Терміни «Україна», «український» у контексті XIV–XVII ст. є умовними. Тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тож правомірним для означення цих територій є термін «Південна Русь» і «Південно-Західна Русь».

У «Повісті минулих літ» литовські племена згадуються як північні народи, котрі дають данину Русі. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації. Але у ХПІ ст. склалося нове державне утворення – Литовське князівство.

Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких лицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників – литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлено занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя.

Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1380 р., коли литовці закнязювали на Волині й Галичині, Ці землі після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшли до Польщі. Потім впродовж одного – двох десятиліть під контроль Вільно перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля.

У другій половині XIII ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією, населенням, так і за рівнем соціально-економічного, культурного та політичного розвитку. Причина успіхів Литви на цих землях полягала головне в тому, що литовські князі не порушували місцевого складу життя. Вони не руйнували навіть удільної системи. Замість місцевого руського князя було садовлено якогось родича Великого князя Литовського, і його становлення до великого князя не змінювалось. Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона мала дати князя. Тому залишилася на місці вся попередня управа. Руські бояри ставали на службу Литовського Великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада в Литві не мала органів управи областями. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до Великого князя. Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Військова справа, будування фортець, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд – усе це запозичалось у Русі. На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т.д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Руська віра – так звалося на Литві спочатку християнство – мала вже в XIII ст. своїх прихильників серед литовців. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Столиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави. В складі цієї держави тепер етнографічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Історичний процес Західної й Південної Русі знайшов собі новий спільний осередок після того, як впали колишні осередки в Києві і в Галичині.

З початком XV віку майже всі українські землі (за винятком Закарпаття, та Буковини, що була під молдавськими господарями) були поділені між Польщею та Литвою. Тому, що політичне й громадське життя в литовській державі дуже скоро засвоювало собі форми польського ладу, то українське життя в обох державах, сполучених спільною династією й цілим рядом уній, розвивалось більш-менш в однакових умовах. В Західний Україні (Галичині й Холмщині) полонізація, введена зразу з великім натиском, досягла скоро тих успіхів, що верхні кола українського громадянства, потомки колишнього боярства й старших дружинників, спольщились і покатоличились. Край було поділено на воєводства. Землю роздав король польським панам і місцевім спольщеним. На цій землі заводились кріпацькі порядки, які вже існували в Польщі. Селяни губили право самостійно розпоряджатись своїм майном.

Ще за галицьких князів по великих містах Галичини оселилось багато чужоземних купців та ремісників: німців, поляків, євреїв, вірмен. Тепер за польського панування число їх ще збільшилося і вони захопили в свої руки усю торгівлю й промисли. Польські королі завели по містах самоврядування на німецький зразок, так зване «магдебурзьке право» з виборним магістратом і «лавою» суддів. Але до цього самоврядування, як і до всякої державної або громадської служби, допущено було тільки католиків. Православні міщани-українці були тим самим обмежені в громадських правах: навіть жити їм дозволялось тільки в окремих дільницях, як це було, наприклад, у Львові.

В Галичині та Холмщині, як і в самій Польщі, тільки шляхта брала участь у керуванні державними справами, посилаючи від кожного воєводства своїх послів на сейм. Та ще католицьке духовенство мало таке право, православне ж до того не допускалось. Тим самим український народ у польській державі втратив всі політичні права.

Спочатку польські королі думали просто навернути православних українців на католицтво тим, що хотіли на місце православних владик посадити католицьких. Але це їм не вдалося, бо всі верстви українського громадянства гостро тому спротивилися. Тоді вони залишили православну ієрархію, але на кожному кроці старались її обмежити, а на місце єпископів настановляли людей податливих, які не дуже енергійно чинили опір заходам польського уряду. Це все привело до того, що в XV ст. православна церква в межах литовсько-польської держави дуже занепала. Та простий народ і міщанство твердо держалися своєї віри, і поляки не могли тут нічого зробити. З другої половини XVI століття серед українського міщанства пішов рух до організації братств і підтримки православної релігії освітою та культурою.

Скасувавши автономію українських земель під князями, Литва поділила їх на воєводства й староства і завела свою адміністрацію. Не вважаючи на те. що литовська династія була спольщена й окатоличена, так само як і литовські пани, українське й білоруське панство зберігало в державі свій вплив і своє значення, хоч усе частіше траплялось, що багато їх переходило на католицтво. Головну масу земельної аристократії в Литовській державі складали нащадки українських і білоруських княжих та боярських родів. З них призначались представники вищої адміністрації, вони ж засідали в «Раді панів» коло князя. Католицький фанатизм з половини XVI століття дуже підупав, коли на Литві почало ширитись протестантство, яке знайшло собі багато прихильників серед магнатів (великих панів) та шляхти.

Вищим класом українського громадянства зробились нащадки княжих і боярських родів, які звалися загально панами і були земельною аристократією, яка мала великий вплив на політику великих литовських князів. Деякі нащадки удільних князів, як, наприклад, князі Острозькі, зберегли в своїх руках величезні маєтки й жили, як справжні удільні володарі. Шляхта володіла дрібними маєтками й здобула собі великі політичні права лише після об'єднання Литви з Польщею. Селяни, хоч юридично й зберігали особисто свою волю, але під впливом польського ладу позбулись права на землю, що вважалась княжою або панською. Через те вони були позбавлені права вільного переходу і були приковані до маєтку свого пана. Але й цей процес відбувався поволі в міру заведення на Литві польського права й польських порядків.