Для розуміння процесу української історії, діалектики становлення етносу та нації важливу роль відіграють критерії – упорядники. Таким критерієм розвитку виступає періодизація українського історичного процесу.

Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена у статті «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної «Історії України – Русі».

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим «про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи».

Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне «політичне тіло» та прийняття християнства,

Другий перехідний період – відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польщі. У цей час форми суспільно-політичного життя та побуту піл впливом інших держав змінюються.

Третій період – це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Своєрідною рисою змісту цього періоду є поєднання боротьби національної з релігійною.

Отже, Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби – стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою та антитезою, що доходять до українського відродження початку XX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення історичного розвитку українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.

Історичну схему М. Грушевського в основному прийняли і доповнили історики діаспори. Так О. Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період – це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Волинська держава); другий – козацько-гетьманська держава і третій – модерна українська державність, яка відродилась в 1917–1918 роках.

У сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію «культур» («цивілізацій»), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих «культур» розглядають історію як взаємодію різних вікових «поколінь». Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.

Проблема періодизації українського етногенезу у сучасній українській історіографії є дискусійною – ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Деякі історики (Лихолат О.В., Лихолат А.О.) поділяють історію України на три основних періоди, що відповідають характерним етапам буття й соціально-політичним формам розвитку суспільства: найдавніша та середньовічна історія України (до XVII ст.); нова історія України (XVIII-початок XX ст.); новітня історія України (с 1917 по сьогодення).

Інші українські історики (І. Онищенко) періодизацію української історії пов'язують з етапами формування української державності:

– стародавня історія до VI ст.;

– середньовіччя – Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руське князівство VII–XV ст. ст.

– ранньоновітня історія – Українська козацька держава XVI–XVIII ст.

– українські землі у складі Російської та Австрійської імперій ХIХ ст.

– Українська революція 1917–1920 рр.

– Радянська Україна 1921–1991 рр.

– Україна незалежна 1991 – до теперішнього часу.