Слова-речення – це замінники речення, виражені прислівниками, частками або вигуками. У них не виділяються ні головні, ні другорядні члени речення. Вони характерні для діалогічного мовлення, вживаються переважно в розмовному, художньому й публіцистичному стилях і передають реакції, відгуки мовця на висловлювання співрозмовника, найчастіше – на його запитання. Вони стають зрозуміле лише у контексті або в ситуації. За своїм значенням і роллю в речення слова-речення близькі до вигуків (і нерідко виражаються ними). Слова –речення переважно становлять окремі самодостатні репліки в розмові двох чи більше осіб (- Ти мені не жбурляйся камінням. Бо знаєш. – Хе ! Невже? – зухвало відповів той)

Слова-речення бувають:

У ролі стверджувальних слів-речень виступають слова так, авжеж, аякже, отож-бо, гаразд, точно, так точно. Вони бувають:

Прямою позитивною відповіддю на поставлене запитання (Здобути собі пристойне місце в житті – це ганятися за привидами? – Авжеж, - тихо сказав я)

Підтвердженням міркувань співрозмовника (У сорок сьомому, як у правління проліз, так таким уже розумакою став, що куди твоє діло.. – Еге, таке пхе було, - втупила Палажка)

Підтвердження власних міркувань мовця (Отож! Отож! Се й був от й ятирець, куди він людські душі, наче рибу ловив...)

Заперечних слів-речень є небагато – ні, навпаки, неправда, навряд. Вони можуть означати:

Пряме заперечення на поставлені запитання (Ти, либонь, гніваєшся на мене? – Ба ні...)

Незгоду з пропозицією чи міркуваннями співрозмовниками (Неправда. Я не міг цього сказати.)

Підсилення мовцем власної заперечної думки (Ні, краще ніколи не роздивлятися, з чого зроблене те, що нам до вподоби)

Запитання виражаються звичайно питальними словами-реченнями ну, та ну, хіба, як, що, тобто. Вони передають як запитання, так і певні емоції – сумнівів, подив (Не віриш? Пенич ставить ґуральню. – Та ну?) у ролі питальних слів-речень можуть виступати також стверджувальні та заперечні слова, вимовлені з питальною інтонацією. Вони, як правило адресовані співрозмовнику, щоб одержати пряму відповідь на поставлене запитання (А курей на буряки вивозили? -Ні.  – Ні? А чому?)

Спонукальні слова-речення містять наказ, заклик, прохання зробити щось, припинити якусь дію, допомогти і водночас виражають реакцію мовця на певну ситуацію. Виражають вони переважно вигуками годі, геть, досить, караул, ура (Геть! Геть! Не давайте йому слова). Окрему групу становлять позбавлені емоцій спонукальні слова-речення но , соб, гиля, киш, з якими ми звертаємося до свійських тварин (Но ! Не здохла б вона тобі!)

Емоційно-оцінні слова-речення містять позитивну або негативну реакцію мовця на побачене чи почуте. У ролі таких слів-речень вживаються здебільшого вигуки ого , ох, ах, овво, хай йому цур. У живому мовлені вони передають різні відтінки почуттів – захоплення, подив, сумнів, іронію (Пхе ! Звідки ти такий розумний взявся?). У ролі емоційно-оцінні слова-речення можуть виступати також іменники в називному відмінку (Прокляття! Жінко, не муч мене!)Ці слова-речення зовні схожі на називні, проте вони не позначають буття, існування, а слугують для вираження узагальненої оцінки явищ, подій та вчинки людей.

Слова мовного етикету становлять традиційні загальновживані формули привітання, прохання, вибачення, подяки: спасибі, дякую, до побачення, добрий день. До слів-речень їх відносять умовно: вони нічого не стверджують, не заперечують, але, як і власне слова-речення, становлять нерозкладну синтаксичну будову (Лейтенант підходить до неї. – Доброго ранку, Інга Борисівно.). В усній мові слова-речення й вигуки виділяються інтонацією та паузами, на письмі – комами, знаком оклику або тире. На початку речення слова-речення й вигуки виділяються комою або знаком оклику. У середені речення слова-речення й вигуки відокремлюються з обох боків комами або, якщо при них є знак оклику, - тире. Проте слова о, ой, ах, ну, ну й, якщо їх ужито в ролі підсилювальної частки, комами не виділяються (О люди, люди, свою душу не замикайте на замки!). Слід відрізняти слова-речення так, ні, гаразд, що ж та вигуки від однозвучних часток і членів речення, які ні в усній, ні на письмі не відокремлюються (Але що це за машина, гаразд не можна було добрати. Гаразд виступо у обставина міри).