Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Затверджую
Завідувач кафедри теорії і
Методики практичної психології
кн.пс.н. Ковальчук З. Я.__________
«_____»__________________2009 р.
ПЛАН
Проведення лекційного заняття з навчальної
дисципліни «Основи психокорекції»
Спеціальність – «Психологія»
Курс– 3
Група (и) – П-31, П-32.
Тема 6/2: „Арттерапія.”
Питання:
1. Методи психодрами та музикотерапії.
2. Проективний малюнок в психокорекції.
3. Танцювальні і тілесно орієнтовані методи психокорекції.
Час – 2 год.
Основна література:
1. Осипова А.А. Общая психокорекция: Учебное пособие для студентов вузов. ─ М.: ТЦ “Сфера”, 2001 ─ 512 с.
Додаткова література:
1. Король Л.М. Михайлова Е.Л. Человек-оркестр: микроструктура общения. ─ М.: независимая фирма «Класс», 1993 ─ 160 с. ─ (Библиотека практической психологии и психотерапии).
2. Лоуен А. Биоенергетика (Революционная терапия, которая использует язык тела для лечения проблем разума) /Пер. с англ. ─ СПб.: “Ювента”,1998 ─ 384 с. ─ (Библиотека зарубежной психологии).
3. Мак-Нили Д. Прикосновение: глубинный анализ и телесная терапія / Пер. с англ. ─ М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 1999 ─ 144 с.
4. Фельденкрайз М. Осознавание через движение. Оздоровительные движения для личностного роста. ─ М.:1994 ─ 192 с.
5. Яценко Т.С. Основи глибинної психокорекції: Феноменологія, теорія і практика: Навч.посіб. ─ К.: Вища шк., 2006 ─ 382 с.
6. Яценко Т.С. Теорія і практика групової психокорекції: Активне соціально-психологічне навчання: Навч.посіб. ─ К.: Вища шк., 2004 ─ 679 с.
Навчальна мета:
1. Повторити основні положення гуманістичого підходу до психології особистості, характерні відмінності між феноменологічною та екзистенційною течіями в межах цього підходу.
2. Засвоїти основні положення теоретичних концепцій та зміст основних термінів логотерапії та гештальттерапії.
3. Зрозуміти характерні особливості логотерапії та гештальттерапії, особливості формулювання їх мети, своєрідність вимог до психолога та клієнта.
4. Ознайомитися із основними техніками, котрі використовуються в логотерапії та гештальттерапії
5. Підвести підсумки стосовно особливості гуманістичної психокорекції.
Виховна мета: Сприяти формуванню у майбутніх психологів професійної ідентичності, засвоєнню основ професійної етики при використанні методів психоаналітично-орієнтованої психокорекції.
Місце проведення:навчальна аудиторія за розкладом
Інформаційно-технічне забезпечення: програма презентації, екран, мультимедійний проектор та коп’ютер.
ПЛАН
Проведення заняття
| № п/п | Зміст | Час (хв.) |
| І | Вступна частина: перевірка наявності курсантів (студентів), їх готовності до заняття; оголошення теми лекційного заняття і питань; надання основної та додаткової літератури за темою; визначення навчальної та виховної мети заняття; визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю; | до 10 |
| ІІ | Основна частина: 1. Методи психодрами та музикотерапії. Висновки до 1-го питання. 2. Проективний малюнок в психокорекції. Висновки до 2-го питання. 3. Танцювальні і тілесно орієнтовані методи психокорекції. Висновки до 3-го питання. | |
| ІІІ | Підсумкова частина заняття 1) висновки до лекції; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності курсантів (студентів) і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття. | до 10 |
ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ
Вступ
Ми вже зазначали, що в межах нової парадигми надання психологічної допомоги були винайдені та легалізовані певні психокорекційні техніки та методи, котрі використовуються в межах різних психологічних підходів. Сьогодні ми розглянемо чи найширший із загальновизнаних методів ─ артотерапію. Через обмеженість часу, ми зможемо лише оглядово ознайомитися з цим методом психокорекції. Детальніше вивчення продовжимо у курсі практикум з психокорекції.
Термін «арттерапія» (буквально: терапія мистецтвом) ввів у вживання Адріан Хілл (1938) при описі своєї роботи з туберкульозними хворими в санаторіях. Це словосполучення використовувалося по відношенню до всіх видівзаняття мистецтвом, які проводилися в лікарнях і центрах психічного здоров'я.
