув я, підводячи голову.
Великий півкруглий предмет неквапом віддалявся від берега.
– Значить, так: вискакуємо на рівне й наводимо ліхтарики.
– Може, голосно крикнути, щоб воно злякалось?
– Еге, воно злякається та як кинеться на нас!..
– А якщо й справді кинеться?
– Ноги є? Отож-бо! А зараз приготувались… Давай!
На слабких ногах виваливсь я із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер. Від здивування, несподіванки, переляку, не знаю від чого. Скоріш за все, од усього разом. Так, я був готовий, здавалося, стріти в нашому озері що завгодно, але те, що я побачив, перевершило найхимернішу уяву.
Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова! О! Яка то була голова! Здоровецька, уся всипана
шипами, темно-зелена, лискуча й бридка. Ось потвора повернулася до нас, і блимнули червонясто два великі ока. Між ними стирчав хижий ріг.
З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби.
Враз схотілося мені опинитися десь далеко-далеко – в селі чи й у самому Києві, і я мимохіть позадкував до кущів, з-за яких так необачно вискочив секунду тому.
– У-у-у-у! – люто завила мордяка і стала наближатись.
Я дививсь на цю химеру, мов загіпнотизований, І не вірив власним очам.
– Тікаймо, Митю, – врешті здобувсь я на слово. – Тікаймо!
І ми вже були кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.
– Ні! – мовив він, важко переводячи дух. – Ні! Крім нас же ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно…
– У-у-у-у! – ревонуло страхіття ще раз.
– А! Лякати! То ти нас лякати! – несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, окинувши поглядом берег, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.
І хоч він не поцілив, проте чудиську такий гостинець не сподобався. Воно спинилось, а тоді, не зводячи з нас очей, стало віддалятися.
– Ага! Не смакує! Не смакує! – верещав Митько. – То ось іще! І ще! Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло, і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який
стирчав між очей, зламався.
– А-а-х-х! – тільки й мовив я. – Оце удар!
Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.
– Втекла! Втекла! – радо підстрибнув я.
Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:
– Рятуйте! Рятуйте! Тону!
– Господи! – прошепотів я. – Воно по-людськи балакає!
– Рятуйте, хлопці! – зарепетувала голова і зникла під водою.
Проте за мить знову вигудькнула. – Ряту!.. Це я, Василь!..
– Василь? – безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: – Воно його проковтнуло! Живого!
І тут я побачив, що Митько підбіг до води.
– Куди ти? – зойкнув я. – Воно ж і тебе…
– Ти що, не зрозумів іще? – сердито гукнув він. – Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, – і кинувся в озеро.
Я примостив ліхтарика так, щоб промінь його висвітлював арену подій, і теж шугонув слідом і поплив.
Вода попереду аж клекотіла.
– Ой, помр!.. Поможіть! Я більше не буду! – захлинавсь один голос. І тут же йому вторував Митьків:
– Та не хапай! Не хапай за шию! Кому кажу! Стягай з нього це опудало, – закричав Митько мені, – бо втоне. Знизу підважуй!
Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову – під пальцями відчув цупку тканину, – проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть. А втім, це вже було ніяке не опудало – зіжмаканий фарбований брезент і потрощене паліччя каркаса. Дерев’яні шипи повідлітали, зуби відклеїлись.
То вже було ніщо – мотлох, сміття.
Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.
Схлипуючи, він поваливсь на пісок і очманіло поводив туди-сюди безтямними очима.
– Догрався? – мовив Митько, схрестивши на грудях руки. – Пустунчик!
Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики.
Видно, він здорово наковтався води.
– Ря-ря-ряту-уйте! – проквилив зрештою перше розбірливе слово.
– Та вже ж урятували, – відповів я. – Чи тебе ще в село віднести?
– Ні-і, в с-е-ело не треба, – цокотів той досить жваво зубами. – Я с-
сам.
– 
Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? –
спитав Митько.
