Перші політичні партії й організації ("Буди Утомо", Індійська партія, "Сарекат іслам" і ін.) з'явилися на початку 20 століття. Після отримання країною незалежності головну роль у політичному житті грали Національна партія Індонезії (НПІ), Комуністична партія (КПІ) і мусульманські партії (Нахдлатул Улама, Машумі). Однак демократичний експеримент тривав недовго. Після встановлення системи "керованої демократії", на початку 1960-х, урядом був прийнятий курс на "спрощення" системи політичних партій, у результаті якого були заборонені не тільки Соціалістична партія Індонезії й Машумі (1960), запідозрені в участі в антиурядових заколотах, але й десятки інших більш дрібних партій.

Після приходу до влади Сухарто була накладена заборона на діяльність Компартії Індонезії. Однак, продовжуючи курс "спрощення партійної системи", Сухарто в той же час прагнув додати своєму режиму більш демократичний вигляд. З цією метою була заснована політична організація Голкар (Голонган кар’я), що об’єднувала державних службовців, офіцерів і в меншій мірі студентів, селян, жінок і т.д. у т.зв. "функціональні групи". Сухарто дозволив і політичні організації, які не користувалися підтримкою влади, але після виборів 1971 змусив дев'ять артій, різних за політичною орієнтацією й релігійному складу, злитися у дві, створивши тим самим трипартійну систему.

Дрібні націоналістичні й християнські партії (Національна партія Індонезії, Союз захисників незалежності Індонезії, Католицька партія, Християнська партія Індонезії й Партія незаможного люду) утворили в 1973 Демократичну партію Індонезії, а замість чотирьох мусульманських партій виникла Партія єдності й розвитку.

При Сухарто вибори в центральні й місцеві органи влади проводилися в 1971, 1977, 1982, 1987, 1992 і 1997. У кожному випадку виборча кампанія була нетривалою. Більше того, керівництво країни вирішувало, які кандидатури гідні висування в депутати, і визначало сам характер кампанії. Голкар незмінно здобувала переконливу перемогу, збираючи від 62 до 74% голосів. Партія єдності й розвитку, опираючись на мусульман і становлячи головну опозиційну силу, один раз одержала чверть голосів виборців, а Демократична партія Індонезії максимальне число голосів (15%) зібрала в 1992.

Сьогодні в країні діють понад 180 політичних партій. Щоб брати участь у парламентських виборах партія повинна бути представлена щонайменше в 1/3 провінцій і в 1/2 районів кожної із цих провінцій. Закон про вибори забороняє партіям використовувати державні засоби в ході передвиборної кампанії й передбачає, що індивідуальні члени партій повинні лояльно ставиться до принципів "панчасила" і не бути членами компартії або будь-якої іншої забороненої організації. Політична партія може бути заборонена, якщо у своїх документах не посилається на принципи "панчасила" і конституцію 1945. При цьому не обов'язково говорити, що сама партія базується на цій ідеології, але потрібно підтвердити, що партійні принципи, цілі й програма не суперечать "панчасила" [11].

Партії, що набрали менш 2% голосів, не мають права брати участь у наступних виборах. Умови, необхідні для участі в парламентських виборах, що відбулися 7 червня 1999, виконали тільки 48 партій. За результатами виборів своїх кандидатів у РНП провели 21 партія, з них 14 зібрали менш 2% голосів. У парламенті, сформованому в 2004, кількість партій скоротилося до 17. У порівнянні з виборами в 1999, світські націоналістичні партії втратили 8% голосів виборців, але як і раніше зберігають більшість місць у парламенті (68%).

Розглянемо більш детально основні партії, представлені в парламенті:

1. Партія Голкар (Партія функціональних груп) – була заснована в 1964 як Організація функціональних груп (молоді, жінок, ветеранів і т.д.). Членами Голкар в обов'язковому порядку були всі державні службовці, а на чолі її стояли військові. Протягом ери Нового порядку Голкар був опорою режиму Сухарто, забезпечуючи йому підтримку електорату (на всіх виборах з 1971 по 1997 організація незмінно збирала від 62% до 75% голосів).

Після відставки Сухарто Голкар спробувала перетворитися в партію, що працює в "новій парадигмі" з новим "духом реформ". Розглядає себе як світська організація й часто виступає проти релігійного фундаменталізму. У своїх передвиборних кампаніях головний акцент робить на здатності вивести країну з економічної кризи. Часто підкреслює помірність своєї програми, великий досвід управління, прихильність цінностям правової держави й політичного плюралізму.

