Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Джерела вивчення ІМ
– речовинні (матеріальні): археологічні знахідки черепи доісторичних людей з трепанацій ними отворами, хірургічні інструменти, медична апаратура та ін.;
– письмові: клинопис та ієрогліфічне письмо давніх
шумерів, вавилонян, єгиптян (медичніпапіруси); гли-
няні таблички бібліотеки Ашшурбаніпала, висічені на кам’яній стелі закони царя Хаммурапі, сучасні друковані праці вчених;
– етнографічні: вивчення обрядів, звичаїв, вірувань,традицій народів,пов’язаних зі збереженням здоров’я(профілактичнийхарактер), лікуванням хвороб;
– усні (фольклорні): бувальщина, казки, легенди,приказки, прислів’я народів відображають погляди народу на причини хвороб, методи їх попередження, збереження здоров’я, розвитку методів і засобів лікування;
– лінгвістичні (мовні): з’ясування термінів і назв,взаємовпливів у медичній теорії та практиці народів за допомогою лінгвістичних досліджень;
– фонодокументи: звукозаписи – фонограми (механічні, магнітні, оптичні);
– витвори мистецтва, фото-, та кінодокументи
6. Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції), розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція).
Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії. Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії.
Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою.
7. Джерела вивчення ІМ
– речовинні (матеріальні): археологічні знахідки черепи доісторичних людей з трепанацій ними отворами, хірургічні інструменти, медична апаратура та ін.;
– письмові: клинопис та ієрогліфічне письмо давніх
шумерів, вавилонян, єгиптян (медичніпапіруси); гли-
няні таблички бібліотеки Ашшурбаніпала, висічені на кам’яній стелі закони царя Хаммурапі, сучасні друковані праці вчених;
– етнографічні: вивчення обрядів, звичаїв, вірувань,традицій народів,пов’язаних зі збереженням здоров’я(профілактичнийхарактер), лікуванням хвороб;
– усні (фольклорні): бувальщина, казки, легенди,приказки, прислів’я народів відображають погляди народу на причини хвороб, методи їх попередження, збереження здоров’я, розвитку методів і засобів лікування;
– лінгвістичні (мовні): з’ясування термінів і назв,взаємовпливів у медичній теорії та практиці народів за допомогою лінгвістичних досліджень;
– фонодокументи: звукозаписи – фонограми (механічні, магнітні, оптичні);
– витвори мистецтва, фото-, та кінодокументи
8. Давньоєгипетська держава обіймає період з 5 тисячоліття до нової ери та поділяється на такі відрізки: архаїчний період(5-4тис до н е), давнє царство(4-3 тис до н е),середнє царство(3-2 тис до н е),Нове царство(2 і до народження Христа)
Основними джерелами вивчення медицини давнього Єгипту є археологічні розкопки:вміст гробниць фараонів,та письмові пам*ятки-папіруси.
В Давньому Єгипті медичну допомогу надавали лікарі-жерці, що працювали у храмах,і цивільні лікарі, серед який зустрічалися і раби. Богом медицини вважався лікар Імготеп. Лікарі були вузькими фахівцями: одні лікували очі, другі-голову, треті-шлунок, четверт-зуби)
Єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Розвинули теорію медицини,згідно з якою артеріями розносилась пневма,яка в серці вступала в обмін з кров*ю,а далі венами розносилась по всьому організму.Від співвідношення пневми і крові залежало здоров*я і нездоров*я людини.
Використовувалися хірургічні методи лікування вивихів,переломів,скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовували опій. Високо ставилися гігієнічні заходи.
Лікарі знаходилися на державній службі і утримувалися державою.
Застосовувалися ліки рослинного (мак,касторова олія,ладан,пальмова олія,вино,пиво,дріжді,фініковий мед) та тваринного (волосся,жовч,жир,зуби,молоко корови,жінки) походженя. Використовувалися мазі,примочки,вижимання.
Джерела вивчення ІМ
– речовинні (матеріальні): археологічні знахідки черепи доісторичних людей з трепанацій ними отворами, хірургічні інструменти, медична апаратура та ін.;
– письмові: клинопис та ієрогліфічне письмо давніх
шумерів, вавилонян, єгиптян (медичніпапіруси); гли-
няні таблички бібліотеки Ашшурбаніпала, висічені на кам’яній стелі закони царя Хаммурапі, сучасні друковані праці вчених;
– етнографічні: вивчення обрядів, звичаїв, вірувань,традицій народів,пов’язаних зі збереженням здоров’я(профілактичнийхарактер), лікуванням хвороб;
– усні (фольклорні): бувальщина, казки, легенди,приказки, прислів’я народів відображають погляди народу на причини хвороб, методи їх попередження, збереження здоров’я, розвитку методів і засобів лікування;
– лінгвістичні (мовні): з’ясування термінів і назв,взаємовпливів у медичній теорії та практиці народів за допомогою лінгвістичних досліджень;
– фонодокументи: звукозаписи – фонограми (механічні, магнітні, оптичні);
– витвори мистецтва, фото-, та кінодокументи
9. У кожного покоління був свій погляд на Гіппократа, своє розуміння його вчення. Існували періоди, коли його вчення недооцінювалось, особливо в епоху Галена (129-199 рр. н. е.). Що стосується Галена, то він прославився як натураліст і лікар. Гален був лікарем з великим досвідом, вивчав анатомію та фізіологію, розвинув знання про центральну та периферійну нервові системи та їх взаємозв’язок, зробив внесок у вивчення кровообігу, психології та антропології.
Клавдій Гален (II ст. до н. е.) накладав шви на рани, використовував бронзові трубки для дренування. Але він вважав, що нагноювання є обов’язковою складовою частиною загоєння ран (загоєння через нагноювання). Висунув хибне положення, що гній добрий і бажаний. Тому надавав великого значення пошуку «чудодійного засобу», який би сприяв нагноєнню та швидкому загоєнню ран. Широке розповсюдження одержало припалювання ран розпеченим залізом та киплячою олією для попередження нагноювання. У подальшому рани лікували під пов’язками з різноманітними маслами, вином, мазями.
Він встановив, що лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини. Гален запропонував отримувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настоянок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати і сьогодні називають галеновими.
Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких протилежна до стану хворого (наприклад, якщо у хворого пронос — давати йому в’яжучі засоби, а якщо запор — проносні і т. п.). У своїх творах він намагався довести, що професія лікаря потребує глибокого вивчення анатомії і фізіології, оскільки без точного знання будови і функції органа не можна вивчати хвороби, ставити правильний діагноз, призначати ефективне лікування.
У трактаті "Про доцільність частин людського тіла", який складається з 17 великих розділів, досліджуючи функцію того чи іншого органа, того чи іншого життєвого процесу, він не ставив для себе питання, чому і як відбувається цей процес, а намагався лише з'ясувати, для чого він призначений вищим розумом. Трактат починається розділом “Про руку”, Гален давав не опис людської руки, а опис передньої лапи мавпи.
10. Історія медицини — наука яка вивчає науковий, суспільній та технологічний розвиток медицини. Вона розглядає розвиток знань, пов'язаних із захворюваннями, лікуванням людини, збереженням і зміцненням її здоров'я.
Історія медицини поділяється на загальну, яка вивчає розвиток медичних знань у людському суспільстві в цілому, і спеціальну, яка вивчає розвиток окремих напрямків медицини — терапії, хірургії та ін. Через те, що розвиток медицини залежить від рівня розвитку виробничих сил и характеру виробничих відношень, то за основу викладення загальної історії медицини закладений принцип поділу на епохи та періоди, загальноприйняті в історії людства.
11. Медицина давньої Індії — згідно з індійськими міфами, засновником медицини були боги Шива та Давантарі.
Медицинські пізнання зібрані у священних гімнах, або ведах, а саме в Яджур-веді, яка була складена не раніше IX ст. до н.е. Пізніше, в період брагманів, з'явилось пояснення вед які були написані різнаманітними письменниками, з останніх найбільш відомі Чарака та Сушрута . В них ми зустрічаємо здоровий погляд на хвороби та логічні висновки на рахунок лікування. Ймовірно, твори двох щойно названих авторів були складені в III-IX ст. до н.е.; твори мають вигляд збірників, в які увійшли відривки які були написані різноманітними авторами. Окрім цих творів збереглось багато інших, які роз'яснюють ту чи іншу галузь медицини. Спочатку медициною займалась виключно брагмани, але, досить таки рано лікувальна справа перейшла в руки особливого стану - до касти ведія. Представники цієї касти, на відміну до брагманів, отримували винагороду за свою роботу. Викладання медицини здійснювалося певними брагманами, які називались гуру, для того щоб знати щось необхідного було читати священні книги, знати визначення, вивчення ліків,і все це на прикладах лікування хворих. Для поповнення знань учні здійснювали подорожі і спостерігали як лікує інший гуру. Після закінчення лікувальної освіти, молодий лікар отримував від раджі право лікувати, і зобов'язаний був давати обіцянку - вдягатись чисто, стригти бороду та нігті, м'яко розмовляти, без різкостей, приходити до хворого по першому виклику, лікувати даром брагманів і не братись за лікування невиліковних страждань/хвороб.
Поряд з освідченими лікарями були й знахарі. Викликаний до хворого лікар, ретельно досліджував хвору частину тіла і назначав ліки, коли повністю був впевнений в характері хвороби. Особливо добре розроблена в індійській медицині хірургія, яка називається шалія. Індійські хірурги вміло проводили операції по видаленню каменів з нирок, видалення катаракти, прокол грудної клітки і т. д. При переломах накладались певні пов'язки. Кровотечі зупинялись припалюванням. Рани перев'язувались належним чином. Особливу славу складають пластичні операції - для відновлення відсутніх частин тіла як ніс або вухо. Клаптик брався зі здорової сусідньої ділянки тіла і приживлявся до місця яке було необхідно закрити. Подібні операції здійснювались і в Європі, починаючи з XVI століття, але при цих операціях клаптик брався з віддаленої частини тіла, пізніше був розповсюджений індійський спосіб.
Гігієні в Індії було присвячено багато творів. В них вивчався вплив клімату, і період року, їжі і т. д. Свіжі запаси їжі вважались найкориснішими для здоров'я, також рекомендувалося приймати ванни й розтирати тіло різними мазями. Зуби чистяться щіточкою з м'яких дерев'яних гілочок, зубний порошок виготовлявся із меду, довгого перцю, сухого імбирю. Із харчових речовин найкорисніше м'ясо, мед, очищений тваринний жир, молоко різних тварин. Спиртні напої були заборонені, але згодом розповсюджені всюди. Сушрута описує напоїх з різноманітних плодів, вино вважалось необхідним для покращення апетиту.
12. Гіппократ жив між 459 і 377 рр. до нашої ери. Батько його Геракліт був лікар, походив із стародавнього роду Асклепіїв, мати – акушерка Фенарета.
За традицією сім'ї Гіппократ вивчав медицину з дитячих років.
У зрілому віці, за звичаєм, тих часів, багато подорожував. Крім міст Греції він побував у містах Малої Азії, в окремих містах на узбережжі Чорного моря. Як лікар – періодевт, він ознайомився з відомими асклепейонами, приватними школами, відвідав видатних учених - філософів, як в ті часи дуже часто займалися медициною.
З грецьких філософів найбільший вплив на Гіппократа його друг Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.) – найвидатніший представник античної грецької Матеріалістичної школи.
Гіппократ робив розтини трупів, тварин з науковою метою, вишукував у навколишній природі засоби лікування хвороб не сподіваючись на богів.
“Здоров'я просять у богів, у своїх молитвах люди, а не знають, що самі мають у своєму розпорядженні засоби для нього” – учив він.
До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою “Corpus Hippocraticum” (“Кодекс Гіппократа”).
Раніше всі ці праці приписувались Гіппократу, але тепер доведено, що з них самому Гіппократу належить не більше десяти, а інші написані або до його часів, або після нього.
Гіппократу належить велика історична заслуга: він зібрав і систематизував, долучив свій величезний досвід, ті медичні знання, які за його часів, можливо, передавалися з роду в рід лише переказами.
У “кодексі Гіппократа” висвітлюються найрізноманітніші питання: питання анатомій й ембріології, обов’язки лікаря, 15 книг присвячено внутрішнім хворобам, 8 – хірургії, 9 – жіночим хворобам. Людське тіло, за Гіппократом, містить у собі чотири основі соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага в організмі того або іншого соку зумовлює, темперамент людини.
