1. На одній (рука) та не однакові пальці. 2. Не шукай грибів у ведмежому (барліг). 3. Короткий хвіст (муха) не подобається. 4. Як до школи, Гриця в (бік) коле. 5. Краще хліб у коморі, ніж перо на (капелюх). 6. Мудрість – найлегша ноша в (дорога) (Народна творчість).
4. Додавши до слів префікси пре- або при-, запишіть утворені слова у дві колонки.
..дунайський, ..великий, ..чудово, ..лягти, ..азовський, ..морський,
..будувати, ..хороший, ..мружити, ..гарячий, ..вітати, ..дивний, ..клеїти,
..дорожний, ..зелений, ..єднати.
5. Виконайте диктант-взаємоперевірку, від поданих слів утворивши нові з префіксом з-(зі-, с-).
 |
Будити, сипати, грати, казати, шити, садити, ліпити, йти, фотографувати, цідити, ховати, находити, лізти, планувати, брати, косити, малювати, хотіти, могти, носити, мести, терти.
| 6. Спишіть. Підкресліть головні та другорядні члени речення. Спробуйте розставити слова в реченнях так, щоб вийшов вірш. |
| Осінь пропливає срібним павутинням і коси золотить у долині вербам. Поле зажурилось за літом веселим: сонне, кволе сонце перестало гріти. Безпритульний вітер з свистом пролітає і розгульно мете золотавим листом. ПОДУМАЙТЕ ТА ДАЙТЕ ВІДПОВІДЬ! |
| Чому в реченні-загадці перед першим ТА кома не ставиться, а перед другим стоїть? Летіла стріла та впала в лободу, шукаю, та не знайду. |
| 7. I. Прочитайте текст. Визначте види речень за метою висловлювання. Поясніть розділові знаки при діалозі. |
Ішли Сонце, Мороз і Вітер битим шляхом та зустріли Чоловіка.
Глянув він на них і каже:
– Доброго здоров’я!
Та й пішов собі. А ті стали й засперечалися, до кого чоловік привітався. От наздогнали його та й питають:
– Кому з нас, Чоловіче, ти доброго здоров’я побажав? А він показав на Вітра та й каже:
– Оцьому, губатому.
Сонце розсердилося та й каже Чоловікові:
– Я тебе в жнива спалю! І Мороз теж погрозив:
– Я тебе взимку зморожу! А Вітер на те:
– Не бійся, Чоловіче...
II. Завершіть казку, давши відповідь на питання: «Чому Чоловік не повинен боятися ні Сонця, ні Мороза, якщо Вітер узявся допомагати йому?».
МЕТАПРЕДМЕТНІ ЗВ'ЯЗКИ
КНИЖКА В ЖИТТІ ЛЮДИНИ. СУЧАСНИЙ ЧИТАЧ І ЙОГО РОЛЬ У НОВОМУ «ЖИТТІ» ТВОРУ
Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то
Знайдеш велику користь для своєї душі.
Нестор Літописець
Ознайомившись із матеріалом, ви:
| дізнаєтесь | навчитесь | зрозумієте |
| · про роль книжки в житті людини; · про початок книгодрукування; · про Івана Федорова | · розповідати про початок книгодрукування; · визначати головну думку повісті; · пояснювати особливості композиції твору; · характеризувати персонажів твору | · яке значення в житті людини відіграє книга; · як почалося книгодрукування; · важливість історичної спадщини |
ПОДУМАЙТЕ ТА ДАЙТЕ ВІДПОВІДЬ!
| Прочитайте вірш Л. Глібова. Яке значення в житті людини має книга? |
| Бачить – не бачить, чути – не чує. Мовчки говорить, дуже мудрує. Часом захоче – правди навчає, Іноді бреше, всіх звеселяє. Люба розмова, – будемо, діти, З нею довіку жити-дружити. Хто ж то такая в світі щаслива, Мудра, правдива і жартівлива? Як не вгадали, стану в пригоді: Річ коротенька – книжка, та й годі. Л. Глібов |
ПРАГНЕМО ЗНАТИ БІЛЬШЕ!
МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ПИСЬМА
 |
ПОДУМАЙТЕ ТА ДАЙТЕ ВІДПОВІДЬ!
| Уважно прочитайте запропоновані прислів´я та приказки, поясніть їх. |
| v Знання – сонце, а книга – вікно. v Книга твій друг, без неї як без рук. v Хто багато читає, той багато знає. v Немає мудрого сусіда – з книгою поговори. |
| v Книжка – маленьке віконце, а через нього увесь світ видно. |
| v Де розумом не дійду, то в книжці знайду. v Золото добувають із землі, а знання – з книжок. v З ручаїв – ріки, з книжок – знання. v Книга – міст у світ знань. v Розум без книги, що птах без крил. v Книги читати – усе знати. v Книга для розуму, що теплий дощик для посіву. |
ОКСАНА ІВАНЕНКО
«ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ»
ПРАГНЕМО ЗНАТИ БІЛЬШЕ!
Оксана Іваненко (1906–1997 рр.) – письменник, педагог, історик. Відома як перекладач з російської, данської, французької мов. Особливо багато зробила вона для перекладу й популяризації казок Г. Х. Андерсена. Була головним редактором дитячого журналу
«Барвінок». Написала багато оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва, які розкривають людське життя, допомагають пізнати красу природи. У більшості її творів – повістях і романах – розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Наприклад, повість
«Друкар книжок небачених» (1947 р., про Івана Федорова) та інші.
ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ
Присвячується
ВОЛОДИМИРУ ТАТАРИНОВУ
Тобі присвячую оцю нехитру повість Про друкаря небачених книжок.
Книжки – це наша праця, наша совість. Цілющої води живий струмок.
Не знаю досі, де твоя могила ,
Чи ти в боях, чи в катівнях поліг, Та я робитиму, поки в руках є сила,
Усе, що ти в своїм житті не встиг...
МАКСИМ ГРЕК
– Книги – це ріки, що напувають всесвіт, –почув диякон глухий голос старця.
Другий голос роздумливо, але твердо повторив за ним:
– Книги – це ріки, що напувають всесвіт.
Диякон не насмілився постукати і схвильовано відійшов у кінець
сіней. Під цією низенькою стелею він здавався особливо високим. Коли будували монастир, мабуть, хотіли, щоб стеля нагадувала своїм склепінням небо, але занадто низько спустили її над головами людей.
Слова, що почув диякон, пройняли до серця, наче пронизали його. Книги. Як він часто думав про них, особливо після того, як померла його дружина і він лишився самотнім з малим сином. Він прагнув знайти якусь вищу втіху. Досі книги були скарбом небагатьох. Місяці й роки переписувалася кожна книга, ретельно оздоблювалася художнім орнаментом, заставками, кінцівками. Її оправляли в розкішну оправу, часто з коштовними каменями. Це все показувало любов і повагу до книги. Але хто міг придбати її, таку дорогу? Тільки багаті монастирі, церкви та заможні бояри, що інколи віддавали за бажану книгу і землі, і села. А скільки людей жадало читати і не мало змоги! Як часто диякон думав над цим.
Дверцята келії відчинилися. Трохи схиливши голову, щоб гостроверха з хутром шапка не зачепила стелі, бо він також був високий, вийшов цар Іван Васильович. Він пройшов на подвір’я, зосереджений і замислений, не звернувши уваги на диякона, який низько схилився перед ним.
Двері келії лишились відчинені. У сутінках біліла одна довга вузька борода. Старець стояв у кутку, худий, схожий на святих, мальованих на монастирських іконах. Але хто підходив ближче, в того таке порівняння мимоволі зникало. На іконах святі були спокійні, тихі, а в цього очі й досі горіли таким вогнем, ніби жаринки там були, в цих чорних очах.
– Це ти, Іване? – спитав він тихо. – Іди ближче, сідай!
