Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ТІ СВІТОГЛЯДУ Л.П.БЕРІЇ
Основні етапи життєвого шліху Л.П.Берії
Участь Л.П. Берії у сталінських репресіях
Л. П. Берія після смерті Сталіна
РОЗДІЛ 2. Л.П. БЕРІЯ: КАТ У РОЛІ «РЕФОРМАТОРА»
Злочинна діяльність Л.П. Берії
Боротьба за владу в СРСР, та місце у ній Л.П.Берії
Політична діяльність Л.П.Берії після смерті Й.В.Сталіна
РОЗДІЛ 3. СФАЛЬСИФІКОВАНА ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ Л.П. БЕРІЇ
Злочини до яких Л.П.Берія не причетний
Загадка смерті Л.П.Берії
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
Актуальність теми дослідження. Феномен Л.П.Берії в історії СРСР ще має потребу в спеціальному дослідженні. Він був для радянських, російських та вітчизняних істориків довгі роки — аж до початку 1990-х рр. — фігурою з позначкою табу. Репутація лиходія й ката, що закріпилася за ним після XX й XXII з'їздів, була підтверджена в суспільній свідомості часу перебудови фільмом режисера Т.Абуладзе «Покаяння», де головний негативний герой — концентроване зло тоталітаризму — був наділений деякими рисами глави радянських каральних органів.
Щодо цього до особистості Л.П.Берії злилися два зовсім не тотожних підходи до минулого. Для ліберальної інтелігенції він був втіленням репресій, невід'ємною частиною сталінізму, підступним негідником. Партійна пропаганда підтримувала ці оцінки, але намагалася до того ж протиставити Берію і «каральні органи, які вийшли з-під контролю партії» самій партії і її керівництву, що нібито нічого не знали й тому не винні в злочинах минулого.
Всі ці оцінки досить далекі від реальності. Звичайно, Берія несе відповідальність за злочини, зроблені владою, однак тією самою мірою, як і його соратники — Маленков, Молотов, Ворошилов, Хрущов, Булганін, та й розстріляні в різний час Ягода, Єжов, Каменев, Бухарін, Кузнєцов, не говорячи вже про Сталіна. Констатуємо очевидне, хоча й небажане для декількох поколінь вітчизняних й іноземних дослідників історії КПРС: моральні принципи Берія були не вище й не нижче, ніж у його товаришів по партійному керівництву.
Л.П. Берія відрізнявся від своїх колег іншим. Він був, безсумнівно, найбільш інформованою людиною в складі тодішнього керівництва, причому його інформація була різноманітна, точна і не залежала від інших відомств. Як заступник голови Ради міністрів СРСР, він одержував відомості про стан економіки країни, окремих її галузей, зокрема про «великі будівництва соціалізму»; як керівник розвідки Берія був у курсі багатьох питань політики й міжнародних відносин, реальних проблем, що виникали між СРСР й іншими країнами. Берія безпосередньо відповідав за розробку ядерної зброї, а це пов'язувало його з армією, зі створенням нових видів озброєнь. Він мав найбільш достовірну інформацію про внутрішньополітичну обстановку в країні, про настрої людей, про всі навіть ледве помітні вираження протесту.
Навряд чи Берія вважав себе відповідальним за масові репресії 1930-х рр. Він був призначений наркомом внутрішніх справ восени 1938 р., коли пік цих репресій залишився позаду. В 1939 р. частина репресованих навіть була звільнена. Це знов-таки не було особистою заслугою нового наркома, але відрізняло його від Маленкова, Кагановича, Ворошилова або Хрущова, персонально відповідальних за терор 1930-х рр.
Розпад СРСР, загострення міжетнічних конфліктів у пострадянських державах зробили вивчення діяльності партійного керівництва у СРСР особливо актуальним. Інтерес дослідників до різних аспектів політики Л.П.Берії зріс, однак, комплексних дослідженнь цієї проблеми зроблено було мало. А без таких дослідженнь неможливо скласти цілісне уявлення про історію Росії та СРСР початку - середини ХХ ст. До того ж Л.П.Берія довгі роки вважався жорстоким карателем, за вказівками якого репресували багатьох безневинних людей. Хоча в даний час багато дослідників вважають, що ці злочини були несправедливо приписані Л.П.Берії партійною верхівкою, із політичною метою. Для того аби розібратися в сумнівних питаннях політичної діяльності Л.П.Берії і обрана дана тема курсового дослідження: «Л.П.Берія — авантюрист, злочинець, демократ?»