Спочатку арттерапія виникла в контексті теоретичних ідей 3. Фройда і К.Г. Юнга, а надалі знаходила ширшу концептуальну базу ─ гуманістичні моделі розвитку особистості (1951) і А.Маслоу (1956).
Основна мета арттерапії полягає в гармонізації розвитку особистості через розвиток здатності самовираження і пізнання.
Ми вже зазначали, що різні школи використовують загальновизнані методи різним чином і з різною метою. Так, наприклад, з погляду представника класичного психоаналізу, основним механізмом коректувальної дії в арттерапії є механізм сублімації. На думку К. Юнга, мистецтво, особливо легенди, міфи і арттерапія, використовуючи мистецтво, в значній мірі полегшують процес індивідуалізації саморозвитку особистості на основі встановлення зрілого балансу між несвідомим і свідомим «Я». Найважливішою технікою арттерапевтичної дії тут є техніка активної уяви, спрямована на те, щоб зіштовхнути віч на віч свідоме і несвідоме і примирити їх між собою за допомогою афективної взаємодії в процесі творчості.
З погляду представника гуманістичного напряму, коректувальні можливості арттерапії пов'язані з наданням клієнту практично необмежених можливостей для самовираження і самореалізації в продуктах творчості, самоствердження і пізнання свого «Я», а також з активізацією такого потужного механізму самоактуалізації як творчість. Створювані клієнтом продукти, об'єктивуючи його афективне відношення до світу, полегшують процес комунікації і встановлення стосунків із значущими іншими (родичами, дітьми, батьками, однолітками, товаришами по службі тощо). Інтерес до результатів творчості з боку оточуючих, схвалення ними продуктів творчості підвищують самооцінку клієнта і рівень його самосприйняття і самоцінності.
Як ще один можливий коректувальний механізм, на думку прихильників обох напрямів, може бути розглянутий сам процес творчості як дослідження реальності, пізнання нових, раніше прихованих від дослідника, сторін життя і його внутрішнього світу та створення продукту, що утілює ці аспекти.
Арттерапія, спрямована на корекцію особистого розвитку, в зарубіжній психології широко застосовується для різних вікових груп: для дітей з 6 років, підлітків, для дорослих і юних. Останнім часом широко застосовується і в корекції негативних особистих тенденцій у осіб старшого і літнього віку.
Залежно від характеру творчої діяльності і її продукту можна виділити наступні види арттерапії: малюнкову терапію, засновану на образотворчому мистецтві; бібліотерапію, як літературне складання і творче прочитання літературних творів; музикотерапію; хореотерапію тощо.
Якнайповніше розроблена арттерапія у вузькому значенні слова, тобто малюнкова терапія і драмтерапія.
Найважливіший принцип арттерапії — схвалення і прийняття всіх продуктів творчої образотворчої діяльності, незалежно від їх змісту, форми і якості.
Ми почнемо вивчення широкого спектру методів арттерапії з психодрами. Перш за все тому, що історично він виник першим, по друге ─ цей метод найблищий до ігротерапіі, яку ми вивчали на попередньому занятті.
І питання: Методи психодрами та музикотерапії.
ПСИХОДРАМА
ОПИС МЕТОДУ
Психодрама — це метод групової роботи, що є рольовою грою, в ході якої використовується драматична імпровізація як спосіб вивчення внутрішнього світу учасників групи і створюються умови для спонтанного вираження почуттів, пов'язаних з найважливішими для клієнта проблемами. Психодрама заснована на ігровому принципі.
Уявлення про драму як про коректувальний метод виникло в результаті експерименту, який був поставлений Якобом Леві Морено (1892—1974) після закінчення першої світової війни. Цей експеримент отримав назву «спонтанний театр». Вперше Морено замислився про терапевтичний потенціал ігрових методик, коли звернув увагу на те, як гуляючі у парках Вени діти розігрували свої фантазії. За версією самого Морено, ідея психодрами як методу дії виникла у нього після того, як один з акторів його театру розповів про свої проблеми у взаємостосунках з нареченою. За сприяння трупи Морено вивів актора разом з його особистими проблемами на сцену. Експеримент виявився вельми корисним як для нареченого із нареченою, так і для всієї групи.
