Наставала весна. Сніг зробився жовтий і брудний, а лід на річці такий, як намочений сахар. Потім почали текти річечки по вулицях і стала парувати земля на сонечку.
Раз під вечір Стьопка, Грицик, Спірка та інші хлопці пускали кораблики по вулиці.
В цей час вийшов Толя на ґанок і дивився на них. Він сам не пускав, бо йому строго заборонено було гратись з вуличними хлопцями, але стояти на ґанку можна було.
Раптом звідкись прийшов Федько. Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. Але він весь сяяв і махав величезною палицею, яка була вдвоє більша за нього.
– Хлопці! А де я був! – закричав він ще здалеку.
Всі кинули кораблики й підбігли до нього.
– А де? А де?
Федько ловко заткнув палицю в купу мокрого снігу, зняв шапку і витер піт.
– Ху! От так наморився, братця! Ну, так і робота була.
– Та де ж ти був? Яка робота?
– На річці був. Там таке-е!.. Крига йде страшенна. Базарний місток знесла к бісу. Он як! Ми ловили дошки... Я такого дуба витягнув, що ой-ой-ой!
Хлопцям аж дух захопило... А вони й не знали!
– Та брешеш? Правда?
– Піди подивись. Сидять тут, кораблики пускають... Я завтра у школу не піду, зранку на річку збираюсь...
– Як у школу не підеш? А батько?
– От штука! Візьму та й не піду. Здоров, Только! Толя чув усю розмову і йому страшенно кортіло розпитатись, як там на річці крига йде. Але він терпіть не міг, як йому цей Федько говорив «Толька». Наче він йому товариш.
Толя одвернувся й нічого не сказав, немов не чув Федька. Але так було цікаво послухати, як крига йде на річці, що він зараз же повернувся знов і сказав:
– Здоров! Ти був на річці?
– Був.
– Здорово йде?
– Біжи подивись, як мама пустить, – посміхнувся Федько й одвернувся від Толі.
Толя почервонів, – як він сміє насміхатись, мурля погане! Як пожаліється татові, йому зададуть!
А Федько розказував тимчасом далі:
– Вся річка йде. Страшенно так суне та тріщить... А на-ро-о-ду на березі, повно! Один хлопець хотів поїхать на кризі, та злякався, а я завтра поїду.
Толя хотів іти додому, але, зачувши ці слова, навіть зійшов униз до хлопців.
Хлопці теж були вражені, – от скажений цей Федько! Там, десь, дивитись страшно, а він полізе туди.
– Та на саму кригу полізеш?
– Атож куди! От і палиця вже є, – показав Федько на застромлену палицю. – Весело на кригах! Я бачив, як торік їздив Антошка... Та я тоді не достав палиці... Гайда завтра разом? Га?
Спірка й Стьопка почухались: у школу треба.
– Е, в школу! Один день пропустимо, от біда велика! Толі страшно було слухати такі розмови, але він не мав сили одійти.
Хлопці почухались і таки рішили йти завтра до річки. Умовились, що всі троє зійдуться на цьому самому місці рівно о восьмій годині.
Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, він застав там Спірку, Стьопку і... Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики, з-за яких визирав тільки кінчик носа та оченята. Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані.
Федько Толі здивувався.
– А ти чого? Може теж з нами? Толя трошки почервонів і сказав:
– Я тільки підійду, подивлюсь, а потім піду в школу.
– Іди, дивись, – згодився Федько і почав витягати з снігу палицю.
Він її сховав туди ще вчора ввечері.
Палиця чудесна була! На кінці гостра, ще й з гвіздком, як устромиш у кригу, не посковзнеться. Книжки Федько прив'язав собі на живіт і закрив кожушком. Смішно було дивитись, що він став такий пузатий.
– Наче твій тато... – сказав Спірка Толі.
То була правда, сам Толя це бачив, але йому все ж таки досадно стало. «Тато»... Зовсім не «тато», а «папа». А потім, що ж тут такого, що у його папи більший живіт, ніж у їхніх тат? Бо його папа багатий, от і все.
