Внаслідок укладення Переяславської (1654 р.) угоди Україна увійшла де Російської держави на правах автономії. Про автономність України свідчили наявність власної території, своєрідного політико-адміністративного устрою, української адміністрації з числа козацької старшини. Збройні сили України виступали як самостійні, Україна вела активну дипломатію на міжнародній арені, визнавалася багатьма державами.

Але політична автономія України існувала історично недовгий час. В ХVІІ-ХVІІІ ст. українському народу не вдалося утвердити свою молоду державність. Чому так сталося?

З 1654 р., тобто з моменту укладення Переяславської угоди, Москва намагалася ввести на Україні пряме правління, поступово, але неухильно обмежуючи її автономні права. Договір 1654 р. визнавав за Україною самоврядування, наявність місцевих органів управління, очолюваних гетьманом. Він був підписаний як «вічний», але після смерті Б. Хмельницького під час обрання кожного нового гетьмана укладалася нова угода, де права України поступово обмежувалися, а привілеї Москви поширювались (див., наприклад, Переяславські статті 1659 р., Московські 1665 р., Батуринські 1663 р. та інші).

Особливе місце у системі заходів щодо обмеження української автономії займали ті з них, які були прийняті в часи правління Петра І та Катерини II. Тенденція до обмеження суверенних прав України повною мірою знайшла вияв у першій чверті XVIII ст., період правління Петра І – ідеолога і практика імперської доктрини. Політичний курс, спрямований на ліквідацію української автономії, втілювався у різних сферах життя. Однак найбільш показовим слід вважати ставлення царського уряду до інституту гетьманства в України.

Події 1707–1708 рр., а саме перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інституту гетьманства російському урядові, Після Полтавської битви з 1709 р. при українських гетьманах постійно перебувають царські резиденти – бригадири.

Логічним продовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1708–1722) Малоросійської колегії – державної установи у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові, фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії та гетьмана.

Після смерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України була неоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення. Період пільг для України прийшовся на правління Петра П, коли було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727–1734).

Цариця Анна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодо України, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувала гетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правління гетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.

За царювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодо України, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750–1764).

Правління Катерини П – заключна сторінка в історії існування інституту гетьманства в Україні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існування української автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р. Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.

Таким чином, на території Української держави, що сформувалася в ході Визвольної війни 1648–54 рр., склався і тривалий час існував своєрідний політичний та адміністративний устрій. Наявність таких важливих передумов, як широке народне представництво у державотворчому процесі, вплив традицій Запорозької Січі, зумовила республіканський, демократичний характер української козацької держави. Існування цієї держави можна датувати від 1648 р. до кінця XVIII ст. Фактично після Полтавської битви (1708 р.) існували лише зовнішні ознаки держави.