Морено став експериментувати з подібними груповими виставами далі, застосовуючи вже більш формалізовані дослідницькі методи і розробляючи технічні прийоми, які пізніше стали невід'ємною частиною психодрами. Створюючи свою методику, Морено виходив з того, що людина володіє природною здібністю до гри і, виконуючи різні ролі, дістає можливість експериментувати з реалістичними і нереалістичними життєвими ролями, творчо працювати над власними проблемами і конфліктами. В ході розігрування ситуації виникають спонтанність, креативність, справжній емоційний зв'язок між учасниками ситуації, катарсис, який сприяє досягненню творчої активності та інсайту. У психодрамі людині пропонується роль героя в грі, зміст якої зосереджений на його проблемах. Таким чином, він може вільно виражати свої почуття в імпровізаціях, що спрямовуються психологом, а інші актори виконують ролі головних персонажів його реального життя. Учасники сеансу уважно стежать за подіями і співвідносять те, що відбувається на сцені із своїми власними проблемами.
Психодрама допомагає клієнту розкрити глибинні емоції в набагато яскравішій і дієвішій формі, ніж це дозволяють зробити інші методи, засновані на словесному описі переживання. Під час психодрами відбувається пошук ефективних шляхів вирішення психологічних проблем різних рівнів: від побутового до екзистенціального. Клієнт за допомогою ведучого і групи відтворює в драматичній дії значущі події свого життя, розігрує сцени, що мають відношення до його проблем. Сцени розігруються таким чином, неначебто вони відбувалися в даний момент. Дія структурується так, щоб сприяти проясненню і конкретизації проблеми. Аналізуються нові ролі, альтернативні, афективні і поведінкові стилі, здійснюються пошук і апробація конструктивніших моделей вирішення проблеми. Дії, фізичні рухи, на яких побудована психодрама, підвищують можливість використовування такого важливого джерела пізнання себе і інших, як сигнали невербальної поведінки.
Робота групи психодрами проводиться у формі сюжетно-рольової гри на обрану самими клієнтами тему, яка є реальною проблемою будь-кого з учасників. Ролі в психодрамі задаються і виконуються так, щоб сприяти глибокому розумінню і вирішенню проблеми, котра актуалізувалася.
Психодрама покликана допомагати тим клієнтам, у яких є труднощі у вербалізації своїх почуттів і свого життєвого досвіду загалом. В психодраматичній ситуації клієнт одночасно і головний герой своєї драми, і її творець, дослідник себе і свого життя.
Використовується цей метод при роботі з відхиленнями у дітей і підлітків для усунення неадекватних емоційних реакцій і відпрацювання навичок соціальної перцепції. Серед різновидів терапевтичної драматизації для дітей А.Вольтман, наприклад, викорисовує біодраму і лялькову драматизацію. Особливість біодрами в тому, що між дітьми розподіляються ролі звірів. Автори даного методу вважають, що дитині, особливо дошкільнику, легше прийняти роль тварини, ніж роль самого себе, своїх товаришів або батьків. При лялькових драматизациях дорослі розігрують перед дитиною ляльковий спектакль, програючи конфліктні або значущі для неї ситуації. Доцільно використовувати лялькові драматизації з переддошкільнятами і дошкільниками, з якими виникають труднощі при встановленні контакту.
Можлива й інша форма, коли один з учасників групи у формі, що театралізується, розповідає про події свого життя. При цьому важливе значення мають імпровізація і доброзичливість групи.
Найуспішніше психодрама використовується в комплексі з іншими методами групової роботи (зокрема, з груповою дискусією, психогімнастикою), оскільки перешкоджає надмірній раціоналізації і інтелектуалізації, допомагає клієнту виразити важковербалізовані емоції і сприяє досягненню усвідомлення. Психодрама як складова частина групової роботи широко використовується при корекційній роботі з емоційними розладами, деякими психосоматичними захворюваннями, в роботі з дітьми і підлітками, а також в сімейній психокорекції.
Той, хто розповідає про свою життєву ситуацію, залежно від вибраної форми роботи може бути учасником або глядачем, більше або менше впливати на хід драматизації. Необхідна умова для проведення психодрами — доброзичливість групи, спонтанність поведінки, імпровізація, «Проживаючи» важливі ситуації, людина по-новому усвідомлює проблеми, способи свого реагування, ставлення до подій, цінностей, конкретних справ. Вона відкриває нові можливості побудови стосунків і самореалізації.
