Людина, яка чинить підлість. Людина, яка не має здібностей до чогось. Неввічлива, невихована людина. Заміжня жінка стосовно до рідних її чоловіка. Племінник. Дитина, яка не може всидіти на одному місці. Хвороба, слабкість. Загроза. Сьомий день тижня.
Довідка: недуга, нездара, невістка, небезпека, непосида, негідник, нечема, небіж, неділя.
82. Перекладіть слова українською мовою. Поясніть правопис.
 |
Недостаток, недосол, недоверие, недосмотр, недоступность, недооценка.
83. Складіть і запишіть пари речень, у яких подані іменники писалися б із НЕ разом і окремо.
Незадоволення – не задоволення, недовіра – не довіра, несила – не сила, нетерпіння – не терпіння.
Розбір іменника як частини мови
Послідовність розбору
1. Частина мови.
2. Початкова форма (називний відмінок однини).
3. Постійні ознаки: а) назва істоти чи неістоти; б) власна чи загальна назва; в) рід (у множині рід не визначається!); г) відміна і група (якщо є).
4. Змінні ознаки: а) відмінок; б) число.
5. Синтаксична роль.
Зразок:
У кімнаті не вистачало стільця.
 |
Стільця – іменник, поч. ф. – стілець, заг. назва, неістота, одн., чол. рід, Р. в., ІІ відміна, м’яка група, додаток.
84. Зробіть морфологічний розбір іменників.
Вода десь точить білий камінь, Кує зозуля у гаю.
Де б я не був, а все ж думками Лечу в Донеччину свою. В. Сосюра
ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО.
«ФЕДЬКО-ХАЛАМИДНИК»
Опрацювавши тему, ви
| дізнаєтесь | навчитесь | зрозумієте |
| · про цікаві моменти життя Володимира Винниченка; · про головних і другорядних героїв | · визначати тему та жанрові особливості оповідання; · виокремлювати в ньому й пояснювати найбільш вражаючі фрагменти; · виділяти риси характеру героїв оповідання; · давати власну оцінку зображуваному | · що є у світі добро і зло, правда і брехня, милосердя і черствість, бездушність, дружба і зрада; · значення стосунків між людьми |
ПРАГНЕМО ЗНАТИ БІЛЬШЕ!
Як свідчать рідні та близькі, Володимир Винниченко в дитинстві дуже нагадував свого ж таки літературного героя – Федька- халамидника з однойменного оповідання. Він змалку звик чинити наперекір загальноприйнятому, домагатися свого всупереч усіляким обставинам. «Наче біс який сидів у хлопцеві!.. Спокій був його ворогом…» – ця авторська характеристика Федька-халамидника цілком стосується й самого автора. В. Винниченко був яскравим драматургом. Вистави за його творами мали неабиякий успіх у театрах Берліна, Праги, Рима, Москви. Оповідання «Федько-халамидник» з’явилося друком на сторінках газети «Рада» у 1912 році. Винниченкові було тоді тридцять два роки і мешкав він у Франції. Отож, як літературний персонаж Федько має французьку «прописку». Володимир Винниченко – талановитий художник. Мав приблизно 74 оригінальні малярські роботи, 4 альбоми з малюнками аквареллю та вуглиною.
ЗАПИШІТЬ ЗАПРОПОНОВАНІ СЛОВА
ДО СВОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО СЛОВНИЧКА!
Читаючи оповідання «Федько-халамидник», зверніть увагу, що всі події розгортаються навколо хлопчика, з яким тісно пов’язані всі інші герої. Розгляньте схему: у центрі уваги письменника протягом усього твору перебуває Федько.
Із ним спілкуються інші герої оповідання, через їхні взаємини всебічно розкривається характер Федька. Отже, він – головний герой твору, а всі інші – другорядні. Їм автор приділяє значно менше уваги.
Головним називають героя, який діє протягом усього твору і характер якого розкрито найповніше. Другорядними називають героїв, які сприяють висвітленню характеру головного героя.
ФЕДЬКО-ХАЛАМИДНИК
Це був чистий розбишака-халамидник.
Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному№ другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.
Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти, – граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що- небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.
Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким, – для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хати можна тин виліпити, а за тином натикати сінинок – і сад є.
А між хатками іде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.
Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться і візьме та й повалить усе чисто – і своє, і чуже. Ще й регочеться.
А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битись з ним і не пробуй, – перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде і пита:
– Ну? Наживсь на світі? Говори!
Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається – іще б'є. Або пускають хлопці змія.
Плац великий, – ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий.
От заносять змія.
Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.
– Пускай! – кричить той, що держить.
Змій виривається, але зразу ж козиряє і б'ється об землю.
Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.
