Методологічні засади впливу регулювання торгівлі на конкурентоспроможність національних виробників.

Питання про роль державного регулювання торгівлі з метою підвищення конкурентоспроможності національних виробників на внутрішньому та зовнішньому ринках є одним з найскладніших як в теоретичному, так і в практичному плані. Незважаючи на велику кількість публікацій у світовій економічній літературі про переваги вільної торгівлі, ця тема залишається гостро дискусійною. Адже реальна практика багатьох держав світу часто (особливо в періоди загострення циклічних та структурних криз) йде врозріз із постулатами прибічників теорії вільної торгівлі, віддаючи очевидний пріоритет захисту інтересів вітчизняного бізнесу. Систематичні протекціоністські заходи США та Європейського Союзу у сфері захисту власної металургійної промисловості, аграрний протекціонізм, що панує в ЄС, активні захисні заходи, яких вживали окремі країни Східної Азії під час кризи 1997-1998 рр., та істотні проблеми, що виявляються в процесі подальшої лібералізації світової системи торгівлі в рамках СОТ, переконливо засвідчують складні та неоднозначні тенденції в цій сфері.

Дискусійним залишається питання - чи повинна держава безпосередньо підтримувати конкурентоспроможність стратегічно зважливих галузей виробництва за допомогою важелів торгової політики або ці проблеми краще вирішувати на основі ринкової самоорганізації. Серед тих, хто підтримує ідею необхідності державного регулювання торгівлі, досі немає єдності в питаннях конкретних механізмів і меж такого регулювання, їх співвідносності з принципом свободи торгівлі, обґрунтованим класиками політичної економії. Немає єдності й в погляді на питання залежності інструментарію регулювання торгівлі від досягнутого рівня економічного розвитку країни та структури її економіки. Нарешті, недостатньо вивченими є проблеми впливу сучасних процесів транс націоналізації виробництва на характер формування конкурентних переваг та модифікацію механізмів світової торгівлі, а отже, й на роль регулювання механізмів в економіці, що глобалізується.

Всі ці проблеми загострюються внаслідок суперечності інтересів найбільш розвинених країн та країн, що розвиваються. Останні мають хронічні проблеми з досягненням високого рівня конкурентоспроможності в галузях обробної промисловості і не мають змоги ефективно використовувати можливості більш раціональної організації господарювання у відкритому ринковому середовищі. За таких умов вони тяжіють до використання важелів підтримки з боку держави.

Безперечно, в ринковій економіці повинні конкурувати не держави, а компанії, а уряди мають лише створювати умови для такої ефективної конкуренції. Мабуть, не підлягає сумніву й теоретичне положення про те, що тільки в умовах ефективної конкуренції можуть формуватися справді конкурентоспроможні компанії. Проте структура та тенденції розвитку конкуренції в сучасній економіці є настільки складними, що поза ефективною регулюючою національних держав неможливо забезпечити високий рівень конкурентоспроможності.

Так, за висновками провідного фахівця в галузі міжнародної конкуренції американця М. Портера, активна роль уряду полягає в тому, щоб він виступав У ролі каталізатора і шукача нового; він повинен надихати та навіть підштовхувати компанії до підвищення своїх прагнень та руху до більш високого рівня конкуренції. Уряд відіграє роль, яка за своєю суттю є значимою тільки частково і веде до успіху разом з іншими сприятливими умовами. Але в плані передачі стимулів та примноження сил конкурентності роль уряду виявляється дуже потужною.

Проблема співвідношення між лібералізацією торгівлі та її регулюванням 6ула однією з ключових і для країн з перехідною економікою, внутрішні ринки в умовах централізованої планової системи в минулому були тією чи іншою мірою відгороджені від повноцінної конкуренції на світових ринках товарів і послуг.

На початку 90-х років, коли в колишніх соціалістичних країнах, і в тому числі в Україні, розпочався перехід до ринкової системи, у світі (а особливо в провідних міжнародних фінансових організаціях - Міжнародному валютному ц та Світовому банку) вирішальна роль була визнана за економічною лібералізацією та, відповідно, мінімізацією ролі держави в економічній сфері. Лібералізація економіки в цілому та зовнішньої торгівлі зокрема розглядалася як передумова для вивільнення ринкових сил, що мають призвести до раціона_;лізації економічної структури та виявлення переваг найбільш конкурентоспроможних підприємств та виробництв. Саме цей постулат став одним з Головних у теоретичній концепції так званого Вашингтонського консенсусу, принципи якого були покладені в основу програм ринкових перетворень в[Україні та в більшості інших постсоціалістичних держав. Перелік цих принципів викладений у зведеному вигляді в роботі Дж. Вільямсона.

