Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

§ 1. Поняття податкових правовідносин

Податкові правовідносини як різновид фінансових є особ­ливим видом суспільних відносин — фінансових відносин, уре­гульованих фінансово-правовою нормою. Державне розпоря­дження, що міститься в юридичній нормі, визначає умови дії правовідносин, права й обов'язки суб'єктів, заходи, що гаран­тують виконання вимог правової норми. Природа фінансових правовідносин визначається тим, що вони виступають як влад­но-майнові, в яких відносини влади не можна відокремити від майнових, де вони діють у сукупності. Владно-майновий харак­тер податкових правовідносин визначає юридичне положення суб'єктів у конкретних податкових правовідносинах. При цьо­му податковий орган, виступаючи від імені держави, наділе­ний певними повноваженнями. Інший суб'єкт виконує в основ­ному юридичний обов'язок за встановленими для нього прави­лами поведінки (сплата податку, надання звітності). В усіх видах податково-правових відносин їх владно-майновий харак­тер виступає чітко, а деталізується тільки ступінь владного характеру в них^[5].

Платник податків не має права за своїм розсудом розпоря­джатися частиною майна, що у вигляді певної грошової суми підлягає внесенню до бюджету чи позабюджетного цільового фонду. В цьому обов'язку втілений публічний інтерес усіх чле­нів суспільства, що визначає і законодавчу форму закріплення податку, обов'язок його сплати, примус при забезпеченні цьо­го обов'язку, однобічний характер податкових обов'язків.

Податкові правовідносини є різновидом правовідносин, тому їм притаманні всі ознаки останніх. По-перше, вони виника­ють на підставі фінансово-правової' норми як форми її реалі­зації. По-друге, мають владний характер, який за своїм змістом виражає інтереси держави. При цьому податкові правовідно­сини мають свої специфічні характеристики, зумовлені пред­метом і методом правого регулювання, — вони виникають і роз­виваються в сфері податкової діяльності держави, є формою реалізації публічних інтересів і розглядаються як публічно- правові відносини.

За своїм змістом податкові правовідносини є економічними. Ю. А. Ровинський підкреслює, що головною особливістю фінан­сових правовідносин є те, що вони виступають юридичною фор­мою вираження і закріплення фінансових відносин, що, у свою чергу, є формою певних економічних відносин^[6]. Фінансові відносини, що складають зміст фінансової діяльності держа­ви, виступають як різновид економічних відносин, саме тих, котрі мають вартісну форму.

Однією з характерних рис податкових правовідносин є їх грошовий характер. Об'єкт правового регулювання — гроші у вигляді податкових надходжень з позиції саме публічно-пра­вового регулювання. С. Д. Ципкін підкреслював, що кінцевою метою фінансових відносин завжди є рух грошових коштів, що і виникають з приводу грошових коштів^[7].

Податкові правовідносини є публічними, тобто такими, що пов'язані та випливають з влади. Вони є формою реалізації імперативної фінансово-правової норми і реалізуються за прин­ципом: команда (від держави) і виконання (яке здійснюють підлеглі суб'єкти фінансового права). Саме тому однією із сторін фінансових правовідносин є суб'єкт, що має право видавати владні розпорядження (держава чи уповноважений нею орган).

§ 2. Особливості податкових правовідносин

У податкових правовідносинах найбільш виразно, порівня­но з усіма іншими формами фінансових правовідносин, просте­жуються державно-владна і майнова сторони. Відносини щодо зборів і податків є владно-майновими. Держава наділяє ком­петентні органи владними повноваженнями і контролює над­ходження коштів до бюджету. З іншого боку, надходження по­датків є одним з основних каналів формування об'єктів влас­ності держави (хоча спочатку й у специфічній грошовій формі). Розглядаючи цю проблему, Ю. А. Ровинський звертав увагу на різну міру прояву владного характеру, що відмежовує фінан­сове право від інших галузей^[8].

Конкретизація податкових правовідносин передбачає два елементи:

1) реалізацію волі держави як власника коштів;

2) певну поведінку учасників податкових відносин.

Податкові правовідносини стосуються різних суб'єктів (дер­жави, юридичних, фізичних осіб), між якими формується пев­на підпорядкованість. Безперечно, що обов'язок платника має безумовний характер, за якого немає рівності сторін.

Відмінність податкових правовідносин від інших майнових правовідносин, наприклад цивільних, полягає насамперед у нерівності положення їх учасників. Відносини сторін тут осно­вані на підпорядкуванні однієї сторони (платника податків) іншій (державі в особі її органів чи органів місцевого самовря­дування). На думку Н. І. Хімічевої, основною особливістю, що визначає інші відмінні риси фінансових правовідносин (у тому числі й податкових), є те, що вони виникають у процесі утво­рення, розподілу й використання державних грошових фондів, тобто в процесі фінансової діяльності держави^[9]. Крім того, од­ним із суб'єктів податкових правовідносин завжди виступає держава в особі податкових органів, наділених владними по­вноваженнями. Це єдина система контролю за додержанням податкового законодавства, за правильністю нарахування, по­внотою і своєчасністю внесення у відповідний бюджет податків і зборів, установлених законодавством. Відмінність податко­вих правовідносин від інших фінансових правовідносин, що також характеризуються як владно-майнові (грошові) відно­сини, полягає у своєрідності структурних елементів змісту по­даткових правовідносин.

Отже, податкові правовідносини являють собою відносини, що виникають відповідно до податкових норм (регулюють встановлення, зміну і скасування податкових платежів) і юри­дичних фактів, учасники цих відносин наділені суб'єктивни­ми правами і мають юридичні обов'язки, пов'язані зі сплатою податків і зборів до бюджетів і фондів.

§ 3. Види податкових правовідносин

Податкові правовідносини відображають певні функції, тому їх можна поділити на:

1) загально-регулятивні (спрямовані на закріплення кола суб'єктів податкового права, їх загального юридичного статусу);

2) конкретно-регулятивні (спрямовані на закріплення кон­кретної поведінки суб'єктів);

3) комплексні (що виникають на стику загально-регулятив­них і конкретно-регулятивних відносин);

4) охоронні (спрямовані на реалізацію заходів державно- примусового характеру)^[10].

Види правових відносин діють у єдності: конкретно-регуля­тивні правовідносини функціонують лише тоді, коли вступи­ли в дію загально-регулятивні; охоронні відносини передбача­ють існування регулюючих обов'язків, при порушенні яких застосовуються заходи юридичної відповідальності. Отже, си­стема податкових правовідносин складається з кількох «рівнів» правовідносин, що взаємодіють один з одним.

Зміст загально-регулятивних відносин визначається норма­ми, що встановлюють принципи податків і повноваження ок­ремих суб'єктів податкових правовідносин. Загальні і конкрет­но-регулятивні правовідносини утворюють основну масу пра­вовідносин у суспільстві і регулюють суспільні відносини шляхом установлення суб'єктивних юридичних прав і обо­в'язків. Розвиток регулюючих відносин, своєчасна їх поява, безперешкодне і належне здійснення є свідченням повного і реального використання права. Загально-регулятивні право­відносини виконують в основному функцію закріплення кола суб'єктів права і їхнього статусу. Якщо особа виступає як носій загального суб'єктивного права, вона займає специфічне поло­ження щодо всіх інших осіб, а загальне суб'єктивне право, як підкреслює С. С. Алексєєв, тому і є «суб'єктивним», що має особистий характер, тобто належить не тільки всім суб'єктам, а й кожному суб'єктові окремо.

Конкретно-регулятивні правовідносини виступають як фор­ма реалізації загально-регулятивних податкових правовідно­син. У цій ситуації загальні права й обов'язки проектуються на діяльність конкретних суб'єктів. Якщо загально-регуля­тивні податкові правовідносини виділяють із системи право­відносин ті, що пов'язані зі сплатою податків, то конкретні правовідносини це уточнюють за різними напрямами (за вида­ми податків, за платниками). Конкретно-регулятивні відноси­ни закріплюють конкретну поведінку суб'єктів, зміст їхніх прав і обов'язків.

Комплексні податкові правовідносини перебувають на своє­рідному стику конкретних і загально-регулятивних податко­вих правовідносин. Вони досить вузько персоніфіковані, перед­бачаючи конкретного платника (що відрізняє їх від загальних), але однією з їхніх ознак є складний зміст, що відрізняє їх від простих. Мабуть, можна порушити питання і про об'єднання в межах комплексних правовідносин податкових норм і норм інших галузей права. Наприклад, механізм формування і ви­трачання пенсійного фонду перебуває на стику податкових і трудових відносин (оскільки цей збір входить до переліку обо­в'язкових податків і зборів, об'єднаних податковою системою^[11]).

Охоронні податкові правовідносини виникають за умови по­рушення прав і невиконання обов'язків, якщо учасники право­відносин мають потребу в правових способах захисту з боку дер­жави. Однією із сторін таких правовідносин виступає компетен­тний суб'єкт, що є носієм владних повноважень і наділений державою повноваженнями примусу. Іншою стороною є особа або орган, до якого застосовуються способи державного приму­су і який зобов'язаний їх зазнавати. При цьому право застосову­вати способи державного примусу деталізуються санкцією пра­вової норми. Охоронні податкові правовідносини формуються в процесі правового регулювання, опосередковують охоронну фун­кцію податкового права. Охоронні правовідносини мають по­хідний характер. Вони забезпечують реалізацію міри держав­но-примусового впливу щодо осіб, які порушили юридичні обо­в'язки зі сплати податків. У межах охоронних податкових правовідносин здійснюється захист суб'єктивних прав, запро­ваджуються у життя заходи юридичної відповідальності.