Толя їм нічого все ж таки не сказав, він був хлопчик делікатний, вихований. Федько, той, якби зачепили його тата, зразу б грубості почав говорити, а то й битись поліз би.
А Толя навіть щось сказав до Спірки. Але Спірка не чув, бо вони в той час підійшли до спуску з гори. Тут уже не до балачок, – стало видно річку. Повіні ще не було, але яка стала чудна річка! Вся сіра, покопирсана, ряба. На березі комашнею стоять і ходять люди. Сонце хитро виглядає з-за парового млина. Галки кудись летять довгими рядами і кричать. А як блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві! Ух, гарно!..
– Ану, наввипередки! – раптом закричав Федько і як вихор зірвався з місця.
Стьопка й Спірка заверещали й побігли за ним.
Толі теж хотілось і заверещати, і побігти, і навіть фицнути так саме ногою, як зробив Стьопка. Але він того не міг зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям, бігти ж трудно, бо кожушок його такий довгий та тяжкий, а на ногах глибокі калоші. Та ще на спині ранець з книжками.
Толя тільки дивився, як миготіли ноги Спірки та Стьопки. Ось Стьопка загубив книжки. Зупинився, підхопив, знов фицнув і полетів за передніми.
Толя нагнав їх аж коло самої річки. Зблизька річка здавалась ще чуднішою. Видно було, як помалу, тяжко йшла крига. Лід тріщав, лускався, крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт волів. Вся сіра маса худоби сунеться помалу, але деколи один віл вилізе на другого, і тоді в тому місці починається
гармидер, воли налізають один на одного, стоять, крутяться, аж поки ті, що почали гармидер, не проштовхнуться наперед.
По всьому березі стоїть народ. Хлопці живжиками (поспіхом, швиденько) просуваються поміж дорослими і безперестанку кричать дзвінкими, веселими голосами. Скільки тут школярів, які завтра скажуть учителю, що їм у цей день «голова боліла» і вони не могли прийти «в клас»!
А річка все суне і суне вперед. Крижини з мокрим рипом труться одна об одну. Вони такі поважні та старі, аж жовті. Звідки вони припливли сюди? І куди попливуть? От сісти б на одну з них і їхати на ній десь далеко-далеко. Кругом другі крижини, їх треба одпихати, щоб не лізли на цю, а то як налізуть, то потоплять. Добре, як встигнеш перестрибнути на другу, а як шубовснеш у воду? А вода, ух, чорна, глибока та холодна, аж пищить.
Але знаходяться смільчаки, що стрибають на крижини і їдуть на них якийсь час. Десятки хлопчачих очей з заздрістю слідкують за молодцями. А молодці візьмуть та ще й ногами потопають по льоду, от, мовляв, крига яка, не провалиться. Деякі з них перестрибують на другі лідяки і навмисне зупиняються на самому кінчику над чорно- синьою, густою водою.
– Ану, ти там! Хочеш раків половить? – кричить хто-небудь з дорослих на молодця. – Злізай на беріг!.. Шубовсне в воду, витягай його...
Молодець ніби не чує, але, потопавши на кризі, сходить на беріг. Толя часто подивлявся на Федька: ну, що ж він не йде на кригу?
Федько щось говорив Стьопці і Спірці і показував на річку головою.
Толя підійшов ближче і почав слухати.
– ...А то що! Стрибають тут... – говорив Федько. – Подумаєш, яка штука! Ні, нехай хто на той бік по кризі перейде, от буде герой!
– Ну, на той бік! – покрутив головою Стьопка, – як затре кригою, що будеш робити?
– А ти на другу! – блиснув очима Федько. – А з тої ще на другу!..
От зроби так! Зробиш? Га?
– А ти зробиш?
– Може й зроблю...
Толі страшенно хотілось подивитись, як Федько буде стрибати з крижини на крижину. Він пострибає і, розуміється, злякається й почне плакати: його знімуть з криги, а всі потім будуть з його сміятися.
Хай не задається.
– Ні-за-що не зробиш! – сказав Толя Федькові, киваючи на річку.