Відповідно до цього Гіппократ розрізнив чотири темпераменти: сангвінічний (переважає кров), флегматичний (флегма - слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч).
Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування.
Наводимо так звану “Клятву Гіппократа”. Зміст її дає уявлення про те, як розуміли в ті часи обов’язки лікаря щодо хворих і своїх колег.
13.З давніх часів медицина розділилась на дві гілки: одні лікарі лікували та й лікують розлади внутрішніх частин літа, до того ж поряд з гігієнічними засобами призначають внутрішні ліки; інші ж мають справу з хворобами зовнішньої частини, з пошкодженнями кісток, м'язів та органів, які потребують хірургічного втручання. Цей поділ медицини на внутрішню, або так звану терапію, та зовнішню, або ж хірургія. Цей розподіл був встановлений ще в доісторичну епоху; пізніше кожна з цих гілок розділилась на окремі частини.
Вчення про внутрішні хвороби називається приватною патологією та терапією; до неї відноситься наука про ознаки хвороби — діагностика, також знання речовин, які потрібно застосовувати взагалі при різних розладах — загальна терапія. В останній науці викладаються основи різноманітних лікувальних прийомів, такі як елекро-лікування, масаж, гімнастика, застосування води, перебування в повітрі різноманітного складу та тиску, перебування у різних кліматах та ін.
Від хірургії відокремилась наука очних хвороб, так звана офтальмологія; також предметами особливих наук зробили хвороби шкіри (дерматологія), сифіліс (бактеріологія), хвороби матки та її придатків (гінекологія), прийняття родів: правильні або ненормальні (акушерство), хвороби носу та горла (ларингологія) а також вуха (отологія), окрім того окремим науками вивчаються правила лікування ран та накладення пов'язок (десмургія), правила застосування хірургічних приладів (медичне товарознавство) і правила проведення операцій (оперативна хірургія).
Нервові хвороби раніше відносились до внутрішніх, а тепер розглядаються в психіатрії. Вчення про збереження здоров'я складає собою предмет гігієни; правила виявлення причини насильної смерті викладаються в судовій медицині. Причини її успіхів та невдач досліджуються історією медицини, а способи якими досягається достовірність медичних знань, загалом наукові основи медицини — енциклопедією або ж філософією медицини.
Знайомство з хворобами немислимо без знання цілого ряду наук. Насамперед всього, необхідне знайомство з анатомією; одна її частина вивчає відповідне розташування частин та органів — топографічна анатомія; вивчення самої найдрібнішої будови тканин — гістологія; наука про розвиток тканин і всього тіла — ембріологія. Дослідженням цього всього у здоровому стані займається фізіологія, а вивченням розладів — загальна патологія, вивчення розладів в залежності від найдрібніших грибків — бактеріологія. Дія ліків зробилась вмістом фармакології, дія отрути та протиотрути — токсикологія, знання ботанічних і хімічних властивостей лікувальних засобів досягаються за допомогою фармації. Уявлення про те, чим страждав хворий пацієнт, доводиться остаточно лиш при розтині тіла хворого; висновки, які були досягнути за допомогою розтину, обговорюються патологічною анатомією; вона ж приносить величезну користь, піддаючи мікроскопічному дослідженню частинки відторгнутих тканин і дає в руки лікаря основи для вірного розпізнання хвороби. Вивченню хімічного складу тканин і відділів присвячена фізіологічна хімія.
Справжні перепони для лікаря починаються біля ліжка хворого; тут він призваний всі свої знання, всю свою досвідченість до певного випадку, тут він має справу не з абстрактною хворобою, а з самим хворим, з особливостями його статури, з припадками, та різними соціальними положеннями та ін. Не існує двох абсолютно однакових хворих з абсолютно однаковим розладом органів чи ще чогось, а тому лікарський плив змінюється від хворого до хворого. Лікар який прийшов до хворого лікар, виявляє на основі запитань та деяких ознак, попередній стан здоров'я та дізнається про попередні хвороби (анамнез), розпитує про хворобливе почуття (так зване суб'єктивне дослідження), а після цього відкриває розлади, застосовуючи свої органи відчуттів (в допомогу до яких служать різноманітні пристосування), також використовує мікроскоп та прийоми хімії об'єктивне дослідження). Лиш після цього лікар може поставити діагноз хвороби, а також зробити певне припущення про можливі наслідки такого розладу в найближчий час; керуючись подібними висновками, він призначає лікування. Такими особливостями відрізняється наукове, або раціональне, лікування від емпіричного; при останньому медикамент дається без всякого відому хворого. Значення медицини, а відповідно і лікарів, у всі часи було дуже великим; немає сумнівів, що воно буде рости з загальними успіхами природних наук.
14.На зміну первісному суспільству в історії людства прийшов перший класовий лад - рабовласницький. За даними історичної науки, класове розшарування людства вперше в світі відбулося в долині Нілу, в Стародавньому Єгипті, на рубежі V і IV тис. до н. е. Дещо пізніше, в тому ж IV тис. до н. е., класове розшарування і виникнення рабовласництва мало місце в Месопотамії (межиріччя Тігру й Євфрату), у стародавньому Шумері, пізніше, в III-II тис. до н. е., тут же, в Месопотамії, утворилися рабовласницькі держави Вавілонія і Ассірія. У середині III тис. до н. е. сформувалось рабовласницьке суспільство у Південній Азії, в Індостані; у II тис. до н. е.- в Китаї і тоді ж - у народів Середземномор'я; у І тис. до н. е.- у народів Європи, а пізніше - в І тис. н. е.- у Стародавній Америці.
Рабовласницький лад, хоч і ґрунтувався на жорстокому гнобленні людини людиною, створив умови для нового розвитку продуктивних сил порівняно з первіснообщинним: відкрилися можливості для поділу праці та її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, зокрема й лікарі. Це все створило умови для розквіту культури стародавнього світу.
Професійна медицина, ґрунтуючись на досягненнях народної медицини, збагачується новими уявленнями про причини захворювань та засобами лікування їх відповідно до загального прогресу і змін у світогляді тогочасного людства. Розвиток культури й медицини у перших великих рабовласницьких державах мав у кожній з них свою специфіку залежно від соціальних умов і географічних особливостей. У цей час з'являються перші писемні праці медичного змісту, які дають найкраще уявлення про досвід тогочасних лікарів.