У цей час спирається на представників великого бізнесу, чиновництва й значнокиий прошарок технократів у приватному секторі, багато хто з яких в 1960-70-і брали участь в ісламському студентському русі. Нараховує, за власним даними, близько 11 млн. членів. На виборах в 1999 Голкар посів друге місце, одержавши 20,9% голосів і 120 місць у парламенті. Як кандидат на пост президента підтримувала Хабібі. На виборах у парламент в 2004 Голкар знову став провідною партією країни, набравши 21,6% голосів і одержавши 128 місць.

Демократична партія (ДП) – правоцентристська партія, що спирається на платформу світського націоналізму. Заснована 9 вересня 2001 представниками інтелігенції й ділових кіл з метою підтримки генерал-лейтенанта у відставці Сусило Бамбанг Юдойоно, що був міністром-координатором з питань політики й безпеки й одного з головних прихильників реформ у збройних силах [17].

Ідеологічна основа партії – панчасила. ДП виступає за унітарну державу, демократію, за захист культурного плюралізму й проти національного й релігійного насильства. Своїми основними завданнями у внутрішній політиці вважає боротьбу з корупцією й кумівством, а також створення професійної армії.

Партія користується підтримкою міських виборців, у т.ч. професійної й ділової еліти Джакарти. На виборах у Раду народних представників (2004) отримала 7,5% голосів і 57 місць. На президентських виборах в 2004 Сусило Бамбанг Юдойоно, об'єднаний кандидат у президенти від ДП, Партії справедливості і єдності Індонезії й Партії зірки й півмісяця, зібрав 61,1% голосів.

Демократична партія Індонезії (партія боротьби) – найбільша політична центристська партія країни. Утворена в 1996 прихильниками Мегавати Сукарнопутри в результаті розмежування усередині ДПІ. Остаточно оформилася 14 лютого 1999.

Найбільшим впливом користується на Яві й Бали, у Східній Індонезії, а також на зовнішніх островах з великими немусульманськими громадами. Спирається на широкі верстви населення від міських і сільських низів до дрібної й великої буржуазії.

На чолі з М. Сукарнопутри ДПІ(пб) продовжує традицію світських націоналістичних партій. Довгострокової програми не має. Керівні принципи партії – демократія, націоналізм, збереження єдності країни й соціальна справедливість. У цілому стоїть на позиціях соціального консерватизму й виступає на підтримку вільної ринкової економіки, за поступові реформи й стабільність.

На виборах у парламент в 1999 партія посіла перше місце, завоювавши 37,4% голосів і 154 мандата. У період знаходження у влади (2001-2004) опоненти обвинувачували уряд М. Сукарнопутри у твердому авторитаризмі, невиконанні обіцянок вивести країну з економічної кризи й провести демократичні перетворення, у корупції й сліпому наслідуванні неоліберальним економічним рецептам, придушенні опозиції всередині партії, порушенні прав людини й продовженні війни в Ачесі. У результаті ДПІ (пб) втратила підтримку значної частини виборців і потерпіла в 2004 поразку як на президентських виборах, так і на виборах у нижню палату парламенту, одержавши 18,5% голосів і 109 мандатів.

Національна функціональна партія "Турбота" (НФП"Т") – партія клану Сухарто, фактично очолювана його дочкою Сіті Хардіянти Рукмана. Утворена у квітні 2000 на базі масової організації "Турбота про націю". Остаточно оформилася 9 вересня 2002.

Партія називає себе "старою Голкар" на противагу так званій "новій Голкар" і грає на ностальгії виборців по "старих добрих часах" стабільності й процвітання. Виступає за унітарну державу, згортання реформ, розвиток бізнесу й підприємництва, демократичний уряд, що поважає права людини, у підтримку армії й верховенство закону.

Нараховує, за власним даними, близько 3,5 млн. членів. На виборах в 2004 одержала 2,1% голосів виборців і 2 місця в парламенті.

Партія благоденства й миру (ПБМ) – християнська політична партія, що спирається на католицьку й протестантську громади. Заснована в жовтні 2001 у Джакарті. Ідеологія – панчасила. Призиває до боротьби з корупцією, виступає за рівні можливості участі в суспільному житті всіх національних і релігійних груп, а також за волю віросповідання й дотримання принципу розподілу сфер впливу держави й церкви.

На виборах в 2004 одержала 2,1% голосів і 12 місць у парламенті. Голова – Руанді Мустика Хутасоїт.

Партія благоденства й справедливості (ПБС) – найбільш активна ісламістська група. Заснована в 1998 як Партія справедливості. Нинішня назва з квітня 2003. ПБС виражає настрої нового покоління мусульман, що виступають за "очищення ісламської віри" від "гнилої політичної моралі нового порядку". В основному користується підтримкою яванського студентства, релігійних кіл і селянства.

У політичній сфері виступає із закликами до встановлення шаріату й зміні конституції, за ослаблення політичної ролі військових в управлінні державою й за рух країни до демократії й цивільного суспільства. У сфері економіки пропонує популістські міри, захищає ідею поступової індустріалізації й модернізації сільського господарства.