Федько мовчки подивився на нього й нічого не сказав. А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться.
– Ану, спробуй! – знов сказав Толя. – Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану!
А крижини сунули та сунули. Іноді вони розривалися і між ними робилась чорна, страшна латка води. В тій воді пливала солома й трісочки. І солома, і трісочки крутились і десь зникали, – так вертіло там воду.
– А давай об заклад, що перейду на той бік! – вмить звернувся Федько до Толі.
– Ба не перейдеш!
– Ну, давай! Об що йдеш! Як перейду, даси мені свій ножик, що з костяною ручкою. А як не перейду, я тобі дам свого чижика. Хочеш?
Толі зовсім не хотілось чижика, – навіщо йому чижик? – але він згодився.
– Ну, добре! Давай руку. Спірка, перебивай. Спірка перебив і Федько став тісніше підперізуватись, оддавши Стьопці свої книжки.
– Тільки ви мовчіть... – тенором сказав усім Федько. – А то, як побачать, що я хочу переходить на той бік, то не пустять. Нехай думають, що я хочу коло берега походити.
– Добре!..
Федько підперезався, взяв у руку палицю, спробував її й насунув щільніше шапку.
– Ну, гляди ж! – промовив він до Толі якимсь чудним голосом і пішов просто на кригу.
– Федько пішов! Федько пішов! – закричали хлопці, які вже давно зачіпали його, щоб ішов на кригу.
Федько стрибнув на лід і, наче пробуючи його, потопав ногами.
Крижина добра була, товста, міцна.
Федько потрошки наблизився до другої, походив і палицею зміряв, чи товста. Потім озирнувся до берега і раптом стрибнув на другу крижину.
Спірка, Стьопка й Толя дивились за ним з замиранням серця.
– А куди ти там? – закричав до Федька якийсь робочий збоку. – Куди понесло тебе? Вертайсь назад!
Але Федько, мов не чуючи, підбіг на край своєї крижини і знов став тикати під нову крижину. Та була зовсім тонка. Спробував надушити її палицею, – угинається. А позаду кричать і махають руками, щоб вертався. Федько вибрав іншу – ця товща. Розбігся і стрибнув. Крижина тільки злегка хитнулась і заспокоїлась.
– Та що він, сказився, паршивець! – закричали вже інші на березі. – Куди його потягла нечиста сила? Ей ти, вертайся сюди заразі
– Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!
– Та біжіть, стягніть його, сукиного сина!
Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз, і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що він саме кричав, але чути, щось веселе і завзяте.
– Та чий він? – питалися кругом.
– Федько, Івана типографчика син. Халамидро звісне.
– Ну й пробийголова... Ач яке виробляє! Ах, ти ж Боже наш!
А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки-хлопчика. Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько з'їжджала з неї і бігла знову, з крижини на крижину. На березі було тихо. Хлопчики завмерли з роззявленими ротами і широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом «шибеника». Як той щось замнеться, так всі зараз
затурбуються, деякі починають кричати всякі поради:
– Вправо, вправо бери, сукин син!
– Куди вправо? – махає на порадника другий рукою. – Там вода, хай жде, друга крижина підпливе... Не рушся, стій на місці!
На щастя, Федько не може чути ніяких порад і щасливо добирається до берега.
Хлопчаки починають од щастя пищати, боротись, кидати каміннями у кригу. Дорослі легше зітхають і, хитаючи головами, лають Федька-халамидника. Але в лайках нема ні злості, ні досади. Ловкий хлопчак, що й говорити. Як брався, собака, га?
Федько з того боку махає надітою на палицю шапкою. Той беріг пустий, бо туди не можна пройти з вулиць – чиїсь мури і тини.
– А як же він назад добереться? Невже знов по крижинах?
– А так і є, він знов на крижинах!
Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знов на березі всі притихли, слідкуючи за одчаяним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпалась, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавити нахабне живе створіння. Як це створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою паличкою.
– Ну, й шибеник! – зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця.
А «шибеник» все ближче й ближче присувався.
Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Вперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дужче в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! – і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.