15.За давньоруської держави ще до прийняття християнства лікуванням займалися ворожбити і знахарі - всілякі відуни, обавники, потворники і кудесники, - які лікували за допомогою трав у парі із закляттями і замовляннями. З прийняттям християнства рівень медичних знань підвищився, бо Русь увійшла в тісні стосунки з ВІЗАНТІЄЮ
17. На території Китаю людина жила уже в епоху палеоліту - давньокам'яного віку. Скелет людини, відкопаний на південь від Пекіна (пекінський синантроп), належить до найдавніших виявлених на землі решток людини. Рабовласницький лад склався в Китаї до початку II тис. до н. Е
Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п'ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах - полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважалося активним, світлим, друге - як жіноче (інь) - пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь - з ознаками пригнічення всіх функцій.
Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців.
Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров'я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».
18. Термінами «Відродження» й «Реформація» характеризують певний період в історії Західної Європи. Цей період означають як перехідну добу від Середньовіччя до Нового часу. Відродження — поняття більш широке, його застосовують для позначення цієї доби в цілому. Термін «Відродження» (фр. «Ренесанс», nasi. «Рінашіменто») було введено в ужиток у XVI ст. італійським живописцем й істориком мистецтва Джорджо Вазарі. Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як повернення до ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Христовим Воскресінням — Великоднем
20. ГІпократа сприймають як першого лікаря, який відкинув забобони, легенди і віру, що хвороба надприродна та є породженням божественної сили. Гіппократа критикували послідовники Піфагора, які поєднували теологію та медицину. Він відокремив медицину як дисципліну від релігії, стверджуючи та переконуючи, що хвороба не була покаранням, божою карою, але радше продуктом зовнішніх чинників, дієти та шкідливих звичок. Справді, у текстах, що належать до Кодексу Гіппократа, немає жодної згадки про містичні причини хвороб. Проте у Гіппократа є роботи з поглядами, що спиралися на недосконалі знання анатомії та фізіології.
Школи давньогрецької медицини сперечалися про те, як чинити з хворобою. Медицині за часів Гіппократа майже нічого не було відомо про людську анатомію і фізіологію через грецьке табу, повну заборону на розтин тіла людини. Тому лікарі були не в змозі розрізнити, коли одна хвороба викликала багато різних симптомів. Школа Гіппократа домоглася більшого успіху, використовуючи узагальнені діагнози і нешкідливе лікування. Акцент був на догляді за пацієнтом і прогно
ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ
Заснування Острозької Академії
Заснування Острозької Академії відносять до 1576 р. Вибір саме Острогапояснюється:
а) зростанням економічного значення міста (особливо після остаточного утвердження тут К.-В.Острозького у 1574-1576 рр.),
б) центральним положенням його серед володінь князів Острозьких (їх„домоначальний град”);
в) розташуванням тут одного з центрів єпархії (Луцького і Острозького єпископства) з кафедральним собором (замкова Богоявленська церква),
г) існуванням культурних традицій (церкви і монастирі з їх бібліотеками,розвиток іконопису та музичного (хорового в першу чергу) мистецтва та ін.).
Засновником Острозької Академії є К.-В.Острозький, найбільший магнат Речі Посполитої, посідач ряду важливих державних посад. Це об'єднання матеріальної і владної сили разом з знатністю роду давали можливість князю відігравати помітну роль в політичному житті держави та її окремих регіонів (Волині, Київщини) та в релігійних справах (К.-В.Острозький відстоював рівність різних конфесій, захищав православ’я, виступав з ідеєю створення окремого патріархату в Речі Посполитій з можливим центром в Острозі).
Важлива роль у функціонуванні будь-якого культурно-освітнього закладу належала матеріальному забезпеченню. Першою фундаторкою Академії була племінниця К.-В.Острозького Гальшка Іллівна княжна Острозька. В своєму тестаменті (заповіті), написаному у березні 1579 р. в м. Турові і внесеному до Луцьких урядових (земських) книг у січні 1583 р., вона записала „на шпиталь і академію Острозьку” 6000 кіп грошів (копа – 60 грошів) литовських на Луцькому монастирі Св. Спаса і селі Доросинь. Прибутків з них було недостатньо для функціонування навчального закладу,науково-культурного центру та друкарні. Тому у лютому 1585 р. вже кн.К.-В.Острозький передає на шпиталь придбану ним Суразьку волость (м.Сураж та 8 сіл), що було затверджено королем. У шпиталі могли проживати православні. Патронат над ним здійснювали син князя Олександр (єдиний православний його нащадок) та Луцький і Острозький владика. В дійсності Суразька волость була наданням (фундацією) більш широким -не лише на шпиталь, а на весь Острозький культурно-освітній осередок, на Академію. Про це свідчить надання з Суразьких маєтностей (після затвердження фундації на шпиталь королем) коштів для викладачів академії(360 злотих) та фундація онуки К.-В.Острозького Ганни-Алоїзи (в заміжжіХодкевич) Острозькому костелу, в якій прямо вказується, що Суразька волость була надана „на школу грецьку і латинську”.
69.У VII ст. під зеленим стягом ісламу була зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора століття, імперія розпалась на окремі халіфати.
Араби зробили значний внесок у розвиток культури і науки, зокрема медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс-уляма) і будинках науки (даріл-фінум).
Араби винайшли так звані арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (алкоголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло. Найвидатнішим арабським вченим був Магомед-аль-Хорезмі. ‘
Великих успіхір було досягнуто в галузі медицини. Вона зосереджувалась у приватних лікарнях і медичних школах при них.
Аптека, як медичний заклад, бере свій початок із арабських халіфатів.
До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі (850-923 рр.) та Ібн Сіна (980-1037 рр.).
Аль-Разі був засновником Багдадської лікарні і медичної школи. Для будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м’ясо в різних місцях міста _і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він рекомендував перевіряти в лікарнях описи хвороб, які не завжди збігатимуться з описаним, закликав лікарів відкривати нові лікарські засоби.