Такі підходи з боку провідних міжнародних організацій були підтримані й певними силами всередині самих країн з перехідною економікою, які дотримувалися неоліберальних ідей щодо економічного регулювання.

Проте реальний перебіг процесів переходу до ринкової економіки в багатьох державах довів, що концепція лібералізації не є достатньою умовою для забезпечення бажаних структурних перетворень та нарощування міжнародної конкурентоспроможності в тих сферах, які є найбільш динамічними в сучасному світі, а отже, мають розглядатися як пріоритетні в країнах, що проходять фазу ринкової трансформації.

Приклад України виявився досить характерним у цьому відношенні. Умови її економіки, які характеризуються, з одного боку, багатогалузевим виробництвом і потенційно великим внутрішнім ринком, а з другого - техніко-економічною відсталістю багатьох секторів економіки, високим ступенем монополізації господарства, успадкованим гігантським ВПК, слабкою соціальною захищеністю основних груп населення, визначили наперед марність сподівань на те, що визволення ринкових сил автоматично приведе до зростання ефективності та конкурентоспроможності національного виробництва. Навпаки, намагання здійснити швидке переведення економіки в режим ринкового саморегулювання, радикально зменшити регулюючу роль держави були важливим чинником прискореного падіння конкурентоспроможності багатьох секторів національної економіки, особливо тих, що випускали продукцію з підвищеним вмістом доданої вартості.

Практичний досвід ринкової трансформації довів, що оптимальні пропорції в розвитку секторів економіки відповідно до прогресивних світових тенденцій самі собою сформуватися не можуть. Тим більше це є проблематичним коли ми маємо дуже нерозвинені, недосконалі ринкові механізми. Адже ринок винагороджує того, хто є сильнішим вже сьогодні. Він сам не забезпечує і не може забезпечити сильних позицій у віддаленій перспективі. Ринок дає набагато більше шансів сильним і потужним, ніж тим, хто має обмежені ресурси або відстає в їх використанні. І тому не тільки в Україні, але й в багатьох інших перехідних економіках у процесі трансформації закономірно виникали структурні кризи, в ході розв'язання суперечностей яких і відроджувалася нова економіка.

Саме усвідомлення негативного досвіду застосування концепції ультра-лібералізму при реформуванні централізованих планових економік стало одним з вирішальних чинників, які спонукали наприкінці 90-х років до істотного перегляду концепції Вашингтонського консенсусу й формування нового, так званого пост - Вашингтонського консенсусу, одним з визначальних компонентів якого виступає визнання важливої ролі держави в економічному регулюванні. Ці нові підходи відображені, зокрема, в публікаціях Нобелівського лауреата Дж. Стігліца, відомого польського економіста та політичного діяча Гж. Колодка.

На старті реформ не була достатньою мірою врахована специфіка переходу Ю ринку країн, економіка яких характеризувалася традиціями сильної державності, багатим досвідом виключно державного регулювання. В таких країнах сама держава виступала ініціатором реформ і навряд чи трансформаційні перетворення взагалі могли бути здійснені без її активної участі. Роль держави І такій економіці обумовлена самим станом перехідності, тобто нерозвиненого ринкового механізму регулювання та його інститутів, відсутністю чіткої регламентації прав власності, і за цих умов - небезпекою становлення, дикого криміналізації економічних відносин тощо.

За таких умов може йтися лише про те, якими є межі державного втру-в економіку, які методи та заходи такого втручання припустимі, щоб держава діяла в системі координат саме ринкової, а не адміністративно-командної економіки. При переході до ринкової системи господарювання інститути державного регулювання не повинні замінювати собою процеси ринкової самоорганізації. Але водночас вони не розглядаються лише як проста надбудова над ринковою стихією. Йдеться про формування єдиного цілого - ринкової економіки, регульованої властивими їй методами, шляхом концентрації державної політики на питаннях інституціонального розвитку, формування системи ринкового управління, створення загальних підвалин національної Конкурентоспроможності. Для цього потрібен перехід від суто адміністративних за своїм змістом заходів у сфері лібералізації І дерегуляції економіки до встановлення нового господарського порядку, який би враховував загальні закономірності ринкового розвитку й особливості країни, поєднував цінності економічної лібералізації з інтересами переходу на інноваційну модель розвитку.

