Книги В. 3. Нестайка перекладено двадцятьма мовами.
Російською його книги виходили тринадцять разів.
За творами Всеволода Нестайка поставлено фільми, які отримали міжнародні нагороди. Телефільм «Тореадори з Васюківки» одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) – головну премію (1969). Кінофільм «Одиниця з обманом» премійовано на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1985).
Всеволод Нестайко – лауреат літературної премії імені Лесі Українки, премії імені Миколи Трублаїні, премії імені Олександра Копиленка. На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях «П'ятірка з хвостиком» він був удостоєний другої премії. 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.
Основна тематика творів В. Нестайка – життя школярів, формування духовного світу дітей. Будучи досвідченим письменником, Всеволод Зіновійович говорив, що побути дитиною йому завадила Велика Вітчизняна війна, тому й став він дитячим письменником, щоб у творах повертатись у дитинство, догратись, досміятись.
ЗАПИШІТЬ ЗАПРОПОНОВАНІ СЛОВА
ДО СВОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО СЛОВНИЧКА!
Повість – це великий за обсягом твір, у якому детально розповідається про багато подій із життя дійових осіб.
Пригода – це непередбачувані події, що трапляються з ким- небудь.
Пригодницький твір – це твір із захопливим сюжетом про складні випробування, через які проходять герої. В основі цього твору гострі конфлікти, а герої – учасники багатьох цікавих подій, у яких з великою силою виявляються їх розум, винахідливість і мужність. Ці герої розкривають таємниці, здійснюють відкриття, показують чудеса відваги.
Пригодницька повість – це твір, у якому зображені непередбачені, несподівані події, що трапляються з героями.
ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ
ЧАСТИНА ПЕРША,
яку розказує Павлуша Завгородній
Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Та його вірного друга і однокласника Павлуші Завгороднього в школі, дома і на безлюдному острові поблизу села Васюківки
РОЗДІЛ І
Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич
– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!..
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро.
– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
–Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і
почовгав за хату. Ми вилазимо з бур'янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у – Васюківці! Станція «Клуня»–станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно. З учительки арифметики – п'ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і...
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро.. І поки ми працюємо , я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ну, так Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я – Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало , але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста.
У них взагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є!
Городські мисливці тільки ахають.
«Ви, дедушка, абсолютний чемпіон», – кажуть.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – Вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв- стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:
– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно- точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
– З фантазією, – підтакував я.
– Треба, щоб усі про нас говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
– Треба, – погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
А то якось влітку Ява сказав:
– Давай влаштуємо бій биків. Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
– Ага... То й що?
– Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Трансляція по радіо і по телевізору.
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі...
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався – досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать. Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
– Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов'язково має бути бик.
Ява задумався:
– Хтозна, може й так.
– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна. Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні «баналюки», аж поки я не засинав.
Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став під ходити до Контрибуції.
Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Контрибуція – анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...
Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
– Му-у!
У перекладі з коров'ячої це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Нарешті розлючений Ява крикнув:
– 
Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі. І раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небі.
І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
– Вва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки.
Контрибуція бігала навколо і мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. Ми стояли і мовчали.
Довго ми тоді стояли з Явою. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями.
І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядав з корівника і співчутливо дивиться на нас
– Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? – несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.
Дід криво дивиться на нашу роботу – видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
– Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке – вуха пообриваю і свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур'янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо.
Ми сидимо у картоплі під вишнею.
– Слухай, – раптом каже Ява, – а давай зробимо... підводного човна.
– Давай, – не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: – Аз чого?
– Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби... напівзатоплена. Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
– А двигун?
– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
– А дихать?
– Через перископ.
– А на поверхню як випливати?
– Баласт викинем і випливемо.
– А як водою заллє і затопить?
– Ти що – плавати не вмієш? От іще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
– Сам ти дуля з маком! Який розумний!
– Та ну тебе, – сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого – сьогодні сваритися не хотілось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!»
Тільки виляски пішли – наче аж до центру землі.
