Пряма мова в тексті може виділятися трьома способами:

а) береться з двох боків у лапки разом із знаком питання, знаком оклику, трьома крапками (крапка і кома виносяться за лапки): «А я вже бачив день!» — «Коли?!» — «Не знаю». — «Який же він?» — «Хороший! Дуже славний!..» — «Ет, — байдуже озвалася матуся, — то був не день, то сполох був, та й годі». (Леся Українка); цей спосіб оформлення прямої мови застосовується найчастіше під час передавання невисловлених думок, окремих невеликих реплік, під час цитування, згадування;

б) у діалогах починається з абзацу, і перед нею ставиться тире, що характерне для передавання живого мовлення:

— Вставай, сину, підемо. Протираю од сну очі.

— Куди, мамо?

— О, а хіба ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай! — підводить мене (С. Васильченко);

в) у драматичних творах пишеться після назви дійової особи і крапки:

Хлопчик . У мене вуха померзли... Наталка. Насунь шапку! {М. Старицький). В усіх випадках пряма мова починається з великої букви.

Розділові знаки при словах автора вживаються по-різному залежно від того, де стоять слова автора. Якщо слова автора стоять:

а) перед прямою мовою — після них ставиться двокрапка: У цілого війська девіз був один: «За волю, за рідну країну!» (Леся Українка);

б) після прямої мови — перед ними ставиться тире, крайка замінюється на кому (знак питання, знак оклику, три крапки на кому не замінюються): «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба (О. Довженко). «Ось я йду!» — обізвалась Зима (Леся Українка);

в) у середині прямої мови — вони виділяються з обох боків комами й тире; проте якщо розрив робиться між двома реченнями, то після слів автора ставиться не кома, а крапка й тире: «Мої друзі — вбогі бідолахи, — говорить Кармель, — от мої друзі!» «Яких же я людей бачу? — одказує Кармель. — Багатих та вбогих» (Марко Вовчок); якщо ж у словах автора є дієслово чи інше слово на позначення мовлення, яке стосується наступної частини прямої мови, то після слів автора ставиться двокрапка й тире: — Чи бачили таке! — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом (А. Головко).

Слова автора, коли вони стоять у середині чи після прямої мови, звичайно починаються з малої букви. Але якщо слова автора становлять певну додаткову інформацію, то тоді вони можуть починатися з великої букви: — Ні-ні! — Злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: — Ні-ні! — В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця... Київське ОПГУ— НКВД... — Отак! Утікав, утікав і потрапив назад... (І. Багряний).

Якщо слова автора охоплюють пряму мову, то перед прямою мовою ставиться двокрапка, а після неї кома й тире або тільки тире: Я кричу. «Хто в Бога вірує, рятуйте!» — а вони з обох боків шмагають (О. Стороженко).

Якщо репліки беруться в лапки й записуються підряд без слів автора, то між ними ставиться тире: «Мамо, — питаю,— то льони цвітуть?» А мати сміються: «То, — кажуть, — Дніпро». — «А чого він такий синій?» — «Від неба», — кажуть (О. Гончар).

Заміна прямої мови непрямою

Чуже висловлювання, передане від імені оповідача разом із словами автора, називається непрямою мовою.

Коли чуже висловлювання передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням, а пряму мову – підрядним. Підрядне речення ставиться після головного і приєднується до нього:

1) якщо воно проходить із розповідного речення – сполучниками що, наче, ніби, мов: А дід каже, що колись комарі були великі (О.Довженко). Пан поїхав до міста й пожалівся , ніби Джеря бунтує громаду ( І. Нечуй – Левицький ) ;

2) якщо воно походить із розповідного – сполучниками щоб , аби ,хай: Моліте Господа , дівчата , моліте , Господа , щоб мати і вас отак не завдала за генерала , за палати і вас отак не продала (Т. Шевченко). Грицько проводжав Варвару й безперестанку намовляв її , аби ішла за нього заміж (Л. Мартович);

3) якщо воно проходить із питального – сполучником чи або сполучними словами хто , який , чий , котрий , скільки , як , де , куди і . д .: В степу як , і в морі , зустрівши людину , не питають , чого вона тут і звідки (О. Гончар). Порадь мені , Зірнице – мати , де мені пари шукати (Леся Українка).

При цьому:

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається чуже висловлювання: “Я, коли виросту теж садівником буду!” – не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив Юрко (І. Цюпа). – Юрко, не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж садівником буде;

б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді - вставні слова, частки;  а звертання – або опускають, або роблять підметами чи додатками: - Мало! запитав Юра . – А чому дерева зелені? (Ю. Смолич). – Юра запитав у мами а чому дерева зелені . Або: - Годі! Не віщуй , старий , невідь – чого! – гукнув хтось ( О. Кониський). – Хтось гукнув до старого , щоб той не віщував невідь чого ;

в) після непрямого запитання знак питання не ставиться: “Ну , чого ж тебе понесло? Чого?” – допитувалась мати (С. Васильченко). – Мати допитувалась , чого його понесло в поле .