Розвиток світової економіки в XX ст. супроводжувався посиленням міжнародної конкуренції. Великі конкуруючі фірми (транснаціональні компанії -ТНК), а через них - країни їх базування, здійснюють по-справжньому глобальну стратегію: реалізують свою продукцію в усьому світі, отримують матеріали та комплектуючі з усього світу, розміщують виробництво в багатьох країнах з метою економії. Водночас істотних змін зазнали форми і методи конкурентної боротьби - відбувся перехід від вільної до переважно монополістичної та олігополістичної конкуренції, „центр ваги" пересунувся від цінової до нецінової конкуренції. Разом із політикою інтенсивного впровадження у виробництво різноманітних нововведень та винаходів головними інструментами протистояння стали якість товару або послуги. Ці обставини призвели до загострення конкурентної боротьби на всіх рівнях економічної системи, вивели на перший план проблеми конкурентоспроможності як на макро, так і на мікроекономічному рівнях. У відповідь на вимоги часу уряди США, Японії, Німеччини, Великобританії та Франції - країн, що входять до технологічного ядра світової спільноти, - вживають дієвих заходів з метою утворення та утримання конкурентних переваг.

Це відбувається насамперед за рахунок складових економічної політики, завдяки яким вдається підтримувати конкурентоспроможність, по-перше, національної економіки в цілому, а по-друге — в окремих секторах економіки шляхом прямої чи опосередкованої підтримки та стимулювання товаровиробників з метою збереження або відновлення їхніх конкурентних переваг. Особливою ознакою часу було й те, що уряди країн всупереч загальній ідеології вільної торгівлі досить часто приймали рішення про надання тієї чи іншої підтримки національним виробникам продукції та послуг. Тому на практиці ідеологія вільної торгівлі та досконалої конкуренції нерідко стає жертвою протекціонізму.

Особливий інтерес стосовно підтримки конкурентоспроможності привертають дії США, які за її рівнем тривалий час посідали перше місце у світі. У 1988 р. Конгрес США прийняв „Закон про торгівлю та конкурентоспрожність", із введенням якого розпочався сучасний етап технологічної політики США. Для виконання цього закону при президенті була створена постійно діюча Рада з конкурентоспроможності, при Міністерстві торгівлі - Адміністрація з технологій, Комерційна служба й різні управління. Для підвищення національної конкурентоспроможності адміністрація Б. Клінтона в 1993 р. прийняла програму „Технології для економічного зростання Америки: новий курс на створення економічної могутності", а в 1994 р — „Стратегію національної безпеки США", в якій перший із семи розділів було присвячено підвищенню конкурентоспроможності.

З 1999 р. проблемам підвищення конкурентоспроможності на вищому рівні управління стали приділяти увагу і в Росії. У Щорічному посланні Президента Російської Федераті Б. Єльцина „Росія на рубежі епох" було відзначено, що головною ідеєю входження Росії у XXI ст. має стати підвищення конкурентоспроможності країни, а всі дії керівних установ, політиків і посадовців мають оцінюватися за єдиним критерієм - зміцнення конкурентоспроможності Росії. Ідея підвищення конкурентоспроможності держави була включена також у „Концепцію національної безпеки Російської Федерації" в редакції від 10 січня 2000р.

У Посланні Президента України Леоніда Кучми до Верховної Ради „Україна поступ у XXI століття. Стратегія економічної тa соціальної політики на 2000-2004 pp." IV розділ присвячено підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. Зокрема наголошується, що для України існує лише один шлях довгострокового стабільного зростання - розширення внутрішнього ринку та зміцнення конкурентоспроможності національної економіки, її окремих виробництв та галузей. „Це завдання, - наголошував Президент України - має реалізуватися через нову стратегію промислово-інноваційної політики запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження та перетворення АПК в лідируючий спектр економіки, утвердження економіки України як транзитної держави, розвиток інформативних систем".

Подальший розвиток і конкретизацію положення про зміцнена» конкурентоспроможності вітчизняної економіки отримали у Посланнях до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році" та „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році". Зокрема, у Посланні-2001 привертається увага до дотримання міжнародних стандартів якості для підвищення конкурентоспроможності української продукції, а у Посланні-2002 відзначається факт зростання цінової конкурентоспроможності України відносно 18 країн - основних зовнішньоекономічних партнерів нашої держави. В цьому ж документі наголошується на тому, що підготовка України до вступу у COT та діяльність її як члена цієї організації мають сприяти реалізації низки стратегічних завдань макроекономічного характеру, в тому числі забезпеченню реалізації факторних переваг України, її інфраструктурного, людського, інноваційного, матеріально-ресурсного потенціалу та підвищенню на цій основі конкурентоспроможності національної економіки.

Отже, в сучасному світі як в ринкове розвинутих країнах, так і в країнах з перехідною економікою приділяється неабияка увага використанню адекват них заходів з метою підтримки та розвитку конкурентних переваг. Все це мотивує розробку теоретичних засад конкурентоспроможності і складових економічної політики, які її забезпечують.

