Разом з тим, ядро філософії освіти в Києво-Могилянській академії та інших навчальних закладах України XVII – XVIII ст. утворювала моральна і раціональна філософія. Головним завданням моральної та раціональної філософії, з погляду Г. Кониського, являлося навчити жити людину у співмірності з навколишнім світом, поважати людську гідність і особистість, "усякому віддавати те, що йому належить; то, отже, і всякому треба надати його право"*6, с. 385+. Навчати треба основним принципам моралі і справедливості, методам нарощування знання, навичкам діяльності в різних ситуаціях, "вивчити, як треба управляти і малим домом, і великим, тобто державою", – так формулював філософське завдання педагогічного процесу Г. Кониський *6, с. 387]. Своєрідним узагальненням і підсумком філософії освіти класичної доби можна вважати просвітницьку філософію Г. Сковороди, яка зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Г. Сковорода розробляє тему самопізнання людини, підносить істинно людське, духовне начало в людині. У самопізнанні, з погляду Г.Сковороди, полягає сенс людського життя: "Дивись на тих людей, чиї слова, діла, око, хода, рухи, їжа, напої, коротше кажучи, все життя скероване всередину" *7, с. 235+. У цьому процесі людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування. Мислитель вважав, що справжньою людиною можна стати лише тоді, коли людина збагне, що істину людину утворює невидиме, духовне її начало, "бо навчитися найвеличнішому мистецтву життя – справа дуже важка" *7, с. 235]. Очевидно, завершувачами, так би мовити, "посткласичного періоду" української філософії в цілому і, зокрема, філософії освіти, постають П. Юркевич, П. Куліш і М. Драгоманов. Роздуми цих мислителів і сьогодні вражають оригінальністю постановки та розв’язання складних філософськоосвітніх проблем, які охоплюють питання шкільної дидактики, співвідношення школи як "підготовки до школи життя" та самої "школи життя", питання філософської підготовки вчителя, формування моральних якостей учнів тощо. Особливо актуалізуються ними питання національної школи і національної освіти, міжнаціональної взаємодії в системі освіти, а також питання співвідношення освіти і держави, освіти і творчості та інші. Так, П. Юркевич освіту розглядає як процес творчого самостановлення особистості. Він акцентує той факт, що не обставини впливають на людину, а людина, перебуваючи у відповідному культурно-освітньому середовищі, передусім у родині, освоює систему базових уявлень та ідей національної культури, на підставі яких вона потім засвоює різноманітні знання, орієнтується у світі, визначає лінію свого життя. Тобто П. Юркевич проводить думку про те, що розглядати навчання, вирішувати дидактичні проблеми необхідно в контексті свободи і людської самовизначеності. Зробити це можна на "десь", а тільки у сфері національного існування та світобуття. Тільки за такої умови кожна людина здатна “виступити діячем вільним, котрий у собі знаходить вище духовне законодавство знання і діяльності" *8, с. 337]. Водночас П.Куліш, особливо в останній період своєї творчості, суттєву увагу приділяє філософії освіти, її зв’язку із національно-культурним існуванням. Освіта для П. Куліша це не тільки і не стільки вишкіл в учбовому закладі, скільки “мандри” із позитивним результатом, котрий проявляється у збагаченні знаннями, уміннями, навичками, досвідом поведінки в різних, у тому числі загрозливих, обставинах. Проте це не тільки "мандри" у вигляді реальних подорожей ("чумакування"), але й самоосвіта як мандри по чужих світах, виражених найкращими зразками філософської, художньої і наукової літератури. Навіть перебуваючи на “хуторі”, вважав П. Куліш, людина може нарощувати освіту. Але вся освіта у своїх витоках повинна бути закорінена у національній культурі як у головній універсальній школі життя. Продовжувач ідей філософії освіти П. Куліша М. Драгоманов включає у концепцію філософії освіти елемент, який до нього майже ніколи не зачіпався в українській думці. Зокрема, крім розуміння освіти як соціокультурного явища, що було традиційне для його попередників, він розглядає освіту як чинник конституювання державної нації і національної держави. Це був принципово важливий поворот української філософії освіти, котра кілька століть поставала філософією освіти залежної, бездержавної нації. “На нашій Україні, – писав М. Драгоманов, – царська самоволя навіть забороня людям і вчитись і проміж себе, й по родинах, не то вже по вселюдних школах, вчитись навіть писати книги на рідній мові наших людей" *9, с. 299+. Все це разом узяте, підводило провідних українських діячів до визнання потреби не тільки союзу філософії і педагогіки, на якому наполягав ще випускник Новгород-Сіверської гімназії К.Ушинський, але і на конституванні філософії освіти як особливої галузі досліджень. Зокрема, В. Піскорський у 1892 р., на читаннях з нагоди 300-ліття з дня народження Я. Коменського, інтерпретує його теоретичні погляди передусім як філософсько-педагогічні ідеї, котрі виросли на культурно-історичному ґрунті Європи XVII ст.