В умовах переходу до ринкової економіки держава повинна диференційовано підходити до секторів, в яких уже склалися чи інтенсивно формуються високо конкурентні умови господарювання, з одного боку, та монопольних сегментів ринку - з іншого. Як правило, в тих секторах економіки, які досягай досить високого рівня конкуренції на внутрішньому ринку, рівень державного врегулювання об'єктивно має бути меншим, ніж у галузях, які характеризуються високим рівнем монополізму. Адже в першому випадку існує не тільки відповідний рівень протидії довільному зростанню цін та неефективну використанню ресурсів, що обумовлюють низький рівень конкуренток можності, але й загалом більший рівень ринкової самоорганізації, більш енергійний розвиток ринкових інституцій та ринкової інфраструктури, що зумовлює й більший рівень готовності до ефективної міжнародної конкуренції

Крім того, при недостатньому розвиту ринкових механізмів багато проблем можуть бути розв'язані лише на основі ефективної державної регулятивної політики А її ефективне проведення можливе лише за наявності сильних дер інститутів.

Водночас слід зазначити, що визнання важливості державного регулювання торгівлі як чинника формування високого рівня конкурентоспроможності економіки ще не дає уявлення про те, де саме, в яких конкретно сферах та яких формах має виступати ця регулююча роль держави в умовах сучасного ринкового господарства.

Загальновизнаним у цьому аспекті є те, що держава має створювати, впроваджувати та контролювати дотримання стабільних, прозорих та несуперечливих правил ведення торговельних операцій, що мають базуватися на законах. Зазначені параметри дедалі більше вважаються важливішими показниками сприятливості бізнес-середовища, які зменшують економічні ризики і стимулюють інвестиції та інновації, сприяють встановленню довготермінових торгових стосунків, що згодом ведуть до формування складних систем міжнародної кооперації. Разом з тим дотримання цього принципу регулювання в умовах саме перехідної економіки виявилося досить проблематичним. Адже перехід пов'язаний з постійною зміною умов господарювання, необхідністю постійного впровадження нових механізмів регулювання в міру того, як для цього визрівають об'єктивні передумови. Таким чином, принцип стабільності умов регулювання стосовно саме перехідної економіки не повинен догмою. Він має сприйматися як передбачуваність змін у системі регулювання, їх послідовний розвиток в одному напрямку, визначеному стратегією країни. Розуміння цієї особливості є дуже важливим для правильного сприйняття тих тенденцій у становленні регулятивних інституцій, які відбувалися в Україні протягом періоду її незалежності.

На сьогодні відкритими залишаються два важливих питання: про форми підтримки національних виробників у конкуренції з зарубіжними компаніями, тобто про можливі межі та форми застосування політики протекціонізму (захисту) відносно вітчизняних виробників, та про можливі форми розвитку пріоритетних для держави секторів економіки.

Аналізуючи згадані проблеми, необхідно мати на увазі ряд принципів яких слід дотримуватися для того, щоб така підтримка реально сприяла а не гальмувала підвищення конкурентоспроможності Ці принципи впливають з теоретичних висновків щодо впливу тарифів та нетарифних заходів регулювання торгівлі на добробут виробників, споживачів та країни в цілому, які відображені в численних роботах з теорії міжнародної торгівлі.

Насамперед підтримка не повинна бути надто великою за обсягом, тобто такою, що могла б істотно викривляти умови ринкової конкуренції. Якщо підтримка з боку держави є надмірною, це утворює штучне домінуюче положення на ринку тих підприємств, які отримують допомогу. Наслідки таких переваг можуть бути різні за змістом для споживачів та економіки країни загалом.

Так, у випадку застосування підвищених рівнів імпортного мита або еквівалентних заходів виграють окремі захищені національні виробники, які зможуть підвищити свої ціни або збільшити обсяги реалізації За рахунок скорочення імпорту (який стає менш конкурентоспроможним за ціною). Виграє і держава, яка отримує додатковий дохід від митних платежі». Споживачі ж програють, бо матимуть змогу споживати лише більш дорогий або менш якісний товар. Можливості вітчизняного виробництва при цьому начебто зростають, але обсяг споживчого попиту неодмінно буде скорочуватися, що нейтралізуватиме позитивні ефекти захисту для цінової конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Ще проблемнішою стає ситуація при застосуванні нетарифних заходів обмеження імпорту. Адже в цьому випадку виграші для виробників та споживачів аналогічні вищенаведеним, проте держава в цілому не отримуватиме доходу від митних платежів. Саме тому тарифні заходи регулювання, за інших явних обставин, мають переваги перед нетарифними з точки зору максимізації національного доходу.

