| 1 | |||||||
|
| 2 | ||||||
| 3 |
| ||||||
| 4 |
| ||||||
|
| 5 | ||||||
|
| 6 | ||||||
| 7 |
| ||||||
| 8 | |||||||
|
| 9 | ||||||
1. Неозначений займенник із значенням «невідомо що».
2. Вказівний займенник у значенні «саме цей, про який ішла або йде мова».
3. Займенник із значенням «який належить собі».
4. Означальний займенник, що вживається після вказівного займенника той.
5. Зворотний займенник у формі родового відмінка.
6. Присвійний займенник у значенні «належить їм».
7. Особовий займенник 3-ї особи однини середнього роду.
8. Займенник, що може належати до різних розрядів за значенням залежно від інтонації.
9. 
Займенник хто у формі родового відмінка.
ВИВЧІТЬ!
Займенники з прийменниками пишуться окремо: до них, при тобі, переді мною.
Після прийменників у займенниках третьої особи пишеться
буква Н: до нього, у неї.
В орудному відмінку Н- вживається завжди: нею, ним, за нею, ними.
183. Прочитайте й запишіть прислів’я, ставлячи особові займенники в потрібному відмінку й числі. З’ясуйте особу особових займенників.
1. Наука тяжка, а жити з (вона) легко. 2. Око бачить далеко, та не рівнятися (воно) з розумом. 3. Поки талант зростити, треба довго (він) вчити. 4. Треба вчиться – завжди (ти) пригодиться. 5. Так думай, щоб потім не довелося (ти) переробляти. 6. Час не кінь: (він) не підженеш і не зупиниш. 7. Щастя має друзів, а (він) вивіряються нещастям.
8. Якби (я) знали, то (ви) не питали б.
ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ. «МИТЬКОЗАВР ІЗ
ЮРКІВКИ, АБО ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА»
Ознайомившись із матеріалом, ви:
| дізнаєтесь | навчитесь | зрозумієте |
| · про Ярослава Стельмаха; · про таємничі, веселі й пригодницькі події в повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера»; · про персонажів твору Сергія і Митька та пригоди з ними | · характеризувати образи Сергія і Митька, давати оцінку їхнім учинкам; · виразно й вдумливо читати повість, визначати головну думку; · правильно визначати жанр твору; · висловлювати свої роздуми про поведінку героїв у складній ситуації | · значення романтичності, життєлюбства в житті людини |
ПРАГНЕМО ЗНАТИ БІЛЬШЕ!
Ярослав Михайлович Стельмах (30.11.1949–04. 08.2001) – дитячий письменник, драматург, кіносценарист, перекладач. З дитинства Ярослав захоплювався іноземними мовами, спортом та музикою. Займався професійно плаванням, потім гімнастикою, здобув навіть спортивні розряди з боксу і вільної боротьби. Віртуозно володів грою на фортепіано та любив гітару. Зі шкільних лав почав вивчати англійську мову та займатись перекладом.
Ярослав Стельмах відомий насамперед як драматург. Серед його п'єс є твори для дітей: «Шкільна драма», «Вікентій Прерозумний» та інші. П'єси «Привіт, Синичко!» та «Запитай колись у трав» входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР. Займався Ярослав Стельмах і перекладацтвом.
Він також писав оповідання, повісті для дітей: «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» та інші. Твори Стельмаха відзначаються захопливим сюжетом, тонким гумором, яскраво змальованими постатями маленьких героїв. Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька.
МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, АБО ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА
Не велика, проте не дуже й мала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком та безпосереднім учасником усіх подій.
Розділ І
Зоологія і комахи.
«Відпустіть нас до бабусі!»
Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.
Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:
– Любі дітки! – вона завжди казала «дітки» чи «діточки». – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати – вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.
Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.
– Так от, любі діточки, – правила далі ботанічка, – для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.
– Ого, – перебив її Шумило. – Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.
– Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? – запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. – А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
– А можна вдвох збирати одну колекцію? – схопився з місця Митько.
– Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? – зиркнула на мене.
– Еге ж.
– То робіть, – зітхнула вчителька. – Тільки не так, як у минулому
році.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було
зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.
А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
– Чому тобі та колекція муляє? – запитав я Митька, коли йшли додому. – І звідки така зацікавленість?
– А ти не здогадуєшся?
– Ні.
