Правова система Індонезії носить змішаний характер. Більшість основних галузей права були кодифіковані в колоніальний період за зразком відповідних голландських актів і належать до романо-германської правової родини. У той же час сімейно-шлюбні відносини й інші питання особистого статусу в більшої частини населення регулюються ісламізованим звичаєвим правом (адат). У відносинах між мусульманами в деяких випадках також застосовується безпосередньо мусульманське право (шаріат). У багатьох районах (і в окремих народів країни) поширені власні системи звичаєвого або релігійного права.

Формування правової культури сучасної Індонезії відбувалося на тлі зміни різних релігій і культурних впливів. До середини XVІІ в. у більшості районів Індонезії було прийняте мусульманство, що витиснуло буддизм і індуїзм.

У доколоніальній Індонезії звичаєве право (адат) займало центральне місце; на другому стояло писане право (закон). У громаді ж майже всі відносини регулювалися звичаями. Серед індонезійців глибоко вкоренилося уявлення, начебто душі предків спостерігають за громадою й мстять за найменше порушення звичаїв.

Панування звичаїв і звичаєвого права обумовило консервативний характер державно-правового ладу країни. Крім того, воно створило партикуляризм у праві, оскільки кожна область, кожна громада мали свої звичаї.

Доколоніальна історія Індонезії знає кілька спроб кодифікації права. Основу їх склали звичаї, звичаєве право й індійські закони. Перша з кодифікацій, відома під ім'ям "Шивашама", була проведена наприкінці Х ст. раджею Дхармавамцой, що кодифікував яванські закони. Інша кодифікація – "Кутараманава", створена в імперії Маджапахіт і завершена до 1350 р. Незабаром за нею пішли ще два кодекси, очевидно, що доповнювали її,а – "Гаджа Мада" і "Аджагама".

Голландські колонізатори принесли на архіпелаг своє право. З початку це було римсько-голландське право, потім, в XІ в., його перемінило сучасне романо-германське законодавство, засноване на кодексах Наполеона. Спочатку голландські кодекси в сфері приватного права застосовувалися тільки у відносинах між європейцями або з їхньою участю. Поступово місцеве населення також стало звертатися до європейського законодавства, особливо в тих випадках, коли відповідні норми були відсутні в системі звичаєвого права або було потрібно врегулювати відносини між представниками громад з різними системами права. Проте до кінця колоніального періоду голландське приватне право так і не було сприйнято більшістю індонезійців. Навпроти, в області карного права голландський КК був розповсюджений (з 1918 р.) на все населення архіпелагу незалежно від походження [9].

Основи правової системи незалежної Індонезії були закладені із прийняттям Конституції 1945 р. Вона закріпила принципи державної ідеології й філософії "панчасила", яких зобов'язані дотримуватися всі партії й організації: віра в єдиного Бога, що означає рівність всіх існуючих у країні релігій і волю віросповідання; справедлива й цивілізована гуманність; націоналізм, що означає створення незалежної національної держави, побудова єдиних націй; демократія, що направляється розумною політикою консультацій і представництва; соціальна справедливість.

Основні законодавчі акти колоніального періоду (включаючи ГК і КК) залишилися в силі й після здобуття незалежності. Національна влада зосередили увагу переважно на законодавстві в сфері політичного устрою, економічної політики, аграрної реформи.

Протягом ряду років після одержання незалежності (1945-1965 р.) країна розвивалася, проводячи активну антиімперіалістичну, антиколоніальну політику. Голландські й англійські підприємства були націоналізовані, сильним обмеженням піддався американський капітал. Були зроблені спроби провести аграрну реформу й ряд інших важливих соціально-економічних заходів.

На рубежі 1960-х рр. в Індонезії встановлюється режим "направленої демократії", що означав на практиці значне посилення влади Президента.

Гострі економічні й політичні протиріччя призвели до трагічних подій 30 вересня 1965 р. Протистояння між компартією (найбільшої в країнах, що розвиваються) і армією закінчилося перемогою останньої й відстороненням від влади Сукарно. Новий режим взяв курс на поступове зміцнення приватнокапіталістичного сектора

Основним джерелом права в сучасній Індонезії є законодавство. Ієрархію нормативно-правових актів становлять Конституція, декрети Народного консультативного конгресу, закони парламенту, підзаконні акти Президента, Кабінету міністрів, міністерств і відомств. Конституція (ст.22) передбачає інститут надзвичайного законодавства, здійснюваного Кабінетом міністрів з наступним затвердженням парламентом.

Другим за значенням джерелом права залишається звичай, що регулює повсякденне життя більшості індонезійців, особливо в сільській місцевості. Адатне право не кодифіковане й не уніфіковане: існують 19 історичних областей, що мають власні варіанти цього права.

Хоча судовий прецедент офіційно не має обов'язкову силу, на практиці він також становить одне із джерел права в Індонезії. Верховному суду належить важлива роль в інтерпретації й уніфікації заплутаної системи індонезійського права, а нижчестоящі суди намагаються строго додержуватися раніше винесених рішень вищих інстанцій.

ВИСНОВКИ

Політична система суспільства або політична організація суспільства – організована на єдиній нормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин) політичних суб'єктів, пов'язаних зі здійсненням влади і управлінням суспільством.

Індонезія – унітарна держава із президентською формою правління.

Глава держави, уряду й верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент, якому надає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент і віце-президент обираються загальним прямим і таємним голосуванням строком на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге, але не більш, ніж ще на один строк.

Кандидати в президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичних партій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентських виборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів.

Під керівництвом президента здійснює свою діяльність уряд республіки – кабінет міністрів. Уряд наділений правом видавати за згодою Ради народних представників закони, а також розробляти відповідні постанови для їх виконання.

Парламент складається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональних представників. Він наділений правом приймати й змінювати конституцію, призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедуру відсторонення президента від влади.

Поточну законодавчу діяльність здійснює Рада народних представників.

Новий орган у структурі законодавчої влади – Рада регіональних представників. Кожна провінція представлена в Раді регіональних представників чотирма депутатами, вибраними на мажоритарній основі, при чому ці обранці мають бути безпартійними.

Судова система складається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, а також судів спеціальної юрисдикції.

Вищий судовий орган – Верховний суд. Голова й всі члени суду призначаються президентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесені нижчестоящими судами.