Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Відокремлення узгоджених означень. Якщо означення стоїть безпосередньо перед означуваним іменником(або перед сполученням прикметника з іменником) і не має обставинного відтінку, то воно відокремлюються (Омиті росами квіти розтулюють повіки).
Не відокремлюються одиничне непоширене означення, якщо стоїть безпосередньо після означуваного іменника, якщо воно не має обставинного відтінку (На київських вулицях шумних каштани давно одцвіли).
В інших випадках узгоджене означення звичайно відокремлюються, зокрема якщо вони:
стосується особового займенника я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони або зворотного себе (Гордий і волелюбний, він нагадував сокола).
поширене й стоїть після означуваного слова (Лиш народи, явлена у Слові, достойно можуть жити на землі).
вказівне слово з підрядним означальним реченням (І дівчина несамохіть материні слова згадувала, ті, що вона ще малою чула).
від означеного слова відділене іншими членами речення (Налита сонцем і вітрами, хлюпоче веслами весна).
має обставинний відтінок (незважаючи на чому? за якої умови? що? – стоять переважно на початку речення;). (Стривожені світла, звірятка заворушилися, збилися в одну купку)
Два або більше непоширених означень після означуваного слова обов’язково відокремлюються лише тоді, коли перед означюваним словом уже є узгоджене означення (Досвітні огні, переможні, урочі, прорізали темряву ночі). Якщо такого означення перед означуваним словом немає, то таке відокремлення необов’язкове (З новим роком побажаю я нам долі тихої, погожої та роботящої).
Проте не відокремлюються означення, якщо вони за змістом невіддільні від слів, яких стосуються (Думка невідступна, пекуча, ятрівна заволоділа всім її єством). Від означення треба відрізняти виражений дієприкметником або прикметником присудок, який ніколи не відокремлюється (А навкруги вся ніч переповнена розміреним шумом хлібів).
На письмі відокремлені означення звичайно виділяються з обох боків комами. Але якщо автор хоче надати їм особливого значення, то вони виділяються тире. (Мій стан був подібний до сну – тяжкого, болючого, тим більше болючого, що без мрій).
Відокремлення неузгоджених означень
Неузгоджені означення звичайно не відокремлюються (Настала осінь (яка?) з вітрами холодними, з дощами дрібними)
Неузгоджені означення відокремлюють, якщо хочуть підкреслювати їхню важливість у реченні (Кремезні козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней)
Відокремлюються неузгоджені означення, якщо вони стоять займенниками або власної назви (У становій сорочці, у полотняних штанах, він прийшов сюди першим з дружиною і дітьми)
Відокремлюються неузгоджені означення й тоді, коли виступають разом із відокремленими узгодженими означеннями (У хату ввійшов старий Джеря, високий, тонкий, з сивуватими довгими вусами, з нужденним блідим ліцем та смутними очима.)
Відокремлене неузгоджене означення, виражене неозначеною формою дієслова, на письмі виділяється тільки за допомогою тире (Якесь незвичне, незрозуміле почуття... пройняло Катрю і виповнило серце їй невиразне бажанням – розповісти йому, пожалітися)
Відокремлення прикладок
У відокремленні прикладок є багато подібного до відокремлення звичайних означень. Проте для виділення відокремлених прикладок частіше використовують тире. Якщо прикладка стоїть перед означуваним іменником і не має обставинного відтінку, то вона не відокремлюється (Великий український філософ Григорій Сковорода був сам патріотом і прищеплював та виховував у народу священне почуття любові до своєї батьківщини)
В інших випадках прикладки звичайно відокремлюються, зокрема якщо вона:
а) стосується особового займенника. I, притомлений Котигорошко, я на груди землі упаду (А. Малишко);
б) поширена й стоїть після означуваного слова: Дивлячись на людей, усміхався і мій батько – великий добрий чоловік (О. Довженко);
в) від означуваного слова відділена іншими членами речення: Боровсь Еней з своїм, сердега, горем, слізьми, бідняжка, обливавсь (І. Котляревський);
г) стоїть після означуваного іменника - власної назви : Хто винен? Овсій Колода, бригадир (В. Кучер);
д) має обставинний відтінок: Вірний син трудової поневоленої України, Шевченко став найглибшим виразником народних дум і надій (О. Гончар).
