Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мушками та один за одним. Біля озера вилежувалися на сонці і купались у теплій воді. Митько весь час примушував мене вдихати повітря і казав: «Таке життя дуже корисне для здоров’я. Тут навіть автобусів немає». Я з ним погоджувався.
Але одного ранку відбулася подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець. Нам це одразу не сподобалось, бо в ньому ми впізнали свого знайомого, майбутнього майстра спорту.
– Принесло ж сюди цього велосипедиста, – буркнув Митько. Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:
– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка, що треба! Це вам не річка!
– Добридень, – озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.
– Та чого ви такі набурмосені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру – ось вам од мене подарунок, – він витяг з кишені штанів жовтий прозорий камінець. – Дивіться!
Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.
– Ух ти, це що?
– Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.
Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.
– Ви знаєте, що таке бурштин? – вів далі Василь. – Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка – велика цінність.
– Ти що, її тут знайшов? – не повірив я.
– А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.
– У цьому озері? – і собі здивувався Митько. – Отут?
– А що ви думаєте? Тут і не таке зустрінеш… – Василь кинув на нас загадковий погляд і замовк.
– Що? – спитали ми в один голос.
– Та навіть і не знаю, чи казати вам… – Він знову помовчав. – Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні.
Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?
– Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здасться, як і я, полюбили це місце.
«І звідки йому відомо?» – подумав я.
– Ви вмієте зберігати таємниці? – він суворо звів брови.
– Могила, – мерщій вигукнувся Митько.
– Щоб я маму й тата не бачив, – пробелькотів і я десь почуту клятву.
– Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.
– Незвичайне? – пошепки повторили ми.
– Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?
– Помітили, – ствердив я.
– Так далеко ж, – озвавсь Митько. – Не кожному й охота телющитись.
– Мо’, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.
– Бояться?!
– Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.
– Але чому ж, чому?
– А тому, що в озері... – він стишив голос, – хтось живе. Ми здригнулись.
– Авжеж, – вів Василь далі. – По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-ох», аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують – телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.
– Та що ти!
– Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.
Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.
– Дивіться!
На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину.
– От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох- Несс?
– Та щось таке чули…
– Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.
– Що ти на це скажеш? – запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.
– Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…
– Може, й бреше, – погодивсь Митько. – І звідки тільки тут цей бурштин? - підкинув угору і зловив жовтий камінець. – Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс?
– Лох-Несс.
– Треба буде розпитати в когось із старших.
– Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.
– Здається, так.
З озера повіяло прохолодою…
***
В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.
Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.
Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую – її оддирають від мого вуха.
Наді мною схилився Митько.
– Сергію, а якщо нам…
Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.
– Що нам?
– Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…
– Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!
– А якщо відпустить?
– Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
– Там. Адже Василь казав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.
– Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
– Та не замерзнемо. Не бійся.
– Я і не боюсь. А от бабуся…
– Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
І він вибіг із хати.
Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.
– Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.
Розділ V
Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог
І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.
– А якщо то й справді якийсь звір? – обернувсь до мене Митько. – От було б здорово! І ми першими його побачимо.
– Ну, побачимо, а далі? – я був настроєний скептично.
– Сфотографуємо!
– А далі?
– У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.
– І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
– Чому це?
– Усі ж повмирають.
– Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, – мріяв він.
– І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
– Посередністю! – зобидивсь Митько. – У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.
– А в тебе з малювання!
– Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.
– А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
– Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.
– Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.
– Давай я понесу, – примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.
– Я піду посплю, – мовив надвечір Митько, – а о другій годині ночі зміню тебе.
– Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.
– Годинник у кожної людини отут, – постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. – Потрібно тільки знати, як ним користуватись.
– І як?
– Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій…» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, – чи по рибу, чи по гриби.
– А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?
– Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів?
– Зрозумів.
– То вартуй, а я пішов спати.
– А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що – до ранку сидіти?
– Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. –І Митько зник у курені.
Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття – живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха:
– Ов-ва-а! Ов-ва-а!
Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» – втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.
Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові:
«Ну що я, – думалось мені, – у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячися зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама…
Я позіхнув.
– Рідна мати моя, – вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, –ти
ночей не доспала…
– Ух, – опустився я на землю, спершися спиною на курінь. – І я недосипаю, – позіхнув знову. – Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… –
голова моя схиляється на груди.
Скільки так я просидів, не знаю, коли це:
– Ага! – чую сердитий голос. – Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.
– Спиш! Йому довірили пост, а він спить.
– Та я… – почав був виправдовуватись.
– Що я?! Заснув чи ні?
– Заснув, – винувато розвів я руками.
– Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?!
А якби ти був у партизанському загоні?
– Ну, пробач, Митю, – почервонів я. – Лиш на хвилинку присів.
Маму згадав.
– Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?
– Ні…
– Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.
Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувся з обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір’я. Горе мені!
Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.
– Митю, – гукнув несміливо. Відповіді не почув.
«Мовчить, – подумав я. – Ображається. Так мені й треба». Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.
Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, – спиною до куреня, – Митько солодко спав.
Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину. Другої ночі варти вже не виставляли.
– Яка користь, – сказав Митько, – у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.
Я повністю розділив таку думку.
Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.
– Дивись, – тихо сказав він мені.
На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.
– Як у крокодила, – визначив я, нервово озираючись на озеро.
– Значить, не збрехав, – хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.
– Сергію, – почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в
селі.
– Чого тобі?
– Ти знаєш, що я придумав?
– Ні.
– Треба нам книжки взяти в бібліотеці.
– Правильно, підемо завтра наберемо – фантастику яку-небудь…
– Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.
– Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки,
мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?
– Так то ж ботаніка.
– А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник – там якісь кишковопорожнинні, гадюки – бридота одна!
– От ти не розумієш…
– Не хочу я такого й розуміти, – урвав я Митька. – Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: «Любі діточки, бачите цього павучка?» – засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.
– Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.
– Ну, кажи, кажи, – поблажливо дозволив я.
– Ти думаєш, зоологія – це самі павучки і оці от, як їх, кишковопусті?
– Порожнинні, – поправив я його. – Одна назва чого варта.
– От-от. Так, до твого відома, зоологія – наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.
– Ти думаєш?
– Ще б пак!
– Гм, а й справді, – погодивсь я по хвилинному роздумі. – І голова ж у тебе, Митю.
– 
Ну що ти, – скромно озвавсь Митько.
ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПЕРЕВІРТЕ СВОЮ УВАЖНІСТЬ І РОЗУМІННЯ ЗМІСТУ
Дата: 2019-02-02, просмотров: 483.