– Ніскілечки?
– Та кажу ж, що не здогадуюсь.
– А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі!
Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся.
Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше – не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!»
– Уявляєш собі, – казав Митько. – Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із
юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.
– Угу, – і собі облизувався.
– З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.
– Та ти вже казав про казанок.
– Ну то й що! Про приємне і казати приємно.
– А як бабуся не дозволить?
– Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся – во!
Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так - скільки завгодно.
– От якби ще й ночувати, – зітхав я.
– Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно
буде.
Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти),
канючили мало не щодня:
– Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
– Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, – хитала головою мама.
– Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, – і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.
– Не такій уже й старенькій, – казала вона. – Ми з нею однолітки.
І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, «радісно-збуджене» обличчя.
– Ти гадаєш?
– Та я певен цього.
– Але чому?
– А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.
Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима.
– Митьку, ти геній!
– Ну, не зовсім, – скромно потупив очі мій приятель, – але дещо отут, – він постукав пальцем себе по лобі, – маю!
– Не така вона вже й старенька, – стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас.
Ми вп’ятьох сиділи на кухні – бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний.
Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було, чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою.
– Хоч і не старенька, – мовив тато, – а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то хто знає, якої б ви заспівали.
– О, я була б тільки щасливою, – не здавалася бабуся. – Село, річка, ліс, два юних джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.
– Боюсь, що ненадовго, – обізвалась мама. – Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!
– Невже ви хочете, Оксано Павлівно, – втрутився нарешті в розмову й Митько, – щоб ваш син, а заодно і його найкращий приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом – і пилюга, і розжарені спекотні вулиці – навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? – (Цю промову він підготував заздалегідь). – А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п’ятого класу?
– Не дуже-то ви й перепрацювались, – кволо посміхнулася мама
– Хоч би як там було, – вів своє Митько, – дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології?
– Яке ще там завдання?
– Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам – мені та йому – зібрати найкращу колекцію жучків і метеликів. «На вас, – каже, – хлопці, вся надія!»
– Так уже й сказала? – засумнівався тато.
– А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.
– Так уже й не переведуть? – не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.
– А може, просто двійку поставлять, – не здавався Митько. – А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.
– Еге ж, – знов усміхнулась мама, – вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? – звернулась до тата.
Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.
– Та хай уже їдуть, – одмахнувся він. – А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.
– Ура! – закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.
– Чула? Чула? – сміявся тато. – «Передчасному старінню наших організмів», га?
– А як тобі оце, – вторувала йому мама: – «На вас, хлопці, вся надія». Ну й молодці!
– І настрій у них на цілий рік зіпсується!
– Ех ти, – закинув я Митькові, – то це ж вони з нас глузують!
– Ага, – почухав він потилицю, – переборщили трохи. Ну та нічого. Головне – мета досягнута.
– Та й справді, мета досягнута, – ляснув я свого друга по плечу. – То коли їдемо?
– Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.
– Не виходьте на зупинках із вагона, – кричала услід поїздові мама.
– Зразу ж дайте телеграму, – не відставала од неї бабуся.
– І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, – і собі гукала Митькова мама.
Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна – бо може продути; не стояли в тамбурі – можна випасти; не виходили на зупинках – можна відстати; не виймали гроші з кишень – можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай Боже, консервів – можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.
– Чай будемо? – запитав увечері провідник.
– О-о! Чай! – заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. – Звичайно, будемо! Три, ні, – чотири склянки!
– Секундочку. А ви, хлоп’ята?
– Чай? Чай… – зашепотів Митько. – Здається, про чай нічого не казали.
– Будемо, – відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі «не можна»: чаю в тому списку не було. – Дві.
– Дві! – скрививсь дядько. – Та що для таких організмів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п’ють? А ви ж хочете бути космонавтами?
Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він одвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно.
– Образили людину, – прошепотів я Митькові.
– Чому це?
– А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства?
– Може, він і є космонавт? – раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. – Хоча ні, – додав по хвильці. – Вони лисими не бувають.
– А цей полисів під час якогось випробувального польоту.
– А черево?
Справді, проти черева заперечувати було важкувато, і ми вирішили, що наш супутник обіймає скромнішу посаду. Врешті Митько не витримав і запитав:
– Дядю, а ви б хотіли бути космонавтом?