Велике значення в психодрамі приділяється катарсичному ефекту, що виникає при зіткненні з внутрішніми конфліктами, що виявляються в ході психодраматичної дії.
Елементи психодрами широко використовуються в інших напрямах: у гештальттерапії, в поведінковій терапії, в соціально-психологічному тренінгу, ділових іграх тощо.
Як чинники, що позитивно впливають на зміну установок, вказують: надання клієнту вільного вибору як щодо участі в психодрамі, так і щодо ролі, залучення клієнта у виконавську діяльність, появу можливості внести в гру власні імпровізації, отримання клієнтом позитивного підкріплення після закінчення дії.
Психодрама сприяє подоланню захисних позицій у клієнта, підсилює емоційну залученість, допомагає вивченню власних проблем, досягненню катарсису та інсайту.
Процедура.
Класична процедура психодрами включає 5 основних елементів:
1. Протагоніст.
2. Режисер (фасилітатор).
3. Допоміжні «Я».
4. Глядачі.
5. Сцена.
Протагоніст — головний виконавець (від грецьких слів «protos— перший і «аgоn» — боротьба, гра), зображає в психодрамі героя, головного виконавця психодраматичної сцени, який представляє свої проблеми. Протагоніст відтворює спосіб власного життя. Він є головним персонажем, і на нього звернені погляди всієї групи. За допомогою режисера, аудиторії і спеціальних постановочних прийомів протагоніст відтворює свою актуальну психологічну реальність, щоб досягти інсайту і покращити здатність функціонування в реальному житті.
Режисер — той, хто допомагає клієнту досліджувати свої проблеми. Як правило, це психолог. Його функції полягають в організації психодраматичної дії, простору, створенні атмосфери довіри, стимулюванні учасників до спонтанності, підготовки протагоніста і всієї групи до рольової гри, виявленні проблем, переживань клієнта, коментуванні, включенні допоміжних персонажів, організації обговорення, емоційного обміну і аналізу, інтерпретації того, що відбувається. Режисер створює в групі певну атмосферу, розподіляє ролі (запускає уявляння, дає їм визначений напрямок, надаючи тим самим всім членам групи можливість перекласти свої думки і почуття на мову драматичної дії. Хорошому режисеру необхідні такі якості, як гнучкість, здатність залучити до участі в психодрамі всю групу.
Режисер в психодрамі виконує функції постановника, аналітика, терапевта.
В ролі постановника режисер організовує роботу в групі, спонукає учасників до вираження їх думок в сценічних діях. Постановник повинен бути надзвичайно чутливим до всіх вербальних і невербальних проявів та психічних станів акторів психодрами і настрою її глядачів. Головними якостями хорошого постановника вважають творчий підхід до роботи, гнучкість, здатність залучати до психодраматичної дії всіх без виключення членів групи.
В ролі аналітика режисер обговорює дії всіх учасників психодрами, інтерпретує їх поведінку, думки і почуття. В ролі аналітика керівник групи інтерпретує і коментує поведінку кожного члена групи під час вистави. Крім того, він виділяє і аналізує загальні реакції учасників на окремі епізоди.
В ролі терапевта керівник психодраматичної дії спрямовує її в потрібне психокоректуюче русло. В ролі терапевта режисер психодрами прагне допомогти учасникам змінити небажані форми поведінки. Терапевт може дозволити собі сидіти в кріслі, дозволяючи учасникам вести виставу самостійно, або може бути вкрай активним, підштовхуючи членів групи до дій. Як будь-який керівник режисер може виявитися мішенню для критики з боку групи, але, будучи в той же час членом групи, повинен бути відкритим для критики і не захищатися від нападок.
Допоміжні «Я» — це клієнти, котрі виконують допоміжні ролі і підсилюють функції психолога. Допоміжні «Я» можуть втілювати значущих для протагоніста людей або частини його власного «Я».
Основні функції допоміжних «Я»: зіграти роль, яка необхідна протагоністу для реалізації задуму: допомогти зрозуміти, як протагоніст сприймає взаємостосунки з іншими персонажами; зробити видимим неусвідомлювані протагоністом стосунки; спрямовувати протагоніста у вирішенні проблем і конфліктів; допомогти протагоністу перейти від драматичної дії до реального життя.