Диякон майже з побожністю наблизився до старого і поцілував руку, яка важко підвелася, щоб поблагословити його. Він відчув на вустах дотик холодної тонкої шкіри, що обтягала кістки, наче на руці зовсім не було м’язів. З-під чорного рукава підрясника, коло зап’ястка, диякон Іван побачив темні рубці. Він знав, відкіля ці рубці. Адже перед ним був той непримиренний славетний учений, відомий Максим Грек, що близько тридцяти років сидів ув’язнений, а з них двадцять два роки був у ланцюгах, – і він шанобливо поцілував цю руку. Колись-то, ще за царя Івана III, молодого талановитого вченого, добре обізнаного не тільки з грецькою, а й з різними південнослов’янськими мовами, з італійською, з латинню, викликали з Афона виправляти та перекладати святі книги. Вчений грек Максим не тільки виправляв, він, який чув колись нестримно-запального проповідника Саванаролу, почав викривати багаті монастирі, багатіїв, що жили із страшної праці селян. Ці викриття не подобалися владарям світу. Максима Грека обвинуватили в єресі, тобто в неправдивому тлумаченні християнської віри, і засудили. Ніколи більше він уже не побачив своєї батьківщини. Звільнили його сімдесятип’ятилітнім немічним старцем.
Тепер, коли після страшного заслання Максима Грека привезли в
Троїцю, йому важко було рухатися, важко говорити, але думка так само горіла й пломеніла, і сам цар Іван приїздив розмовляти з ним і радитися.
– Сідай, Іване, – повторив Максим. – Ми говорили з царем про книги. Так, книги – це ріки, що напувають всесвіт. Моє життя проходило
з книгами. Я переписував, перекладав, тлумачив книги. Я виправляв помилки, що їх робили несвідомо переписувачі і цим затьмарювали їхній високий зміст. Та єдиний спосіб уникнути цих помилок і дати всім людям читати книги – це друкувати їх... Я вже розповідав тобі про Яна Гутенберга, що перший винайшов друкарський верстат і, виливши з свинцю літери, складав їх у слова, а намазавши чорною фарбою, на верстаті притискував до паперу. Його були перші спроби. Потім інші люди, наділені святим даром, робили ще краще. Як суха земля конає
від спраги і жадає животворної води, так людські душі жадають знання. Старий бачив, що диякон, затамувавши подих, слухає, і це втішало його. Як йому все життя хотілося передати тим, хто оточував його, всі свої знання, свої думки! Ніколи не був він честолюбцем та сріблолюбцем. За те й не злюбили його ситі, пишні архієреї, ченці з багатих монастирів-вотчин. Цього молодого диякона Івана Федорова помітив Грек своїм проникливим поглядом чорних пломенистих очей. Йому до вподоби було високе ясне чоло, світлі, допитливі й розумні очі, вправні великі руки, що любили ремесла і тесляра, і палітурника.
Іванові охоче розповідав старець про своє життя, про людей, що стрівав на довгому, заплутаному і невторованому шляху.
Найкращі спогади були, звичайно, про юність. Юність! Юність у чудесній розкішній Італії, куди він поїхав вчитися.
– Пробув я багато років в Італії, –розказував Максим Грек, – і багато писань різних філософів прочитав, з багатьма мудрецями познайомився і велику душевну користь з того набув.
Жив тоді у Венеції філософ, досвідчений чоловік, ім’я йому Альдус, а прізвище Мануціус, італієць, великий знавець грецької і римської мов, стародавньої літератури. Я його знав у Венеції і часто ходив до нього у книжкових справах. Той Альдус Мануціус замислив премудре діло – видати древні рукописи. Була вже в нього школа стародавніх мов, та захопився він ще друком і заснував друкарню.
Не знав до того світ кращого друкаря. Дай мені перо, Іване, та поглянь, я намалюю тобі літери, як вигадав писати їх Альдус Мануціус, щоб було їх зручно друкувати і читати.
Іван стежив за кожним рухом Максима Грека.
– 
Пам’ятай, Іване, – промовив той, – стару притчу про таланти.