Кодекс Гіпократа
До наших днів дійшов “кодекс Гіпократа”, який складається із 15 книг внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: сангвінік (кров), флегматик (слиз), холерик (жовта жовч), меланхолік (чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію, несприятливе – дискразію.
Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опістотонус, параплегія, епілепсія, Недаремно Гіппократа вважають батьком клінічної медицини.
Джерела вивчення ІМ
– речовинні (матеріальні): археологічні знахідки черепи доісторичних людей з трепанацій ними отворами, хірургічні інструменти, медична апаратура та ін.;
– письмові: клинопис та ієрогліфічне письмо давніх
шумерів, вавилонян, єгиптян (медичніпапіруси); гли-
няні таблички бібліотеки Ашшурбаніпала, висічені на кам’яній стелі закони царя Хаммурапі, сучасні друковані праці вчених;
– етнографічні: вивчення обрядів, звичаїв, вірувань,традицій народів,пов’язаних зі збереженням здоров’я(профілактичнийхарактер), лікуванням хвороб;
– усні (фольклорні): бувальщина, казки, легенди,приказки, прислів’я народів відображають погляди народу на причини хвороб, методи їх попередження, збереження здоров’я, розвитку методів і засобів лікування;
– лінгвістичні (мовні): з’ясування термінів і назв,взаємовпливів у медичній теорії та практиці народів за допомогою лінгвістичних досліджень;
– фонодокументи: звукозаписи – фонограми (механічні, магнітні, оптичні);
– витвори мистецтва, фото-, та кінодокументи
6. Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції), розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція).
Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії. Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії.
Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою.
7. Джерела вивчення ІМ
– речовинні (матеріальні): археологічні знахідки черепи доісторичних людей з трепанацій ними отворами, хірургічні інструменти, медична апаратура та ін.;
– письмові: клинопис та ієрогліфічне письмо давніх
шумерів, вавилонян, єгиптян (медичніпапіруси); гли-
няні таблички бібліотеки Ашшурбаніпала, висічені на кам’яній стелі закони царя Хаммурапі, сучасні друковані праці вчених;
– етнографічні: вивчення обрядів, звичаїв, вірувань,традицій народів,пов’язаних зі збереженням здоров’я(профілактичнийхарактер), лікуванням хвороб;
– усні (фольклорні): бувальщина, казки, легенди,приказки, прислів’я народів відображають погляди народу на причини хвороб, методи їх попередження, збереження здоров’я, розвитку методів і засобів лікування;
– лінгвістичні (мовні): з’ясування термінів і назв,взаємовпливів у медичній теорії та практиці народів за допомогою лінгвістичних досліджень;
– фонодокументи: звукозаписи – фонограми (механічні, магнітні, оптичні);
– витвори мистецтва, фото-, та кінодокументи
8. Давньоєгипетська держава обіймає період з 5 тисячоліття до нової ери та поділяється на такі відрізки: архаїчний період(5-4тис до н е), давнє царство(4-3 тис до н е),середнє царство(3-2 тис до н е),Нове царство(2 і до народження Христа)
Основними джерелами вивчення медицини давнього Єгипту є археологічні розкопки:вміст гробниць фараонів,та письмові пам*ятки-папіруси.
В Давньому Єгипті медичну допомогу надавали лікарі-жерці, що працювали у храмах,і цивільні лікарі, серед який зустрічалися і раби. Богом медицини вважався лікар Імготеп. Лікарі були вузькими фахівцями: одні лікували очі, другі-голову, треті-шлунок, четверт-зуби)
Єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Розвинули теорію медицини,згідно з якою артеріями розносилась пневма,яка в серці вступала в обмін з кров*ю,а далі венами розносилась по всьому організму.Від співвідношення пневми і крові залежало здоров*я і нездоров*я людини.
Використовувалися хірургічні методи лікування вивихів,переломів,скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовували опій. Високо ставилися гігієнічні заходи.
Лікарі знаходилися на державній службі і утримувалися державою.
Застосовувалися ліки рослинного (мак,касторова олія,ладан,пальмова олія,вино,пиво,дріжді,фініковий мед) та тваринного (волосся,жовч,жир,зуби,молоко корови,жінки) походженя. Використовувалися мазі,примочки,вижимання.
Джерела вивчення ІМ
– речовинні (матеріальні): археологічні знахідки черепи доісторичних людей з трепанацій ними отворами, хірургічні інструменти, медична апаратура та ін.;
– письмові: клинопис та ієрогліфічне письмо давніх
шумерів, вавилонян, єгиптян (медичніпапіруси); гли-
няні таблички бібліотеки Ашшурбаніпала, висічені на кам’яній стелі закони царя Хаммурапі, сучасні друковані праці вчених;
– етнографічні: вивчення обрядів, звичаїв, вірувань,традицій народів,пов’язаних зі збереженням здоров’я(профілактичнийхарактер), лікуванням хвороб;
– усні (фольклорні): бувальщина, казки, легенди,приказки, прислів’я народів відображають погляди народу на причини хвороб, методи їх попередження, збереження здоров’я, розвитку методів і засобів лікування;
– лінгвістичні (мовні): з’ясування термінів і назв,взаємовпливів у медичній теорії та практиці народів за допомогою лінгвістичних досліджень;
– фонодокументи: звукозаписи – фонограми (механічні, магнітні, оптичні);
– витвори мистецтва, фото-, та кінодокументи
9. У кожного покоління був свій погляд на Гіппократа, своє розуміння його вчення. Існували періоди, коли його вчення недооцінювалось, особливо в епоху Галена (129-199 рр. н. е.). Що стосується Галена, то він прославився як натураліст і лікар. Гален був лікарем з великим досвідом, вивчав анатомію та фізіологію, розвинув знання про центральну та периферійну нервові системи та їх взаємозв’язок, зробив внесок у вивчення кровообігу, психології та антропології.
Клавдій Гален (II ст. до н. е.) накладав шви на рани, використовував бронзові трубки для дренування. Але він вважав, що нагноювання є обов’язковою складовою частиною загоєння ран (загоєння через нагноювання). Висунув хибне положення, що гній добрий і бажаний. Тому надавав великого значення пошуку «чудодійного засобу», який би сприяв нагноєнню та швидкому загоєнню ран. Широке розповсюдження одержало припалювання ран розпеченим залізом та киплячою олією для попередження нагноювання. У подальшому рани лікували під пов’язками з різноманітними маслами, вином, мазями.