Допоміжні «Я» вирішують в психодрамі наступні задачі:
· Зображають відсутніх реальних або уявних осіб, що мають відношення до протагоніста, і стають носіями його переносів і проекцій в психодрамі, що дає можливість краще зрозуміти свій внутрішній світ та свої особливості в контактах з іншими
· Є посередниками між ведучим психодрами і протагоністом і, як такі, повинні концентруватися як на протагоністі і його грі, так і на ведучому психодрами і його вказівках.
· Виконують соціотерапевтичну функцію, допомагаючи протагоністу зображати і досліджувати власні міжсобові стосунки, а також проводити діалог зі своїми життєвими партнерами. Завдяки інтенсивному співпереживанню в розігруваній ситуації рольовий зворотний зв'язок надає можливість протагоністу краще прояснити для себе і зрозуміти зображені в драмі конкретні актуальні міжособові стосунки.
Допоміжне «Я» уособлює тих людей, які мали особливе значення в житті протагоніста. Цих персонажів зображають в психодрамі члени групи з метою посилення враження від міжособистісних стосунків протагоніста. Це можуть бути ролі владної матері, деспотичного батька, палкого коханця, несправедливого начальника, дбайливого друга тощо. Хороший виконавець ролі допоміжного «Я» повинен уміти швидко в цю роль увійти, точно її виконати. Грати він повинен так, як уявив роль протагоніст або як підказує інтуїція, але не так, як він сам поводився б в аналогічних реальних подіях.
У деяких групах запроваджуються професійні допоміжні «Я», які пройшли спеціальну підготовку і можуть легко входити в будь-які образи.
Таким чином, допоміжні «Я» — це учасники групи, що представляють відсутніх людей такими, якими вони постають у внутрішньому світі клієнта. Допоміжні «Я» виступають в подвійній якості: будучи, з одного боку, як би продовженням режисера в його взаємодіях з клієнтом, з іншого — продовженням клієнта, оскільки вони допомагають йому зображати його внутрішні стосунки до значущих в його житті людей. Клієнт-протагоніст звичайно сам вибирає допоміжні «Я». Вони можуть бути або іншими клієнтами, або режисером, або глядачами.
Незважаючи на те що клієнт вибирає як допоміжне «Я» того, хто нагадує йому конкретну людину, зовнішня схожість виявляється зовсім не вирішальним чинником. Наприклад, клієнт, що все життя відчував тиск з боку матері, може вибрати для виконання ролі своєї матері масивного високого чоловіка, хоча в реальному житті його мати може бути невеликого зросту і тендітної статури. Тут важливо те, що клієнт завжди сприймав свою матір велетнем і тому вибирає дуже великого чоловіка для зображення її в психодраматичній дії.
Як глядачі виступають члени групи, що не беруть безпосередньої участі в психодраматичній дії, але що обговорюють ситуацію після її завершення (не лише щодо протагоніста і учасників психодрами, але і стосовно самих себе). На завершальному етапі заняття вони демонструють своє емоційне ставлення до того, що відбувається, розповідають про проблеми, які їх схвилювали, і конфлікти, які аналогічні розіграним в психодрамі.
Завдання глядачів, з одного боку, допомогти протагоністу, реагуючи критично або співчутливо на те, що відбувається на сцені, з іншого — допомогти самим собі, переживаючи те, що відбувається на сцені і таким чином досягаючи інсайту відносно своїх власних мотивів і конфліктів. Коли сценічна дія закінчується, глядачі можуть допомогти протагоністу краще усвідомити його власні проблеми, не аналізуючи їх по стереотипу психолога, що діагностує клінічний випадок, а розповідаючи різні випадки із свого особистого досвіду, схожі на те, що відбувалося з протагоністом.
В результаті він відчуває себе впевненіше, знаючи, що неодинокий у своїх проблемах, що інші теж можуть зазнавати подібних труднощів і внаслідок цього вони здатні до співпереживання і розуміння його ситуації.
Сцена- це місце в просторі, де розгортається дія. Часто психодраму застосовують в спеціально організованих для цього театрах або пристосованих для гри кабінетах.
Класичною формою психодраматичної сцени є сцена в Мореновському терапевтичному театрі, в Беконі, штат Нью-Йорк. Вона є триярусною конструкцією, над якою височіє напівкруглий балкон.