На початку 2003 партія мобілізувала сотні тисяч людей на демонстрації проти американського вторгнення в Ірак. На парламентських виборах 2004 одержала 7,3% голосів виборців і 45 місць у РНП (в 1999 – 1,3% голосів і 6 місць). У парламенті блокується з Партією національного мандата.

Партія єдності й розвитку (ПЄР) – єдина політична організація індонезійських мусульман, дозволена в період режиму Сухарто. Заснована в 1973 шляхом об'єднання Нахдатул Улама (НУ), Мусульманської партії Індонезії (Пармуси), Партії Мусульманського союзу Індонезії (ПСІІ) і Руху за мусульманське виховання (Перти). Хоча після створення ПЄР ці партії втратили статус самостійних, всі вони продовжували свою діяльність як громадські організації й вели боротьбу за партійне лідерство. У наслідок цього партії так і не вдалося виробити загальну програму й висунути єдиного лідера, що влаштовував би всі фракції руху. Під натиском режиму ПЄР в 1984 заявило про відмову від ісламу як ідеологічної основи. Це призвело до виходу з її Нахдатул Улама й ПСІІ.

З відставкою Сухарто ПЄР повернулася до ідеології ісламу. Вона виступила за поступові реформи. В області релігійної політики займає помірні позиції, заявляючи, що не підтримує встановлення шаріатського законодавства. У той же час лідери партії підкреслюють, що в переважно мусульманській країні політика повинна відповідати "ісламським принципам". Партія виступає за посилення релігійної освіти в школах, обов'язкове вивчення арабської мови студентами-мусульманами й скасування закону, відповідно до якого державні службовці могли мати тільки одну дружину [10].

На виборах в 1999 одержала 10,7% голосів і 58 місць у парламенті. У боротьбі за пост президента в жовтні 1999 підтримала кандидатуру Абдуррахмана Вахіда, що однак не перешкодило її парламентаріям потім брати участь у кампанії по зміщення А.Вахіда з поста президента (2000). На виборах 2004 одержала 8,1% голосів виборців і 58 місць у парламенті.

Партія зірки й півмісяця (ПЗП) – ортодоксальна ісламістська партія, заснована в 1998 у результаті розколу Партії національного мандата. Уважає себе спадкоємицею Машумі (Консультативна рада індонезійських мусульман, заснована в 1943), фундаменталістської мусульманської партії, забороненої в 1960.

Одна з на найбільш консервативних мусульманських партій, вважає, що держава повинна "будуватися на ісламських принципах". При цьому вона відкидає твердження, що прагне до побудови чисто ісламської держави. В економічній сфері виступає за ринкову економіку, залучення іноземних капіталів, розвиток ісламської банківської системи й проти державного цінового регулювання. Велике значення надає важливості конституційних змін і деконцентрації влади, а також розширенню регіональної автономії.

У парламенті також представлені інші, більш дрібні партії: Партія національного мандата, Партія національного пробудження, Партія реформ і зірки, Націоналістична партія "Бик волі", Національна партія Індонезії – Мархаенізм (ПНІ) – світська націоналістична партія, Об'єднана демократична загальнодержавна партія (ОДЗП), Партія демократичного авангарду Індонезії (ПДАІ), Партія першопрохідників (Пелапор), Партія справедливості і єдності Індонезії (ПСЄІ).

За спиною мусульманських партій стоять масові ісламські організації: консервативного толку Нахдатул улама (до 40 млн. членів) і модерністського – Мухаммад’я (осн. в 1912, ок. 28 млн. чоловік). Останнім часом почався процес зближення цих організацій на ґрунті захисту ісламу від нападок і обвинувачень у підтримці релігійного насильства, що пов'язане із кампанією боротьби з міжнародним тероризмом, що проводиться США.

У країні відкрито або напівлегально діють десятки воєнізованих ісламістських угруповань, багато з яких причетні до актів насильства й етнічних чищень у різних частинах країни.

Джамаа Ісламійя ("Ісламська громада") – радикальний ісламістський рух, що виступає за створення Ісламського халіфату в Південно-Східній Азії (на території Індонезії, Малайзії, Брунею, Сінгапуру, Камбоджі, Південних Філіппін і Південного Таїланду).

Ласкар Допорати ("Воїни священної війни") – воєнізоване релігійно-політичне угруповання.

Фронт захисників ісламу – Радикальне угруповання, створене в 1997. На відміну від інших не бореться за державотворення, однак вимагає строгого дотримання законів шаріату. Відома створенням воєнізованих банд, що робила напади на бари й нічні клуби в Джакарті. Бере участь у релігійному конфлікті на Молуккських островах і Суматрі. Нараховує кілька тисяч членів.