Він встановив, що лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини. Гален запропонував отримувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настоянок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати і сьогодні називають галеновими.
Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких протилежна до стану хворого (наприклад, якщо у хворого пронос — давати йому в’яжучі засоби, а якщо запор — проносні і т. п.). У своїх творах він намагався довести, що професія лікаря потребує глибокого вивчення анатомії і фізіології, оскільки без точного знання будови і функції органа не можна вивчати хвороби, ставити правильний діагноз, призначати ефективне лікування.
У трактаті "Про доцільність частин людського тіла", який складається з 17 великих розділів, досліджуючи функцію того чи іншого органа, того чи іншого життєвого процесу, він не ставив для себе питання, чому і як відбувається цей процес, а намагався лише з'ясувати, для чого він призначений вищим розумом. Трактат починається розділом “Про руку”, Гален давав не опис людської руки, а опис передньої лапи мавпи.
10. Історія медицини — наука яка вивчає науковий, суспільній та технологічний розвиток медицини. Вона розглядає розвиток знань, пов'язаних із захворюваннями, лікуванням людини, збереженням і зміцненням її здоров'я.
Історія медицини поділяється на загальну, яка вивчає розвиток медичних знань у людському суспільстві в цілому, і спеціальну, яка вивчає розвиток окремих напрямків медицини — терапії, хірургії та ін. Через те, що розвиток медицини залежить від рівня розвитку виробничих сил и характеру виробничих відношень, то за основу викладення загальної історії медицини закладений принцип поділу на епохи та періоди, загальноприйняті в історії людства.
11. Медицина давньої Індії — згідно з індійськими міфами, засновником медицини були боги Шива та Давантарі.
Медицинські пізнання зібрані у священних гімнах, або ведах, а саме в Яджур-веді, яка була складена не раніше IX ст. до н.е. Пізніше, в період брагманів, з'явилось пояснення вед які були написані різнаманітними письменниками, з останніх найбільш відомі Чарака та Сушрута . В них ми зустрічаємо здоровий погляд на хвороби та логічні висновки на рахунок лікування. Ймовірно, твори двох щойно названих авторів були складені в III-IX ст. до н.е.; твори мають вигляд збірників, в які увійшли відривки які були написані різноманітними авторами. Окрім цих творів збереглось багато інших, які роз'яснюють ту чи іншу галузь медицини. Спочатку медициною займалась виключно брагмани, але, досить таки рано лікувальна справа перейшла в руки особливого стану - до касти ведія. Представники цієї касти, на відміну до брагманів, отримували винагороду за свою роботу. Викладання медицини здійснювалося певними брагманами, які називались гуру, для того щоб знати щось необхідного було читати священні книги, знати визначення, вивчення ліків,і все це на прикладах лікування хворих. Для поповнення знань учні здійснювали подорожі і спостерігали як лікує інший гуру. Після закінчення лікувальної освіти, молодий лікар отримував від раджі право лікувати, і зобов'язаний був давати обіцянку - вдягатись чисто, стригти бороду та нігті, м'яко розмовляти, без різкостей, приходити до хворого по першому виклику, лікувати даром брагманів і не братись за лікування невиліковних страждань/хвороб.
Поряд з освідченими лікарями були й знахарі. Викликаний до хворого лікар, ретельно досліджував хвору частину тіла і назначав ліки, коли повністю був впевнений в характері хвороби. Особливо добре розроблена в індійській медицині хірургія, яка називається шалія. Індійські хірурги вміло проводили операції по видаленню каменів з нирок, видалення катаракти, прокол грудної клітки і т. д. При переломах накладались певні пов'язки. Кровотечі зупинялись припалюванням. Рани перев'язувались належним чином. Особливу славу складають пластичні операції - для відновлення відсутніх частин тіла як ніс або вухо. Клаптик брався зі здорової сусідньої ділянки тіла і приживлявся до місця яке було необхідно закрити. Подібні операції здійснювались і в Європі, починаючи з XVI століття, але при цих операціях клаптик брався з віддаленої частини тіла, пізніше був розповсюджений індійський спосіб.
Гігієні в Індії було присвячено багато творів. В них вивчався вплив клімату, і період року, їжі і т. д. Свіжі запаси їжі вважались найкориснішими для здоров'я, також рекомендувалося приймати ванни й розтирати тіло різними мазями. Зуби чистяться щіточкою з м'яких дерев'яних гілочок, зубний порошок виготовлявся із меду, довгого перцю, сухого імбирю. Із харчових речовин найкорисніше м'ясо, мед, очищений тваринний жир, молоко різних тварин. Спиртні напої були заборонені, але згодом розповсюджені всюди. Сушрута описує напоїх з різноманітних плодів, вино вважалось необхідним для покращення апетиту.
12. Гіппократ жив між 459 і 377 рр. до нашої ери. Батько його Геракліт був лікар, походив із стародавнього роду Асклепіїв, мати – акушерка Фенарета.
За традицією сім'ї Гіппократ вивчав медицину з дитячих років.
У зрілому віці, за звичаєм, тих часів, багато подорожував. Крім міст Греції він побував у містах Малої Азії, в окремих містах на узбережжі Чорного моря. Як лікар – періодевт, він ознайомився з відомими асклепейонами, приватними школами, відвідав видатних учених - філософів, як в ті часи дуже часто займалися медициною.
З грецьких філософів найбільший вплив на Гіппократа його друг Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.) – найвидатніший представник античної грецької Матеріалістичної школи.
Гіппократ робив розтини трупів, тварин з науковою метою, вишукував у навколишній природі засоби лікування хвороб не сподіваючись на богів.
“Здоров'я просять у богів, у своїх молитвах люди, а не знають, що самі мають у своєму розпорядженні засоби для нього” – учив він.
До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою “Corpus Hippocraticum” (“Кодекс Гіппократа”).
Раніше всі ці праці приписувались Гіппократу, але тепер доведено, що з них самому Гіппократу належить не більше десяти, а інші написані або до його часів, або після нього.
Гіппократу належить велика історична заслуга: він зібрав і систематизував, долучив свій величезний досвід, ті медичні знання, які за його часів, можливо, передавалися з роду в рід лише переказами.