Розташовуючись на першому ярусі, протагоніст і ведучий психодрами опиняються поза груповою ситуацією, потрапляють безпосередньо в простір психодрами. На другому ярусі, де вони сидять один перед одним або проходжуються по сцені, відбувається вступна бесіда, при цьому група в тій або іншій мірі зникає з поля зору протагоніста. На третьому ярусі може осмислюватися і емоційно переживатися вже розіграна сцена, яка потім може плавно перейти в іншу. Сама психодраматична дія розігрується на третьому ярусі, на круглій платформі, яка має 4 м в діаметрі.
Балкон служить для конкретизації різного просторового досвіду, наприклад зльоту або падіння, підйому або спуску, сходження або зісковзування.
Якщо ж немає подібної сцени, то замість неї може бути використано будь-який простір в колі групи. Він має бути достатньо великим, щоб протагоніст і антагоніст мали місце для психодраматичної дії, а саме приміщення повинне мати правильні пропорції.
Дуже маленькі приміщення обмежують свободу переміщення виконавців, занадто великі — негативно позначаються на груповому почутті, дуже світлі, невиразні непридатні для зображення драматичних уявних або такими, що виконуватися в атмосфері прийняття та насичення теплими людськими почуттями сцен. Якщо немає можливостей кольорового освітлення, то освітлення можна варіювати за допомогою віконних штор і переносних ламп. Як реквізит використовуються прості для транспортування стільці з невеликим столиком.
ФОРМИ І ВИДИ ПСИХОДРАМИ
Виділяють наступні форми психодрами:
1. Психодрама, що центрується на протагоністі.
2. Психодрама, що центрується на темі.
3. Психодрама, спрямована на групу.
4. Психодрама, що центрується на групі.
Основні фази психодрами
1. Розігрівання і розминка.
2. Власне драматична дія.
3. Обговорення (надання зворотного зв'язку і емоційний обмін).
Під час 1-й фази відбуваються виведення протагоніста, отримання матеріалу для дискусії, попереднє обговорення проблеми і самої ситуації з протагоністом, підготовкою протагоніста і інших учасників, організацією простору для психодраматичної дії. Перша фаза складається з трьох стадій:
1. Поступове розкріпачення рухової активності учасників.
2. Стимуляція спонтанних поведінкових реакцій.
3. Фокусування членів групи на конкретній проблемі.
Розрізняють спрямоване і спонтанне розігрівання.
Спрямоване розігрівання використовується у разі, коли протагоніст вступає в сеанс, не будучи готовим до рольової гри. Тут завдання режиссера — максимально реалізувати стадію розігрівання для досягнення звичайної для неї мети. Використовуються вербальні і невербальні прийоми.
спонтанне розігрівання може бути сфокусованим і специфічним. В цьому випадку протагоніст входить в сеанс готовим мати справу з визначеною темою. Немає необхідності чітко проходити стадію розігріву, але це не означає, що режисер може негайно перейти до стадії дії. Слід провести коротке розігрівання, оскільки такі протагоністи часто перезбуджені і потрібен деякий період для їх «охолодження». Потім починається дія. У інших випадках протагоніст вступає в сеанс підготовленим до участі в рольовій грі, але певна тема не називається, так як вона ще неусвідомлюється. У цьому випадку ключі до початку сцени дії треба підібрати, і це повинен зробити режисер.
Під час розминки члени групи виконують ряд нескладних вправ, що полегшують надалі виконання певних ролей в психодрамі. Під час розминки учасники психологічно і фізично розкріпачуються, знімають зайву напруженість і тривожність, настроюються на ігрові ролі. Розминка може проводитися у вигляді словесних або тілесних вправ або у формі комбінації тих і інших. Її завдання: стимулювання спонтанності учасників, ослаблення страху, тривоги і занепокоєння, зняття захисту, створення відповідної емоційної атмосфери.
Для вирішення цих завдань використовуються різні допоміжні прийоми: дискусії, живі скульптури, імпровізації, розігрування казок, фантастичних ситуацій тощо.
За допомогою розминки в групі створюється атмосфера, що спонукає учасників діяти спонтанно і йти на ризик для створення почуття довіри і безпеки.
Розминка особливо корисна в тих випадках, коли члени групи чинять спротив дослідженню запропонованої їм теми і соромляться першими брати на себе роль протагоніста. Вона допомагає учасникам настроїтися на заняття, познайомитися один з одним, знижує рівень їх тривожності.