Відповідь нас розчарувала, проте й поклала край всіляким припущенням. Змірявши нас зневажливим поглядом, дядько сказав:
– Іще чого, – і знов одвернувсь до вікна.
– Ні, такий не полетить, – прошепотів Митько.
– Та й по ньому зразу видно, – погодився я. Спати ми поклалися на горішніх лавах.
– Лягай грошима до стіни, – шепнув мені Митько.
За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів.
Мені довелося лягти долілиць.
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.
А тут ми самі їхали аж куди – цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи. Це самостійна, якщо хочете, експедиція з науковою метою. Ніхто з нас і припустити не міг… Але ні, щось я передчасно розбазікався. Нащо випереджувати свою ж розповідь? Треба мати терпець. Отже, вертаємось до нашого купе.
Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з- під чаю.
– До речі, – зазирнув до купе провідник, – мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.
Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.
Розділ II
Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти, і дідом Трохимом
– А повітря? Відчуваєш? – мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.
– Відчуваю, – закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби.
– Отож бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, - вже не так бадьоро продовжував Митько. – От якби ще автобуси не ходили…
– Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?
– А онде бабусина хата, – сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він почувався до певної міри господарем. У таку позу, мабуть, ставали великі полководці, перш ніж сказати: «А он туди, панове, ми
кинемо кавалерію. Я певен, це буде несподіванка для ворога». – Ти не стомився?
– Хо-го! – пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. – Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі й відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?
Ми притьмом обернулися. Перед нами шкірив зуби хлопець років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.
– А яке чудове спорядження! – не вгавав він. – Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки? Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.
– Ну, чого тобі? – насупився Митько.
– Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись із майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.
– Тобто з тобою? – поцікавивсь я.
– Точно, юначе, я бачу, у вас неабиякий розум. Завжди, знаєте, приємно побалакати з розумною людиною.
– Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, – пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися.
– Ану, ти! – одразу скипів він. – Ти не дуже кирпу гни. Розумники знайшлись, - анітрохи не бентежачись, заперечив хлопець своє попереднє твердження.
Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.
– Неприємний суб’єкт, – поділився враженням про наше нове знайомство Митько.
Я заперечувати не став.
***
До бабусиної хати лишилося вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та одразу ж і замовкло, загнулось на найвищій ноті.
– Це що? – запитав я.
– Не знаю, – стенув плечима Митько. – Може, корова якась чи бугай.
– Ніколи не думав, що корова може отак вити.
– О, ти не знаєш тутешніх корів, – пояснив Митько не зовсім упевнено, – Від них усього можна чекати. – Глибоко прихований зміст таївся за цими словами.
– А чого саме, Митю?
Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук знову почувся й урвався.
– Стривай, стривай, – наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню», –і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась од клуні нам навстріч.
– Бабуню!
– Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. «Може, справді корова забралася в хату та й не знає, сердешна, як вилізти», – подумав я.
– Гнате, Гнате, перестань, їй же бо! – загукала Митькова бабуся. – Перестань, дай хоч із онучком хвильку погомоніти.
– А-а, приїхав, – долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулась убік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. – Здоров, Дмитре!
Он воно що!
– То це ви! – зареготав Митько. – Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав – ви, а потім ні, думаю, не ви. Потім знов думаю – ви, а потім…
– Я, я, а хто ж, – доброзичливо розсміявся вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявся до такого заняття.
– А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.
– А, мандоліна, – одмахнувся той. – Тромбон – оце, я тобі скажу,
да!
– А я тобі скажу, Гнате, – вставила й собі бабуся, – досить уже на
сьогодні.
– Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? – накинув цікавим оком на мене.
– Ой, і справді! – сплеснула руками бабуся.
– Я, – озвавсь я.
Отак і відбулося наше знайомство.
Як довідавсь я згодом, Гнат Діденко, по-вуличному Фа-Дієз, був музикою. Причому не за покликанням, а через розвинуте почуття відповідальності перед односельчанами. Закінчивши вісім класів, він став завідуючим клубом. У спадок від попередника йому дісталися великий замок на вхідні двері і таємничі дверцята до невеличкої комірчини. Коли він підібрав урешті свій золотий ключик до тих дверцят, то побачив, що за ними нудиться сильно поріділий за час завідування його попередника малий духовий оркестр – я, звичайно, маю на увазі інструменти.