І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
– Яво! – кажу. – Там хтось є.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімління. Ми перезирнулися.
– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.
– Треба витягти, – сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
– Значить, так, – сказав Ява. – Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
– За що! Хіба я тебе так вдержу?
–Ми, знаєш що, вірьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. І ти
тягтимеш. Дуже зручно.
– А де взять вірьовку?
– А ондо припиначка.
– Так на ній же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
– Коза так погуляє, ніде не дінеться.
– Мме-е-е! – радісно проспівала одв'язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса- переваги на короткому плечі журавля.
–-– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява. Операція почалася.
Спуск пройшов нормально. Я кинувся до зрубу:
– Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
– Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Тягни швидше!
Я кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками і почав тягти.
Ого-го! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз.
Перший на землю ступив «товариш Собакевич» – кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
– От хотів би я знати, хто його туди вкинув, – сердито проскрипів Ява. – Ноги б повисмикував!
– Якийсь фашист хотів позбутися, – сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося.
Ми одразу сподобалися одне одному.
– Гайда на річку! – сказав Ява. – Треба помити Собакевича – бач який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, – не викликало вже ніякого сумніву. Ім'я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побігли до річки.
Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті...
РОЗДІЛ ІІ
«Вермахт!.. Двадцять залізних!..»
– Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! – Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
Ми покірно потеліжилися за двері.
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
– Теж іще! – докірливо сказав йому Ява. – Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
Друзі прив’язали до шиї Собакевича дзвінок і відпустили гуляти.
Притулившись до стіни сараю, хлопці почули таку розмову: Бурмило: Воно-то, конешно, так… Але…
Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…
Бурмило: Ги-ги!
Книш: …Вермахт щедрий… Бурмило: А що ж, конешно…
Книш: Має бути двадцять залізних… Точно… А якість… Бронебійна… Р- раз – і нету! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок, – мабуть, Книш і Бурмило випивають. Книш: Купимо в Києві, що треба, і за діло!
Бурмило: Сам не можеш?
Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова.
Книш (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною…
Бурмило: Ну, гаразд! Завербував.
Книш: Тільки ж – нікому – нікому! Жодній живій душі. Бо – як довідаються…
Бурмило: Щоб я бога не бачив! Що я – маленький! Це ж таке діло… Книш: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.
Проте хлопці нічого не встигли вирішити, бо Собакевич, гасаючи по шкільному подвір’ю, зірвав навчальний процес: всі подумали, що звук від його дзвінка – то шкільний дзвоник, і помчали з уроків. Галина Сидорівна розлютилася й відмовилась брати хлопців на екскурсію до Києва.
РОЗДІЛ ІV
У якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою
До четвертого класу я з ним не дружив. Він був уредний. Так я вважав.
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком – ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості Але…
Був сонячний теплий вересневий день Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів – тисячі, мільйони… І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. Але то хіба тигри? От дід Салимон – баштанник наш – ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях – два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав – той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.
От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги – нікуди.
Ми сиділи під величезною горою кавунів – це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.
І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай – коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футболу кавуном грати – важко, ноги болять.
Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт – ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові – це бомби, – підняли над головою і – ву-у-у! Летять наші радянські штурмовики- бомбовики. Підлітають – рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель – чорні слизькі «сємочки», ллється червона кавунова кров…
Побомбили кілька хвилин, глянули – аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.
– Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!
– І правда! Давайте не будемо! Знову посідали, сопемо.
Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:
– Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська.
І раптом підхопився:
– Пацани! А давайте зіграємо у фараона і єгипетську піраміду.
– Га? Що? Кого? – не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки… І цим дуже всіх нас підводив.
Бо завжди:
– А от Стьопа, бачиш…
– А чому Стьопа…
– А подивись на Стьопу… І – лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!» – завжди думалося в такі хвилини.
Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуже багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником От і зараз.
— А що воно за таке – єгипетські піраміди? – жуючи, спитав Гришка Сало.
– Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі. В Єгипті. В них єгипетських царів – фараонів ховали багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.
– Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, — підтвердив Антончик.
– А я по телевізору в кіножурналі, – сказав Вася Деркач.
– Ну й що? – спитав я. – А як же грати?
– Як? Хм! – презирливо хмикнув Стьопа. – Виберемо серед нас фараона. Він умре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.— А що – це вещ! – У Яви загорілися очі. – Інтересно!
– Хлопці! Да ви що? Тю! – сказав я. – На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело – у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоден шпигуном!
– Старик! Домовилися – все! – рішуче сказав Ява. – Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я так і знав, чуло моє серце.
– Старик! По-чесному! – сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного «старик».
Я зітхнув.
Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном чи фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! І завжди був ворогом.
– Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є така прикмета! – заспокоювали мене хлопці. – Он Гребенючка на тебе задивляється.
– Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! – з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.
І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився…
– Ну, то що робить? – сумно спитав я.
– Значить, так, – швидко заговорив Стьопа. – Ти – славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш – вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…
– Гаменхотеп, – байдуже сказав я.
– Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменхотеп! – звів руки до сонця Стьопа. – Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопці завили, як шакали.
– Ну, давай – давай – лягай і умирай, – під акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
Я ліг.
– Прощайся і… – махнув рукою Стьопа.
– Прощайте, – похмуро проказав я. – Не поминайте лихом. Пробачте, мене що не так. Кланяйтесь мамі, тату, Галині Сидорівні і всім нашим.
– Обійдеться! Помирай, помирай швидше! – нетерпляче перебив Стьопа. Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух.
– О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе, горе! – так одчайдушне заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і жаль себе.
– Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменхотепа збереже для поколінь пам’ять про нього. За роботу, жалюгідні раби! За роботу!
І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.
– Гей! – скрикнув я. – Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!
– Цить! – гаркнув Стьопа. – Не розмовляють. Мертвяк,
називається! Убивати треба таких мертвяків!
І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.
– Е не, хлопці, так він і справді гигне, – чую раптом голос Яви. – Так не можна.
І кавун з моєї пики відкотився.
– А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, – почулися голоси.
– Як не вийде! Вийде! – закричав Стьопа. – Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тільки мовчи – ти мертвий!
Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихати можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:
– Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам! І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
– Хлопці! Тікай! Дід!
І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.
– Хлопці! – безнадійно вереснув я. – Куди ви?! А я? Раби! Гади!
Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться і – кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця… Піраміда…
Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче…
І тут, як з-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.
Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
– 
Ах, шелегейдики!
195
– Ах, шмарогузи!
– Ах, катові гаспиди!
Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.
Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.
Мені було дуже хороше!
Мабуть, таке відчувають справжні друзі – солдати, коли плече-в- плече йдуть в атаку.
Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!
…На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров’ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
– А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий – Ява
То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?!
Нізащо. Ніколи в світі!
Дружба! Велике це слово – дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають…
РОЗДІЛ X–XX
Під час гри хлопці побилися. Ява розбив носа Стьопі. Від покарання його врятувало закордонне відрядження батьків.
Вистежуючи Бурмила та Книша, хлопці заблукали в кукурудзяному полі, зголодніли. Врятували їх ті ж Книш та Бурмило. З того часу до Яви приліпилося прізвисько Робінзон Кукурузо. Хлопці знайшли безлюдний острівець на ріці й влаштували курінь. Острів назвали островом Переекзаменовки. Ява залишився жити на ньому сам. Знов їм на очі попався Книш. Хлопці ламали голову, чого він шукає. Раптом з’явилися їхні друзі та юннати з Києва на човні й натрапили на курінь. Вони розповіли про те, що до Фарадейовича приїде професор та кореспонденти, бо його глобулус – надзвичайне відкриття. Ява закохався у Вальку з Києва, яка майстерно танцювала, а Павлуша з’ясував, що насправді його друг втік на острів, щоб готуватися до пере екзаменовки.