§ 4. Об'єкт

податкових правовідносин

Зміст податкових правовідносин пов'язаний з аналізом ка­тегорій, що характеризують: об'єкт правовідносин, суб'єкт правовідносин, права й обов'язки суб'єктів правовідносин, підстави виникнення правовідносин.

У цілому об'єктом регулювання в податкових правовідно­синах виступають кошти платників, що надходять у доходи бюджетів. У вузькому значенні — це гроші, з приводу яких між суб'єктами податкових правовідносин формується правовий зв'язок. При цьому важливо розмежовувати об'єкт податкових правовідносин і об'єкт оподаткування.

Об'єкти фінансових правовідносин різні за своєю формою, оскільки існує чимало видів правовідносин. Але за змістом це завжди державні грошові фонди, з приводу формування, роз­поділу і використання яких і формується певний юридичний зв'язок між суб'єктами фінансових правовідносин. Ю. А. Ро- винський зазначав, що у фінансових правовідносинах вира­жається сукупність грошових відносин, що пов'язані з мобілі­зацією, розподілом і використанням коштів для розширення виробництва і задоволення потреб членів суспільства^[12].

 

 

§ 5. Суб'єкти

податкових правовідносин

 

Суб'єктом податкових правовідносин може бути будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами податкового пра­ва і яка може виступати учасником податкових правовідно­син, носієм суб'єктивних прав і обов'язків.

 

Суб'єкти податкових правовідносин мають правосуб'єкт- ність, що передбачена нормами податкового права і характе­ризується можливістю бути учасником правовідносин, пов'я­заних зі встановленням, зміною, скасуванням податкових платежів, і мати суб'єктивні права й обов'язки. Для участі у правовідносинах суб'єкти наділені правоздатністю і дієздатні­стю. Фактично вони представляють два елементи досить склад­ної юридичної властивості — правосуб'єктності.

Податкова правоздатність — передбачена нормами подат­кового права здатність мати права й обов'язки щодо сплати податків. Іншими словами, це можливість особи бути учас­ником податкових правовідносин, тобто податкова право­здатність виступає його загальноюридичною властивістю. Змістом податкової правоздатності є сукупність прав і обо­в'язків, що їх суб'єкти можуть мати відповідно до чинного законодавства.

Податкова дієздатність — передбачена нормами податково­го права здатність своїми діями створювати і реалізовувати права й обов'язки. Дієздатність полягає у здійсненні особою дій, спрямованих на:

придбання прав і створення обов'язків;

здійснення прав і обов'язків;

здатність відповідати за податкові правопорушення.

Податкові правоздатність і дієздатність доповнюють одна

одну і фактично є взаємозалежними. Правоздатність виникає з моменту появи (народження громадянина, реєстрації юридич­ної особи і т. ін.), дієздатність — по досягненні якоїсь умови (певного віку, статусу підприємця тощо). Іноді виникнення правоздатності та дієздатності в податкових правовідносинах збігається в часі (практично одночасно з реєстрацією юридич­ної особи виникає необхідність постановки її на облік у податковій інспекції, а з цього моменту, навіть якщо немає діяль­ності, — обов'язок подавати звітність, отже, відповідати за ухи­лення від цього).

Як суб'єктів можна виділити три групи учасників податко­вих правовідносин:

— державу (в особі органів влади, що встановлюють і регу­люють оподаткування);

— податкові органи;

— платників податків.

Особливим суб'єктом податкових правовідносин є держава. Держава, як носій суверенітету і учасник податкових право­відносин, має важливі особливості і посідає у правовідносинах особливе місце. Державний суверенітет полягає, зокрема, у тім, що держава встановлює податки, наділяє місцеві органи пра­вом встановлювати податки^[13]. У зв'язку з цією діяльністю дер­жава є безпосереднім учасником податкових правовідносин. Стягнення податків, як і їхнє встановлення, слід розглядати як верховенство держави щодо влади, що виникає в процесі життєдіяльності суспільства^[14].

Діяльність держави як власника податкових надходжень опосередковується правовідносинами, які можна класифіку­вати за різними підставами (за видами податків і зборів; за видами платників тощо), і в яких беруть участь різні органи, суб'єкти, уповноважені державою здійснювати певні дії. На підставі цього виділяють різні державні органи як представ­ників держави: податкові адміністрації, митні органи, подат­кова міліція. Учасниками правовідносин є також державні органи, що виконують різні функції державної влади. Діяльність органів, що діють від імені держави, регулюють в основному закони (а не інші правові акти). Своєрідним є і ме­ханізм контролю за їх діяльністю.

§ 6. Права й обов'язки

суб'єктів податкових правовідносин

Права й обов'язки суб'єктів податкових правовідносин ха­рактеризують їх юридичний зміст. Податковими правами й обов'язками обмежуються можливості й межі активності суб'єктів правовідносин. Права й обов'язки суб'єктів залежать від типу правовідносин, особливостей механізму регулювання. Велика частина податкових правовідносин — це регулятивні правовідносини, завдяки яким закріплюються і розвиваються фінансові відносини за участю держави. Але при фінансово- правовому регулюванні необхідно використовувати й методи державного примусу.

Сукупність прав і обов'язків податкових органів визначаєть­ся тими цілями і завданнями, з якими законодавець пов'язує необхідність існування цих органів. Держава уповноважує ос­танні на здійснення певних функцій в галузі управління та кон­тролю за надходженням податків і зборів. Деталізація право­вого статусу цих органів відбувається через законодавче закрі­плення їх прав і обов'язків.

Обов'язки і права платників податків визначено головним посиланням, що випливає з конституційної норми, якою за­кріплено першочерговий і безумовний обов'язок — сплачува­ти податки (ст. 67 Конституції України). Платники податків і зборів є насамперед зобов'язаними особами. Відповідно до цьо­го податкове законодавство і закріплює переважно обов'язок. Саме імперативний податковий обов'язок визначає право- суб'єктність платників податків.

Такими самими підходами характеризується правосуб'єктність юридичних і фізичних осіб, осіб, пов'язаних зі сплатою податків і зборів (банківські установи, податкові представники тощо).

§ 7. Підстави виникнення, зміни і припинення податкових правовідносин

підставі певного комплексу різних за змістом взаємозалежних юридичних явищ, взаємодія яких припускає розвиток право­відносин. Податкові правовідносини можуть змінюватися під впливом:

а) нормативних основ, за яких норми права регулюють сфе­ру податкових правовідносин;

б) правосуб'єктних основ, що характеризують здатність осо­би до участі у правовідносинах (досягнення віку тощо);

в) фактичних основ — власне основ виникнення, зміни чи припинення податкових правовідносин, що базуються на юри­дичних фактах.

Юридичний факт — конкретна життєва обставина, з якою норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення податкових правовідносин. Це: по-перше, факти реальної дійсності; по-друге, факти, передбачені нормами податкового права; по-третє, факти, що спричиняють певні юридичні на­слідки.

Класифікувати юридичні факти можна за різними підста­вами.

За юридичними результатами:

1) правовстановлюючі — юридичні факти, з якими норми права пов'язують виникнення податкових правовідносин;

2) правозмінюючі — юридичні факти, з якими норми права пов'язують зміну податкових правовідносин;

3) правоприпиняючі — юридичні факти, з наявністю яких норми права пов'язують припинення податкових правовід­носин.

Той самий факт може спричинити кілька юридичних наслід­ків. Наприклад, смерть одночасно є причиною припинення правовідносин зі сплати податків і причиною виникнення пра­вовідносин зі сплати податку на майно, що переходить у по­рядку спадкування чи дарування.

За вольовою ознакою:

1) дії — юридичні факти, що є результатом вольової поведін­ки людей, результатом волевиявлення особи. Вони можуть ви­ступати у формі:

а) правомірних дій — дій, що відбуваються відповідно до вимог податкових норм або норм, що не суперечать їм;

б) неправомірних дій — дій, що порушують вимоги закону і не відповідають приписам правових норм. На підставі право­вих норм приймаються індивідуальні податкові акти як пра­вомірні юридичні дії, спрямовані на виникнення, зміну чи при­пинення конкретних податкових правовідносин;

2) події — явища, що відбуваються незалежно від волі суб'єк­тів податкових правовідносин (смерть і народження людини пов'язуються з припиненням податкових правовідносин чи зміною їх режиму; стихійні лиха можуть бути передумовою введення надзвичайних податків тощо).

§ 8. Податково-правові норми

б) у характері приписів — якщо фінансові норми в основно­му імперативного характеру, то податкові мають винятково на­казовий характер. Держава наказує правила поведінки в кате­горичній формі, чітко визначає права, розміри обов'язків, окрім можливості їх однобічної (з боку зобов'язаної особи) зміни;

в) у заходах відповідальності, що охоплюють практично весь спектр можливих видів — карну, адміністративну, фінан­сову. Такий підхід показує, наскільки важливі для держави відносини, врегульовані податковими нормами, і наскільки держава зацікавлена в постійному поповненні доходної части­ни бюджету;

г) у способах захисту прав учасників відносин, що випли­вають з певної нерівності суб'єктів. Реалізується цей захист через механізм податкової відповідальності, що характери­зується презумпцією винності платника податків.

Традиційною є і класифікація податкових норм.

1. За особливостями впливу на учасників відносин:

— зобов'язуючі — норми, що в категоричній формі встанов­люють обов'язок робити певні активні дії. Наприклад, норми, що встановлюють обов'язок зі сплати податків, надання дек­ларацій, звітів;

— забороняючі — норми, що в категоричній формі встанов­люють обов'язок не робити заборонених дій, які порушують порядок, закріплений податковими нормативними актами. Наприклад, законодавчо забороняється вносити зміни у прин­ципові елементи податкового механізму (ставку, пільги, об'єкт тощо) без відповідних змін у бюджетному законі або протягом бюджетного року забороняється надавати індивідуальні подат­кові пільги;

— уповноважуючі — норми, що надають учасникам право­відносин право на певні позитивні дії в межах розпоряджень, що містяться в податковій нормі. Допускаючи певну са­мостійність, подібні норми все одно перебувають під впливом (хоч і непрямим) імперативних розпоряджень: органи місце­вого самоврядування можуть встановлювати і регулювати ме­ханізми місцевих податків і зборів на своїй території, але тільки в рамках (переліку, межах), установлених законодавчо.