– Я хотів вас налякати, – схлипнув Василь, – та в ременях заплутався.
– Ха! Налякати! – гордо мовив я. – Ми не з лякливих, правда, Митю?
– Еге, не з лякливих, – протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. – А каністри хто злякався?
– Якої каністри?
– І слідів.
– Та яких слідів? – насторожився я.
– Дивіться яких! – він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. – О! О! І сьо!
Всюди, де опускалася та дерев’янка, з’являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.
– То це ти? Це ти ставив оті сліди? – скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.
– А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, – у сестри з намиста зняв. Та то і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів –
Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають…
Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.
Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.
– А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.
– Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, – засичав я, підступаючи до нього. – Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-
но виб’ємо йому бубни!
– Та кинь, Сергію, – озвався Митько. – Давай краще подякуємо йому, – мовив раптом.
– Подякуємо? – дурнувато гигикнув Василь. – За що подякуєте?
Я теж здивовано зиркнув на Митька.
– Васю, – почув я голос мого друга. – А що ти знаєш про стегозаврів?
– Стегозаврів? – перепитав той.
– А про археоптерикса?
– Кого-кого?
– А про індрикотеріїв? – не став навіть повторювати Митько.
– Та йди ти зі своїми птеріями.
– Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаташтував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.
– Но-но, легше там, – озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.
– От за це й спасибі тобі, Васю, – не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. – Ходімо, Сергію.
І ми пішли. А Василь лишився на піску – мокрий і жалюгідний.
Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово минув у нас цей місяць».
«А колекція? – нараз виринуло в моїй пам’яті. – А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, – тут же заспокоїв я себе. – Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».
– Куди це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?
Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.
– А, драстуй, Гнатовичу, – одповіла Митькова бабуся, визирнувши з погреба.
– Здрастуйте, – зніяковіло привітався я.
– Ну і змінився ж ти, – хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.
– Га? – долинуло з погреба.
– Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, – повторив дідок, придивляючись до мене. – Підріс.
– Аякже, підріс, – радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. – Ти ж його коли бачив, два роки тому?
– Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи.
– Та де там погладшав! Худющий, як і був.
– Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.
– Та де ж потемніло? – од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.
– Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!
– Отож-бо й видно, що не Митько, – охоче погодився той. – А хто ж? – поспитав жваво.
– Приятель його, Сергій. Разом приїхали.
– А-а, – спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. – Я й дивлюсь – ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, – продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. – Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, – Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, – каже, – бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в гвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, – пояснив уже від себе дід, – як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, – спитав, – теж на велосипедах ганять будете?
– Ні, – промимрив я. – Нам треба колекцію збирати.
– А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?
– Зараз прибіжить.
– Ну, то ще побачимося, – потюпав він до хвіртки.
– Митю, – загукала бабуся. – Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? – посміхнулась до мене.
– Ще й як, – кинувся до вмивальника Митько.
***
– Ну, як там у вас, все гаразд удома? – цікавилась бабуся.
– Угу, вше, – ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.
– А як доїхали?
– Добре, – одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.
– То чому ж тато не повідомив? – допитувалась бабуся. – Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.
– Не знаю, – відповідав Митько, наливаючи собі киселю. – Ми й самі дивувалися.
– Телеграми не дали, – не вгамовувалася старенька.
– Телеграми! – скрикнув Митько.
– Ну так, що ж тут дивного?
– Телеграми! – мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.
– Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!
Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.
– Ох, я ж розтелепа! – скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. – Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…
– Забув про телеграму? – закінчила бабуся. – Еге ж?
– Еге ж.
– Ех ти, – провела рукою по Митьковій голові. – Наїлися?
– Наїлися, спасибі, – дружно закивати ми.
– А тепер куди?
– Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…
– Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.
Розділ III
Озеро. Змії люблять сіно
Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.
«От капосна», – думаю я собі, коли це:
– Агов, Демидівно, – чийсь пронизливий голос. – Діждались-таки онучка?
– Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.