І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товаришів. От це молодець, так молодець. От як треба!
– Ну, щастя твоє, що ловкий! – качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться, – що говорити такому зайдиголові!
Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось міцно і гаряче. Нічого там страшного нема, на тих крижинах. А зате як інтересно, як весело! От би взять та собі побігти. Тільки скинуть калоші, а то в них важко. То зовсім не трудно. Узять у Федька палицю, встромляти у лід і стрибати. Велика штука!
А коли Федько вийшов на беріг, коли його отовпили хлопці і з радістю та захватом дивились на нього, як на героя, Толя почув, що він теж може перейти. І не тільки може, а от візьме й перейде!
І він, нічого нікому не кажучи, хутенько скинув калоші, струсив ранець з плеч на землю і підійшов до Федька.
– Дай мені свою палицю! – сказав він. Федько здивовано подивився на панича.
– Нащо тобі?
– Я теж хочу йти на той бік.
– Куди??
– На той бік.
Спірка й Стьопка так і фиркнули. Але Федько не засміявся.
– А як упадеш у воду?
– Не бійсь, не впаду. Давай!
– Лучче не треба, Только... Ти не вмієш.
– Овва! Ти один умієш. Ну, давай палицю. Що, може жалко?
– На... – стиснув плечима Федько, – тільки гляди... Толя взяв палицю і пішов на кригу.
– А куди знов? Чого? Хто? – раптом закричали люди, побачивши Толю на льоду.
Але Толя, так само, як Федько, побіг далі і стрибнув на другу крижинку. В цей час насунула ціла купа льоду й одрізала Толю від берега.
Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.
На березі щось кричали, бігали. Толя розтерявся: хотів бігти назад, але не можна – перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціяльно хоче налізти на Толю, так весь час напирає на його кригу.
Толі зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзались по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до нього всім тілом і кричати, кликати на поміч.
Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати. А люди на березі хвилювались, кричали, радились, як вирятувати
Толю, і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третій третє. Всі йшли рядом з крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А Толя тимчасом все
плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.
Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах з другого боку, але крига угиналась, ломилась під ними і один швець навіть трохи не впав у воду.
В цей час звідкись узявся Федько. Він, як тільки Толя розтерявся на льоду, і всі побачили, що злякався, – десь зразу зник. Його навіть хотіли вилаяти, що призвів панича до такої біди. Але Федько як під кригу пішов.
– Ага! Злякався! Шибеник чортів, навчив хлопця та й утік.
Усі вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.
І от, коли всі метушились, бігали і не знали, як вирятувати Толю, несподівано з'явився Федько. В руках йому була довжелезна палиця, в яку він почав забивати гвіздка, раз-по-раз заклопотано подивляючись на Толю. Спірка й Стьопка всіма силами старались помагати йому.
Ну, гвіздок забитий, держиться добре.
– Ану, гей, дайте дорогу... З дороги ж!
Всі розступились на крик. А диви, знов цей шибеник! Але він з палицею, чи не рятувать панича збирається?
– Ти куди, халамидро?
– Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!
Федько продерся крізь юрбу, вибрав крижину і стрибнув.
– Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці!
Толя, забачивши Федька, захвилювався і хотів бігти йому назустріч, але приказ Федька зупинив його.
Хвилин через п'ять Федько вже був на Толиній крижині.
– Ну, давай руку... Іди за мною. Та не бійсь, іди сміливо. Палицю візьми та впирайсь. Ну, так... Держись... Стій... Я перестрибну, а ти підожди...
– Ой, не ходи!.. Я боюсь... – ухопився за нього Толя.
– Та стій! От дурне... Я перестрибну і присуну до тебе свою крижину, а ти перейдеш... Бо сам же не перестрибнеш…
Федько перескочив, підбіг на край своєї крижинки і вперся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й підсунулась до Толі.
– Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш... Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь... Ставай тут. Стій, не бійсь. Я піду назад, підштовхну тепер до берега...
Федько перебіг на другий кінець крижини і тільки хотів упертись палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розломалась надвоє, і Федько зник з льоду.
