Реформація – масовий релігійний і соціально-політичний рух початку XVI ст. в Німеччині, спрямоване на перетворення християнської релігії. У результаті Реформації виникає третій напрямок християнства – протестантизм [96], що включає такі конфесії, як лютеранство, кальвінізм, англіканство, а також протестантські секти баптистів, адвентистів, методистів, квакерів та ін. Народження нового напрямку християнства було вирішено наперед невдоволенням знизу: католицька церква викликала суспільне роздратування багато в чому через те, що обклала країну численними поборами. Невипадково боротьба за реформування католицької церкви надалі трансформувалася в боротьбу з папством.
Рух Реформації бере свій початок з виступу в Німеччині професора Мартіна Лютера проти індульгенцій (паперів, купівля яких давала відпущення гріхів) [97]. 31 жовтня 1517 Лютер вивісив на дверях Замкової церкви у Віттенберзі (Саксонія) документ (95 тез) латинською мовою, основний зміст якого полягало в критиці індульгенцій, особливих прав тата прощати гріхи і прагненні затвердити Святе Письмо як єдиний авторитет. Це і стало початком Реформації. Коли папа римський Лев X зрадив Лютера анафемі, той публічно спалив у дворі Віттенбергського папську буллу про відлучення його від церкви, а в зверненні «До християнського дворянства німецької нації» оголосив, що тепер боротьба з папством – справа всієї німецької нації.
Якщо в перші століття свого існування християнство було релігією бідних і принижених людей, якщо спочатку воно було в опозиції до влади Риму і навіть відрізнялося відомим революційним пафосом, заключавшимся, звичайно, не в активної революційної діяльності, але в явному неприйнятті сформованих там норм життя (не випадково ж і в Одкровенні святого Іоанна Богослова говорилося про Римі, як про «велику блудницю»), то в подальшому, коли християнство стало офіційною релігією Римської імперії, і особливо до XVI ст., воно перетворилося не тільки в особливу форму усвідомлення світу, обумовлену вірою, потужну і впливову, але і в оплот нечистоплотних її апологетів. Саме про це на весь голос заявила Реформація. Офіційна християнська католицька церква піддавалася критиці з боку протестантів за те, що вона забула свою історію і перетворилася на свою протилежність. Але, звичайно, виступ Лютера стало протестом і проти розклалася католицької верхівки, непопулярною в суспільстві, і не тільки через хабарництва, а й з-за розпусти і корупції.
Не можна не відзначити і те, що в XVI ст. сам текст Біблії був недоступний народу, та й народ був здебільшого неписьменним. Сам Лютер прочитав Біблію вже в зрілому віці, і його вразило, наскільки текст розходиться з реальністю, наскільки папський режим далекий від справжньої християнської віри. Це і спонукало Лютера на переклад Біблії на німецьку мову. Формування лютеранства йшло кілька десятиліть і включало досить різноманітні філософські, релігійні, містичні, утопічні і етичні ідеї.
Нова гілка християнства по-своєму вирощувала нової людини. Новизна була укладена в тому, що людина знайшла сміливість безпосередньо звертатися до Бога, а не йти до нього звивистим і довгим шляхом – через складну ієрархію священнослужителів. Таким чином, людина Реформації породив особистість нового типу – людини, що вшановує Бога, але поважаючого самого себе. Протестантизм завдав значний удар по католицизму – найголовнішого захиснику середньовічної феодальної ідеології. І хоча потім прийшов рух Контрреформації, католицизм вже не зміг залишитися таким, яким був в середні століття. Він залишився тільки однієї з гілок християнства.
Говорячи про Реформації, неможливо не назвати одну з найвідоміших постатей її – Томаса Мюнцера (бл. 1490-1525). Його переконання були більш радикальними, ніж у Лютера, придерживавшегося помірно-буржуазних позицій. Мюнцер закликав до зрівняльного розділу землі, його релігійний світогляд носило пантеистический характер, нарешті, він став ватажком Селянської війни. Тому, звичайно, його розрив в 1524 р з Лютером не став випадковим. Створивши в Тюрінгії-Саксонському районі центр Селянської війни, Мюнцер, намагаючись, об’єднатися з чеськими повстанцями, зазнав поразки від об’єднаних військ князів і, потрапивши в полон, в 1525 р був страчений.
Збігаються у часі Реформація і Відродження (пізніше Італійське і Північне) можуть здатися чужими один одному явищами. Возрожденческий тип культури часто асоціюється з народжуваної світськістю, а інший, шлях Реформації, з нехай і «модернізованої», але екзальтованої релігійністю. Проте тут все не так просто. Культура Відродження (і італійського, і тим більше Північного) зовсім не була відокремлена від релігійної духовності. Народжуючи нову свідомість, італійське Відродження модифікувало релігійну духовність, але зовсім не викорінювати її. А Реформація в свою чергу, будучи релігійним за духом рухом, підчас заперечливим всяку вченість («Краще невігластво віруючого, ніж зухвалість мудрують», – писав Ж. Кальвін [98]), тим не менше формувала новий тип особистості і тим самим руйнувала старі середньовічні норми.
Ці громадські рухи близькі тим, що вони йшли в одному напрямку: становленні нових капіталістичних суспільних відносин і формуванні культури буржуа. Інша справа, що усвідомлення цих реальних цілей даних масових рухів (як «рядовими виконавцями», так і «організаторами та натхненниками») прийшло не відразу, як це часто (а може бути, і завжди) трапляється в історії, але справжнє значення Відродження і Реформації в культурно-історичному процесі проявилося, звичайно, у викоріненні віджилих середньовічних порядків. Протестантизм, навчаючи людини індивідуальним спілкуванню з Богом, пробуджуючи в людині почуття власної гідності, став релігією буржуазного суспільства, що проголосив в кінцевому підсумку верховенство демократії та прав людини.