Хлопці догадуються і прив'язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв'язані були. Змій кокетує і хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче на вухо то з одного боку, то з другого. А як дирчатки ще начеплені, аж дух радіє! Цілий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо високе-високе, синє та холодне. А змій у ньому білий-білий, хилитається, хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно і він ліниво обмахує себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од його дирчання дирчаток. Не тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за нитку, балується там і дирчить униз.
Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого – розсотуй далі. Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в'ється в небо, стає менше та менше.
– Телеграму давай!
Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює – і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і
пручається, виривається, от трохи не крикне вниз: «не пускають!». Але тут треба шарпнуть нитку. Вітер знов підхоплює, і попливла знову вгору біла вісточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки. Ось- ось змій прочитає телеграму.
Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихенько, так що й не почув би ніхто, – але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:
– Ану, гей там, давай сюди змія!
Буде однімати. Федько іде змія однімать.
Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Але тікать і не пробуй, Федько усяку собаку випередить.
Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?
– Давай змія! – підходить ближче Федько.
Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.
Спірка піднімає з землі камінь і кричить:
– Ану, підійди! Ану!
Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить.
– Давай сюди змія!
Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і підніма руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.
– Даєш змія?
– А це твій змій?
– Одніму та й буде мій.
– Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди.
– Ану, бий!
Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем. Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають.
А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змій тільки диркає далеко вгорі та шарпається і не розуміє нічого, що там сталося внизу, чого його так скоро тягнуть назад.
– Ну, бий же! Ех, ти! – боїться... Я он без каменя, на вас трьох.
– Льонька, Ва-а-сько! – раптом кричить Спірка. – Сю-да-а!.. Федько змія однімає!
Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й кида його на землю. Тут же підскакує до Стьопки, хапа нитку і рве її до себе. Нитка тріскає, змій диркає. Гаврик плаче, а Федько намотує нитку на руку і помалу задом іде додому. Вигляд у нього гордий, Спірка й Стьопка кидаються на нього, очі аж горять, шпурляють каміння, але Федько тільки угинається й регоче.
– Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашій вулиці! Босявка! Зараза!
А Федько все йде та й іде. Змій уже його.
Але тут, буває, візьме й зробить несподіване. Коли вже хлопці далеко і не можуть йому нічого зробити, він раптом вертається і віддає змія. Навіть принесе ще своїх ниток і дасть.
– На твого змія! Думаєш, мені він потрібний? Схочу – зроблю з цілого листа. Тато з типографії принесе червоної бумаги, так он якого зроблю...
Але так не часто буває. Частіш кінчається тим, що хлопці біжать додому, жаліються, а їхні тато чи мама ідуть до Федькової матері і теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде. Насупиться й сидить. Мати лає, грозиться, а він хоч би слово з уст, сидить і мовчить.
Приходить тато з роботи. Він стомлений і сердитий. Руки сиві од олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оловом налиті, худі-худі, а борода на них така рідка, що видно крізь неї тіло.
– Що? Вже знов? – питає він, глянувши на Федька. Федько ще більш насуплюється й починає колупати пальцем кінець столу. А мати розповідає.
– Правда то? – питає батько у Федька. Федько мовчить.
– Кому ж я говорю? Правда те, що мати каже?
– Правда, – тихо одмовляє Федько.
– Скидай штани.
Федько мовчки встає, скидає штанці й чекає, похиливши голову.
Батько здійма з себе ремінь, кладе Федька на стілець і починає бити.
Федько здригується всім тілом і шарпа ногами.
– Лежи!! – кричить батько.
– А кляте ж яке! А кляте! – сплескує руками мати. – Хоч би ж попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Сибіряка якийсь...
Вибивши «сибіряку», батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому.
– То тобі за те, а це за те, що правду говориш...
Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші й ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться, – він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо, справді, не брехав. Якби він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить.
Не любить також Федько й товаришів видавати.
Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться.
– Так-так, потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказать. Розумний батько, вчить сина. Замість того, щоб повчить його за те, що покриває других, він хвалить...
– Нічого, стара... За все бить не можна. За що бити, а за що хвалити...
– Так-так! Хвали його, хвали...
ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!
Халамидник – пустун, бешкетник. Незабрукована – не вимощена камінням. Сінинок – стеблина від сіна.
Плац – великий рівний майданчик.
Розсотуй – розмотуй, розкручуй.
Дирчатки – саморобні пристрої, що під дією вітру породжують звук, – дирчання.
Путо – мотузка, що стягує.
Шарпнуть – смикнути.
Набакир – набік.
Спірка – скорочене ім'я від Спиридон.
Олова – метал сірого кольору, який використовують для виготовлення друкарських літер.
Сибіряка – злочинець, каторжанин.
ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПЕРЕВІРТЕ
Дата: 2019-02-02, просмотров: 603.