Об’єктом дослідження є політична діяльність Л.П.Берії на початку-середині ХХ ст.
Предметом дослідження є спірні питання в історичні науці стосовно діяльності Л.П.Берії, відповідно до яких одні дослідники вважають його злочинцем і авантюристом, а інші — демократом та реформатором.
Хронологічні рамки дослідження обумовлені періодом життя та діяльності Л.П.Берії на посаді наркома внутрішніх справ СРСР і охоплюють 1899 — 1953 рр.
Метою курсового дослідження є розкриття особливостей політичної діяльності та керівництва Л.П.Берії. Для досягнення окресленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
· визначити основні біографічні відомості Л.П.Берії, які ймовірно вплинули на формування його принципів політики та керівництва;
· висвітлити основні етапи політичної кар’єри Л.П.Берії ;
· з’ясувати особливості політичної діяльності Л.П.Берії;
· визначити злочинну діяльність, яку приписали Л.П.Берії, після його арешту.
Ступінь наукової розробки. На сучасному етапі існує багато праць присвячених висвітленню діяльності Л.П.Берії з точки зору вказівок радянського партійного керівництва, завдяки яким у свідомості людей закріпилася думка про Л.П.Берія, як про ката та злочинця. Це роботи таких дослідників, як Петров Н.В.,[19] Скоркін К.В., [19] Торчинов В.А.,[29] Леонтюк А.М.,[29] Антонов-Овсеєнко А.В. [3], [4] З’явиляються і праці дослідників, які дивляться на діяльність Л.П.Берії дещо під іншим кутом, а саме, вони не відбілюють його політичних вчинків, але намагаються дослідити та довести, що Берія не був таким жорстоким катом та тираном, як його малювала радянська політична верхівка. Це такі дослідники, як Мухін Ю.І., [16] Хлевнюк О. В., [30] Берія С.Л., [5]Алексін В., [2] Чилачава Р.[31]
Джерельна база дослідження в основному складається з наукових досліджень, статей, які торкаються діяльності Л.П.Берії як наркома внутрішніх справ СРСР. Більшу увагу при написанні даної роботи було звернено на новітні розробки обраної проблеми російських дослідників — Мухин Ю.І. «Убийство Сталина и Берии»,[16] Хлевнюк О. В. «Л. П. Берия: пределы исторической «реабилитации»,[30] Алексін В. «Оборотная сторона борьбы за власть в СССР» [2] та родичів Л.П.Берії, зокрема його сина Берія С.Л., що написав книгу про діяльність свого батька «Мой отец Л. Берия».[5]
Практичне значення роботи полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у подальшій науковій розробці проблеми діяльності та керівництва Л.П.Берії, при написанні бакалаврських, дипломних та наукових робіт, узагальнюючих праць, присвячених внутрішній політиці СРСР, а також при розробці нормативних і спеціальних курсів історії Росії початку-середини ХХ ст.
Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (33 позиції).
Загадка смерті Л.П.Берії
Як насправді був убитий Берія? Письменник-дослідник Ю.Мухін у своїй книжці «Убивство Сталіна і Берії» стверджує, що за дорученням Хрущова, головного претендента на пост керівника КПРС після смерті Сталіна, командувач ППО Московського військового округу генерал-полковник Москаленко і начальник штабу ППО МВО генерал-майор Батицький під якимось приводом заманили Берію без охорони в бункер штабу, де він і був застрелений Батицьким. [16, 67] Сталося це 26 червня 1953 року, за тиждень до відкриття терміново скликаного пленуму ЦК КПРС. Справді, незабаром обидва генерали були підвищені в званнях, посадах і на них посипалися нагороди. Ця версія має право на життя, але тільки як версія. Існують дуже великі сумніви, що вкрай зайнятого та обережного Берію можна було «позапланово», та ще й без охорони, заманити до підземного бункера. Письменник-історик Б.Соколов у своїй досить безсторонній книжці «Берія. Доля всесильного наркома» вважає, що Берію все ж таки заарештували, не обов’язково в Кремлі (як про це плутано повідомляли відомі мемуаристи Хрущов і Жуков), а потім, після закінчення слідства наприкінці серпня 1953 року, його без суду розстріляли, точніше застрелив у бункері штабу ППО МВО той же Батицький. [27, 97] При цьому Соколов вірить в існування не раз публікованих листів і записок нібито арештованого Берії, адресованих членам президії ЦК КПРС із проханням про помилування. Погодитися з письменником можна лише в тому, що на грудневому суді був присутній двійник Берії, причому сумнівної подібності, тому його й немає на фотознімках з процесу.