Крім того, занадто високі рівні імпортного мита загрожують застосуванням контрзаходів з боку торгових партнерів країни. При цьому вітчизняні вироби можуть втратити як експортери те, що вони виграють як виробники продукції, аналогічної імпортній. Це стимулюватиме пошук засобів уникнення митних платежів так само, як високий рівень оподаткування в країні примушує засоби уникнення податків. Як наслідок, може виникнути зворотний процес - рівень митних доходів держави не зростатиме, а падатиме. А вітчизняні виробники матимуть не більший, а менший рівень захисту від іноземних; конкурентів, їх конкурентоспроможність у ціновому аспекті не зростатиме, а зменшуватиметься.

У разі великих обсягів підтримки пріоритетних галузей економіки значні державні субсидії можуть призводити до підвищення цінової конкурентоспроможності заохочуваних вітчизняних виробників. Споживачі від цього отримують відповідний додатковий виграш. Проте держава в цілому нестиме значні додаткові витрати на надання прямих чи непрямих субсидій, що може негативно позначатися на стані державного бюджету та фінансуванні важ-соціальних програм загальнонаціонального значення. Побічно це впливатиме негативно на рівень споживчого попиту й також зумовлюватиме тенденцію до нейтралізації переваг від надання субсидій. Крім того, і в цьому випадку країна може зіткнутися зі звинуваченнями торгових партнерів у штучному наданні переваг національним виробникам із відповідним вжиттям контрзаходів. Яскравим прикладом таких звинувачень є претензії Європейського Союзу до України стосовно субсидіювання сфери автомобілебудування.

Але головне, що надмірне субсидіювання може позбавляти підприємства стимулів впроваджувати інновації, удосконалювати менеджмент. Зростаючи в поточному ціновому аспекті, їх конкурентоспроможність у довгостроковому аспекті, ймовірно, знижуватиметься.

Наступним важливим принципом застосування заходів підтримки національного виробника загалом та окремих секторів економіки зокрема є те, що зони мають бути обмеженими в часі й не перетворюватися на постійно діючий чинник. Такі заходи можуть застосовуватися або для так званих молодих галузей, які, потребують часу для зміцнення їх конкурентоспроможності (в багатьох випадках сподівання на те, що з часом молоді галузі зміцняться і стануть більш конкурентоспроможними, не виправдовуються), або ж до галузей, які перебувають у стадії модернізації що обумовлює тимчасово підвищений рівень витрат. В будь-якому разі згадані заходи підтримки вимагають дуже ретельного підходу та чіткого визначення терміну їх застосування, а також впровадження механізму, за допомогою якого досягатиметься поступове зменшення, а згодом і скасування впроваджених заходів підтримки. Як свідчить практика багатьох країн світу, один раз впроваджені заходи підтримки потім дуже важко демонтувати через інтенсивний тиск з боку відповідних структур, які отримують вигоду від цих заходів.

Невиправдане подовження терміну застосування заходів підтримки може мати такі ж негативні наслідки, що й великий обсяг такої підтримки, не кажучи вже про те, що надання пільг одним групам підприємств неодмінно стимулює інші до отримання аналогічних привілеїв, що згодом може призвести до зниження дієвості цих заходів в цілому при зростаючих витратах держави на їх надання.

Підтримку вітчизняним виробникам та окремим секторам економіки слід надавати засобами, які спрямовані не на обмеження конкуренції, а на створення додаткових можливостей для того, щоб ставати більш конкуренто­спроможними. Це означає, що найбільш ефективними засобами регулювання торгівлі будуть ті, які дають змогу покращувати й здешевлювати доступ вітчизняних підприємств до ресурсів розвитку, робити кращою якість цих ^; ресурсів. У сучасних умовах вирішальну роль для зростання конкурентоспро­можності відіграють заходи, спрямовані на розвиток:

· системи освіти, професійного навчання і перенавчання кадрів;

· науково-технологічної сфери, в якій створюються передові технології, здатні значно підвищувати конкурентоспроможність;

· новітніх інформаційних технологій, здатних революціонізувати організацію виробництва та маркетингу;

· виробничої інфраструктури загального користування;

· ринкової інфраструктури (банківська сфера, сфера страхування, товарні та фондові ринки).