– А де ж то вони, чи вже подалися кудись?
– Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.
ПРАГНЕМО ЗНАТИ БІЛЬШЕ!
Химера – у давньогрецькій міфології – страховище з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона, з пащі якого вивергається полум`я.
Кебетний – розумний.
Курінь – невелика будівля, складена з гілок дерева, призначена для ночівлі.
Канючити – випрошувати.
Кіптюга – курява, пил.
Тромбон – мідний духовий музичний інструмент.
Кмітливість – винахідливість, кмітливість. Пошити у дурні – обдурити, перехитрити. Не зронити й слова – промовчати.
Шкірити зуби – сміятися.
Нам`яти вуха – покарати.
Сушити голову –осмислювати щось важке.
Брати на кпини – кепкувати з когось.
ЗАПИШІТЬ ЗАПРОПОНОВАНІ СЛОВА
ДО СВОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО СЛОВНИЧКА!
Сюжет – це подія чи система подій, через які розкриваються конфлікти та характери персонажів за певних умов. В основі сюжету завжди лежить зіткнення, суперечність – конфлікт, довкола якого обертаються події.
Елементи традиційного сюжету:
- експозиція: початкова частина твору, де автор ознайомлює читача з місцем подій, певними обставинами;
- зв’язка: подія чи ряд подій, що є причиною конфлікту;
- розвиток подій;
- кульмінація: момент найбільшого напруження у творі;
- 
розв’язка: завершення розвитку подій.
ПРИГАДАЙТЕ!
Відтворюємо прочитане
1. Учителька якого предмета прийшла на збори, присвячені закінченню навчального року, і яке завдання дала на літо?
2. Чи з ентузіазмом поставилися наші герої до завдання вчительки?
3. Куди так прагнули поїхати влітку Сергій та Митько?
4. Чи насправді хлопці хотіли провідати стареньку бабусю, чи мріяли про щось інше?
5. Як поставилися Сергієві батьки до прохання хлопців відпустити їх до села?
6. Які арґументи наводили герої твору, щоб довести доцільність поїздки до бабусі? Як батьки сприйняли їхні докази?
7. Яка кумедна ситуація трапилася при зустрічі з дідом Трохимом? Чи ввічливо вчинив Митько?
8. Чому друзі так легко повірили Василеві, що в озері живе якесь страховисько? Які підтвердження були цьому?
9. Чи благородно вчинив Сергій після того, як Митько розбудив його і посварив за сонливість на посту?
10. Що цікавого про динозаврів дізналися друзі з книжок? Чи знав ти раніше про варанів та про хохулю? А про чудовисько з озера Лох- Несс?
11. Яке походження має, за припущенням Митька, назва села Юрківка? Як утворилося слово Митькозавр?
12. Яку назву химері лісового озера дали хлопці? Чому?
13. Чому так злякався Митько, коли Сергій згадав про сандалю, знайдену ним коло куреня? Чи були підстави для страху?
14. Як Василеві вдалося обдурити хлопців? Чи пішов цей обман на користь друзям?
15.
 |
Які події в повісті – звичайні, а які – пригодницькі?
1. Продовжіть таблицю. Випишіть з опрацьованих розділів усі наукові терміни з різних галузей наук і зробіть висновки. Подискутуйте про те, чи роблять вони цей твір цікавішим.
| Географія | Біологія | Історія | Археологія |
| о. Комодо, архіпелаг… | Зондський варан, кабан, нервова система… | Мезозой, палеозой… | Викопні рештки… |
2. Порівняйте героїв, склавши таблицю їхніх рис характерів.
| Митько | Риси характеру | Сергійко |
| Допитливі, необережні, задерикуваті, підозрілі, ліниві, веселі, дотепні, боягузливі, кмітливі, чемні і добрі, мужні і винахідливі, поважають батьків і людей похилого віку, наполегливі і довірливі, на зло відповідають добром. |
Дата: 2019-02-02, просмотров: 1219.