Відокремлюються прикладки зі словами на ім`я, на ймення, родом, так званий тощо: І жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, і мала вона сина, на імені Івашко( С. Василенко). За шофера ми поставили тракториста Серьожу, на прізвище Півень ( Ю. Яновський) Прикладка, яка вводиться за допомогою сполучника як, звичайно не відокремлюється: Максим Рильський як перекладач зробив надзвичайно багато для розвитку української літератури. Але якщо така прикладка має причинове або уточнювальне значення, вона відокремлюється: Венера, як правдива мати, для сина рада все оддати.(І. Котляревський). Членом „Гарту” я був і сам, як книжковий ілюстратор (О. Довженко)
Прикладки виділяються на письмі за допомогою як ком, так і тире. За допомогою тире відокремлена прикладка виділяється, як правило, якщо вона:
а) має уточню вальне значення і перед нею можна поставити слова а саме: Винуватці тої катастрофи – два хлопчика літ семи восьми та п’ятиліток дівчинка, наче не чули сердитого материнського поклику (М. Коцюбинський);
б) стоїть у кінці речення і стосується іменника (це робиться ще й для того, щоб прикладка не сприймалась як однорідний член речення): Перед тобою світ – великий том розкритий (М. Рильський). Ти живеш у Києві – прекрасному й чарівному місті (Ю. Смолич).
Якщо за умовами контексту після відокремленої прикладки має стояти кома, то друге тире не ставиться: І здавалось йому, що попав він в інший світ – у чудний і невідомий храм, і в тихім, радіснім спокої спочивала душа його ( М. Івченко)
Відокремлення обставин
Обставини, виражені одиничними дієприслівниками й дієприслівниковими зворотами, звичайно відокремлюються ( так обставини завжди називають другорядну дію порівняно з дією, вираженою способовою формою дієслова) :На кладці, обнявшись, стояли дві дівчини, і, забувши про все на світі, виводили стару сумовиту пісню.( М. Стельмах).
При цьому треба пильнувати, щоб у виділений комами дієприслівниковий зворот не потрапили інші слова ( зокрема сполучники), які синтаксично не належать до цього звороту, але інтонаційно приєднуються до нього (пауза чується не після них, а перед ними). Наприклад, у реченні Старий підводиться і, не прощаючись, іде, зникає десь внизу за курганом (О. Гончар) сполучник і з`єднає два присудки підводиться і йде. А в реченні Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головками бородаті цапи (М. Коцюбинський) сполучник як приєднує підрядне речення до головного.
Але якщо сполучники і, а при дієприслівниковому звороті виконують приєднувальні або підсилювальні функції, то вони не відділяються від нього: Треба діяти, і не зволікати (О. Довженко). І вибігши з хати, пішов у садок (М. Коцюбинський). А вступаючи в двір, схопимо з себе [вінки], позакидаємо...(Марко Вовчок).
Не ставиться кома між двома однорідними відокремленнями дієприслівниковими зворотами, якщо вони поєднані одиничним сполучником і, та ( = і), або, чи: Степ, струснувши з себе росу та зігнавши непримітні тіні, горить рівним жовто –зеленим кольором (Панас Мирний). Але в реченні Хлопчики сиділи на крутому березі, звісивши ноги, і, стежачи за вудочками, вели тиху розмову (Ю. Яновський) сполучник і з’єднує не дієприслівникові звороти, а однорідні присудки сиділи і вели розмову, тому він відділяється командами від відокремлених обставин.
Одиничні дієприслівники не відокремлюються якщо вони вказують на спосіб дії (як? яким способом?) і стоять після присудка: Я був молодий, здоровий: міг працювати не втомлюючись (О.Довженко). Із вирію летять курличучи ключі (М. Зеров). Такі одиничні дієприслівники за своїм значенням наближаються до прислівників.