Цікавий промінь сонця, що проник у комірчину слідом за Гнатом, тьмяно зблискував на припалій пилюгою міді, і в цю мить Фа-Дієз зрозумів, що його покликання – у відродженні музичної культури села.
«Створити справжній оркестр і навчитися грати самому», – таким постало перед ним завдання номер один. Фа-Діез виконав його тільки наполовину, бо сам так ні на чому і не грає. Він пробував грати і на геліконі, і на кларнеті, і на гітарі, і на валторні, але кидав, заледве вивчившись брати кілька чистих нот. «Цей інструмент не для мене, – казав він. – Я хочу знайти саме свій інструмент». Давно вже в селі існує досить пристойний оркестр, вже й Фа-Дієз став одруженим і вусатим дядьком, а так і шукає саме свій інструмент. Останнім часом з’явилася надія, що ним стане тромбон. Може, хоч на тромбоні навчиться він пристойно грати, – таке питання хвилювало, певно, Фа-
Дієза і, звичайно ж, усіх його сусідів.
Та сьогодні, мабуть, ми неабияк прислужилися сусідам своїм приїздом, бо дядько Гнат таки відклав свою науку до завтрашнього.
– Доброздоров’ячка, – крикнув хтось із вулиці.
– Ну, починається, – прошепотів Митько. – Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємось, – і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подався був за ним, але тут мене перепинив той же голос:
– Куди це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?
Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.
– А, драстуй, Гнатовичу, – одповіла Митькова бабуся, визирнувши з погреба.
– Здрастуйте, – зніяковіло привітався я.
– Ну і змінився ж ти, – хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.
– Га? – долинуло з погреба.
– Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, – повторив дідок, придивляючись до мене. – Підріс.
– Аякже, підріс, – радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. – Ти ж його коли бачив, два роки тому?
– Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи.
– Та де там погладшав! Худющий, як і був.
– Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.
– Та де ж потемніло? – од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.
– Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!
– Отож-бо й видно, що не Митько, – охоче погодився той. – А хто ж? – поспитав жваво.
– Приятель його, Сергій. Разом приїхали.
– А-а, – спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. – Я й дивлюсь – ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, – продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. – Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, – Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, – каже, – бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в гвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, – пояснив уже від себе дід, – як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, – спитав, – теж на велосипедах ганять будете?
– Ні, – промимрив я. – Нам треба колекцію збирати.
– А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?
– Зараз прибіжить.
– Ну, то ще побачимося, – потюпав він до хвіртки.
– Митю, – загукала бабуся. – Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? – посміхнулась до мене.
– Ще й як, – кинувся до вмивальника Митько.
***
– Ну, як там у вас, все гаразд удома? – цікавилась бабуся.
– Угу, вше, – ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.
– А як доїхали?
– Добре, – одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.
– То чому ж тато не повідомив? – допитувалась бабуся. – Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.
– Не знаю, – відповідав Митько, наливаючи собі киселю. – Ми й самі дивувалися.
– Телеграми не дали, – не вгамовувалася старенька.
– Телеграми! – скрикнув Митько.
– Ну так, що ж тут дивного?
– Телеграми! – мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.
– Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!
Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.
– Ох, я ж розтелепа! – скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. – Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…
– Забув про телеграму? – закінчила бабуся. – Еге ж?
– Еге ж.
– Ех ти, – провела рукою по Митьковій голові. – Наїлися?
– Наїлися, спасибі, – дружно закивати ми.
– А тепер куди?
– Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…
– Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.
Розділ III
Озеро. Змії люблять сіно
Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.
«От капосна», – думаю я собі, коли це:
– Агов, Демидівно, – чийсь пронизливий голос. – Діждались-таки онучка?
– Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.
– А де ж то вони, чи вже подалися кудись?
– Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.
– А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед
- найшла чим хвалитись! – та гайда з двору.
«Ага, так це баба того Василя, – подумав я. – Ану-ну», – і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.
– Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.
– Га? – сонно озвавсь той.
– Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.
– Тю! То це треба мене будити, – позіхнув товариш. – Хай собі хоч сто баб, шо тобі до них?
– Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.
– Ціка-аво, – знов позіхнув товариш. – Що там цікавого? – І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. – Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я – сачки, та й підемо.
– Зразу? – скрививсь я.
– А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.
– Ага, назбираєш за три дні.