Більш достовірною видається інформація про убивство Л.Берії, викладена в книжці його сина Сергія «Мій батько — Лаврентій Берія». [5] Сергій пише, що 26 червня 1953 року він перебував у кабінеті Б.Ванникова, міністра боєприпасів СРСР і заступника Л.Берії в атомних справах (Сергій був безпосередньо причетний до роботи вже згадуваного спецкомітету). Зателефонував льотчик-випробувач двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан і повідомив, що в районі міського будинку Л.Берії на Малій Микитській вулиці чутно стрілянину. І далі: «З Кремля разом із ним (із Ванниковим) поїхали до нас додому... Коли ми під’їхали, з боку вулиці нічого незвичного не помітили, а от у внутрішньому дворі стояли два бронетранспортери... Відразу ж упали в око розбиті шибки у вікнах батьківського кабінету. Отже, справді стріляли... Охорона особиста у батька була — на пальцях перелічити. Не було, звісно, й справжнього бою. Все відбулося, наскільки розумію, несподівано і миттєво...Внутрішня охорона нас не пропустила. Ванников зажадав пояснень, намагався перевірити документи у військових, але я вже зрозумів усе. Батька вдома не було. Заарештований? Убитий? Коли повертався до машини, почув від одного з охоронців: «Серго, я бачив, як на ношах винесли когось, накритого брезентом... Згодом я розшукав і інших свідків, які підтвердили, що бачили ті ноші...» [5, 134]
Цю версію підтримує й письменниця Є.Прудникова у своїй книжці «Берія. Останній лицар Сталіна». Вона ж повідомляє, що 26 червня 1953 року в Москву було введено армійські військові підрозділи, включно із танковими. [26, 77] Останню крапку у версії убивства Л.Берії ставить Ю.Мухін: «Я зателефонував останньому ще живому членові тодішнього ЦК М.К.Байбакову. Під час розмови... я запитав його, чи пам’ятає він липневий 1953 р. пленум ЦК? Коли Микола Костянтинович його згадав (йому 90 років), я несподівано поставив йому запитання: «Чи знали ви на пленумі, що Берію вже вбито?». Він швидко відповів: «Ні, я тоді нічого не знав, — але потім, після заминки, сказав, — але факт у тому, що він виявився вбитим»... [16, 73]
Отже, з усуненням Берії завершився перший етап боротьби за одноісібну владу в СРСР після смерті Сталіна. Надалі М.С. Хрущов, що зміцнив в 1953 році свої позиції в радянському керівництві, одержав у свої руки документи колосальної викривальної сили про злочини сталінського режиму. І в цьому плані кроки, які були початі після XX з'їзду партії, об'єктивно були продовженням тих ініціатив, з якими виступав Берія в 1953 році. Парадокс укладається в тому що в ролі першого «перебудівника» тоталітарного режиму спробував виступити Берія — один із самих похмурих і лиховісних його керівників, протягом декількох десятиліть один із самих вірних і відданих соратників Сталіна.
Висновки
Безперечно, навіть професійним історикам дуже складно розкривати «таємниці кремлівського двору» через сувору закритість інформації, політичну заангажованість як свідків, так і дослідників, та й через фальсифікацію документів, яка не була чимось винятковим. У ЗМІ та художній літературі другої половини ХХ століття особу Берії висвітлювали тільки негативно. З обережністю варто ставитися і до мемуарів, особливо написаних високопоставленими «соратниками» із ЦК ВКП(б) (КПРС) або МВС (МДБ).
Л.П. Берія раніше інших спадкоємців Сталіна проголосив необхідність перетворень. І не тільки проголосив, але й фактично взяв у свої руки в перші місяці після смерті вождя ініціативу реформаторських починань. Супротивники Берії, включаючи і Хрущова, виглядали на пленумі затятими сталіністами, які відстоюють кожну крупицю спадщини свого «великого» учителя.