13
Одержали два чоловіки по таланту. Один ледачий та лукавий закопав його, а другий повернув його з прибутком. Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй. Дорожчий хай він тобі буде за багатство, за втіхи мирські, щоб не був ти подібний до мужа лукавого, а віддав його в стократ більшим на службу людям.
Замисленим повертався Іван від старця. Давній церковний звичай вимагав, коли помирала жінка у служителя церкви – попа чи диякона, –
повинен був той або йти в ченці, або покинути служіння в церкві. Та чим більше слухав Іван вченого старця, тим дужче відчував жадобу до життя, праці, знань. Найдужче він любив працю коло книг. З любов’ю і увагою брався він переписувати, робити до них малюнки. Сам оправляв їх. Але друкувати книжки!
Не переписувати повільно слово за словом, рядок за рядком, сторінку за сторінкою і, може, лише три-чотири сторінки списати за день, а відразу надрукувати їх сотні, тисячі, ще більше... З благоговінням брав він у руки, коли траплялось, друковані книги, завезені з інших країн, розпитував усіх, хто приїздив з інших земель, про друкування.
Він ішов широким бадьорим кроком вузенькими вуличками Москви, а у вухах лунали слова старця: «Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй».
Може, його хист, його талант саме в цій великій, святій книжковій справі?
«ГАНЗА»
Корабель мав незабаром відплисти. Жителі німецького міста Любека у передвечірню пору приходили помилуватися, як матроси швидко і вправно вантажать на корабель речі, заповнюють трюм та палуби різним крамом. Метушились купці, які везли цей крам у чужі землі. Сумно дивилися жінки, які виряджали в путь своїх чоловіків. І їх було немало, таких жінок. На цьому кораблі більше як сто двадцять чоловіків мало виїхати у далеку невідому Московію. Не всі вони були, звичайно, з Любека. По багатьох містах їздив енергійний, діловитий майстер саксонець Шлітт, розпитував, шукав охочих їхати з ним до Московії. Потрібні були йому різні люди: і лікарі, і цирульники, і теслярі, і ливарі, і архітектори, і каменярі, і друкарі – різні майстри різних спеціальностей. Цар московський Іван просив його навербувати таких людей, привезти до його столиці.
Царя Івана IV прозвали Грозним. Він вів нещадну боротьбу з боярами, які відчували себе повними владарями в своїх вотчинах- князівствах, а Іван об’явив себе самодержавним царем всієї Русі. Його
боялися і поважали сусідні країни, бо завоював він царство Казанське і Астраханське, а згодом переміг і Лівонський орден хрестоносців. Багато переказів і легенд лишилося про нього в народі, і одна з них розповідала, як кинув він клич: хто добуде йому царства корону, скіпетр, золоте царське яблуко – «рук державу» і книжку про них?
І справді, не тільки про завоювання дбав цар, а й про книжки. У нього була величезна на той час бібліотека, що викликала подив у всіх іноземних гостей. Багато книг було привезено з Візантії. Як свій дорогоцінний посаг, привезла колись розкішну бібліотеку наречена царя Івана III візантійська царівна.
Усіх дивувала освіченість Івана IV, красномовність, його листи вражали яскравим талантом письменника.
От і дав він саксонцю Шлітту немалі кошти і обіцяв щедро нагородити, коли той привезе майстрів різних справ і між ними і друкарів.
Цар Іван розумів – і на Русі потрібно друкувати книги, це ще дужче прославить його і зміцнить його самодержавну владу.
Іноземець Шлітт охоче взявся за цю справу. Довгенько попоїздив він по всій Німеччині, розшукуючи потрібних людей, набрав немало майстрів і зібрав їх усіх у Любеку.
ЦАР ІВАН ГРОЗНИЙ
Вже напнуті велетенські полотнища вітрил. Подме ходовий вітер – і корабель рушить у путь. Уявляв Шлітт, як загоряться очі царя, коли побачить він стільки майстрів у своїй первопрестольній Москві. Та щось надто підозріло стежать за Шліттом останніми днями купці міста Любека. Спілка німецьких торговельних міст Ганза – найбільший владар і міста Любека. Не знає Шлітт, що увечері зібралися ганзейці з німецькими лицарями-хрестоносцями на нараду в домі найбагатшого і найстарішого купця міста Любека.