У “кодексі Гіппократа” висвітлюються найрізноманітніші питання: питання анатомій й ембріології, обов’язки лікаря, 15 книг присвячено внутрішнім хворобам, 8 – хірургії, 9 – жіночим хворобам. Людське тіло, за Гіппократом, містить у собі чотири основі соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага в організмі того або іншого соку зумовлює, темперамент людини.
Відповідно до цього Гіппократ розрізнив чотири темпераменти: сангвінічний (переважає кров), флегматичний (флегма - слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч).
Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування.
Наводимо так звану “Клятву Гіппократа”. Зміст її дає уявлення про те, як розуміли в ті часи обов’язки лікаря щодо хворих і своїх колег.
13.З давніх часів медицина розділилась на дві гілки: одні лікарі лікували та й лікують розлади внутрішніх частин літа, до того ж поряд з гігієнічними засобами призначають внутрішні ліки; інші ж мають справу з хворобами зовнішньої частини, з пошкодженнями кісток, м'язів та органів, які потребують хірургічного втручання. Цей поділ медицини на внутрішню, або так звану терапію, та зовнішню, або ж хірургія. Цей розподіл був встановлений ще в доісторичну епоху; пізніше кожна з цих гілок розділилась на окремі частини.
Вчення про внутрішні хвороби називається приватною патологією та терапією; до неї відноситься наука про ознаки хвороби — діагностика, також знання речовин, які потрібно застосовувати взагалі при різних розладах — загальна терапія. В останній науці викладаються основи різноманітних лікувальних прийомів, такі як елекро-лікування, масаж, гімнастика, застосування води, перебування в повітрі різноманітного складу та тиску, перебування у різних кліматах та ін.
Від хірургії відокремилась наука очних хвороб, так звана офтальмологія; також предметами особливих наук зробили хвороби шкіри (дерматологія), сифіліс (бактеріологія), хвороби матки та її придатків (гінекологія), прийняття родів: правильні або ненормальні (акушерство), хвороби носу та горла (ларингологія) а також вуха (отологія), окрім того окремим науками вивчаються правила лікування ран та накладення пов'язок (десмургія), правила застосування хірургічних приладів (медичне товарознавство) і правила проведення операцій (оперативна хірургія).
Нервові хвороби раніше відносились до внутрішніх, а тепер розглядаються в психіатрії. Вчення про збереження здоров'я складає собою предмет гігієни; правила виявлення причини насильної смерті викладаються в судовій медицині. Причини її успіхів та невдач досліджуються історією медицини, а способи якими досягається достовірність медичних знань, загалом наукові основи медицини — енциклопедією або ж філософією медицини.
Знайомство з хворобами немислимо без знання цілого ряду наук. Насамперед всього, необхідне знайомство з анатомією; одна її частина вивчає відповідне розташування частин та органів — топографічна анатомія; вивчення самої найдрібнішої будови тканин — гістологія; наука про розвиток тканин і всього тіла — ембріологія. Дослідженням цього всього у здоровому стані займається фізіологія, а вивченням розладів — загальна патологія, вивчення розладів в залежності від найдрібніших грибків — бактеріологія. Дія ліків зробилась вмістом фармакології, дія отрути та протиотрути — токсикологія, знання ботанічних і хімічних властивостей лікувальних засобів досягаються за допомогою фармації. Уявлення про те, чим страждав хворий пацієнт, доводиться остаточно лиш при розтині тіла хворого; висновки, які були досягнути за допомогою розтину, обговорюються патологічною анатомією; вона ж приносить величезну користь, піддаючи мікроскопічному дослідженню частинки відторгнутих тканин і дає в руки лікаря основи для вірного розпізнання хвороби. Вивченню хімічного складу тканин і відділів присвячена фізіологічна хімія.
Справжні перепони для лікаря починаються біля ліжка хворого; тут він призваний всі свої знання, всю свою досвідченість до певного випадку, тут він має справу не з абстрактною хворобою, а з самим хворим, з особливостями його статури, з припадками, та різними соціальними положеннями та ін. Не існує двох абсолютно однакових хворих з абсолютно однаковим розладом органів чи ще чогось, а тому лікарський плив змінюється від хворого до хворого. Лікар який прийшов до хворого лікар, виявляє на основі запитань та деяких ознак, попередній стан здоров'я та дізнається про попередні хвороби (анамнез), розпитує про хворобливе почуття (так зване суб'єктивне дослідження), а після цього відкриває розлади, застосовуючи свої органи відчуттів (в допомогу до яких служать різноманітні пристосування), також використовує мікроскоп та прийоми хімії об'єктивне дослідження). Лиш після цього лікар може поставити діагноз хвороби, а також зробити певне припущення про можливі наслідки такого розладу в найближчий час; керуючись подібними висновками, він призначає лікування. Такими особливостями відрізняється наукове, або раціональне, лікування від емпіричного; при останньому медикамент дається без всякого відому хворого. Значення медицини, а відповідно і лікарів, у всі часи було дуже великим; немає сумнівів, що воно буде рости з загальними успіхами природних наук.
14.На зміну первісному суспільству в історії людства прийшов перший класовий лад - рабовласницький. За даними історичної науки, класове розшарування людства вперше в світі відбулося в долині Нілу, в Стародавньому Єгипті, на рубежі V і IV тис. до н. е. Дещо пізніше, в тому ж IV тис. до н. е., класове розшарування і виникнення рабовласництва мало місце в Месопотамії (межиріччя Тігру й Євфрату), у стародавньому Шумері, пізніше, в III-II тис. до н. е., тут же, в Месопотамії, утворилися рабовласницькі держави Вавілонія і Ассірія. У середині III тис. до н. е. сформувалось рабовласницьке суспільство у Південній Азії, в Індостані; у II тис. до н. е.- в Китаї і тоді ж - у народів Середземномор'я; у І тис. до н. е.- у народів Європи, а пізніше - в І тис. н. е.- у Стародавній Америці.
Рабовласницький лад, хоч і ґрунтувався на жорстокому гнобленні людини людиною, створив умови для нового розвитку продуктивних сил порівняно з первіснообщинним: відкрилися можливості для поділу праці та її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, зокрема й лікарі. Це все створило умови для розквіту культури стародавнього світу.