Не відокремлюються також фразеологізми, виражені дієприслівниковими зворотами, якщо вони стоять після дієприслівного присудка і становлять із ним нероздільну смислову групу: Вона не звикла сидіти склавши руки (М. Рильський). Іноді такі невідокремлені фразеологічні дієприслівникові звороти можуть стояти й перед присудком: Не довго думаючи я пориваюсь до двору (П. Колесник).
Якщо дії, названі присудком і одиничним дієприслівником або фразеологічним дієприслівниковим зворотом, мисляться як дві різні дії, а не одна, то такі часини речення відокремлюються: десь за ланами гомонів, затихаючи грім (С.Васильчинко). Нічого сидіти, склавши руки (В. Кучер). Подекуди помітно засмучених декламаторів: стоять, понуро опустивши носи(С. Васильченко). Вона біжить, не чуючи під ногами землі, нічого не помічаючи навколо себе (В. Реямедін).
Не відокремлюються дієприслівникові звороти, якщо вони виступають як однорідні до невідокремлених обставин, виражених іншими засобами: Жінка йде поволі і трохи зігнувшись (О. Довженко).
Вживаючи дієприслівники і дієприслівникові звороти, крім того, треба мати на увазі такі нормативні вимоги сучасної української мови:
дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, мають стосуватися того самого діяча; порушенням цієї вимоги є речення на зразок Вже смеркаючись, через велику силу доповзли вони до города (Г. Квітка-Основ’яненко). В’їжджаючи на подвір’я , на гостей загавкали собаки ;
підмет повинен стояти поза дієприслівниковим зворотом; неправильно побудованим із цього погляду є, наприклад, речення Од злості Турн осатанівши, велів багаття розводить (І. Котляревський).
За бажанням автора в реченні можуть відокремлюватися обставини, що починаються прийменниками всупереч, внаслідок , завдяки, залежно від, згідно з, відповідно до, у зв’язку з, на випадок і под.: Штаби й тилові бази, згідно з польовим статутом, розташовувались на певній відстані від фронту (О.Гончар). Погода, всупереч нашим побоюванням, видалося гарною.
Але обов’язково слід відокремлювати обставини з прийменниками незважаючи на, починаючи з, кінчаючи (які подібні до дієприслівників): І я заснув нарешті, незважаючи на біль (Ю.Яновський). Та сказано йому, що князь приймає, почавши до дванадцятої години (І. Нечуй-Левицький).
Внесення
Внесення (слова, синтаксично не пов’язані з членами речення) – це повнозначні слова в реченні, які не відповідають на питання в ньому і слугують для уточнення його змісту та вираження комунікативних і моральних відношень.
Наприклад, у реченні Мені вже, вірите, набридли мандри по чужих краях (М. Руденко) члени речення такі: підмет – (хто? що?) мандри; присудок – (що зробили?) набридли; означення – (які мандри?) по чужих краях; додаток – (кому набридли?) мені; обставина часу – (коли набридли?) вже. До слова ж вірте ніякого питання поставити не можна. Воно вжите для того, щоб підкреслити достовірність інформації. Це внесення.
У реченні Я не спатиму, люба, до світу, буду думати й буду писать (1. Варган) підмет – я, однорідні присудки – не спатиму, буду думати,, буду писать, обставина часу – до світу. Слово люба на жодне питання в реченні не відповідає – воно лише називає особу, до якої звернена мова. Це також внесення.
До внесень належать звертання, вставні слова й речення, вставлені слова й речення, слова-речення та вигуки.
Внесення в реченні виділяються з обох боків комами, рідше – тире. Вставленні слова й речення можуть також братися в дужки.
Звертання
Звертання – це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді – предмет, до яких звернена мова.
Наприклад, у реченні Сій, сіваче, в людські груди правди вічної зерно (П. Грабовський) слово сіваче вказує особу, до якої звернена мова.