Хлопці розробили план захоплення Книша в полон. Побачивши
якусь постать, Кукурузо вигукнув: «Руки вгору!». Постать виявилася дідом Варавою. Під час щирої розмови дід зізнався, що шукав онука, а хлопці, що вистежують Книша.
Дід спіймав і допитав Книша. Той розповів, що шукав двадцять каністр з німецьким спиртом, що були тут затоплені.
Онукові Варава сказав про те, що спирт виловили партизани для госпіталю ще в сорок третьому році.
РОЗДІЛ ОСТАННІЙ
Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.
Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.
Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети.
Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках- шпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це
«прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов’язково доповість про це в інституті, ще це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потім усім юннатам.
Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку
Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:
– Коли б не ви – все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!
А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий червоною китайкою стіл, за яким сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама – депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.
А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми виступали як головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув…
Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна).
…Що він «внутрішній диверсант» (це сказав дід Салимон).
 |
…І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).
…І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато.) …Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка). Бучний був суд.
А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав:
– Молодці, босяки!
І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.
…Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося. …Щось їло наші душі, як іржа залізо. …Якась думка. І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
– Мда, – мовив він задумливо. – Все це добре, але… одні глобулус виводять… космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми… – він зітхнув, – тільки підштаники на телевізійну антену вивішувати уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.
– Людиноподібна, – додав я.
…І от – уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п’ятого, нині шостого «Б».
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір’ї наш Собакевич, і думаю…
Я думаю про Книшів – кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно – таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.
Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.
І ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?» Я вже питав його.
Мовчить.
Тільки усміхається…
Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни:
– Рень, до дошки!
І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору – це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і
теж перейшов до шостого класу. О, то були дуже напружені дні – після суду.
Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: «Цить!» – не гавкай.
На корову Контрибуцію: «Цить!» – не мукай.
На зозулястого півня: «Цить!» – не кукурікай. Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю.
Спочатку він огинався:
– Не треба мені твоїх жертв! Але я сказав:
– Та ти що – хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по- товариському!
І він змушений був погодитись.
Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у футбол, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво?
На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.
Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:
– Сідай теж пиши, тобі це корисно.
І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острів.
І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи, і ні разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сідай! – каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить – поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:
– Так що – випробуємо?
– Давай, – кажу я.
Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунгики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для
199
розстібування ґудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме
«штукакенція», бо кожний винахід обов’язково повинен мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто прикладаєш до ґудзика, натискаєш на кнопку – і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але…
Кррекк! – раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б’є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
– У, розтелепа! – шиплю я на Яву. Але пізно! Наче грім з неба, лупає над нами гнівний голос Галини Сидорівни:
– Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався…
ЧАСТИНА ДРУГА,
розказана знову-таки Павлушею Завгороднім
Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодії шукають потерпілого
РОЗДІЛ І
«Е», – сказали ми з Явою
Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки і дивлюсь у дірку в завісі. І серце моє мліє і зупиняється...
Не я перший дивлюсь у дірку. До мене у таку саму дірку зазирали, мабуть, і Щепкін, і Станіславський, і Тарапунька, і Штепсель... Тисячі артистів усіх часів і народів дивились у дірку в завісі. І так само спокійно й весело вмощувалися глядачі по той бік завіси – у залі. І так само скакали дрижаки у душах по цей бік завіси – на сцені. Надто – коли прем'єра.
А у нас сьогодні прем'єра.
– Посунься! Дай я!
Чиясь спітніла гаряча щока рішуче одпихає мою голову від дірки. Це – Стьопа Карафолька. Іншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навіть і по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергії. Вся енергія моя іде на хвилювання.
У звичайному стані, дихаючи, людина спершу вдихає, потім видихає А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тільки видихає. Весь час тільки видихає – не вдихаючи. І де береться для цього повітря в грудях – я не знаю.
Я ходжу по сцені і видихаю. Може ви думаєте, що я один ходжу і видихаю? Авжеж...