Всі так і замерли.
Але Федько не потерявся, він ухопивсь руками за кригу і зо всієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася від цього, вже сунула нова крига. Вона знесе Федька.
Толя побачив це і з криком забігав по крижині.
– Толю! Толю! – кричав Федько. – Подай мені палицю свою...
Подай палицю... Я вилізу.
Але крижину в цей час підбило до берега і Толя, як стріла, вилетів з неї.
Стьопка, Спірка й інші хлопці кинулись до Федька і протягнули йому палицю. Федько весь посинів уже і хотів взятись за палицю, але рука не слухалась, заклякла.
А підійти до нього не можна, бо крижина угинається, заливається водою і може розломитись знов,
– Стьопка, ляж на лід та підсунься до мене, – прохрипів Федько.
З берега дорослі щось кричали, але хлопці їх не слухали. Стьопка ліг і став підсуватись до Федька.
– Зійдіть там з криги, хто лишній, – крикнув Стьопка, озирнувшись.
Але в цей час один з хлопчиків подав Стьопці шворку, зв'язану з поясів. Стьопка кинув її Федькові.
– Хватай, Федю! Хватай... Швидше, Федю, бо крига йде. Федько протягнув руку, але знов ухопився нею за лід.
– Не можу... – прошипів він, – руки не держать, упаду...
І раптом вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, міцно стиснув зуби і мотнув головою, мовляв: «тягни!».
Стьопка, хлопці й дорослі з берега почали тягти Федька.
– Держись, Федю, держись, нічого... Ех, держись ще трошки!
Браво!
Федько був весь синій од холоду і того, що держався зубами за пояс. Але, як тільки витягнули його на тверде, він став на ноги і почав швидко-швидко топати й махати руками. Вода лилася з нього, зуби йому цокали, але він на те не вважав.
– Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати.
Але йому не дали побігати. Десь узялись папа й мама Толі, а з ними мати Федька, Толя, побачивши їх, затрусився і з криком та плачем кинувся до них.
– Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен, я не винен!.. Але папа й мама не дали йому говорити. Схопивши його під руки, шарпнули і потаскали додому.
Мати Федькова теж схопила Федька і так торсонула, що з того аж бризки посипалися.
– Додому, іроде! Ось я тобі покажу! – І знову так потягнула, що Федько мусив бігти за нею. Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір.
А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось кричав і голосно плакав. Батьки йому щось одповідали і шарпали так, що Толі кілька разів спадала з голови шапка.
Раптом вони зупинились і підождали Федька з матір'ю.
– Він був на льоду? – грізно звернувся батько Толин до Федька. Федькові було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все тіло боліло од шарпання матері, але він все-таки встиг помітити, що у батька Толиного аж слина запеклася на губах, а очі налились кров'ю. А Толя з жахом задирав голову то до мами, то до папи і жалібно говорив:
– Я не винен, я не винен...
– Мовчи! – крикнув до нього батько, і знов повернувся до Федька:
– Був він на льоду?
– Був...— цокаючи зубами, сказав Федько.
– Неправда! Неправда! – ще жалібніше і з страхом забився Толя. – Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А потім Федько узяв і пхнув мене на кригу... Спитайте всіх... Я не винен...
Федько аж труситись перестав і подивився на Толю. А мати Федькова так і спалахнула.
– Ох, Боже ж мій! Та що ж ти собі думаєш, люципере ти! Та батько ж з тебе три шкури здере, та він же на тобі живого місця не оставить. Чом тебе чортяка не вхопила там у воді, ти, ідоляко!
І вона зо всієї сили ударила Федька по голові. Федько аж упав на одно коліно і закрив руками голову. Мати знов хотіла вдарити його.
– Підождіть, Іванихо! – зупинив її батько Толин і підняв Федька.
– Встань... Чекайте, Іванихо... Я хочу спитать його... Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?
Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки.
Він мовчав.
– Говори ж, падлюко! – торсонула його мати.
Федько глянув на Толю, – той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.
– Ну, говори ж, Федьку! – нетерпляче сказав батько Толин. Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:
– Повів...