У функції звертання виступає іменник у кличному відмінку (вживання в цій функції називного відмінка не відповідає нормам української мови ). Звертання може виражатися як одним словом , так і групою слів : Ой бандур , рідно сестро, золотії струни! Вложи в неї моє серце, високії думи(П.Куліш).Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання(О. Ольжич).
У звертання можуть входити особові займенники ти, ви: Ви, співці природні наші, ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, ви нам винні народу. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!(З тв. Лесі Українки).Іноді звертання виражається лише одним основним особовим займенником: слухай ,ти! Що ти там одному плещеш? Гей1 Ти! – гукнув голова. – Відчини! Чув?Чіпко! (З тв.Панаса Мирного). Такі звертання надають усьому текстові пестливого або, навпаки, зневажливого забарвлення, залежно від усієї тональності висловлювання.
У діловому стилі при звертанні до осіб вживають означення шановний, вельмишановний, високошанований, високо поважання шановний, високоповажний. У приватному листуванні використовують означення дорогий, люб ` язний , любий, коханий, милий, рідний тощо. Наприклад: Високоповажний Іване Семеновичу! Сердечне спасибі Вам за поздоровлення з святками. Дорогий друже! довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, не даремне сподівався хоч через мене дихнути родинним теплом (З тв. М. Коцюбинського).
Розрізняють власне звертання і риторичне звертання.
Власне звертання називає конкретну особу чи осіб, увагу яких привертає мовець до свого висловлювання. А тепер скази мені, Оверку,за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші чи все – таки за Вітчизну – Україну – Неньку? (В. Кожелянко). Таке звернення вимагає певної реакції названої ним особи не сказане.
Р и т о р и ч н е з в е р т а н н я не розраховане на безпосередня реакцію тих, кому воно адресоване. Воно стосується відсутніх осіб, тварин або не живих предметів: Бідна волошко, чому ти вжитті, а не на клумбі волієш рости? (М. Рильський). Не вам , в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятою стать (Т. Шевченко). Таке звертання виконує не комунікативну, а стилістичну роль.
Звертання в реченні, крім називання того, до кого звернена мова:
при дієслові в другій особі виконує функцію, подібну до функції предмета (вказує на носіння дії, стану, ознаки)Мужай прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов... (М. Рильський). Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко? (П. Стус)
При особових займенниках ти, ви, ми, зворотному себе та співвідносних із ними присвійних займенниках твій, ваш наш, свій виконує роль близьку до уточнення: І, може, в тихій твоїй хаті я буду знову розмовляти з тобою, друже мій.(Т. Шевченко). Чи не продали б ви, чоловіче, тої яблуньки, що росте в вашому садочку.(М. Коцюбинський). Зачерпнімо, любі друзі, ми води одним відерцем! (П. Тичина)
у ролі риторичного звертання своїм звертанням може наближатися до вигука: Ох, Боже мій милий! Серця свого вколупав би та дав свої діткам (П. Куліш)
непоширене, вимовлене з особливою інформацією, набуває певного комунікативного значення – запрошення, прохання, спонукання, попередження, застереження, докору тощо (так зване вокативне речення): Лушня постояв – постояв та знову підійшов під вікно. – Чіпко! Чіпко! – Чіпка лежить на полу, мовчить (П. Мирний). Марто! – загрозливо озвався з порогу Варчук. І дівчина злякано метнулася в бік (М. Стельмах).
У вимові перед звертанням паузи звичайно немає, пауза, як правило, робиться після нього. На письмі звертання обов’язково виділяється з обох боків комами: Зеленійте, доли і лужечки, і, орли, здіймайтесь у імлі, розривайтесь, круті бережечки, по вкраїнській молодій землі!(А. Малишко).