Ондо – х-хе... х-хо... х-ху... х-хи... Всі артисти ходять і видихають і здається, що саме од цього вітер гуляє по сцені, хитає декорації, полоще завісу, куряву здіймає з підлоги. Якби наш сільський клуб був не цегляний, а гумовий, він би роздувся як ота первомайська кулька, і давно лопнув би, і всі ми полетіли б у космос – разом з декораціями, з баяністом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенівною, з усіма глядачами.
Глядачі! . Ох, глядачі!.. Грім на вашу голову! Ще зовсім недавно це були такі милі, такі близькі хороші люди, які завжди могли допомогти, поспівчувати, підтримати. Микола Іванович, дід Варава, дід Салимон, завклубом Андрій Кекало, тітка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду – куди хочеш!
А тепер... Навіть рідна мама тепер не мама, а глядач.
Не було жодної живої душі по цей бік завіси, яка б не хвилювалася. Від учительки літератури Галини Сидорівни, художнього нашого керівника, до гундосого третьокласника Беті Башка (за метрикою Петі Пашка), який одкривав і закривав завісу. Всі хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми — я і Ява Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.
Ми з Явою – Станіславський і Немирович-Данченко оцього нашого сільського МХАТу (чи пак, ВХАТу).
– А що?! А що?! – вимахуючи перед моїм носом руками гарячкував восени Ява. – Хіба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжній МХАТ! Тільки то Московський, а наш буде – Васюківський художній академічний театр... ВХАТ... А що?! На гастролі їздитимемо... Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хіба погано?
Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко Вмовляти треба було Галину Сидорівну та інше шкільне начальство. Проте й Галину Сидорівну не довелося вмовляти. Вона одразу підтримала нас:
– Молодці, хлопчики! Правильно! Я давно хотіла організувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви ініціатори, то складіть список усіх бажаючих. Хлопці ви енергійні – будете старостами гуртка.
Ми дуже поважали себе того дня Ми навіть ні разу не гигикнули і не копнули нікого ногою. Серйозні й солідні, ми ходили по класах і складали список — довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потім, як це завжди буває, дев'яносто процентів відсіялося. Ми так захопилися, що навіть не всіх хотіли записувати. Колі Кагарлицькому Ява сказав:
– Дуже ти якийсь... тихий!.. Не видно тебе й не чуть ніколи. Тебе й на сцені не почують.
І тільки побачивши, як побуряковів від образи Кагарлицький, Ява змилостивився:
– Хіба що статистом будеш, юрбу гратимеш... – і записав.
На першому засіданні гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Від трагедії Шекспіра «Отелло» (яку відхилили через її непедагогічність – занадто вже про любов) до драми Корнійчука «Платон Кречет» (теж про любов, хай йому грець!). Нас навіть почав брати відчай, ми вже подумали, що геть усі п'єси про любов. А навіть коли б про любов було й педагогічне, ми і самі не хотіли про любов. Щоб я вам ото при всьому селі цілувався на сцені з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцілуюсь!..
Нарешті Галина Сидорівна сказала:
– Поставимо «Ревізор» Гоголя. По-перше, це не про любов. По- друге, за програмою, отже, це нам навіть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела і хороша річ. І ролей багато, якраз усім вистачить.
Ми тут же прочитали «Ревізора», і він нам дуже сподобався.
Комедія – отака!
Як добре поставити – пупа порвеш.
Почали розподіляти ролі. І отут вийшла раптом заковика. Я і Ява, як Станіславський і Немирович-Данченко, як ініціатори цієї справи, звичайно, цілком законно хотіли грати найголовніші ролі. Причому однакові. Але найголовніша роль була одна – Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков –
«тоненький, худенький... без царя в голові... неспроможний зупинити постійної уваги на якій-небудь думці...». Ну, коротше кажучи, що там казати...
Але Ява сказав:
– Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, і ти сам зрозумієш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тільки й того, що дві руки, дві ноги й голова. Хлестаков – це ж в-вогонь! Це ж, знаєш... Це – о!