– Не можна допустити, щоб їхали ці майстри до Московії, – сказав найстарший і найповажніший серед ганзейських купців. – Яка рація нам у тому, щоб росіяни самі виробляли те, що тільки ми можемо робити?
– Яка рація нам у тому, – підтримали його і хрестоносці, – щоб Московія була ще дужчою та могутнішою?
– Навіщо у дикій, холодній Московії процвітатимуть різні ремесла?.. Хай вона буде залежною від нас! – підтримали й інші.
– Ми не повинні їх випускати! – говорив далі найвладніший серед ганзейців.
– А цього Шлітта треба приборкати та провчити, – лютували хрестоносці.
На цьому й порішила «Ганза» – спілка німецьких купців: не пускати німецьких майстрів до Москви, а Шлітта, привідця та верховоду,
приборкати, щоб не поїхав він десь-інде шукати людей для московського царя Івана.
Шлітта приборкали. Десять років просидів він у в’язниці за справу, до якої взявся так гаряче. А люди, яких він зібрав, розбіглися. Були серед них і майстер паперової справи, і палітурник, і друкар.
ГІСТЬ З ДАНІЇ
До царя Івана приїхав посол від датського короля Християна III.
Вузенькими низькими ходами та переходами Кремлівського палацу ведуть його до царських палат.
У куцому, до колін, зеленому каптані з пишним мереживним коміром, у довгих панчохах і черевиках з пряжками, заморський гість з прихованою цікавістю поглядає на розписні стіни і стелі, на дивний для нього одяг бояр – довгі шуби, оторочені дорогим хутром – сріблястими лисицями, соболями, високі шапки. Між ними, огрядними, бородатими, поважно-повільними, посол виглядає якимось вертким куцохвостим птахом. Кроки його, що спочатку лунають так упевнено, поволі, в міру наближення до царської палати, робляться майже нечутними. На тонких вустах з’являється запобіглива усмішка.
Йому доручено його величністю королем датським влаштувати дуже вигідну для Данії справу.
Під коротким, але уважним і ніби наскрізь проколюючим поглядом царя Івана посол на якусь мить раптом розгублюється, але враз опановує себе, і починається церемоніал привітання.
Коло царя його найближчі друзі – радник окольничий Олексій Адашев, ровесник і друг юнацьких років князь Курбський та інші, що утворили «Вибрану раду». Вони підтримують царя в боротьбі проти великих іменитих бояр. Вони підтримують його прагнення ширити в Московській державі книги, відкривати школи, розвивати різні ремесла.
Не менш уважно, ніж цар, слухають його ближчі друзі листа, що надіслав король датський.
«...З такою метою надсилаємо до тебе, – читає поважно дяк, – возлюблений брате, щиро нами любимий, слугу і підданого нашого Ганса Місенгейма з Біблією і двома іншими книгами, в яких міститься суть нашої християнської віри. Якщо прийняті і схвалені будуть тобою, возлюбленим братом, патріархом, митрополитом, епіскопами і іншим духовенством сія наша пропозиція і дві книги разом з Біблією, то оний слуга наш надрукує в
декількох тисячах примірників зазначені твори, переклавши на вітчизняну вашу мову, так що у сей спосіб можливо буде у небагато років сприяти користі ваших церков і ваших підданих».
Друкувати книжки! Це те, про що давно мріяв він, про що говорив з полум’яним страдником – вченим Максимом Греком.
Цар Іван знав, що в Данії, як і в інших країнах Європи, після того, як Ян Гутенберг винайшов друкарський верстат, уже друкували, а не переписували книжки.
Але ж «возлюблений брат» – король датський Християн III не безкорисливо, не від щирого серця пропонує свою допомогу. Цар Іван розуміє, як вабить Московська держава своїми величезними, недослідженими ще багатствами чужоземних королів, як хочеться їм наслати сюди своїх купців, використати ці незчисленні багатства для себе.