На початку речення, залежно від інтонації, звертання може виділятися також знаком оклику – тоді наступне слово пишеться з великої букви: Україно! Яка ж бо гарна ти! (М. Нагнибіда)
У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокремлені означення тощо. Тоді всередині такого поширено звертання ставлятьсь розділові знаки відповідно загальних правил: Будь славен, мир, поля, і ріки, і цвіт ранкової зорі (В. Сосюра) Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько – колюче терня? (І. Франко)
Вигуки від звертання виділяються комами : Гей, Орфею небораче! Де ти змандрував від нас? (Леся Українка)
Але не відокремлюються комами (і паузами також) слова о, ой, якщо вони виступають у ролі підсилювальної частки: Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий, багато ти, бачив, у море носив козацької крові(Т. Шевченко).О слово рідне! Ти стоїш на чаті предковічних пам’яток святині. (П. Куліш)
Звертання відповідає на питання хто? Що? І може граматично (за родом, числом) пов’язуватися з присудком у реченні. Тому, щоб не сплутати його з членами речення, зокрема з підметом, слід мати на увазі таке:
іменник у кличному відмінку - це завжди звертання: Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою. (Т. Шевченко);
Іменник, якого стосується дієслово в другій особі, - це звертання (підметом при такому дієслові можуть бути лише займенники другої особи ти, ви):О, спинися, прекрасна ранкова ця мить, - дай напитись твого життєдайного трунку (Г. Донець);
звертання не змінюється займенниками він, вона, воно, вони; при цьому стоїть або можна поставити займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь – якому відмінку (ці займенники до звертання не входять): Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правду віку (В. Стус)
Вставні слова і речення
Вставні слова і речення виражають особисте ставлення мовця до свого висловлювання.
Вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роблять його емоційно насиченим.
У реченні вставні слова й речення:
а) виражають упевненість або невпевненість у тому, що повідомляється: безумовно, безперечно, справді, певна річ, ясна річ, правду кажучи, щоправда, мабуть, може, а може, певно, очевидно, либонь, здається, сподіваюся тощо;
б) вказують на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, мовляв, чую, бачу, по–моєму, на мою думку, на думку такого - то, за вченням таким-то тощо;
в) виражають задоволення чи незадоволення мовця: на щастя, на диво, на радість, слава Богу, нарешті, нівроку, на жаль, на сором, як на зло, як на гріх, соромно казати, чого доброго тощо;
г) привертають увагу співрозмовника: чуєте, бачиш, бач, знаєш, уявляєш, уяви собі, майте на увазі, зверніть увагу, даруйте на слові, між нами кажучи, вірите, слово честі тощо;
Вставні слова й речення стосуються переважно змісту всього речення. Тоді їх ставлять десь на початку речення і обов’язково перед групою присудка: На превеликий жаль, у мене нема знайомих в Кишиневі (М. Коцюбинський). Якщо ж вони стосуються окремих членів речення, то їх ставлять біля цих членів: Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми (М.Стельмах). На кормі – руль, перед рульовим місцем – підойма управління, - адже човен був, певна річ, моторний (Ю. Смолич). Десь надсадно, як на заріз, ревіло теля, очевидно, загубивши матку (Григорій Тютюнник).
Вставні слова й речення в усній мові не завжди виділяються паузами, але на письмі обов’язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка – тире: Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна (О. Гончар). Голос його був не рокований, а, навпаки, бадьорий та глузливий (Юрій Яновський).
Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-друге, щоправда, крім того, а втім: А за дверима така ніч і, мабуть, зоряна (А. Головко). І був той хліб як великодня паска. Щоправда, хрумтів на зубах пісок, але на нього не зважали (Ю. Мушкетик). І навпаки, ніколи не бувають вставними і, отже, не виділяються комами слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, адже, мовби, немовбито, неначе, нібито:Вітер, здавалося, дужчав, принаймні очерет шумів так, що заглушив навіть думки
( М. Коцюбинський).
Якщо в простому реченні, крім синтаксичного центра, є ще присудок (здається, кажуть, сподіваюся, пробачте, ніде правди діти, так би мовити, видно тощо) або підмет і присудок (я знаю, я певен, ясна річ), то таке речення, безперечно, вставне й його треба виділяти: Там, кажуть, з гір усю країну видно (Леся Українка). У кожному ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення (О. Гончар).