2. За змістом:

— матеріальні — норми, що регулюють змістовий бік реаль­них суспільних відносин, міру прав і обов'язків учасників, види й обсяг матеріальних і грошових зобов'язань;

— процесуальні — норми, що регулюють процедуру (поря­док) діяльності суб'єктів правовідносин з реалізації матеріаль­них норм у сфері діяльності з приводу надходження податків і зборів у бюджети.

Структура податково-правової норми відображає внут­рішній склад норми, її складові частини, елементи.

1. Гіпотеза — частина норми права, що визначає умови дії податкової норми. Вона описує фактичні обставини, при на­станні яких варто керуватися цією нормою, вказує на учасників відносин і головні умови.

2. Диспозиція — частина норми права, що вказує, якою має бути поведінка суб'єктів відносин, зміст їх прав і обов'язків при настанні обставин, описаних у гіпотезі. Наприклад, механізм сплати податку з власників транспортних засобів припускає пропорційний його розподіл.

3. Санкція — частина норми права, яка передбачає захо­ди впливу, що можуть бути застосовані до осіб, що не додер­жуються розпоряджень податкових норм. Санкції розрахо­вані на настання фактичних обставин, що являють собою правопорушення, і реалізують при цьому охоронну функцію права.

Податкові санкції мають такі особливостями:

а) примусовий вплив на правопорушника реалізується че­рез вплив на його кошти (у деяких випадках передбачається погашення заборгованості перед бюджетом за податками шля­хом примусової реалізації майна платника);

б) кошти платника, що справляються з нього у вигляді по­даткових санкцій, надходять до бюджетів чи цільових фондів в першочерговому і безперечному порядку;

в) на відміну від адміністративної, податкова санкція перед­бачає вплив як на фізичних, так і на юридичних осіб;

г) як і фінансові санкції в цілому, податкові передбачають поєднання правовідновлюючих і штрафних елементів. Пеня, штрафи, що стягуються з платників, як реалізація механізму покарання порушника податкової норми, поповнюють влас­ність держави (бюджетні доходи) або відшкодовують втрачену вигоду від їхнього недоодержання;

д) податкові санкції передбачають іноді застосування пока­рання незалежно від характеру провини платника. Пеню на­раховують автоматично при затримці податкових платежів, штрафи накладають за несвоєчасне звітування і т. ін.

СИСТЕМА І ДЖЕРЕЛА ПОДАТКОВОГО ПРАВА

§ 1. Система податкового права

Податкове право містить досить велику сукупність фінан­сових норм, що об'єднані в певну систему. Остання розбита на групи, що мають специфічні особливості, логічну структуру, об'єктивний склад. Система податкового права — об'єктивна сукупність суспільних фінансових відносин, що визначає внут­рішню структуру податкового права, зміст і особливості розмі­щення норм, які регулюють податкові правовідносини.

Норми податкового права залежно від особливостей відно­син, ним урегульованих, розподіляють на окремі структурні підрозділи. У системі складного інституту податкового права існує кілька підсистем інститутів, які можна згрупувати в роз­діли.

Загальна частина податкового права акумулює інститути, які закріплюють загальні підходи до регулювання системи опо­даткування, що стосуються всіх видів податків і зборів, всіх норм Особливої частини. Загальна частина охоплює норми, винесені, так би мовити, за дужки. У дужках — інститути Особ­ливої частини, саме до яких застосовуються положення Загаль­ної частини, але вже в конкретному випадку, зумовленому пев­ним податком чи збором. До Загальної частини віднесено нор­ми, які визначають характер інституту податкового права, зміст податкової системи, податку, елементи правового меха­нізму податку, підстави відповідальності за порушення подат­кового законодавства, усунення подвійного оподаткування тощо.

Особлива частина податкового права містить систему інсти­тутів, які деталізують податкову систему в цілому та визнача­ють конкретні механізми окремих податків і зборів. Саме Особ­лива частина й охоплює правові механізми елементів податко­вої системи.

§ 2. Джерела податкового права

порушень в американському суді ускладнювався посилання­ми на п'яту поправку до Конституції США, що надавала право відмовитися від дачі показань, бо це могло призвести до «само­звинувачення». Верховний Суд США, наділений повноважен­нями конституційного контролю, відмовив підозрюваним у можливості використовувати п'яту поправку до Конституції у разі розгляду справ з податкових правопорушень.

Подібні ситуації приводять до необхідності систематизації найважливіших судових рішень. У США судову нормотворчість здійснюють Верховний Суд, апеляційні суди, претензійний суд, федеральні окружні суди і податковий суд США^[15].

3. Міжнародні договори (конвенції, угоди) важливого значен­ня набувають при врегулюванні подвійного оподаткування, інших питань оподаткування. Застосування цього джерела по­даткового права не завжди однозначне. Міжнародні договори наділені різною юридичною чинністю. Якщо в Україні вони ма­ють перевагу над законами, прийнятими Верховною Радою, то в США їх дія рівнозначна законам, і до системи законодавства міжнародні договори включаються нарівні з законами США. Це зумовлює проблеми як забезпечення правового регулювання таких норм, так і системи гарантій їх забезпечення.

4. Правова доктрина притаманна для мусульманських країн, де вона як одне з важливих джерел шаріату заповнює прогалини законодавства відповідно до приписів мусульмансь­кої доктрини^[16].

5. Нормативний правовий акт — найважливіше, а іноді єдине джерело податкового права. У деяких випадках інші джерела розглядають як похідні від нормативного акту.

§ 3. Податкове законодавство

Податкове законодавство, як форма реалізації податкового права, містить досить широке коло нормативних актів, які ре­гулюють оподаткування. Основу податкового законодавства повинні становити тільки закони і найважливіші підзаконні акти (у більшості випадків — прирівняні до законів. Такими були Декрети Кабінету Міністрів України наприкінці 1992 — на початку 1993 року). Іншими словами, це нормативні акти, що встановлюють основні права й обов'язки платників, ме­ханізм дії окремого податкового важеля. С. Г. Пєпєляєв вва­жає, що податкове законодавство містить тільки закони і рішення органів влади, які видають на основі Конституції^[17].

Термін «законодавство» широко використовують у правовій системі переважно в значенні сукупності законів та інших нор­мативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певних галузей права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, п. 12 Перехідних положень). У за­конах залежно від важливості та специфіки суспільних відно­син, що регулюються, цей термін вживається в різних значен­нях: одні мають на увазі лише закони; інші, насамперед коди­фіковані, до поняття «законодавство» включають як закони й інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках — та­кож і нормативно-правові акти центральних органів виконав­чої влади.

Частиною національного законодавства відповідно до ст. 9 Конституції України є також чинні міжнародні договори, зго­ду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України.

Отже, термін «законодавство» охоплює закони України; чинні міжнародні договори України, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Ка­бінету Міністрів України, прийняті в рамках їх повноважень і відповідно до Конституції України та законів України.

Законодавчі акти, що є основою податкового законодавства, складають певну систему.

1. Загальні нефінансові закони — конституційні закони або закони, що належать до інших галузей права, які містять по­даткові норми. Найбільш принципові положення, що регулю­ють основи оподаткування, закріплюються на конституційно­му рівні (повноваження органів державної влади і управління, загальні принципи оподаткування тощо). В деяких випадках приймають спеціальні конституційні й органічні закони — Закон ФРН про фінансову допомогу Федерації і земель 1969 року; Конституційний закон про фінанси, що визначає компе­тенцію Федерації і земель Австрії в сфері податків; Органіч­ний закон 1979 року про статус автономії Країни Басків (Іспа­нія), розділ III якого цілком присвячений фінансовим питан- ням^[18]. Законодавчі акти інших галузей права в основному стосуються деяких аспектів податкових платежів або додатко­вих ознак, які характеризують податковий механізм. Найчас­тіше таким чином регулюються пільги, надані платникам (акти, що характеризують режим іноземного інвестування вільних економічних зон, статус ветеранів Великої Вітчизня­ної війни тощо).

2. Загальні фінансові закони — це в основному бюджетні закони. Причому це і фундаментальні бюджетні закони, які встановлюють основи бюджетної системи, місце податкових надходжень у доходах держави, і поточні бюджетні закони, якими щороку затверджується фінансовий план. Багато за­конів про державний бюджет України на рік більш ніж напо­ловину складають податкові норми.

3. Загальні податкові закони — законодавчі акти, які містять положення, що регулюють податкову систему в ціло­му, її основи, головні характеристики податкових важелів. У цих актах не деталізуються конкретні види податків. До загаль­них податкових законів в основному належать податкові ко­декси, що поєднують матеріальні та процесуальні сторони податкової системи, а також основні закони загального характе­ру (закони України «Про Державну податкову службу в Украї­ні» та «Про систему оподаткування»).

4. Спеціальні податкові закони — законодавчі акти, що ре­гулюють окремі групи чи види податків. До них належать за­кони, що містять характеристику окремого виду податку, де­тальний механізм його обчислення і сплати.