Професійна медицина, ґрунтуючись на досягненнях народної медицини, збагачується новими уявленнями про причини захворювань та засобами лікування їх відповідно до загального прогресу і змін у світогляді тогочасного людства. Розвиток культури й медицини у перших великих рабовласницьких державах мав у кожній з них свою специфіку залежно від соціальних умов і географічних особливостей. У цей час з'являються перші писемні праці медичного змісту, які дають найкраще уявлення про досвід тогочасних лікарів.
15.За давньоруської держави ще до прийняття християнства лікуванням займалися ворожбити і знахарі - всілякі відуни, обавники, потворники і кудесники, - які лікували за допомогою трав у парі із закляттями і замовляннями. З прийняттям християнства рівень медичних знань підвищився, бо Русь увійшла в тісні стосунки з ВІЗАНТІЄЮ
17. На території Китаю людина жила уже в епоху палеоліту - давньокам'яного віку. Скелет людини, відкопаний на південь від Пекіна (пекінський синантроп), належить до найдавніших виявлених на землі решток людини. Рабовласницький лад склався в Китаї до початку II тис. до н. Е
Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п'ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах - полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважалося активним, світлим, друге - як жіноче (інь) - пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь - з ознаками пригнічення всіх функцій.
Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців.
Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров'я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».
18. Термінами «Відродження» й «Реформація» характеризують певний період в історії Західної Європи. Цей період означають як перехідну добу від Середньовіччя до Нового часу. Відродження — поняття більш широке, його застосовують для позначення цієї доби в цілому. Термін «Відродження» (фр. «Ренесанс», nasi. «Рінашіменто») було введено в ужиток у XVI ст. італійським живописцем й істориком мистецтва Джорджо Вазарі. Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як повернення до ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Христовим Воскресінням — Великоднем
20. ГІпократа сприймають як першого лікаря, який відкинув забобони, легенди і віру, що хвороба надприродна та є породженням божественної сили. Гіппократа критикували послідовники Піфагора, які поєднували теологію та медицину. Він відокремив медицину як дисципліну від релігії, стверджуючи та переконуючи, що хвороба не була покаранням, божою карою, але радше продуктом зовнішніх чинників, дієти та шкідливих звичок. Справді, у текстах, що належать до Кодексу Гіппократа, немає жодної згадки про містичні причини хвороб. Проте у Гіппократа є роботи з поглядами, що спиралися на недосконалі знання анатомії та фізіології.
Школи давньогрецької медицини сперечалися про те, як чинити з хворобою. Медицині за часів Гіппократа майже нічого не було відомо про людську анатомію і фізіологію через грецьке табу, повну заборону на розтин тіла людини. Тому лікарі були не в змозі розрізнити, коли одна хвороба викликала багато різних симптомів. Школа Гіппократа домоглася більшого успіху, використовуючи узагальнені діагнози і нешкідливе лікування. Акцент був на догляді за пацієнтом і прогно
Історія первісного суспільства
Історія людства починається разом з виникненням людини на Землі. Сучасна історична наука визначає в розвитку людства дві ери: 1) неписьменну історію (первісна, або докласова, ера) і 2) письмову історію людства (з IV тисячоліття до н. е.).
Історія первісної ери вивчає людське суспільство від виникнення людини (більше 2 млн років тому) до формування перших цивілізацій (IV тисячоліття до н. е.). За своєю тривалістю первісна ера охоплює більше 99% всієї історії людства (див. таблиці. 1). Все подальші періоди історії (стародавній світ, середні століття, нова і новітня історія) займають не більше 1 % історичної дороги людства.
Не дивлячись на відсутність писемності (і письмовій історії), історія первісного суспільства є невід'ємною складовою частиною всесвітньо-історичного процесу розвитку людства і не може визначатися як до історія, або праісторія, а первісна людина — як доісторичний.
Первісно-громадських буд є універсальними: через нього пройшли всі народи нашої планети без виключення. У його надрах складалися вирішальні передумови для всього подальшого розвитку людства: гарматна (або трудова) діяльність, мислення і свідомість, мова і мови, господарська діяльність, соціальні стосунки, культура, мистецтво, а разом з ними лікування і гігієнічні навики. Аналіз їх розвитку від самих витоків має важливе практичне значення для формування концепції історичного розвитку медицини в цілому.
повну заборону на розтин тіла людини. Тому лікарі були не в змозі розрізнити, коли одна хвороба викликала багато різних симптомів. Школа Гіппократа домоглася більшого успіху, використовуючи узагальнені діагнози і нешкідливе лікування. Акцент був на догляді за пацієнтом
21.Розвиток хірургії в Середньовічній Європі…..
Оскільки церковні собори в Латерані (1139 p.), Монпельє (1162 р.) заборонили лікарям-ченцям займатися всіма лікувальними процедурами, під час яких проливається кров (Ecclesia abhorret sanguinem), практична хірургія зовсім вийшла з компетенції професорів-ченців. Ця галузь медицини в Західній Європі, за винятком Італії, майже цілком переходить до рук хірургів-ремісників, які об'єднуються, за прикладом усіх ремісників тих часів, у цехи. Переважна більшість таких ремісників робила дрібні хірургічні втручання: кровопускання, виривання зубів; найчастіше цих майстрів називали цирульниками У багатьох містах, зокрема у нас на Україні у Львові, Кам'янець-Подільському та ін., у міських документах цех таких ремісників називався цехом хірургів. На чолі цеху стояв виборний цехмістер. Кожний майстер міг мати 3-4 учнів. Строк навчання в середньому тривав 5 років. Після іспиту учень діставав звання підмайстра, а ще через 2-3 роки мав право відкривати свою майстерню. Більш значні операції майстри робили лише за призначенням докторів медицини. Військо в поході, як правило, супроводили тільки цирульники. По малих містах більшість цирульників були неписьменні і все ремесло вивчали й передавали своїм учням лише практичним шляхом. Окремі з них спеціалізувалися на витинах каменів, інші - на вправленнях вивихів, лікуванні переломів. Були й мандрівні хірурги, що їздили з міста до міста і на ярмарках рекламували свою майстерність.
Назва цирульник походить від зміненого слова хірург
Дата: 2019-02-02, просмотров: 237.