Без вагань слід виділяти вислови, у яких є дієприслівники кажучи, мовлячи ( правду кажучи, між нами кажучи, власне кажучи) або їх можна підставити в речення ( напевно, взагалі, до речі, між іншим, одними словом тощо): Він, правду мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп’яні (І. Франко).
Якщо слово в реченні відповідає на якесь питання – то воно не вставне і виділяти його комами не треба; якщо ж не відповідає – то воно, можливо, вставне. При цьому слід мати на увазі, що тільки вставні слова можна замінити такими безсумнівно вставними словами й реченнями, як звісна річ, мабуть, я впевнений, як мені здається, скажімо, ядумаю, я гадаю, це правда. Наприклад, речення Поїдемо, певно, човном (М. Коцюбинський) можна висловити й так: Поїдемо, мабуть, човном. Але цього не можна зробити з реченням Роби ревно й ходи певно ( Нар. творчість). Тут слово певно не змінюється словом мабуть, отже, воно не вставне. Порівняйте також речення На щастя, літак ішов по курсу майже на схід ( М. Шумило ). Відчиняли люди широко ворота, поливали на щастя дорогу, щоб завжди таким багатим був двір (І. Цюпа). В останньому реченні до слів на щастя можна поставити питання з якою метою? У попередньому ж – до таких самих слів жодного питання поставити не можна; якщо в ньому замість цих слів ужити якесь інше вставне слово, його основний зміст суттєво не зміниться.
Прислівник нарешті може бути членом речення і вставним словом. Якщо в реченні це слово відповідає на питання коли?, то воно є обставиною часу і на письмі комами не виділяється: Матроси знов узялися за лопати. Під першим шаром пішла солонцювата жирна глина з різким запахом нафти і нарешті вугільний шар (З. Тулуб). В інших випадках воно є вставним словом і виділяється комами: Нарешті, далеко праворуч, як легкі рожеві птахи, злетіли в повітря три ракети (М. Ткач).
Дієслово здається може виступати:
а) дієсловом - зв’язкою в складному іменному присудку: Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря(О. Гончар).
б) головним реченням у складнопідрядному, якщо до нього приєднується підрядне за допомогою сполучника підрядності що: Здавалось, що літаки ідуть зовсім беззвучно...(О. Гончар); таке речення можна переробити на складне безсполучникове: Здавалось, літаки ідуть зовсім беззвучно...(тоді після нього чується вичікувальна пауза);
в) вставним словом, якщо після нього немає сполучника що і не чується вичікувальна пауза: Здавалося, літаки зовсім ідуть беззвучно; ще виразніше відчувається його вставне значення, якщо воно стоїть безпосередньо перед присудком: Літаки, здавалось, ідуть зовсім беззвучно...
Слово проте, однак, якщо вони стоять у середині простого речення, виступають як вставні слова і, отже, виділяються з обох боків комами :Хата допотопна, вікна покосились, а віконниці, проте, новісінькі, голубі.(О.Гончар). Але на початку простого речення вони не відокремлюються: Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила (О.Гончар).
Якщо сполучник а відноситься до вставного слова (а власне, а втім, а може), то комою від нього він не виділяється: А втім, хто його знає - ніхто не віда, як хто обіда (Панас Мирний).
Вставні слова не виділяються комами, якщо вони стосуються відокремлених членів (у такому разі вони відокремлюються разом із цими членами): Ви забуваєте другу любов поетів, наприклад любов Данте до Беатріче, а я власне таку мала на думці (Леся Українка).
Вставлені слова і речення.
Вставлені слова і речення суттєво відрізняються від вставних слів і речень як своїм значенням, так і своєю інтонацією в іншій мові, а також уживанням при них розділових знаків на письмі.