У деяких працях виділяють специфічні риси, притаманні податковим законам:

а) персоніфікований характер, за якого механізм регулюван­ня спрямований на певну групу платників;

б) терміновий характер, що означає дію його в часі протя­гом певного обмеженого періоду, оскільки основні елементи податкового механізму (платник, об'єкт, ставки) змінюються досить часто;

в) характер податкових законів, оснований на презумпції винності платника. Крім того, громіздкість податкового зако­нодавства, роль податкових органів, які є арбітрами у спірних питаннях і ставлять платника в положення залежного.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ

§ 1. Зміст податкової системи

світовій практиці. Однак специфічна ситуація спаду виробниц­тва і посилення кризи неплатоспроможності на тлі розвитку механізмів ринкового саморегулювання вимагають внесення до податкової системи серйозних коректив, поступового її присто­сування до цих процесів.

Формування податкової системи, включення до неї певної кількості податків не є самоціллю. В основі цих процесів ле­жить чіткий орієнтир, визначальна база — обсяг бюджетних витрат. Податкова система й має забезпечити основні надход­ження для покриття цих витрат.

Незважаючи на тісний взаємозв'язок доходів державного бюджету і податкових надходжень, необхідно їх чітко розме­жовувати. Часто в спеціальній і популярній літературі як си­ноніми вживають кілька термінів: «доходи держави», «дохо­ди державного бюджету» і «податкові надходження». Певна річ, ці поняття важко розглядати ізольовано, але тільки з ура­хуванням їх відмінностей можна з'ясувати суть кожної кате­горії. Доходи держави відрізняться від доходів державного бюджету тим, що не мають прив'язки до яких-небудь меж, тоді як доходи державного бюджету обмежені визначеним періодом (бюджетним) і чітко визначеними каналами надходжень (Бюд­жетний кодекс України). І тільки як один з каналів таких над­ходжень у доходну частину державного бюджету законодавець передбачає надходження за нормативами, затвердженими Вер­ховною Радою України. Але навіть ці надходження не склада­ються тільки з податків, оскільки до них належить і система зборів і платежів, що принципово відрізняються від податків і за механізмом нарахування.

Податкове регулювання здійснюється насамперед на основі права (компетенції) державного органа влади встановлювати податки і стягувати їх. У статті 1 Закону України від 18 люто­го 1997 року «Про систему оподаткування» зазначено, що вста­новлення і скасування податків, зборів і платежів, а також пільг здійснює Верховна Рада України, Верховна рада Авто­номної Республіки Крим і місцеві ради, причому Верховна рада Автономної Республіки Крим і місцеві ради можуть встанов­лювати додаткові пільги в сфері оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів.

Будь-яка схема управління в державі має специфічну ієрар­хічну систему, що передбачає чітке розмежування прав і обо­в'язків органів влади в сфері формування бюджету і власних доходів.

§ 2. Поняття і рівні податкового тиску

Законодавці багатьох держав постають іноді перед вибором: збільшити дохідну частину бюджету за рахунок надходження податкових платежів при підвищенні ставок податку чи подат­кового тиску в цілому й у такий спосіб скоротити дефіцит дер­жавного бюджету чи встановити середню оптимальну ставку, сформувати систему стійких стимулів для виробників і забез­печити мінімізацію дефіциту в найближчому майбутньому і перспективу стабілізації чи поліпшення економічного стано­вища в цілому. Перший напрям притаманний в основному для рішення невідкладних проблем, значною мірою політичного характеру. Другий напрям, на наш погляд, більш зважений, бо в кінцевому підсумку створює впевненість у виробників, сти­мулює виробництво, що саме по собі приводить до скорочення дефіциту державного бюджету. Цей напрям відрізняється та­кож додержанням одного з основних принципів оподаткуван­ня — стабільності використовуваних податкових важелів і ме­тодів стягнення податків.

Узагальненим показником у цьому разі є податковий тиск (тягар, прес), що визначається співвідношенням загальної суми податкових платежів і сукупного національного продукту. У розвинутих країнах цей показник коливається від 52% — у Швеції до 30% — у США і Туреччині^[19].

Необхідно звернути увагу на одну особливість категорії «по­датковий тиск». В основному під податковим тиском (тягарем, пресом) розуміють вплив податкових важелів, що складають тільки частину цього тягаря. Податковий тиск здійснюється на чотирьох рівнях:

1 — тиск безпосередньо податкових важелів;

2 — тиск усієї сукупності податків, зборів і платежів;

3 — використання механізму пільг платниками, надання пільгових кредитів, дотацій. При цьому податковий прес пере­розподіляє тиск з одних платників на інші;

4 — використання податкової техніки, за якої посилюєть­ся тиск на платника. Наприклад, авансові платежі, що перед­бачають сплату податку платником до одержання результатів, за якими він повинен сплачуватися.

Співвідношення між податковою ставкою і податковою ба­зою, що позначається на розмірі податкових надходжень, доз­волило економісту з південнокаліфорнійського університету Артурові Лефферу показати залежність доходів бюджету від прогресивності оподаткування таким графіком:

 

К — податкова ставка на доходи;

К — загальна сума податкових надходжень;

К₁ — ставка податку, що забезпечує максимальні податкові надходження;

К — максимальний обсяг податкових надходжень до бюд­жету;

^ — крайнє значення в динаміці кривої.

З графіка видно, що при зростанні податкових ставок (К) загальна сума надходжень (К) також зростає. Значенню став­ки К₁ відповідає максимальний обсяг фінансових коштів, що відраховується у вигляді податків до бюджету (К_х). При про­ходженні крапки ^ подальше збільшення ставки К веде не до зростання податкових надходжень, а до їх скорочення, оскіль­ки подібна ситуація підриває зацікавленість у збільшенні об­сягів виробництва.

Встановлення середньої оптимальної податкової ставки формує низку стимулів. Спочатку за рахунок розширення ви­робництва, збільшення доходів зростає і податкова база. Потім відбувається міжгалузеве вирівнювання за рівнем рентабель­ності. Зменшується розрив між низько- й високооподаткову- ваними галузями. І нарешті, зменшується розмір тіньових доходів через зникнення стимулів для відхилення від подат­ків, і доходи тіньової економіки трансформуються в легальні, законні форми.

Зростання податкових ставок наштовхується на певну ме­жу. Нею є податкова границя — частина валового національ­ного продукту, що перерозподіляється через податкові меха­нізми, подальше збільшення якого спричинює різке загост­рення суспільних суперечностей. Досягнення цієї границі призводить до відтоку капіталу з країни, спаду підприємниць­кої активності.

ПРАВОВЕ

РЕГУЛЮВАННЯ ПОДАТКУ

§ 1. Поняття податку

Аналізуючи зміст податків, необхідно враховувати, що вони не є єдиним джерелом доходів бюджету і являють собою тільки один з видів позаекономічного державного примусу. Крім влас­не податків, яким належить провідна роль у формуванні бюд­жету, існують ще й інші види вилучень до бюджетів: ліцензійні та реєстраційні збори, збори з населення. Крім того, підпри­ємства і громадяни роблять обов'язкові відрахування в поза­бюджетні фонди, сплачують різні тарифи й інші обов'язкові платежі. Різноманіття форм вилучень зумовлює необхідність визначити, які ж із них є безпосередньо податком, а які — непо­датковими платежами. Всю систему платежів, що входять до податкової системи, можна розділити на податки і платежі по­даткового характеру. Якщо до першої групи належать саме податки (на прибуток, на землю тощо), то друга група скла­дається зі зборів і відповідних податкових платежів (мито, дер­жавне мито тощо).

Багатогранна категорія «податок» дозволяє порушувати питання про виділення в межах єдиного терміна двох значень, рівнів. Можна поділити податок на правову категорію і зако­нодавчо закріплене (прикладне) поняття. При характеристиці податку як правової категорії в основному роблять акцент на переході власності до держави, на зміні форми власності. Дійсно, такий підхід був в основі радянського законодавства, де чітко витримувався примат державної власності і встанов­лювався різний податковий режим залежно від форми власності платника. У сучасних умовах усі форми власності рівні, мають однакові економічні та правові основи функціонування. Крім того, визначення податку як правової категорії повинне місти­ти головне в ньому з позиції тієї галузі права, предмет якої ця норма становить. З позиції предмета фінансового права, голов­не в податку — це надходження коштів державі для задоволен­ня суспільних витрат, насиченості бюджету. Зміна форм влас­ності в податку — це начебто «цивілістичний» відтінок цієї категорії. Тому, не залишаючи без уваги податкової сторони регулювання відносин власності, можна, мабуть, дещо зглади­ти в цьому аспекті.

Основою для позбавлення права власності є конституційний публічно-правовий обов'язок платника податків сплачувати законно встановлені податки. Платник податків не має права розпоряджатися на свій розсуд тією частиною свого майна, що у вигляді визначеної грошової суми підлягає внеску в бюджет, він зобов'язаний регулярно перераховувати цю суму на користь держави. У цьому обов'язку платника податків втілено публі­чний інтерес усіх членів суспільства. З публічним характером податку і фіскальним суверенітетом держави пов'язані зако­нодавча форма встановлення податку, обов'язок і примусовість його стягнення, однобічний характер податкових обов'язків.

Щодо цього ми хотіли б погодитися з позицією І. Є. Кри- ницького, який розглядає характер причини позбавлення пра­ва власності платника як одну з основних проблем при визна­ченні податку^[20]. Він звертає увагу на те, що поряд з неможливіс­тю поширення на ці відносини таких способів, як реквізиція, націоналізація і конфіскація, цивільне законодавство також не передбачає сплату податку як одного з видів примусового вилучення майна у власника. Автор цілком аргументовано за­значає, що норми цивільного законодавства не дозволяють не тільки вирішити, а й, напевно, сформулювати цю проблему, оскільки, за загальними правилами, до відносин, основаних на адміністративному чи іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, у тому числі й до податкових, цивільне законо­давство не застосовується.