А коли б цар Іван перейшов на віру короля датського, а за ним і народ московський, як би це було вигідно Християну III.
Ні, треба обійтися в цій справі без іноземців.
Царю Івану потрібно друкувати книжки, щоб ще більше зміцнити свою владу, об’єднати народ навколо Москви.
На книжки дедалі більше зростає попит, особливо після приєднання Казані та Астрахані. Цар весь час повертався до цієї думки – заснувати друкарню.
Вчений старець Максим Грек казав йому, що тільки друкуванням можна уникнути тої безлічі помилок, яку припускають переписувачі. Часто ці помилки зовсім переінакшують увесь зміст. Недарма Максим Грек велику увагу приділяв граматиці. Помилки можуть призвести до єресі – неправильного тлумачення православної віри. Як же можна доручити іноземцям друкування церковних книг? Адже тільки церковні й були на той час у Москві. А що, як іноземні друкарі на свою віру повернуть?
Ні з чим повернувся Ганс Місенгейм до Данії.
«ПЕЧАТНИЙ ДІМ»
– Час нам самим видавати друковані книги, як у греків, Венеції, Італії, як у інших державах, – мовив цар.
– Ця думка тобі, царю, надіслана, як святий дар, – сказав митрополит Макарій, старий, розумний книголюб, що за його керівництвом протягом багатьох років у Новгороді переписали дванадцять фоліантів – товстих томів, куди увійшли твори багатьох візантійських, західних і руських письменників. У ці книги хотів зібрати Макарій все, що читали й поважала на Русі.
Окольничий Олексій Адашев, думний дяк Висковатий, який вів найважливіше листування з іноземними державами, підтримали царя так само, як і Макарій, і Максим Грек. Адашев і Висковатий тут, у Москві, виправляли і стежили за переписуванням усіх руських літописів. Це були люди найосвіченіші в Московській державі. Вони розуміли – книги зміцнять самодержавну владу царя, об’єднають
навколо Москви завойовані нові землі, розбуркають прагнення людей до письменності й знань. І цар наказав розшукувати здібних до цієї справи. Якогось майстра Марушу Нефедієва надіслали до Новгорода, щоб звідти привіз майстрів, що вміють «різати різьбу всіляку». Відомо стало, що і тут, у Москві, дехто самотужки пробує друкувати, і показували цареві перші, ще невправні спроби.
– Кажуть, Іван Федоров, колишній диякон Миколо-Гостунської церкви, цим ділом цікавиться й займається, – сказали цареві.
– Покличте його до мене, – наказав цар.
Страшно йти до царя простій людині. Та згадав Іван Федоров, як зустрів його ненароком у Максима Грека і почув тоді слова, що повторив їх цар роздумливо та твердо:
– Книги – це ріки, що напувають всесвіт.
А чутки, як весняні пташки, вже носяться над Москвою, що хоче цар тут, у Москві, свій «Печатний дім» будувати і шукає людей, що друкуванням цікавляться і мають до цього хист.
Давно не бачив маленький син Івашко свого батька Івана таким бадьорим, таким задоволеним, таким діяльним. Як прийшов він тоді з Кремля від царя, так і почалось інше життя. З ранку до пізньої ночі зайнятий він. Доручив йому сам цар – тільки подумати: сам цар! – збудувати «Печатний дім», де друкуватимуть безліч книжок.
Кипить робота. Теслярі, каменярі виводять стіни. Усім керує його батько, він же замовляє все для друкарні, стежить за всім. Є в нього помічник. Веселий і бувалий Петро Мстиславець, прибулець з Білорусі.
При «Печатному домі» будують і «Справну палату». Там виправляють книги, з яких будуть друкувати. Радяться у всьому з зовсім старим Максимом Греком, з митрополитом Макарієм. Скрізь встигає Іван Федоров. Скільки ще роботи! Але якої роботи – цікавої, живої, потрібної.
Цар Іван також приходить на «Печатний двір», показує йому проста людина Іван Федоров перші спроби, показує верстати, шрифти, різне друкарське приладдя. Приязно дивиться цар Іван на першодрукаря.