Вставлені слова і речення вносять додаткову інформацію в речення, не будучи граматично пов’язані з ним. Найчастіше вони являють собою пояснення, доповнення, уточнення до основного повідомлення , як, наприклад, у реченнях Шлях розтинає село навпіл і попіл старезними в три обхвати вербами (в їхніх дуплах, що починалися від землі, ховалися в негоду закохані) пнеться на Беєву гору (Григір Тютюнник). 1475 року Каф (Феодосія) впала під ударом турків і татар (Остап Вишня).Іноді це можуть бути різні асоціативні згадки, принагідні зауваження, оцінки певних явищ, як у реченнях Скажу я, люди добрі, й вам (до казки приказка годиться хоч і панам) : не плюй в колодязь: пригодиться води напитися (Л.Глібов). Далеко - далеко (те знають хіба що лелеки) розкидала доля кептарики і сіряки ( Б.Олійник).
Щодо будови, то вставлені слова й речення надзвичайно різноманітні. Ними виступають окремі слова: Інколи повз мене біжать (крос) , коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів – я захоплююсь! (Остап Вишня) ; а часом – відразу кілька речень,
навіть пряма мова: Григорій умів слухати цінувати, почуте (“Ні! Ти тільки послухай. Цей народ геніальний!”) та й сам під настрій не проти був розіграти когось, і його дядьки (Григір Тютюнник).
Як правило встановлені слова й речення вводяться без сполучників. Але іноді для введення їх у речення використовуються й сполучники: Це, звичайно була страшенно наївна філософія, бо я тоді знайома була (і то поверхово) тільки з Платоном (М. Хвольовий). Часом вони мають форму підрядних речень: як дивитися Як дивитися з Максаків (коли льон цвіте за Десною), то синя хмара гойдається у полях (С. Колесник).
Залежно від того, як вставлені слова й речення вимовляються, вони виділяються з обох боків комами, тире або дужками. Їхня ж інтонація залежить від змісту речення і від волі автора . Укінці вставленого речення може також стояти знак питання або знак оклику.
Якщо встановлене вимовляється майже таким самим тоном, як і основне, то воно виділяється з обох боків комами: Коли Сашко думав про матір, а він тепер думав про неї майже постійно, він ніби стояв на гарячому пружному вітрі (В. Дрозд) Такі вставлені речення виводяться переважно за допомогою сполучника а.
Якщо вставлені слова чи речення вимовляються підвищеним тоном, то вони виділяються з обох боків тире: Климко став навколішки припав до води – холодна та добра! – тоді вмився втерся галстуком і до матроски (Григір Тютюнник ).
Найчастіше вставлені слова й речення вимовляються пониженим тоном. Тоді вони вимовляються дужками, іноді комами з тире: І мені (тай вам шановний!) буде жаль (і тужно і жахно) розлучатися з сим світом (Б.Олійник). Але ось із скреготом і брязкотом у двір , - якщо те, що залишається можна назвати двором, - заїжджають два бульдозери (Щ. Довженко).
Якщо такі слова чи речення вставляють у цитований текст, то їх беруть у квадратні дужки: Хоча десь має рацію Євген Маланюк, коли пише: “Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєра!).”ані з молодих – Олег Ольжич чи Микола Чирський “уродженими” не були, як і Мосендс [йдеться про письменників “паризької школи”. П.І.] Всі вони пішли в літературу, тільки тому, що серед безвихідності – то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни” (П. Іванишин).
Вставлені слова стоять звичайно в середині або в кінці речення. Але буває, що виносять і за його межі: Був добрий лад – ми бачили – між ним, що варте, як відомо, похвали (Реченнями премудрими такими хоч путь до пекла або в рай стели!) (М.Рильський).У такому разі крапку в кінці речення не після закриваючої дужки, а перед нею: Що таке епоха Реформації? (Боже мій, знову підготовча група.) Це перш за все, як говорить таж таки елементарна політграмота, - перший удар по католицизму (М.Хвильовий). Так само в ремарках у драматичних творах: Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку.) Це ти, Микито ? (М.Кропивницький).
Дата: 2018-12-21, просмотров: 335.