Дійсно, право приватної власності охороняється законом. Однак цілком очевидно, що воно не належить до прав, що не підлягають обмеженню за жодних умов. Приватну власність може бути обмежено законом, але тільки тією мірою, якою це необхідно з метою захисту основ конституційного ладу, гарантії прав і свобод громадян, забезпечення безпеки держави. Влас­ник може бути позбавлений власності тільки у випадках, пе­редбачених законом. Але саме подібний випадок і закріплюєть­ся Конституцією України (ст. 67) як необхідна умова існуван­ня держави, як безумовна його вимога.

Отже, податок — це форма примусового відчуження резуль­татів діяльності суб'єктів, що реалізують свій податковий обо­в'язок, у державну чи комунальну власність, що надходить у бюджет відповідного рівня (чи цільовий фонд) на підставі за­кону (чи акта органу місцевого самоврядування) і виступає як обов'язковий, нецільовий, безумовний, безоплатний і безпово­ротний платіж.

У статті 2 Закону України «Про систему оподаткування» визначено поняття податку і збору (обов'язкового платежу), окремого ж визначення податку законодавець не дає в жодно­му акті. Обрано спрощений, формальний шлях закріплення вичерпного переліку податків і зборів. І в цьому переліку обо­в'язкових платежів на формальному рівні розділяються подат­ки і збори. У чому полягає їх істотна відмінність, чим вони відрізняються від обов'язкових платежів — не зрозуміло. Ймо­вірно, слід при цьому виходити з того, що обов'язкові платежі — це родове поняття, а податки і збори — його видові форми.

§ 2. Ознаки податку

Розмежовуючи види стягнень до бюджету і характеризую­чи податки, важливо виділити, на наш погляд, основні риси, ознаки податку.

1. Це вид платежу, закріплений актом компетентного орга­ну державної влади. С. Г. Пєпєляєв підкреслює, що право пар­ламенту затверджувати податок є вираженням права народу погоджуватися на його сплату. Однак це не означає згоди кож­ного конкретного члена чи суспільства або навіть окремих груп, верств. Наприклад, у багатьох країнах існують конституційні заборони на рішення питань про оподаткування шляхом рефе­рендуму. Питання про податки і бюджет вилучено із законів, що регулюють механізм референдуму (Конституція Італійсь­кої Республіки, ч. 2. ст. 75)^[21].

2. З першою ознакою безпосередньо пов'язана ознака індиві­дуальної безоплатності, чи однобічного характеру встановлен­ня податку. В основу цієї ознаки покладено однобічний рух коштів від платника до держави. При цьому платник не одер­жує (на перший погляд) натомість нічого, це означає, що дер­жава не має зустрічних обов'язків. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб. Однак слід враховувати, що безоплатність має умовний характер через однобічний обов'я­зок платника. У загальному ж плані безоплатність означає, що кошти, які виплачуються як податок, переходять до держав­ного бюджету без одержання зустрічного відшкодування або задоволення для платника.

3. Нецільовий характер податкового платежу означає над­ходження його у фонди, що акумулюються державою і вико­ристовуються на задоволення державних потреб. При цьому не зрозуміло, на задоволення яких саме цілей витрачаються над­ходження від конкретного податку, тобто формується начебто розмитий, знеособлений грошовий фонд держави — «гроші не пахнуть». Певна річ, потребує окремого розгляду проблема де­яких видів податків, що за своїм характером більше схожі на збори (податок на промисел, податок з власників транспортних засобів і т. ін.).

4. Безумовний характер податку є продовженням поперед­ньої ознаки й означає сплату податку, не пов'язану з жодними зустрічними діями, привілеями з боку держави. Останні дві ознаки, ймовірно, найбільш чітко характеризують суть подат­ку і виділяють його із системи інших платежів.

5. Платіж надходить до бюджету відповідного рівня чи цільового фонду. Розподіл податків по бюджетах, фондам здійснюється відповідно до бюджетної класифікації і може йти двома основними напрямками: закріплення податку за певним бюджетом чи розподіл податку між бюджетами.

6. Обов'язковий характер податкового вилучення забезпе­чує нагромадження коштів у доходній частині бюджету. Це є основою закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергового обов'язку громадян.

Обов'язковість податку забезпечується силою держави в особі податкових, правоохоронних і судових органів і свідчить про те, що сплата податків має не добровільний, а примусовий характер. Система способів примусу і санкцій впливає на плат­ника податків для того, щоб поставити йому в обов'язок вико­нання своїх зобов'язань зі сплати податків. Такий примус дуже часто діє у вигляді погрози застосування санкцій. За словами П. Годме, «елемент примусу настільки важливий у понятті податку, що це спричиняє виключення з податкової сфери над­ходжень, що не мають примусового характеру»^[22]. Наприклад, не є податками добровільні збори й пожертвування до бюдже­ту, а також державні позики.

7. Безповоротний характер податку, ймовірно, не потребує особливих коментарів, хоча варто звернути увагу на один ас­пект. У кінцевому підсумку платник одержує віддачу від вне­сених ним податків, коли держава задовольняє суспільні по­треби, в яких зацікавлене суспільство і кожен його індивід (охо­рона суспільного порядку, охорона здоров'я тощо), і в цьому значенні податки начебто повертаються до платника.

8. Платіж у грошовій формі. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Сплату податку майном за за­гальним правилом чинним законодавством не передбачено. Грошова форма сплати податку визначена самою суттю подат­ку, що є, як уже було сказано, внеском. Через це обов'язок плат­ника податків зі сплати податку є однооб'єктним, оскільки тільки сплата податку в грошовій формі, за загальним прави­лом, розглядається (за додержання інших умов — про термі­ни, бюджети і т. ін.) як належне виконання його обов'язку.

§ 3. Функції податку

Функції податків, що визначають їхню сутність, є похідни­ми від функцій фінансів і виконують такі самі завдання, але у вужчих межах. Виходячи з цього, функції податків можна згру­пувати в два блоки: основні та додаткові. Група основних функцій включає сутнісну функцію податку (фіскальну) і дві загальнофінансові (регулюючу та контрольну). Саме на базі цих функцій будується податковий механізм, і, діючи спільно, вони утворюють цілісний комплекс. Додаткові функції деталізують головні цілі, реалізовані через підсистему основних функцій. Крім того, якщо основні функції обов'язкові для всіх видів по­датків, то додаткові мають відтінок факультативності й не обо­в'язково представлені у всіх податках.

Основні функції податку.

1. Найважливішою функцією податків є фіскальна (лат. їїзсиз — державна скарбниця). Відповідно до цієї функції по­датки виконують своє основне призначення — насичення доходної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. У період становлення буржуазної держави цю спрямованість податків вважали єдиною. Однак до кінця

XIX ст. з'явилася нова концепція: податки розглядали як со­ціальний регулятор, знаряддя реформ, а вже до кінця 30-х рр.

XX ст. — вже і як засіб регулювання економіки, забезпечення стабільного економічного зростання^[23].

2. Регулююча функція слугує своєрідним доповненням по­передньої і стосується як регулювання виробництва, так і ре­гулювання споживання (наприклад непрямі податки). При цьому регулюючий механізм існує об'єктивно і вплив на плат­ників здійснюється незалежно від волі держави. Дуже часто під регулюючою функцією розуміють лише надання пільг ок­ремим виробникам чи галузям. Однак податкове регулювання — складніший механізм, що враховує не тільки податковий тиск, а й перспективи того чи іншого виду діяльності, рівні прибут­ковості і т. ін.

3. Контрольна функція реалізується в ході оподаткування при регламентації державою фінансово-господарської діяль­ності підприємств і організацій, одержанні доходів громадя­нами, використанні ними майна. З допомогою цієї функції оці­нюють раціональність, збалансованість податкової системи, кожного важеля окремо, перевіряють, наскільки податки відповідають реалізації мети у сформованих умовах.

Додаткові функції податку утворюють підсистему, що охоп­лює кілька видів функцій.

1. Розподільна функція являє собою своєрідне відображен­ня фіскальної: наповнити скарбницю, щоб потім розподілити отримані кошти. Але на стадії розподілу ця функція дуже тісно переплітається з регулюючою, і в одній дії можуть виявлятися обидві функції. Наприклад, непрямі податки, регулюючи спо­живання, створюють основи для перерозподілу коштів одних платників на користь інших (акцизи на делікатесні види про­дуктів і т. ін.). Це дозволяє говорити про існування первинно­го і вторинного розподілу (перерозподілу) за рахунок податків.

2. Стимулююча (дестимулююча) функція створює орієнтири для розвитку або згортання виробничої діяльності. Як і регулюю­ча, вона може бути пов'язана із застосуванням механізму пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням оподатковуваної бази. Іноді цю функцію розглядають як підвид регулюючої.

3. Накопичувальна функція являє собою своєрідне узагаль­нення всіх попередніх функцій і головну — з позицій реалізації цілей держави в податковій системі. Найбільш узагальнюючою функцією податків, з якою пов'язані їх виникнення і розвиток, є фіскальна. Але це тільки на перший погляд. Вона має тимча­совий характер, виступає як етапне, реалізуюче насичення бюд­жету на певний період. Кінцева мета податків — не тільки сфор­мувати бюджет, а й сформувати мету, інтереси в розподілі цих коштів і інших коштів платників, тобто створити умови для на­громадження як юридичними, так і фізичними особами. У цьо­му разі йдеться про активне нагромадження, що полягало б у збільшенні потужностей, розвитку виробництва тощо. Здійсни­ти це можна шляхом диференціації або зниження майнових по­датків, надання пільг при цільовому використанні коштів. Ця функція дуже тісно пов'язана зі стимулюючою, але є більш гло­бальною й узагальнюючою. Крім того, якщо стимулююча функ­ція пов'язана з процесом, діяльністю платників, то накопичу­вальна орієнтована на кінцевий результат, визначає мету діяль­ності і має більш статичний характер.