Припущення із приводу реформаторської програми Берії знаходять підтвердження в цілому ряді документів: у його доповідних записках, довідках, проектах розпоряджень і постанов уряду. Найбільш повно представлені документи, пов'язані з діяльністю міністерства внутрішніх справ СРСР — зокрема, про реорганізацію економіки й звільненні правоохоронних структур від невластивих їм функцій, про реорганізацію системи ГУЛАГа, про скорочення будівництва об'єктів, при спорудженні яких використалася праця ув'язнених, про передачу у ведення міністерства юстиції виправно-трудових таборів й колоній; про обмеження прав особливої наради при НКВС СРСР.
Всі ці факти не могли не привести вчених до усвідомлення необхідності більш глибокого аналізу деяких аспектів політичної кар'єри Л.П. Берії, і в першу чергу особливо підвищений інтерес був до того короткого, тримісячного періоду, коли він діяв як самостійний політик. Існування реформаторських задумів у Берії, як уже говорилося, не підлягає сумніву. Суперечка йде про спонукальні мотиви, а залежно від цього — можна чи ні вважати Берію реформатором, демократом, або злочинцем та авантюристом. Одні думають, що реформаторські зусилля Берії повинні бути визнані й оцінені в історичному аспекті без усяких застережень; інші переконані, що його реформаторським намірам гріш ціна, тому що все це були лише тактичні маневри в боротьбі за владу.
Розходження в поглядах, так ще по такій темі, яка до недавно була закрита для дискусій — у принципі, цілком нормальне явище. Але, здається, у самій такій постановці питання — вважати Берію безкорисливим реформатором, на якого зійшло осяяння, або спритним кар'єристом, який вбрався для маскування у реформаторський одяг, — є дещо спрощення ситуації. Проблему реформ не можна відривати від питання про владу, оскільки здійснити політику реформ неможливо, не маючи владу. Та, крім того, потрібно, щоб прийшов «час реформ». Звертаючись до перших місяців після смерті Сталіна, можна сказати, що основні напрямки необхідних перетворень були, якщо так можна сказати, заздалегідь задані сформованою на той час ситуацією. Економічна й політична ситуація усередині самої держави, розпал «холодної війни» на міжнародному рівні, складності відносин з партнерами по соціалістичному табору — все це створило цілий ряд проблем, які неминуче довелося б вирішувати кожному, хто прийшов би до керівництва країною. На той час визначилися й головні «болючі точки» — репресивна політика, збереження якої не тільки не відповідало завданням економічної доцільності, але й створювало погрозу політичної стабільності; складний комплекс проблем в аграрній сфері, де без радикальних і негайних заходів важко було запобігти кризі, численні труднощі в зовнішній політиці, у якій наростали, з одного боку, опір диктату Москви в країнах Східної Європи, а з іншого боку — тверда конфронтація із Заходом.
На думку багатьох вчених і політологів виступ Л.П.Берії у такій ролі із самого початку було приречено на провал, навіть якби його кар'єра на цьому поприщі й не була перервана колишніми соратниками. Причина не в самих пропозиціях — по іронії долі більшість із них, відкинутих в 1953-му і поставлених у провину Берії, пізніше були втілені в життя. Але суспільство не могло прийняти в ролі реформатора та демократа людину, за якою тягнеться похмурий шлейф масових репресій й інших злочинів. Щоб визнати за Берією право називатися реформатором, та демократом його потрібно було реабілітувати, відокремити від нього тінь головного сталінського ката. Як справедливо помітив історик Олег Хлевнюк у статті «Берія: межі історичної «реабілітації», які б нові відомості й міркування не приводилися в захист Берії, ніщо не зможе переважити його злочинів». [30, 2]
Звичайно неможливо повністю реабілітувати Л.П.Берію та відбілити його репутацію, адже реальних злочинів за ним теж було чимало. У 30-ті роки, будучи головним чекістом Грузії, а потім її партійним секретарем, він навів лад у республіці, підняв її економіку, але скільки при цьому було репресовано безневинних людей. Він поклав край єжовщині, але за чиєю ініціативою політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про розстріл 1940 року 22 тисяч полонених польських офіцерів. І хто це злочинне рішення виконав? Берія був інструментом у руках політбюро ЦК ВКП(б), очолюваного Сталіним, однак виконавці мають відповідати передусім за свої злочини. Але за законом.