Розминка може бути вербальною або невербальною.
Невербальні розминки опосередковано допомагають учасникам долати свій спротив відкритій розмові про почуття і проблеми. Фізичні дії служать цілям активізації учасників. Для того, щоб допомогти їм згадати дитячі враження, які можуть стосуватися відтворених в психодрамі конфліктів, пропонується така вправа: членам групи роздають олівці і папір і просять, щоб кожен своєю, обов'язково «неробочою» рукою написав про свої враження, що стосуються того часу, коли він тільки вчився писати. Карлючки, що виходять з-під незвичної для письма руки можуть розслабити дію дорослого психологічного захисту.
Після розминки починається підготовка психодраматичної дії. Хто-небудь з членів групи розповідає про свою життєву проблему, що стосується сфери людських стосунків, таку, яку він хотів би вирішити в групі «тут і тепер».
Ця проблема стає основною темою або сюжетом: психодрами. Протагоніст змальовує суть проблеми, називає її реальних учасників в житті, характеризує їх, описує їх поведінку в проблемній ситуації, включаючи і власну. Потім між членами групи, що погодилися стати учасниками психодрами, розподіляються ролі тих людей, які в житті беруть участь в проблемній ситуації і між якими складаються непрості взаємостосунки. У розподілі ролей бере участь сам автор проблеми. Для виконання кожної ролі він підбирає тих, хто понад усе підходить за своїми зовнішніми даними і поведінкою.
Іноді тема вибирається виходячи з попереднього знайомства з членами групи або обставин, які виявилися в ході розминки. Коли специфіка ситуації стає зрозумілою, протагоніста просять, щоб він розповів ситуацію достатньо докладно, а потім розіграв її.
Протагоніст обставляє сцену за допомогою підручних засобів так, щоб вона максимально відповідала відповідній події. Для цього в приміщенні, де розігрується психодрама, повинен бути багатий вибір можливостей. У класичному варіанті стільці в приміщенні разставляються так, як це робиться для глядачів в театрі. Краще, щоб це була подібність амфітеатру (з напівкруглою багатоярусною сценою), що має частково відгороджений простір і балкон.
2-а фаза психодрами представляє собою власне психодраматичну дію, коли імпровізовано відновлюються і програються в ролях реальні проблемні життєві ситуації.
Найчастіше автор проблеми грає роль самого себе. Проблемна ситуація програється з різних сторін і різними способами для того, щоб краще зрозуміти і усвідомити суть самої проблеми, знайти найбільш розумний спосіб її вирішення. В ході психодраматичної дії клієнт може досягти катарсису і усвідомити свої дійсні почуття, стосунки, установки, проблеми і конфлікти. Полегшити ці процеси допомагає цілий ряд прийомів: «дзеркало», «двійники», інші «Я», «монолог», «діалог», «побудова майбутнього», «проба реальності» тощо.
3-а фаза - обговорення, або інтерпретація, — є такою, що завершує процес. Коли дія закінчена, протагоніст і решта членів групи приступають до його аналізу. Починається він звичайно з висловлювань клієнтів, що не брали безпосередньої участі в психодраматичній дії: про свої враження, про власні переживання, асоціації, думки, спогади, які виникли у них під час розігрування рольових ситуацій. Тут також надається зворотний зв'язок протагоністу, відбуваються аналіз і інтерпретація психодраматичної дії, потім висловлюються допоміжні «Я», які говорять про свої почуття, про своє бачення ситуації, про ті переживання, які виникли у них під час розгортання психодраматичної дії. Потім слово надається протагоністу, і завершує обговорення психолог зі своїм баченням проблем клієнта. Спочатку учасникам пропонується розповісти про почуття, які викликала у них психодрама, про те, який вплив, на їх погляд, вона може мати на кожного з них. Після обговорення емоційних реакцій члени групи переходять до конкретнішого обговорення психодраматичної дії, щоб допомогти протагоністу винести з неї якнайбільше користі.
Фаза обговорення звичайно складається з двох частин: рольового зворотного зв'язку; ідентифікаційного зворотного зв'язку.