§ 4. Співвідношення податку, збору й мита

в'язкового платежу є родовим, що охоплює всю сукупність по­датків і зборів (при цьому слід враховувати, що йдеться про обов'язкові платежі податкового характеру, оскільки штрафи, стягнення також мають обов'язковий, але не податковий ха­рактер), і в широкому розумінні обов'язкові платежі податко­вого характеру і складають податкову систему. У свою чергу, податки та збори є видовими категоріями, являють собою фор­ми обов'язкових платежів податкового характеру. У цілому ж обов'язкові платежі в нашому контексті включають:

1) податки;

2) збори;

3) податкові плати (мито, плату за торговий патент і т. ін.).

Розмежування податків, зборів, інших платежів є не тільки

теоретичною проблемою, а й значною мірою проблемою прак­тики.

По-перше, коли йдеться про податки, то це насамперед бе­зумовні й нецільові платежі, і після їхнього надходження до бюджетів неможливо простежити використання цих коштів, та це й не потрібно. У ситуації зі зборами картина інша. Це цільові надходження, вони необхідні для фінансування певних заходів і мають таким чином чітку цільову прив'язку. Тому можна порушувати питання про нецільове використання коштів (може навіть йтися про самостійний склад правопору­шення).

По-друге, податки в основному надходять до бюджетів, тоді як збори можуть формувати цільові (у тому числі й позабюд­жетні) фонди. Тому, якщо необхідно закріпити стабільні над­ходження до бюджетів нецільового характеру, — це, без сумні­ву, податки. Якщо ми хочемо закріпити стійкий зв'язок між податковими надходженнями і джерелами, з яких вони надхо­дять, — це збори.

І, по-третє, якщо встановлення, зміна і скасування подат­ків і всіх елементів правового механізму податків є винятко­вою компетенцією органів державної влади, то деталізацію еле­ментів зборів у перспективі можна розглядати і як компетен­цію виконавчих органів.

У законодавстві багатьох держав немає розмежування між цими категоріями, і податкову систему там характеризують як сукупність податків і зборів. Податкове законодавство Російсь­кої Федерації закріплює поняття податку, яким визнається обов'язковий внесок, що має безеквівалентний характер, не пов'язаний зі здійсненням уповноваженим органом (установою чи посадовою особою) певних конкретних дій у відношенні платника податків, який сплатив цей внесок.

Природно, що податок, мито, збір мають певні загальні риси^[24], зокрема, такі:

— обов'язковість сплати податків і зборів до відповідних бюджетів і фондів;

— чітке надходження їх до бюджетів і фондів, за якими вони закріплені;

— стягнення їх на основі законодавчо закріпленої форми й порядку надходження;

— примусовий характер стягнення;

— здійснення контролю єдиними органами Державної по­даткової служби;

— безеквівалентний характер платежів.

Попри схожість цих механізмів, вони, однак, мають чіткі розбіжності.

Мито і збір відрізняються від податків:

1. За значенням. Податкові платежі забезпечують до 80 від­сотків надходжень у доходну частину бюджету, інші види відра­хувань, відповідно, менше.

2. За метою. Мета податків — задоволення потреб держа­ви, мета мит, зборів — задоволення певних потреб чи витрат установ.

3. За обставинами. Податки являють собою безумовні пла­тежі; мито і збір сплачуються у зв'язку з послугою, наданою платнику державною установою, що реалізує державно-владні повноваження.

4. За характером обов'язку. Сплата податку пов'язана з чітко вираженим обов'язком платника; мито і збір характери­зуються певною добровільністю дій його і не регулюються іноді відносинами імперативного характеру.

5. За періодичністю. Збори, платежі, мито часто мають ра­зовий характер і сплата їх здійснюється без певної системи; по­датки ж характеризуються певною періодичністю.

Відмінності за періодичністю включають два підходи:

— періодичність сплати (збори, мито — одноразова сплата, податки — певна періодична сплата);

— періодичність дій (збори, мито прямо залежать від кіль­кості дій, що породжують зобов'язання зі сплати, податки — чітко не погоджуються з періодичністю дій, наприклад, періо­дичність сплати податку з власників транспортних засобів не пов'язується з характером використання транспортного засобу).

6. Відносини відплатності характерні для мит, зборів (на відміну від податків).

Отже, на відміну від загальних податкових платежів збори й мита мають індивідуальний характер і їм завжди властиві спеціальна мета і спеціальні інтереси^[25].

Законодавчого розмежування мита і збору в Україні немає. Раніше основним критерієм було надходження коштів: якщо в бюджет — мито, якщо на користь організації — збір. У сучас­них умовах акценти трохи змістилися:

збір — платіж за володіння особливим правом;

мито — плата за здійснення на користь платників юридич­но значущих дій.

§ 5. Класифікація податків і зборів

Усю сукупність обов'язкових платежів податкового харак­теру можна класифікувати за кількома підставами. Виділимо найбільш важливі з них.

1. Залежно від компетенції органу, що вводить дію подат­кового платежу на відповідній території:

а) загальнодержавні — податки і збори, що їх встановлює Верховна Рада України, що вводяться в дію винятково закона­ми України і діють на всій території України;

б) місцеві — податки та збори, перелік яких встановлює Вер­ховна Рада України, вводять у дію місцеві органи самовряду­вання і які діють на території окремих регіонів України.

2. Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджет­ної системи України податкові платежі надходять до бюджетів різних рівнів, на підставі чого податкові платежі можна розді­лити на закріплені та регульовані.

Закріплені податки безпосередньо і повністю надходять до конкретного бюджету чи позабюджетного фонду. Серед закрі­плених податків виділяють податки, що надходять до держав­ного бюджету, місцевого бюджету, позабюджетного фонду. Ре­гулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно до бюд­жетів різних рівнів у пропорціях відповідно до бюджетного законодавства. Суми відрахувань по таких податках, зарахо­вані безпосередньо до державного бюджету і бюджетів інших рівнів, визначаються при затвердженні кожного бюджету.

Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференцію­вавши їх на такі:

а) державні — податки, що повністю надходять до держав­ного бюджету;

б) місцеві — податки, що повністю надходять до місцевих бюджетів;

в) пропорційні — податки, що розподіляються між держав­ним і місцевим бюджетами у певній пропорції;

г) позабюджетні — податки, що надходять до певних фондів (у деяких випадках, щоправда, вони повинні все-таки пройти через бюджет).

3. Залежно від платника:

A. податки з юридичних осіб (податок на прибуток і т. ін.);

Б. податки з фізичних осіб (прибутковий податок, податок

на промисел і т. ін.);

B. змішані — податки, що допускають як платника і юри­дичних, і фізичних осіб (податок з власників транспортних за­собів, земельні податки і т. ін.). При цьому змішані податки можна розділити на:

а) податки, що визначаються наявністю певних матеріаль­них благ (транспортні засоби, ділянка землі);

б) податки, що визначаються діяльністю платників (пода­ток на додану вартість, акцизний збір).

4. Залежно від форми оподаткування:

А. Прямі (прибутково-майнові) — податки, що стягуються в процесі придбання та акумуляції матеріальних благ, визна­чаються розміром об'єкта обкладання, включаються в ціну то­вару і сплачуються виробником або власником. Прямі подат­ки, у свою чергу, розділяються на:

а) особисті — податки, що сплачуються платником податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) і з урахуванням його платоспроможності;

б) реальні (англ. геаі — майно) — податки, що сплачуються з майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній доход^[26].

Б. Непрямі (на споживання) — податки, що стягуються у процесі витрати матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включаються у вигляді надбавки до ціни реалі­зації товару і сплачуються споживачем. При непрямому опо­даткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), що виступає посередником між державою і спожива­чем товару (робіт, послуг). Споживач товару (робіт, послуг) є платником реальним. Саме критерій збігу юридичного і фактич­ного платника є одним з основних при розмежуванні податків на прямі й непрямі. При прямому оподаткуванні — юридичний і фактичний платники збігаються, при непрямому — ні.

5. Залежно від способу стягнення:

А. Часткові (кількісні) — розмір податку встановлюють для кожного платника окремо, з урахуванням його майнового ста­ну і можливості сплати. Загальна величина податку формуєть­ся як сума платежів окремих платників.

Б. Розкладкові (репартіаційні) — податки, що нараховують­ся на цілу корпорацію платників, що самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря. Історично це перша форма стягнення податків, що проходила кілька етапів: перший — установлення загальної суми потреби дер­жави в доходах; другий — розподіл цієї суми між територіаль­ними одиницями; третій — розподіл її між платниками. Сьо­годні застосовують на місцевому рівні. У Росії в 1885 році було встановлено додатковий розкладковий збір, стягнутий із про­мислових і торгових підприємств. Загальну його суму законо­давчо визначали по губерніях, у губерніях — по повітах, де вже згідно з прибутковістю розподіляли між торговими і промис­ловими підприємствами.

6. Залежно від характеру використання:

А. Загального призначення — податки, що використовують­ся на загальні цілі (без конкретизації). Власне, це і є дійсно податки.

Б. Цільові податки — податки, що зараховуються до позабю­джетних цільових фондів і призначені для цільового використан­ня. Фактично однією з основних ознак податків є нецільовий ха­рактер, однак подібні платежі мають деякі позитивні моменти: психологічний; ув'язування витрат і доходів від певних видів діяльності; певна незалежність конкретного державного органу^[27].

7. Залежно від періодичності стягнення:

А. Разові — податки, що сплачуються один раз протягом пев­ного часу (найчастіше — податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок з власників транспортних засобів; податок з майна, що переходить у порядку спадкування чи дарування). Цей різновид податків має переважно характер зборів.

Б. Систематичні (регулярні) — податки, що стягуються ре­гулярно, через певні проміжки часу і протягом усього періоду володіння чи діяльності платника (щомісячно, поквартально).