– Хіба це довго? Сачком – раз, в морилку – два, в коробку – три, шпилькою – чотири. От і все!
– А курінь?
– Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди!
Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.
– О, – полегшено зітхнув я. – Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.
– А як же інакше, а як же інакше, – виспівував Митько, заглядаючи в піч. – О, щось вариться. Чудово! – вибіг із хати.
– Доброго ранку, бабуню, – чути було вже знадвору. – Погодуєте
нас?
І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало,
і сметана, і кисле й солодке молоко…
І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
– А головне, – казав дорогою Митько, – ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя – ні слова.
– Так, – погодивсь я, – бабуня що треба.
– А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані – то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся – ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати – поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
– То ж позаторік! Ти ще малий був.
Ми відступилися з дороги, бо нею саме проїхало кілька колгоспних ваговозів. На одному стояла якась здоровенна частина од комбайна.
– Гадаєш, зараз краще вийде? Тут уміння потрібне.
– Отож-бо й є!
– А де ти його наберешся? Вдома без сокири і сапки обходимось. Проминувши поле, ми наблизились до річки.
– Зараз над шлюзами перейдемо, а тоді вже лісом, – пояснив Митько.
– У вас тут і шлюзи є?
– Аякже! Не Дніпрогес, звичайно, але збудували років п’ять тому, щоб поля зрошувати. Бачив же дорогою – канави такі.
Ми ступили на хисткий і, здавалось, ненадійний місток, а внизу гуркотіла, вирувала, пінилася вода і били вгору, грали проти сонця різноколірні бризки.
– Ух, страшнувато! Ходімо, Митю, швидше, а то ще місток вломиться.
– Вломиться! Та він тисячу таких, як ми, витримає! Дивись! – і, вхопившися рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче.
Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.
– Зараз беремо праворуч, – хвилин за двадцять мовив Митько, – і стежечкою до самісінького озера.
Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:
– Гей, мухолови, з дороги!
Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.
– А щоб тобі колесо відпало! – кинув я вслід. – Ну чого він причепився до нас, Митю?
– А, – махнув він рукою. – Мало дурнів? Не зважай! Проте настрій таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера… Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?
– Он звідки, диви, рибу ловити!
– А пісочок який!
– А поглянь, де у воду стрибати!
– Ух ти!
– Сила!
– Клас!
– Оце так!
І врешті, загорлавши «ура», ми кинулись одне одному в обійми. Так, певно, не радів жоден… жоден у світі учень шостого класу. Митько ступив назад і урочисто звернувся до мене:
– Від імені… Гм, від імені себе… Ні, від імені свого і громадськості вітаю вас, Сергію Стеценко, із відкриттям літнього сезону. Бажаю…
– Зрозуміло, – перебив я. – Мерсі. Взаємно. Радий старатись, – і, виструнчившись, узяв сачок «на караул», проте одразу ж опустив. – Поглянь, Митю.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
– Та це ж курінь був! – перший здогадавсь Митько. – Ось і двері, – вказав на дві прихилені одна до одної палиці. – А от поруч і місце для вогнища розчищене.
– А сіна скільки! – радів я. – Та ж цей курінь відремонтувати – раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
– Не підходь! – гукнув Митько і заходився бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
– Та що з тобою, Митю? – здивувавсь я. – Ти б відпочив!
– Нема! – вдоволено мовив приятель. – Тепер можна й ремонтувати.
– Чого нема?
– Змій! Вони знаєш як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі тут треба бути обережним, – говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. – Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як щось укусить чи що скоїться – до села бігти далеченько. Ось диви, цим ми курінь накриємо, а згори ще й соломи накладемо. І ніяка злива не страшна!
– То це ж ваша клейонка з дому, – пізнав я згорток.
– Звичайно! А чим вона погана?
– Звісно, нічим. Але ж батьки…
– А що батьки? А коли дощ піде, та ми позастуджуємось, та запалення легенів підхопимо? То що батькам краще – наше здоров’я чи якась там нікчемна клейонка? Тим паче, їхатимемо додому – я її заберу.
На такий життєвий доказ я навіть не знайшов відповіді. Ми взялися до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, шо на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ше вранці було казна-що.
Розділ IV
Таємничий і, бр-р-р-р, – який страшний. Хороший хлопець.
Дата: 2019-02-02, просмотров: 909.