Урольовому зворотному зв'язку партнери по черзі описують протагоністу почуття, які з'являлися у них при виконанні відведених їм ролей, а також при зображенні протагоніста при обміні ролями. Завдяки вербальній фіксації почуттів, пережитими ним в різних ролях, протагоніст бачить себе і свою поведінку абсолютно в іншому ракурсі, ніж якби він згадував або розповідав про те, що трапилося лише зі своєї позиції.
У ідентифікаційному зворотному зв'язку беруть участь глядачі і ведучий психодрами, оскільки під час гри вони ідентифікувалися з протагоністом або з кимось із зображених людей, що мають до нього відношення. Наприклад, звичайно мовчазний учасник групи просить слова і повідомляє, наскільки сильна була його ідентифікація з протагоністом в дитячій сцені. У його дитинстві трапилося щось подібне, тільки ревнував він не до свого молодшого брата, а до старшої сестри, яку виділяв серед них двох батько. Одного разу він не зміг більше переносити, як її балують, і теж втік з дому. Після того, як цей учасник групи закінчив опис своєї ідентифікації з протагоністом, інший учасник групи розповідає про своє сильне переживання в дитячій сцені.
Ідентифікація також є важливою інформацією про учасників групи. Звіт про ідентифікаційне переживання може полегшити закритій людині вихід її власної проблематики. Крім того, психосоматичні реакції, що достатньо часто виникають у глядачів у фазі гри, при ідентифікаційному зворотному зв'язку швидко зникають. У виражених випадках труднощі симптомоносіїв повинні виноситися на психодраму. Як тільки власна, давно минула, ідентифікаційно-специфічна конфліктна ситуація програється і у протагоніста відбувається катарсис, психосоматичні порушення змінюються почуттям вивільнення і розрядки.
На цій стадії розв'язуються наступні завдання:
—де-ролінг — вихід з ролі, яку протагоніст грав під час дії, відбувається у формі короткої дискусії, процесу вираження почуттів і обміну ними з боку протагоніста і отримання зворотного зв'язку;
—емоційна стабільність — як частина процесу виходу з ролі розглядається відновлення емоційної стабільності після закінчення дії;
—комфортний стан — цьому почуттю сприяє розуміння того, що хтось прагне розділити з тобою твої складнощі. Часто просто здатність об'єктивно оцінити свою ситуацію сама по собі підсилює почуття комфортності. В крайньому випадку, режисер повинен допомогти протагоністу зрозуміти, що його труднощі не такі вже незвичайні, що багато людей стикаються з подібними або ще складнішими проблемами;
— здатність розуміти себе — збільшення в клієнті здатності розуміти себе, свою поведінку, свою дію на тих, хто його оточує — це завдання режисера розділяють переважна більшість учасників психодраматичних сеансів. Звичайно це проходить в ході інтерпретації, що дається режисером.
Основним правилом стадії обговорення служить відсутність дії. Використовуються словесні прийоми, такі як обмін почуттями, обговорення або аналіз.
МУЗИКОТЕРАПІЯ
Музикотерапія є методом, що використовує музику як засіб корекції. Численні методики музикотерапії передбачають як цілісне і ізольоване використовування музики як основний і провідний чинник дії (прослуховування музичних творів, індивідуальне і групове заняття музикою), так і доповнення музичним супроводом інших коректувальних прийомів для посилення їх дії і підвищення ефективності.
Музикотерапія активно використовується в корекції емоційних відхилень, страхів, рухових і мовних розладів, психосоматичних захворювань, відхилень в поведінці, при комунікативних утрудненнях і ін.
Після другої світової війни за рубежем набуло поширення лікування музикою різних психічних розладів. Визначилися дві незалежні одна від одної течії: американська і шведська школи.
Американська музикотерапія має емпірикоклінічну орієнтацію. Це головним чином опис клінічного ефекту дії музики, різної за формою і змістом, на підставі чого складаються «лікувальні» каталоги музики. Це свого роду музична фармакологія, в якій виділяють дві сторони лікувальної дії: стимулюючу і седативну. Прихильники психоаналізу пояснюють дію музики її впливом на сферу потягів. Використовуючи для пояснення ефекту музики поняття «катарсису», вони вкладають в цей термін принципово інше значення. Музика є не тільки засобом, що знижує і знімає емоційну напругу, але і головним чином каналом для виходу сексуальної енергії.
Фран Роше, невролог з університету Вісконсіна дослідив незвичайний вплив музи<
Дата: 2016-09-30, просмотров: 283.