І він став у позу, – задер носа і відкопилив губу.
– Ха! – сказав я. – Дивіться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!
Роль Хлестакова Галина Сидорівна віддала Колі Кагарлицькому. Скрутно було і з іншими головними ролями. І городничий Антон
Антонович Сквозник-Дмухановський був один... І суддя Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін – один. І попечитель Артемій Пилипович Земляніка – один. І... І все-таки «Ревізор» – геніальна п'єса. А Гоголь – геніальний письменник. Він знав, що ми з Явою гратимем у «Ревізорі», і написав дві ролі – Добчинського і Бобчинського. Геть однаковісінькі. Спеціально для нас. Щоб ми недоварились. Ролі, звичайно, не зовсім головні. Але ви не думайте – без Бобчинського і Добчинського нічого
не було б. Все у п'єсі без них пішло б шкереберть. Не було б п'єси. І не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський і Добчинський вигадали, що Хлестаков – ревізор. Отож-бо...
Коли ми з Явою це зрозуміли, ми одразу помирилися. Почались репетиції...
Ох!..
Чомусь у нас з Явою ніколи не було сумніву, що ми дуже талановиті. Як артисти. Вже що-що, а різні вибрики, різні штуки- викаблуки робити ми вміли. Пх!.. На все село були знамениті.
– От артисти! – так прямо и казав про.нас дід Салимон А він на цьому ділі розумівся. Він колись, як служив у армії, грав у духовому оркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й зараз лежить у нього на горищі, схожа на великанського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне «по третій», він іноді дає концерт – бубукає у свою трубу. Старі баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, і хрестяться. Найбільший успіх дідова гра має у наших сільських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночі. Ні, раз дід Салимон сказав, що ми артисти, – ніяких сумнівів не було.
Але на репетиціях з нами сталося щось неймовірне. Ми самі себе не впізнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, дві мокриці, два мішки з половою. Ми раптом зрозуміли, що одне – говорити слова, які ти сам придумав, жартувати і «ламать дурочку» (як каже мій батько), і зовсім інше – говорити слова не свої, а які треба по п'єсі, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумові мертві слова. І нам було гидко Було кисло в роті і холодно в животі.
– Нічого, – підбадьорював себе й мене Ява. – На прем'єрі ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
– Еге, дамо... дулю з маком, – безнадійно бубонів я
– Панікер нещасний! На репетиціях у великих артистів не виходило . Ти ж знаєш... Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!
Я держався з останніх сил. Ще спасибі Гоголю, що він пожалів нас і не дав Бобчинському і Добчинському більше слів. Бо ми б зовсім загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гірше за будь-які уроки. Для нас вивчити вірша з літератури – завжди мука була. Так у віршах хоч рима за риму чіпляється, допомагає запам'ятати. А тут – проза. Нема за що зачепитися. Поки у папірець, де роль переписана, дивишся – слова ще якось держаться купи А тільки папірець сховав – враз слова розбігаються, як таргани по припічку, і у голові порожньо, аж гуде... Але з папірцем грати на сцені не можна. Якщо артисти ходитимуть по сцені з папірцями, як промовці на трибуні, буде не спектакль, а конференція А ми не конференцію збиралися показувати, а «Ревізора» Гоголя…
РОЗДІЛ III
Ява поспішає на побачення
Через кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру. Обійшли весь будинок – нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п’яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала… На Яву мені було боляче дивитись – такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п’ята, тільки у дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель.
Хлопці ледве відшукали потрібну квартиру. Вони стояли й боялися подзвонити.
І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:
– Піймалися! Піймалися нарешті!
Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж від несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів на весь під’їзд:
– Так от хто тут хуліганить! От хто це дзвонить і тікає!.. А бідна бабуся повинна бити свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!
І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:
– Хто там?
Ой-ой-йой! Я панічно глянув на Яву. Він зібрав всі свої сили, одчайдушне рвонувся і… Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно б вирвався. Та що вухо! Цієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби тільки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.
Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о світе ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері, і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву волохаті вії, і засяють очі, і запашать рум’янцем щоки. І вона скаже: «Ой!» – а потім: «Ах!» – а потім: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» І все буде так прекрасно…
Аж замість цього… О люди добрі!
Наче вистрелені з гармати, ми прогуркотіли сходами вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.
горіло маково.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.
З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв’язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не значить, що людина плаче.
Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє і
З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було й думати.
Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння. В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо. Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. І не так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хто знає, чи взагалі побачить.
РОЗДІЛ XXVII
Хлопці дізнаються, що їхню Галину Сидорівну хоче викрасти закоханий грузин – лейтенант Пайчадзе.
Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі довбні.
Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сиділи склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила, і з класу вигонила, але ж… І ВХАТ разом з нами організовувала (Васюківський художній академічний театр), і в Київ з нами на екскурсію їздила і співала разом з нами, і взагалі…
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем не ворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть, на здоров’ячко! Ще спасибі сказав би. Ще допоміг би зв’язувати… А Галину Сидорівну – ні! Не дозволю! Голови не пожалію!
За обідом я з’їв здоровеннецький шмат м’яса – з півкіло, не менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячись на те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, як мені сили були потрібні. А на картоплі сили не набереш, для сили м’яса треба. Це всі знають.
Увечері ніяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним у
шашки, а потім він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієї стежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав.
Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежці ж навіть слід від мотоцикла був… Кущі смородини, де ми сиділи, були трохи на узгір’ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге – у погріб. І щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
– Слухай, – прошепотів я Павлуші. – Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме?
Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли.
Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
«Конспірація! – подумав я. – А що, і я б так зробив».
За якийсь час на стежці з’явилась постать лейтенанта. Він рухався безшумно, ступаючи м’яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом затьохкав по солов’їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко.
Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…
Він почав їй щось тихо, але запально доводити, потім раптом схопив за руку.
– Пусти! – рвонулася вона. Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі, упав.
– Тікайте! – гукнув я щосили Галині Сидорівні. І…
І тут сталося неймовірне.
Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушне:
– Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
І тут лейтенант, усе ще лежачи на землі, раптом пригорнув нашу Галину Сидорівну до грудей і вигукнув щасливо:
– Галю! Я живий! Я ніколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала «любий»! Я – любий?! Вай! Как хорошо!
Вона відсахнулася од нього, а він враз підхопився з землі і, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбік руки і вигукуючи:
– Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
Я не раз бачив, як радіють люди, але щоб так хто-небудь радів, не бачив ніколи, слово честі.
Потім він підлетів до нас, згріб нас в обійми і почав цілувати:
– Хлопці! Дорогі мої! Як ви мені помогли! Спасибі! Спасибі вам!
Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний.
– Хлопці, – сказав він якось хрипло, приглушено. – Хлопці! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, і хочу, щоб вона вийшла за мене заміж. А вона… Вона каже, що це… не педагогічно! Понімаєте, любов – не педагогічно, га?.. Значить, ваші мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це не педагогічно, га? У-у! – він жартома зробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їй руку на плече. – Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. І тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як у старця в кишені, і я не міг нічого придумати.
І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, і сказав:
– Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобі. – Мабуть, подряпались…
– Де? Де? – стрепенулася враз Галина Сидорівна. – Ой, справді!
Треба перев’язати зараз же! Молодець Павлуша!
– Нате, нате ось! – вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли.
Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси.
Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини:
– Ходімо, ходімо, хлопці! Ходімо!
У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи і буфета, щось у неї летіло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося – і ніяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато і з каяттям.
Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходилася перев’язувати лейтенанта.
І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йому ваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я подумав: «Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розуміємо. Прекрасно!»
– Вибачте, будь ласка, – зітхнув я.
– Будь ласка, вибачте, – зітхнув Павлуша.