Водночас слід враховувати що пріоритетність підходу в аспекті забезпечення факторних переваг не є достатньою для забезпечення високого рівня конкурентоспроможності. Адже згідно з теорією М. Портера, ефективно використовувати слід весь „ромб" конкурентних переваг, який, крім факторних, має включати активізацію та одночасне формування більш вимогливого споживчого попиту всередині країни, розвиток суміжних та підтримуючих галузей, формування сучасних корпоративних стратегій розвитку та створення ефективних систем корпоративного менеджменту. А це означає, що засобами власне торгової політики, державного регулювання торгівлі неможливо вирішити всі питання збільшення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Це завдання потребує значно ширшого, комплексного підходу на основі координації різних видів економічної політики.

Державне регулювання торгівлі повинно будуватися з урахуванням того, що в умовах швидко зростаючої глобалізації економіки відбувається помітне зростання регулюючої ролі провідних міжнародних організацій. На сьогодні вже сформувався основний „каркас" такої глобальної регулюючої системи, до якої насамперед входять:

· „Група 8”(„сімка найбільш розвинених ринкових країн плюс Росія"), яка визначає основні напрямки розвитку глобальної системи регулювання та розв'язання найважливіших глобальних проблем;

· ООН та система її спеціалізованих установ як найбільш універсальна система міжнародного економічного регулювання, яка, до речі, серед всіх інших організацій найбільше відображає інтереси менш розвинених країн;

· Світова організація торгівлі - найпотужніша організація з регулювання торгівлі та інших форм зовнішніх зв'язків, пов'язаних з торгівлею;

· Провідні міжнародні фінансові організації - Міжнародний валютний ї, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, які виправила функціонування міжнародної валютно-фінансової сфери

· Організація країн-експортерів нафти ОПЕК — організація, що найбільше впливає на світові ринки енергоносіїв;

· Регіональні інтеграційні угруповання, серед яких провідна роль належить Європейському Союзу та Північно-Американській зоні вільної торгівлі (НАФТА), що формують величезні господарські простори, в рамках яких здійснюється вільне пересування товарів, послуг, капіталів та людей, формуються узгоджені правила функціонування ринку та спільні інститути їх регулювання.

Таким чином, формування в сучасних умовах національних систем регулювання зовнішньої торгівлі має врахувати зростаючий процес інтернаціоналізації і навіть глобалізації економічного регулювання, що об'єктивно не може не обмежувати дієвість суто національних важелів такого регулювання.

В сучасній системі глобального економічного регулювання визначальна роль належить транснаціональним (ТНК) та багатонаціональним (БНК) корпораціям. Маючи балансові активи, які можна порівнювати з бюджетами окремих держав, найпотужніші ТНК (БНК) здатні сьогодні проводити в життя свої стратегії всупереч національним інтересам як країн їх базування, так і приймаючих країн, значно підсилювати економічну нестабільність та знижувати тим самим ефективність національних механізмів регулювання торгівлі та інвестицій.

Державне регулювання торгівлі має бути спрямоване на усунення тих викривлень, які виникають внаслідок недосконалої конкуренції, нерівності стартових умов у конкуренції. Саме тому надзвичайно важливими є заходи з відстеження торговельної практики транснаціональних корпорацій на національному ринку і вжиття заходів, які б запобігали завданню шкоди з боку ТНК національній економіці. Адже транснаціональні економічні структури мають можливості використовувати такі переваги, які є недоступними для звичайних конкуруючих компаній. Зокрема вони можуть у рамках своєї глобальної корпоративної стратегії отримувати більш сприятливі умови доступу до ресурсів, впроваджувати гнучкі системи цінових знижок для завоювання ринків витіснення конкурентів, ефективно впливати на попит споживачів за рахунок використання всесвітньо відомих товарних знаків, мінімізувати податкові, зменшувати витрати за рахунок удосконалення управління товаророзподілом та збутом тощо.

Важко уявити ефективний захист інтересів національних виробників поза активною політикою створення механізмів присутності на зовнішніх ринках. Без цього, як доводить увесь розвиток світової економіки після Другої світової війни, неможливо забезпечити високий рівень конкурентоспроможності. Регулююча роль держави відносно вітчизняних виробників має бути наступальною, активною. При цьому повинні використовуватися засоби, що сприяють координації та належній інформаційній підтримці національних виробників на зовнішніх ринках заради досягнення кращих умов експорту, покращення умов для створення за кордоном мереж збуту та сервісу поставленої продукції, створенню постійної комерційної присутності при наданні послуг тощо. Вкрай важливу роль може відігравати і пряма політична підтримка, особливо щодо сфер торгівлі продуктами високотехнологічних галузей та розвитку міжнародної кооперації в цих сферах.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО ТА ЗОВНІШНЬОГОРИНКУ РЕСТОРАНУ „ТЕРНОПІЛЬ”