8. Залежно від обліку податкового платежу:

A. Податки, що фінансуються споживачем (акциз, податок на додану вартість).

Б. Податки, що включаються у собівартість (податок з влас­ників транспортних засобів, земельний податок).

B. Податки, що фінансуються за рахунок балансового при­бутку, тобто прибутку до сплати податку (податок на майно, податок на рекламу).

Г. Податки, що фінансуються за рахунок чистого прибутку, тобто прибутку після сплати податку (збір за право торгівлі, за використання національної символіки).

В окрему підсистему можна виділити групу загальнодер­жавних зборів, що можуть бути диференційовані:

1) збори економічного характеру;

2) збори соціального характеру (збір на обов'язкове держав­не соціальне страхування і т. ін.);

3) збори природоресурсного характеру (збір за спеціальне використання природних ресурсів і т. ін.).

§ 6. Правовий механізм податку та його елементи

розташування статей. (Певна річ, ми абстрагуємося від ситу­ації, коли в акті є яка-небудь спеціальна норма (бюджетне від­шкодування; бандерольний спосіб сплати податку і т.д.), яку неможливо застосувати до інших податків.)

Система елементів правового механізму податку складаєть­ся з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові еле­менти об'єднано у дві групи.

1. Основні елементи — визначають фундаментальні, сутнісні характеристики податку, що формують основне уяв­лення про зміст податкового механізму. Відсутність якого- небудь з основних елементів правового механізму податку не дозволяє однозначно визначити тип цього платежу і робить по­датковий механізм невизначеним.

До основних елементів правового механізму податку і збо­ру належать:

а) платник податку чи збору;

б) об'єкт оподаткування;

в) ставка податку чи збору.

2. Додаткові елементи — деталізують специфіку конкрет­ного платежу, створюють завершену й повну систему податко­вого механізму. Варто враховувати, що додаткові елементи так само обов'язкові, як і основні, і не мають факультативного ха­рактеру. Цілісний правовий механізм податку можливий тіль­ки як сукупність основних і додаткових елементів, і відсутність хоча б одного з додаткових елементів не дозволить законодав­чо закріпити окремий податок чи збір (наприклад, неможливо представити податок, що незрозуміло куди надходить: до яко­го бюджету, бюджету чи цільового фонду). Сукупність додат­кових елементів правового механізму податку досить різнома­нітна (залежно від ступеня деталізації податкового механізму). Однак ця сукупність складається з двох підгруп:

— додаткові елементи правового механізму податку, що деталізують основні чи пов'язані з ними (предмет, база, оди­ниця оподаткування — категорії, що прямо залежать від об'єк­та оподаткування);

— додаткові елементи правового механізму податку, що мають самостійне значення (податкові пільги, методи, термі­ни і способи сплати податку; бюджет чи фонд, куди надходять податкові платежі).

Отже, до додаткових елементів правового механізму подат­ку належать:

а) податкові пільги;

б) предмет, база, одиниця оподаткування;

в) джерело сплати податку;

г) методи, терміни та способи сплати податку;

ґ) особливості податкового режиму;

д) бюджет чи фонд надходження податку (збору);

е) особливості податкової звітності.

Хотілося б підкреслити, що й основні, і додаткові елементи мають обов'язковий характер, без якого неможливо закріпити відповідний податковий механізм. Додатковість елемента підкреслює не його необов'язковість, а особливості регулюван­ня (можливість делегування компетенції і т. ін.).

3. Факультативні елементи є необов'язковими для право­вого механізму податку і можуть закріплюватися в законодав­чих актах, підкреслюючи своєрідність саме цього податкового механізму, але їх може і не бути. В окремих випадках специфі­ка податку вимагає виділення в його механізмі особливих еле­ментів, характерних винятково для даного податку. Наприк­лад, ведення спеціальних кадастрів по майнових податках; специфічних реєстрів; бандерольний спосіб сплати тощо. Подібні елементи і складають групу факультативних, котрі можуть бути у податковому механізмі, а можуть і не викорис­товуватися.

ПЛАТНИКИ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ

§ 1. Поняття платника податків

го законодавства. По-перше, вона дає вичерпне уявлення про всі різновиди платників податків, і, по-друге, така класифіка­ція закладає основи правового статусу того чи іншого платни­ка податків.

Платників податків можна класифікувати за такими підста­вами:

I. Залежно від способу організації господарської діяльності:

1) фізичні особи;

2) юридичні особи;

3) іноземні юридичні особи; постійні представництва інозем­них юридичних осіб;

4) юридичні та фізичні особи, що діють у складі групи, яка не має статусу юридичної особи (іноземні і/чи національні юри­дичні та фізичні особи, що діють в Україні на правах партнерів у складі групи, яка не є юридичною особою, на підставі догово­ру про спільну діяльність);

5) відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи;

6) консолідована група платників податків.

II. Залежно від податкової юрисдикції держави:

1) резиденти — особи, які мають місце постійного прожи­вання чи місцезнаходження в даній державі і доходи яких підлягають оподатковуванню з усіх джерел (особи, які несуть повну податкову відповідальність);

2) нерезиденти — особи, які не мають місця постійного зна­ходження в державі і в яких оподатковуванню підлягають лише доходи, отримані ними на даній території (особи, які несуть об­межену податкову відповідальність).

Розмежування резидентів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів:

— постійного місцезнаходження на території держави (най­частіше закріплюється кількісний критерій — в Україні це 183 календарних дні);

— джерела отриманих доходів;

— межі податкової відповідальності — повної чи обмеженої^[28].

Принцип територіальності визначає національну належ­ність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від оподаткування в даній країні.

Деякі країни за основу беруть критерій резиденства (Вели­ка Британія, США, Росія, Україна); інші — переважно кри­терій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латин­ської Америки). Різне об'єднання цих критеріїв зумовлює неоднаковий податковий режим і часто є основною причиною подвійного оподаткування.

III. Залежно від розмірів сукупного валового доходу:

1) великий платник податків — це особа (юридичний, відо­соблений підрозділ без статусу юридичної особи, постійне пред­ставництво іноземної юридичної особи), сукупний валовий до­ход якої становить від 4 до 20 млн грн.^[29];

2) середній платник податків — це особа (всі платники, пе­рераховані в першій групі), обсяг сукупного валового доходу якої становить до 4 млн грн. У встановлених законодавством випадках ці суб'єкти можуть виступати малими платниками податків^[30];

IV. Залежно від критерію юридичного та фактичного обо­в'язку сплати податку:

1) юридичний платник податків;

2) фактичний платник податків.

Цей критерій має місце при непрямому оподатковуванні. Наприклад, при податку на додану вартість кошти в бюджет перераховує суб'єкт, який реалізував товар (роботу, послугу), тобто юридичний платник податків, але за рахунок коштів, отриманих від покупця (користувача, кінцевого споживача), який є фактичним платником податків. Отже, юридичний платник податку — це суб'єкт, який формально зобов'язаний перерахувати податок у бюджет.

Фактичний платник податків — це суб'єкт, що реально зо­бов'язаний надати грошові кошти в процесі придбання товару (роботи, послуги). До моменту сплати непрямого податку фак­тичний платник податків виступає носієм податку^[31].

Більше відповідає змісту визначення платника податків саме юридичний платник, оскільки відповідальність за непе- рерахування, несплату податку лежить тільки на ньому. Чин­не законодавство в даному разі визначає платником тільки од­ного суб'єкта. Відповідно до п. 1.3 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» платник податку — це особа, яка зобов'язана здійснювати утримання і внесення в бюджет по­датку, що сплачується покупцем^[32].

Наведена класифікація платників податків є загальною, тобто поширюється на всі їх види. У свою чергу, кожну окрему групу платників податків можна класифікувати за своїми спе­цифічними підставами.

§ 2. Обов'язки і права платників податків

Визначення кола обов'язків і прав платника податків має важливе значення, оскільки застосування фінансової відпові­дальності до платника податків зумовлено саме порушенням установленого законом обов'язку. Захист своїх прав платником податків ґрунтується в першу чергу на доказі факту відсутності в нього того чи іншого обов'язку. Права платника податків є безпосереднім механізмом, який, з одного боку, сприяє на­лежній реалізації платником податків своїх обов'язків, а з іншого — є важливою гарантією захисту від неправомірних дій контролюючих органів.

Обов'язок платника податків — це передбачена нормою податкового права міра його належної поведінки, тобто плат­ник податків не може відмовитися від виконання свого обо­в'язку. Обов'язок платника податків означає, що він повин­ний незалежно від свого бажання будувати свою поведінку таким чином, як це запропоновано йому податковим зако­ном. Обов'язок платника податків зробити необхідну від нього за законом дію настає або в терміни, зазначені в по­датковому законодавстві, або за вимогою контролюючого органу.

Право платника податків — це передбачена нормою подат­кового права міра його можливої поведінки. Право платника податків означає, що він може будувати свою поведінку на влас­ний розсуд, але в межах того, що йому не заборонено податко­вим законом. При цьому невикористання платником податків свого права не повинно означати його припинення. Платник податків повинен мати можливість використати своє право у будь-який час, поки це право існує.

Реалізація платником податків свого права повинна бути забезпечена примусовою силою держави. Це положення озна­чає, що до осіб, які перешкоджають платникові податків реа­лізувати свої права, держава зобов'язана застосувати приму­совий захід, що в остаточному підсумку дозволить платникові податків реалізувати його законне право.

При розгляді обов'язків і прав платників податків слід звер­нути увагу на порядок розташування цих категорій: спочатку — обов'язки, а потім — права. Пояснюється це самою природою обов'язку зі сплати податків і зборів, що визначається владни­ми, імперативними розпорядженнями з боку держави щодо реалізації суб'єктом обов'язку зі сплати податків і зборів. Саме тому платник податків реалізує насамперед обов'язок, що виз­начає і низку прав^[33].