Велику справу робить найперший друкар. Імені його не забудуть нащадки.
СВЯТО КНИГИ
Це сталося навесні 1564 року, чотириста років тому. Цей день можна прирівняти до великої перемоги, до найсвітлішого свята всього народу. Іван Федоров подав цареві першу книгу, надруковану в
«Печатному домі» «повелінням і коштом» самого царя. Ця книга звалася «Апостол».
Як у казці-легенді, переказував народ – простий «ярижка» здобув книгу цареві.
Стопи книг, однаково великих, однаково гарно оправлених в темну шкіру з тисненням, були перед царем. Скільки людей читатимуть їх! Не тільки в церквах лежатимуть вони, як колишні рукописні, важкі, дорогі, недоступні для більшості людей, а зможуть їх купити, читати і не такі вже багатії.
Цар із задоволенням хвалить прекрасний чіткий шрифт, чорний і червоний, чудесні малюнки, заставки.
Малюнки були різноманітні. їх надруковано дуже багато, кожен розділ починався розкішною заставкою, в якій перепліталися квіти, трави, плоди. Візерункові великі літери починали текст. Жодна переписана книга на Русі ще не була так багато ілюстрована. Це видання аж ніяк не поступалося перед виданням італійських й інших західноєвропейських майстрів... Добре
ознайомившись з їхніми роботами, Іван Федоров з великим художнім смаком зробив по-своєму так, як змогли зробити тільки на його батьківщині, і орнамент, і літери.
Цікава була післямова першої книги. Урочисто розповідалось у ній, що цар Іван продовжує справу імператорів грецьких, і за прикладом Греції, Італії та інших країн вводиться на Русі книгодрукування. Розповідалось у ній, як, не шкодуючи, давали кошти на цю справу «делателям» – Івану Федорову та Петрові Тимофійовичу Мстиславцю.
З любов’ю дивиться великий дужий Іван Федоров на справу своїх рук і, як любиме дитя, тримає книгу на міцних широких долонях.
«Ех, шкода, не дожив ані Максим Грек, ані Макарій до цього свята, – думає з жалем першодрукар. – Оце б раділи!»
– Знаєш, друже, – каже він Петрові, – а треба нам ще й менші книги друкувати, щоб і проста людина могла їх купити і синів своїх навчати. Оце подякують нам люди!
– Авжеж, –згоджується Петро.
І вони заходжуються коло нових книжок.
ЄРЕТИКИ
Іван Федоров і його помічник Петро Мстиславець з таким же запалом і натхненням друкували інші книги, а над ними вже збиралася гроза.
Наче хмари, що раптово затьмарюють погожий день, починають рости, громадитися, спускатися низько над землею і давити повітря, так росло і дужчало невдоволення бояр та вищих церковників, які були з ними заодно. Ширилися плітки, злостиві чутки навколо друкарні...
– І де це видано, щоб книги не рукою богобоязливою
переписувалися, а на верстаті бісівському робилися?
– І не поставили когось з старих бояр, а смерда невідомого, дияконця якогось.
– Від диявола це, від диявола, – шепотіли бояри, показуючи на
«Печатний двір», на високу постать царського друкаря Івана Федорова. І дратував їх його спокійний вигляд, його впевнені рухи, безбоязний і одвертий погляд розумних очей – погляд людини, що знає свою справу і вірить у добро.
Не зраділи бояри і великому святу – виходу першої книги. Та до чого вони могли прискіпатися, коли самі мало що розуміли!
– У таких книжках диявольська єресь, нема на них божого благословення. А малюнки! Недарма він з іноземцями-єретиками знається, – бубоніли вони і підбурювали темний, неписьменний народ, під’юджували переписувачів книг.
– Тепер вам кінець. Не потрібна тепер ваша праця.
– Єретики!
От яке страшне слово сичали бояри, от яке страшне слово уже часто чули за своєю спиною друкарі.
