Мета будь-якого мовлення – це створення тексту, більшого чи меншого за обсягом, залежно від потреби. Текст, звичайно, складається з окремих речень. Але щоб повно висловити якусь думку, якесь конкретне повідомлення, одного речення, як правило, замало. Думка чи повідомлення найчастіше висловлюються кількома реченнями, об’єднаними між собою спільним змістом і будовою.

Група з двох або більше граматично самостійних речень, пов’язаних між собою спільними змістом та будовою, що висловлює якесь одне розгорнуте повідомлення, називається синтаксичною (надфразовою) єдністю.

Кожна синтаксична єдність – ніби мініатюрний твір. Вона будується за моделлю: зачин – розгортання думки чи повідомлення – кінцівка.

У зачині висловлюється думка чи повідомлення в не загальнішому вигляді. Це опорне речення, яке становить основу для подальшого викладу і є найбільш самостійним. Хоч не завжди: іноді воно без наступних речень може бути незрозумілим. А часом суть зачину викладається лише в якійсь частині першого речення або й у двох реченнях, як, наприклад, в уривку з „Повчання” Володимира Мономаха: Що таке людина, як подумаєш про це ? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивиться, як усе мудро влаштовано в світі: як небо влаштоване, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена. Господи, завдяки волі твоїй! А звірі, а птиці різні, а риби всякі! І цьому диву подивуємося, як створено людину і які різні та багатоликі людські обличчя; якби і всіх людей зібрати, то кожен має свій вид і образ обличчя. І тому подивуємося, як птиці небесні із раю –вирію летять, і перш за все до нашого дому, але не поселяються в одній країні, а сильні й слабі розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси й поля. Все це дано людям на користь, на їжу і на радість їм. Тут у перших двох реченнях (власне, у виразі та не може вона осягнути всіх чудес землі) висловлено основну думку (думку про багатство, різноманітність і досконалість світу) в її найзагальнішому вираженні з тим, щоб далі розвивати, конкретизувати її. Правильно визначений зачин допомагає читачеві повніше, глибше проникнути в суть подальших авторських міркувань чи замальовок, зорієнтуватися в місті всієї розповіді.

У наступній частині – розгортанні – в одному або кількох реченнях розвивається чи пояснюється думка або описується подія, названа в зачині. Розгортання може по різному стосуватися зачину, між ними можуть бути різні смислові зв’язки .

Інформація, висловлена в зачині, у розгортанні, може доповнюватися, розширюватися, деталізуватися. Наприклад, у статті „Мовлення внутрішнє” з енциклопедії „Українська мова” у першому реченні дається визначення поняття, а в подальших –це визначення конкретизується, уточнюється, розвивається: Мовлення внутрішнє – виростання у процесах розумової діяльності психічних відображень мовних знаків – слів і речень – без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації. Внутрішнє мовлення супроводжується прихованою артикуляцією мовних звуків, яка піддається інструментальній реєстрації. Внутрішнє мовлення як думання з опорою на образи мовних знаків відмежовують від пригадування повної форми якогось суцільного усного чи писемного тек сексту. Внутрішнє мовлення у процесі думання відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, уривчастістю, значним смисловим навантаженням окремих слів, можливістю заміни конкретних образів певних слів і словосполучень схематичними уявленнями про них чи про їхні функції у структурі думки. У зачині виділено основну ознаку розглядуваного психічного явища: внутрішнє мовлення – це мовчазне вимовляння слів у процесі думання. У наступному реченні це визначення конкретизується, доповнюється: внутрішнє мовлення, хоч воно й мовчазне, проте відбувається з участю мовних органів (точніше – з участю ділянок мозку, відповідальних за роботу цього явища з механічним пригадуванням завченого суцільного тексту. В останньому реченні розкривається характер ці засоби внутрішнього мовлення.

Розгортання може являти собою пояснення, коментар чи тлумачення того, про що було сказано в зачин. Розглянемо, наприклад, будову такого уривка: Мовно-культурний розвиток України відбувається викривлено, однобічно. Тут забезпечено право на вільний мовно-культурний розвиток національних меншин, зокрема чисельно найбільшої російської, але не забезпечено другої, необхідної для державної стабільності, вимоги лояльності російської національної меншини до державної мови і культури (Л.Масенко). Тут у зачині висловлено думку про ненормальний розвиток України. І це твердження залишилося б незрозумілим, якби не було пояснення, даного в наступному реченні.

У розгортанні може аргументуватися, обґрунтовуватися, підтверджуватися судження, вислове в зачині. Наприклад, в уривку. Значення Харкова в історії української культури, мови, духовності в цілому загальновідоме. Нагадаю, що з цим містом пов’язана творча діяльність великого українського філософа поета Григорія Сковороди, який старокнижну літературну традицію доповнив звертанням до живого мовлення, а також творчість фундатора української художньої прози на живомовній основі на Григорія Квітки-Основ’яненка і видатного мовознавця-славіста Олександра Потебні, що так по-синівському опікувався долею рідної мови. З ближчого до нас часу не можна обійти ренесансу української культури в 1920-ті роки, де Харків як столичне місто відігравав провідну роль в утвердженні функціонування української мови (В. Калачник) у зачині висловлюється думка про важливу роль Харкова у національному житті України. І це положення далі аргументується загадкою про діяльність таких пов’язаних із Харковом видатних людей, як Григорій Сковорода, Григорій Квітка-Основ’яненко, Олександр Потебня, а також згадкою про українське відродження в 20-х рр. ХХ ст..

У розгортанні автор може висловлювати своє ставлення до явища, названого в зачині, давати йому певну оцінку, характеризувати його. Наприклад, в уривку із “Зачарованої Десни” О.Довженка опис переплітається з авторським захопленням: До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо – геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвітне. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу. моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

Між реченням в синтаксичній єдності і, зокрема, між зачином та розгортанням можлива й інша смислова залежність – асоціації, принагідні зауваження, міркування, спогади, побажання тощо. Важливо тут лише те, щоб не випливало одне з одного, не розпорошувало увагу читача, не відводило її вбік від теми розмови в загальну логічну структуру всього тексту.

Що ж до побудови розгортання, то між окремими повідомленнями, реченнями, які містяться в ньому, може бути сурядна або послідовна залежність.

При с у р я д н і й з а л е ж н о с т і всі повідомлення однаково доповнюють думку чи розгортають опис, поданий у зачині, тобто вони називають одночасні, рівнозначні явища. Наприклад, в уривку

“Ще не вмерла і не вмре!”

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.

Живе наша мова – і з нами наші князі і гетьмани, наші письменники і вчені, на державники і збройні оборонці.

Живе наша мова – і наш голос звучить у вселенському хорі народів.

Бо наша мова – це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.