– Та що ви, хлопці! – радісно усміхнувся лейтенант. – Це найщасливіші хвилини, да, у моєму житті. І це зробили ви, да!
– Ми думали, що ви хочете вкрасти… – промимрив я.
– І думали рятувати… – промимрив Павлуша.
– Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! – загримів на всю хату лейтенант. – Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нізащо не можна сваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам’ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочитали там, свята правда. Павлуша вирячився на мене:
– Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.
– Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? – тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.
– А… а ця хустина? – Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. – Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той..
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
– Це я… зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона чіпляла. Я думав, що вона якось дізналась і хоче покепкувати. Посварити нас знову.
– Та що ти! Що ти! – скрикнув лейтенант. – Таке скажеш – посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понімаєш! Вона замічательна дівчинка!
Павлуша почервонів і опустив очі.
І я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик і що сама винна…
І я теж почервонів і опустив очі.
Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсім не така?! Невже?! Що ж тоді вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнісінький бовдур.
І це таки правда!
І ніхто цього не знає так, як я знаю!
РОЗДІЛ ОСТАННІЙ,
у якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям
На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименко виходить заміж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.
…Наче серця наші були з’єднані між собою тоненькими невидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм – щемливий струм суму.
– Знаєте, – тихо мовив Павлуша. – Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам’ятала це на все життя.
У лісі біля дота було тихо й урочисто. І якось не хотілося порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь папір.
Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк – чіткий з нахилом у лівій бік, кожна буквочка окремо (почерк
старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сіли на холодну замшілу кам’яну брилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми почали мовчки читати.
«Дорогі друзі! Яво і Павлушо! – писалося там. – Це дуже – дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це
придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви не образитесь на нас за це. Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло – дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі – це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… І проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по-справжньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга. Пам’ятайте про це, хлопці!
…І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам’яні брили доту, що є пам’ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплі крові… Г. П. Г.»
Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не рухаючись і мовчали.
І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене
з води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, що він мій друг, що ми помирилися.
Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь! Невідь що!
Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?! Не вкладалося в голові! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і – раптом – хороша, цяця!
…І я подумав: «Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє після того, як загасили пожежу, – обідрані, брудні, закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці…» І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть – таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був.
І раптом у мене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в житті, а солдатами ми станемо обов’язково. Це точно. Кінчимо школу і підемо в армію. І, може, навіть попадемо в ці табори, що в нашому лісі. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою – до останньої краплі крові.
Ну, а… Ганька? Гребенючка? Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєві». Хай!
ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!
Тореадор – основний учасник бою биків.
Клуня – будівля для зберігання сіна.
Почовгав – пішов.
Халепа – неприємність.
Плескачів (надавати) – побити.
Залопотіти п'ятами – втекти.
Бугай – великий бик.
Нафталін – таблетки для відлякування молі.
Калабаня – невелике озерце.
Заклякли – застигли.
Плоскодонка – різновид човна.
Цеберко – відро.
П’ятипудова свиня (1 пуд дорівнює 16 кг) – 80 кг.
ПРИГАДАЙТЕ!
1. Хто є героями твору?
2. Якими ви їх уявили?
3. Яка мрія була у хлопців?
4. Чому уривок, який ви щойно переглянули, викликав у вас посмішки?
5. Чому Павлуша так незвично називає свого друга Явою?
6. Згадайте, які пригоди трапляються з хлопцями.
7. Чи можна назвати Яву та Павлушу справжніми друзями?
8. Які риси характеру мають бути притаманними справжнім друзям?
1. Заповніть анкети щодо літературних героїв.
| Ява Рень | Павло Завгородній | ||
| Ім’я | Ім’я | ||
| Освіта | Місце проживання | ||
| Батько | Навчання | ||
| Мати | Друзі | ||
| Дід | Справжній друг | ||
| Захоплення | Чим вимірюється справжня дружба | ||
| Кращий друг | Мрія | ||
| Дружба – це… | |||
Дата: 2019-02-02, просмотров: 652.