І попи не відставали від бояр. Не було в живих освіченого Макарія, помер натхненний вчений Максим Грек. На чолі церкви стояли люди, яким не потрібна була ця культурна велика справа. Вони хотіли, щоб книги були лише в їхніх руках.
А цар Іван? Чому він не захищає свою улюблену справу, своїх першодрукарів?
Та тепер уже справді страшно звертатися до нього.
Важкі, скрутні часи свого царювання переживає він. Йому зрадили найближчі друзі. Не підтримали в Лівонській війні не тільки старі бояри, а навіть Адашев, князь Курбський. Князь Курбський втік до Литви і звідти надсилав цареві сповнені трутизни і докорів листи, а розлютований цар відповідав йому не менш ущипливо та нестримно.
Цар оточив себе новими людьми з дрібних бояр, створив загін опричників і майже весь час проводив в Олександрівській слободі.
Скрізь йому тепер ввижалися зради, і почалися страшні страти, катування винних і невинних людей, заслання. Цар став немов несамовитий, дня не минало без страт, а потім він сам починав каятися і, одягнувши чернецький одяг, дзвонив на дзвіниці і молився за убиті ним сотні людей, записував їхні імена в свою книжечку, що зберіглася й досі, і з якої ми довідалися про імена сотень закатованих.
Люди жахались його, боялись потрапляти на очі. Чи до друкарні йому було!
А може, хтось в недобрий час і про друкарів шепне йому лихе слово «єретики»?
Та ні. Лють царя не зачіпає їх. Йому зараз не до них.
З болем дивився Іван Федоров на свою працю. Через книги він хотів ширити освіту, науку серед людей, а його обвинувачують у єресi.
Не можуть зрозуміти тупі пихаті люди, на що здатний людський розум і людські вправні руки. Здається їм це «чудом», «бісовим ділом».
– Що робити? – питає Петро Мстиславець. – На майданах та вулицях уже й пройти не можна. Кажуть уже вголос, що ми з бісівського гнізда. Цареві не до нас. Перед ним бояри один одного оплутують, скрізь змови, страти. Треба нам звідси їхати.
Опускає Іван Федоров голову з довгим хвилястим русявим волоссям на свої міцні руки. Як блискуче почалася робота, яким вогнем запалило його душу! І невже це все покинути?
– Ще й нас самих, як єретиків, схоплять та стратять, – роз’ятрює серце Петро Мстиславець.
– Я боюся, тату, – шепоче маленький синок Івашко, притуляючись до батька.
Іван Федоров оглядає замисленими, повними турботи очима друкарню. І каже:
– Так, треба з Москви їхати.
Сумно складає Петро Мстиславець дошки гравюр, велику рамку фронтиспісу «Апостола», форми для виливання літер, матриці. Це можна взяти з собою. І з невимовною печаллю дивляться обидва на друкарський верстат. Він лишиться тут. Хай бережуть його учні, що навчилися у першодрукарів.
Ніколи в житті не забуде Іван Федоров і маленький його Івашко тої гіркої ночі, коли збирались лишати Москву.
З клунками за плечима, з довгими палицями в руках, тримаючи за руку Івашка, що в темряві спотикався і падав, пробиралися перші друкарі вузенькими покрученими вуличками Москви. На їхньому возі лежало небагате майно та дорогоцінний скарб – матриці, шрифти, книги.
На Красній площі зупинились, оглянулися, вклонилися низько на всі сторони.
– Прощавай, Москва! Прощавай, Кремль! Дай боже повернутися на рідну землю.
ЗАПИШІТЬ ЗАПРОПОНОВАНІ СЛОВА
ДО СВОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО СЛОВНИЧКА!
Диякон – третій чин священнослужителя в православній церкві.
Келія – окрема кімната монаха в монастирі.
Підрясник – довгий одяг із вузькими рукавами, переважно чорного кольору.
Митрополит – єпископський титул у християнській церкві.
ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПЕРЕВІРТЕ СВОЮ УВАЖНІСТЬ І РОЗУМІННЯ ЗМІСТУ
Дата: 2019-02-02, просмотров: 739.