§ 3. Фізичні особи як платники податків

Фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, осо­би без громадянства) як платники податків поділяються на дві групи: 1) фізичні особи, що не мають статусу суб'єктів підприє­мницької діяльності; 2) фізичні особи, що мають статус суб'єк­тів підприємницької діяльності.

До фізичних осіб, які не мають статусу суб'єктів підприєм­ницької діяльності, належать суб'єкти, що одержують свої доходи від будь-якої іншої діяльності, не пов'язаної з підприє­мництвом (доходи, одержувані за місцем основної роботи, (служби, навчання); доходи, одержувані не за місцем основної роботи (служби, навчання); доходи, що підлягають сплаті з джерел в Україні громадянам, що не мають постійного місця проживання в Україні).

До фізичних осіб, що мають статус суб'єктів підприємниць­кої діяльності, належать суб'єкти, визначені такими відпові­дно до цивільного законодавства^[34]. При цьому для застосуван­ня до них особливого механізму оподаткування важливе зна­чення має той факт, що свої доходи такі суб'єкти повинні одержувати саме від здійснення підприємницької діяльності. Фізичні особи—суб'єкти підприємницької діяльності у вста­новлених законодавством випадках мають право перейти на спрощену систему оподаткування, обліку і звітності а також обрати спосіб оподаткування доходів за фіксованим розміром податку.

При визначенні статусу фізичних осіб—платників податків важливу роль відіграє категорія податкової правосуб'єктності. Тільки маючи цю юридичну властивість, фізична особа може бути безпосереднім носієм податкових обов'язків і прав і реалі­зовувати їх у податкових правовідносинах.

Для застосування податкової юрисдикції держави визна­чальне значення для платника податків має належність його до резидентів чи нерезидентів.

У законодавстві України як кількісний критерій резиден- тства для фізичних осіб визначено 183 календарні дні (ціл­ком або сумарно) протягом року^[35]. Цей критерій фізичної при­сутності встановлюється щорічно і діє в межах календарно­го року. Отже, податковими резидентами України визнаються фізичні особи, що фактично перебували на території Украї­ни не менш ніж 183 дні (цілком чи сумарно) у будь-якому послідовному 12-місячному терміні, що розпочинається чи закінчується в податковому періоді. Днем перебування в Ук­раїні є будь-який календарний день, в який фізична особа фактично перебувала на території України, незалежно від тривалості цього перебування. До часу фактичного перебу­вання на території України зараховується час безпосередньо­го перебування фізичної особи на території України, а також час, на який ця особа виїжджала за межі території України спеціально на лікування, відпочинок, навчання, у відряд­ження.

Податковими нерезидентами України визнаються фізичні особи, що не є податковими резидентами України.

Для застосування механізму оподаткування до фізичних осіб враховують також і такі підстави:

— здійснення економічної діяльності чи одержання доходів з джерел у державі. Економічною діяльністю є будь-яка діяльність з виробництва і реалізації товарів (робіт, послуг), а також діяльність, спрямована на одержання прибутку (до­ходів), незалежно від результатів такої діяльності. Економіч­ною вважають діяльність підприємницьку та посередницьку, довірче керування майном, прийняття (надання) однією осо­бою перед іншою обов'язків здійснювати (чи утримуватися від здійснення) певні дії на платній основі;

— наявність у власності майна, що підлягає оподатковуванню;

— здійснення операцій чи дій, що підлягають оподатку­ванню;

— участь у відносинах, однією з умов яких є сплата мита чи зборів.

Факультативні ознаки фізичних осіб—платників податків і зборів деталізують, уточнюють систему податкових обов'язків конкретної особи. До факультативних ознак визначення фізич­них осіб як платників податків належать такі:

1. Місце постійного проживання. Це місце, де особа фактич­но проживає, а за неможливості встановити таке місце — місце, де ця особа зареєстрована як платник податку у встановлено­му порядку, чи місце, зазначене в паспорті або іншому по­свідченні особи. Місцем перебування фізичної особи, яка не досягла повноліття, чи фізичної особи, що перебуває під опі­кою чи піклуванням, визнається місце, де вона фактично про­живає, а за неможливості встановити це місце — місце, де ця особа зареєстрована у встановленому порядку, чи місце, що зазначене в паспорті чи іншому посвідченні особи, чи місце перебування його батьків (одного з батьків), усиновителя, опі­куна чи попечителя.

2. Принцип громадянства, що застосовують разом із прин­ципом місця проживання чи місцезнаходження суб'єкта. Його застосування передбачає низку особливостей:

1) центр особистих і економічних інтересів (місце, де особа має найтісніші особисті чи економічні зв'язки);

2) місце фактичного проживання — місцезнаходження бу­динку, квартири чи іншого житлового приміщення, де постій­но чи переважно ця особа мешкає.

§ 4. Юридичні особи як платники податків

ництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють господарську діяльність.

Нерезидентами є юридичні особи і суб'єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межа­ми України, які створені і здійснюють свою діяльність відпо­відно до законодавства іншої держави. Нерезидентами також є розташовані на території України дипломатичні представ­ництва, консульські установи та інші офіційні представницт­ва іноземних держав, міжнародні організації та їх представ­ництва, що мають дипломатичні привілеї та імунітет, а також представництва інших іноземних організацій і фірм, які не здійснюють господарської діяльності відповідно до законодав­ства України.

Резидентство юридичних осіб—платників податків визна­чають на такій основі.

1. Місце реєстрації. Підприємство визнають резидентом, якщо його засновано в державі для здійснення на її території діяльності у формі певної організаційної структури. Підпри­ємства є резидентами, якщо вони зареєстровані в Україні, неза­лежно від місця здійснення діяльності.

2. Місце управління. Місцем управління підприємством вважається місце здійснення повноважень діючим вищим ор­ганом управління (відповідно до статуту чи установчого доку­менту). Якщо підприємством управляє фізична особа, що є його власником, то місцем управління вважається місце проживан­ня власника. Якщо немає вищого органа управління, місцем управління вважається місце здійснення повноважень вико­навчим органом підприємства.

3. Місце діяльності. За цією ознакою резидентом є особа, що здійснює основний обсяг ділових операцій на території країни.

Юридичних осіб—платників податків класифікують також за такими підставами:

1) залежно від джерела фінансування — бюджетні (юри­дичні особи, що на 100 відсотків фінансуються за рахунок кош­тів бюджетів) і небюджетні, що фінансуються за рахунок влас­них і/чи залучених коштів;

2) залежно від галузевої належності — на сільськогоспо­дарські, промислові, торгові тощо;

3) залежно від цільової спрямованості діяльності — на при­буткові та неприбуткові.

§ 5. Іноземні юридичні особи. Постійні представництва іноземних юридичних осіб

Самостійними платниками податків в Україні є іноземні юридичні особи (фірми, організації, компанії), що здійснюють господарську діяльність на території України як безпосередньо, так і через постійні представництва.

Для того, щоб бути платником податків і зборів в Україні, іноземна юридична особа, що здійснює діяльність на її тери­торії, насамперед повинна стати на облік у податковому органі за місцем здійснення своєї діяльності. Законодавством передбачено^[36], що для постановки на облік іноземній юри­дичній особі слід подати в податковий орган України оформ­лену заявку, до якої додати документи, що підтверджують факт створення і реєстрації іноземної юридичної особи відпо­відно до законодавства тієї держави, яка є місцем її реєст­рації (виписка з торгового реєстру країни постійного місця перебування, документи, що підтверджують платоспро­можність). Іноземна юридична особа, яка пройшла реєстра­цію й одержала ідентифікаційний податковий номер і в силу цього стала потенціальним українським платником подат­ків, бере на себе обов'язок сплачувати всі встановлені украї­нським податковим законодавством податки, збори (обов'яз­кові платежі) у встановлених випадках. Однак на відміну від національних юридичних осіб джерелами правового регулю­вання оподаткування іноземних юридичних осіб є також міждержавні договори про запобігання подвійному оподат­куванню.

Чисельну групу платників податків становлять іноземні юридичні особи, компанії, фірми, організації, створені відпо­відно до законодавства інших країн, але які займаються під­приємницькою діяльністю на території України через постійні представництва.

Термін «постійне представництво», що застосовується у міжнародних угодах про запобігання подвійному оподаткуван­ню, означає постійне місце діяльності, через яке особа з постій­ним місцеперебуванням в одній договірній державі здійснює діяльність в іншій договірній державі.

Відповідно до п. 1.17 ст. 1 Закону України «Про оподатку­вання прибутку підприємств»^[37] постійне представництво — це постійне місце діяльності, через яке повністю або частково здій­снюється господарська діяльність нерезидента на території Ук­раїни. З метою оподаткування до постійних представництв при­рівнюються резиденти, що мають повноваження діяти від імені нерезидента, що тягне за собою виникнення у нерезидента ци­вільних прав і обов'язків (укладати договори (контракти) від імені нерезидента; утримувати (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиденту тощо).

Податкова звітність постійних представництв нерези­дентів в Україні має свої особливості. Відповідно до п. 16.12 ст. 16 Закону України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» податок на прибуток нерезидента обчислюється плат­ником податку і підлягає підтвердженню податковим ор­ганом за місцезнаходженням постійного представництва. Нерезидент щорічно отримує від податкового органу підтвер­дження щодо сплати податку на прибуток. Відповідно до цього Закону щорічно в обов'язковому порядку проводяться аудиторські перевірки фінансово-господарської діяльності нерезидента.

 

 

§ 6. Юридичні та фізичні особи,

що діють у складі групи,

яка не має статусу юридичної особи