– І пхнув його на кригу?
– Пхнув...
– Паршивець же ти! – крикнув Толин батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матері і сказав:
– Надіюсь, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід...
Инакше, лучче очистіть мені кватирю.
Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже і жаліла його.
А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.
– Ага, бухикаєш, кашляєш, ідоле? – обзивалась од печі мати. – Підожди, підожди, візьме тебе чорт... Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ремінем. Що, єсть жар?
– Єсть...—тихо одповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли дивні жовті й зелені плями.
Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто і голова була страшно тяжка й гаряча; така була тяжка, що не можна було держати її на плечах і хотілось покласти чи на стіл, чи на землю, чи хоч у піч – аби покласти.
Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не пам'ятав вже нічого. Він тільки, як крізь сон, бачив, що татуньо чогось страшенно став лютий, такий лютий, що аж говорити не міг і тільки хапався то за горло, то за ремінь.
Потім Федька поклали на стілець і били вже, як слід. Але Федько й на цей раз навіть не скрикнув. Тільки, як батько пустив на мент руку, якою держав його, Федько впав додолу й не рушався.
– Встава-ай!! – ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив.
А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам'яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. Я в непритомності когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі.
Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись з смертю. Але смерть поборола.
На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців.
А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька- халамидника.
Коли Федькова труна сховались за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком.
Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.
ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!
Повінь – розлиття річки під час весняного розтавання снігу, льоду.
Хлопці просуваються живжиками – поспіхом, швиденько.
Тенор – високий чоловічий голос. Не потерявся – не розгубився. Шворка – тонкий мотузок.
Шарпнули – смикнули.
ЗАПИШІТЬ ЗАПРОПОНОВАНІ СЛОВА
ДО СВОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО СЛОВНИЧКА!
Опис природи називають пейзажем.
ПОДУМАЙТЕ ТА ДАЙТЕ ВІДПОВІДЬ!
1. Поміркуйте, чому письменник порівнює льодохід із гуртом волів.
2. Поміркуйте, чому так важливо було для Федька перебігти крижинами повеневу річку.
3. Чи винний, на вашу думку, Федько в тому, що Толя поліз на кригу?
4. Із чим порівнює письменник Федька? Чи випадкове таке порівняння?
5. Чи хвилювався Толик за Федька? Обґрунтуйте свою думку.
6. Які почуття підштовхнули Толю перейти річку? Що завадило йому це зробити?
7. Знайдіть і зачитайте той епізод оповідання, у якому описується, як Федько допоміг врятуватися Толі. Як це характеризує Федька? Чому ж Толя не подав своєму рятівникові палицю?
8. Чому Толя всю провину звалив на Федька? Як це його характеризує? Чи зрозумів він свій гріх перед Федьком?
9. Через що, на вашу думку, помер Федько: через застуду чи недбайливе ставлення батьків? Чи можна було зарадити смерті хлопчика?
10. З якого вчинку Толі видно, що він так і не зробив висновків із трагічної ситуації в кінці твору?
11.
 |
Як ви вважаєте, яка людина могла б вирости з Федька, а яка – з Толі?
Закінчіть речення.
1. Вибивши «сибіряку», батько виймає з кишені дві або три копійки й дає йому:
– То тобі за те, а це за те…
2. Не любить Федько і…
3. Найбільше Федькові доставалося за…
4. – Ану, спробуй! – знов сказав Толя. – Ти ж хвалився, що будеш…
5. Як перейду, даси мені…
6. Толя з жахом задирав голову то до мами, то до папи і жалібно говорив…
7. А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько…
8. На кладовищі йшли всі хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик…
9. Йому було цікаво подивитися…
10.
 |
Коли Федькова труна сховалася за рогом вулиці й не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й…
Заповніть таблицю, охарактеризувавши Федька.
| Дані про героя | Головний чи другорядний | Портрет героя | Риси характеру | Поведінка Федька | Ставлення до оточуючих | Ставлення автора до героя |
Дата: 2019-02-02, просмотров: 735.