Переважна частина обвинувачень, висунутих проти Лаврентія Берії партійною номенклатурою після смерті Сталіна, не витримує критики. На жаль, чимало з них, попри свою явну абсурдність (на кшталт численних зґвалтованих жінок), досі міцно «сидять» у свідомості чималої частини громадян колишньої країни. Винні наша уроджена максималістська ментальність: спочатку ми обожнюємо, а потім тавруємо. Так чи інакше а істина завжди десь посередині.
Список використаної літератури:
1. Авторханов А. Загадка смерти Сталина (Заговор Берия). — М. ,1992;
2. Алексин В. Оборотная сторона борьбы за власть в СССР // Независимое военное обозрение. — 4-10 февраля 2000. — №4 (177). — С.8;
3. Антонов-Овсеенко А.В. Берия. — М., 1999;
4. Антонов-Овсеенко А.В. Карьера палача. — Омск, 1991;
5. Берия С. Мой отец Л. Берия. — М., 1995;
6. Воронцов А. Дело Берии: живет и побеждает? // Шпион. 1993. — № 1. — С. 73-80;
7. Дело Берии. Стенографический отчет Июльского пленума ЦК КПСС 1953 г. // Известия ЦК КПСС. — 1991. — № 1-2;
8. Депортации польских граждан из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1940 году. — Варшава-Москва, 2003;
9. Залесский К.А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. — М.: Вече, 2000;
10. Зенькович П.Я. Маршалы и генсеки. — Смоленск, 1997. — С. 163-275;
11. История государственного управления в России (Х-ХХ1 вв.): Хрестоматия. /Под общ. ред. Р. Г.Пихои. — М.: РАГС, 2003;
12. История России (Х-ХХ1 вв.): Хрестоматия. — М., 2006;
13. Карпов В. Запомним их имена // Новости разведки и контрразведки. 1995. — №15-16 (48-49). — С.4;
14. Кокурин А., Петров Н. НКВД: структура, функции, кадры. Статья вторая (1938-1941) // Свободная мисль, 1997. — №7. — С.113;
15. Лаврентий Берия. 1953. Документы. — М.: Демократия, 1999;
16. Мухин Ю.И. Убийство Сталина и Берии. — М., 2000;
17. Паршев А.П. Они под боком // Дуэль. — 30 марта 1999. — №13 (104). — С.12.
18. Перестройка и работа чекистов. Член Политбюро ЦК КПСС, председатель КГБ СССР В.М.Чебриков отвечает на вопросы "Правды" // Правда. 2 сентября 1988. — №246 (25598). — С.4;
19. Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник / Общество "Мемориал", РГАСПИ, ГАРФ. — М.: Звенья, 1999. — С.107;
20. Печеночкин А. Черный день Красной Армии // Независимый военный обозреватель, 2003. — № 6. — С. 12;
21. Пихоя Р.Г. Москва. Кремль. Власть. Сорок лет после войны, 1945-1985. — М.: АСТ, 2007;
22. Пихоя Р..Г. Советский Союз: история власти 1945-1991. — М., 1998;
23. Пихоя Р.Г. СССР. История Великой Империи. Под знаком Сталина. — СПБ: Питер, 2009;
24. Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941 гг. — Варшава–Москва, 2001. — Т.1-2;
25. Попов В.П. Государственный террор в советской России. 1923-
1953 гг.: источники и их интерпретация // Отечественные архивы. — 1992. — №2. — С.28;
26. Прудникова Е. Берия.Последний рыцарь Сталина. — М., 2001;
27. Соколов Б. Берия. Судьба всесильного наркома. — М., 1998;
28. Столяров К. Палачи и жертвы. — М., 1997. — С. 8;
29. Торчинов В.А., Леонтюк А.М. Вокруг Сталина. Историко-биографический справочник. — Санкт-Петербург, 2000;
30. Хлевнюк О. В, Л. П. Берия: пределы исторической "реабилитации". — в кн.: Исторические исследования в России. Тенденции последних лет. — М. 1996;
31. Чилачава Р. Сын Л. Берии рассказывает. — Киев, 1992;
32. Шикман А.П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. — М., 1997;
33. Этингер Я. Международная еврейская газета, 2003г. — № 25 – 26.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ТІ СВІТОГЛЯДУ Л.П.БЕРІЇ
Дата: 2019-05-28, просмотров: 261.