У зарубіжній літературі поняття конкурентоспроможності має різні інтерпретації, принаймні з чотирьох причин. Насамперед, як вважають Д. Репкін і Дж. Стренд, першою з причин є лінгвістична неоднозначність цього поняття. Так, найбільш відома й авторитетна сучасна праця з проблем міжнародної конкурентоспроможності „The Competitive Advantage of Nations" M. Портера, що видана в США у 1990 р», всього через три роки з'явилася у Москві під назвою „Международная конкуренція". Проте, враховуючи, що competitive advantage перекладається з англійської і як „конкурентна перевага” і як „конкурентоспроможність”, назву вказаної праці можна було б перекласти і як „Конкурентні переваги країні як „Національні конкурентні переваги” і як „конкурентоспроможність націй”. Інакше кажучи, англійська мова фактично ототожнює або робить дуже близькими за змістом такі поняття, як „конкурентні переваги” і „конкурентоспроможність”. Аналогічно прикметник competitive перекладається з англійської і як „конкурентний” , і як конкурентноспроможний”.

Друга причина відмінностей теоретичних інтерпретацій полягає в тому, що поняття конкурентоспроможності аналізується залежно від економічного об'єкта, до якого воно застосовується. „Конкурентоспроможність, - відзначає В. Андріанов, - багатопланова економічна категорія, яку можна розглядати на кількох рівнях. Це конкурентоспроможність товарів, товаровиробників, галузей, країни. Між всіма цими рівнями існує тісний взаємозв'язок: адже конкурентоспроможність країни й галузі в кінцевому рахунку залежать від здатності конкретних виробників випускати конкурентоспроможні товари". Критерії, характеристики та фактори динаміки конкурентоспроможності на рівні підприємства, галузі чи національної економіки, безумовно, мають свою специфіку. Найбільш повно піддається осмисленню поняття конкурентоспроможності на рівні підприємства. Звичайно, конкурентоспроможним вважається підприємство, яке, здійснюючи свою діяльність в умовах відкритих ринків, здатне тривалий час залишатися прибутковим. Поняття конкурентоспроможності на макрорівні відбиває насамперед сприятливі позиції національної економіки в системі міжнародних відносин, головним чином у сфері міжнародної торгівлі, і водночас її здатність зміцнювати ці позиції. Це головний, але не єдиний аспект поняття національної конкурентоспроможності. Зарубіжні дослідники також додають, що країну можна кваліфікувати як конкурентоспроможну, якщо вона до того ж здатна нарощувати темпи економічного зростання, збільшувати зайнятість та реальні доходи громадян.

Третя причина різного тлумачення конкурентоспроможності полягає в тому, що, як вважає В.Попов, основні течії сучасної західної економічної думки істотно відрізняються в підходах до причин і джерел підвищення (зниження) конкурентоспроможності. Так монетаристський підхід, який користується найбільшою підтримкою в академічних колах, виходить з ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків „дефіцит державного бюджету - підвищення відсоткових ставок приплив іноземного капіталу - підвищення курсу національної валюти – зниження конкурентоспроможності". На переконання монетаристів (М. Фрідмен, М. Фелдетайн, ДЖ, Тобін та ін.), такий за все показує ті фундаментальні залежності, які покладено в основу зрушень у зовнішньоекономічному становищі тієї чи іншої країни.

Інша точка зору є характерною для так званих структуралістів, які значною мірою спираються на кейнсіанську теорію. Не заперечуючи впливу бюджетного дефіциту, структуралісти (Л. Туроу, Р. Рейч, Ф. Рохатія) разом з тим вважають, що погіршення зовнішньоекономічних позицій країни відбиває більш глибокі, довгострокові зрушення в розвитку національної економіки. При цьому вони звертаються до мікроекономічних процесів і доводять, що низька та спадна конкурентоспроможність національних товаровиробників на світових ринках обумовлена низькими темпами зростання ефективності виробництва, підвищення технічного рівня та якості виробів.

Ще один підхід пропонується прихильниками економіки пропозиції. На противагу монетаристам і структуралістам, вони вбачають основні причини погіршення конкурентоспроможності не в самій національній економіці, а в зовнішніх факторах - у змінах, що відбуваються у світовому господарстві. На їхню думку, головна причина всіх негараздів з конкурентоспроможністю та всіх пов'язаних з нею проблем— це торговельні бар'єри, в основному нетарифні. Іншими словами, з погляду прибічників економіки пропозиції при аналізі національної конкурентоспроможності ключовою є проблема доступу національних товарів на зовнішні ринки.

Цілком природно що маючи різні погляди на фактори, що визначають рівень конкурентоспроможності, монетаристи, структуралісти та прибічники теорії пропозиції різняться і в тому, які заходи слід вживати для виправлення становища, як змінити для цього урядову політику.

Певна частка істини є в кожній з наведених позицій. В сучасному світовому господарстві є й елементи недосконалої конкуренції, що негативно впливають на можливість проникнення національних товарів на іноземні ринки (теорія пропозиції), і залежність конкурентоспроможності від валютного курсу, який, у свою чергу, залежить від дефіциту державного бюджету (монетаристи). А визначально впливають на конкурентоспроможність такі базові фактори, як ефективність виробництва і державне регулювання ринкових механізмів розподілу ресурсів (структуралісти). Мабуть, монетаристи ближче за інших підходять до істини, якщо розглядати всю проблему в короткостроковому плані. Однак структуралісти швидше за все праві в довгостроковому плані - в тому сенсі, що суто ринкові механізми спрацьовують не найкращим чином, коли йдеться про визначення перспективних напрямків науково-технічного прогресу та структурних зрушень в економіці, підсумовує В. Попов.

Четверта причина відсутності загальноприйнятого визначення конкурентоспроможності полягає в тому, що це поняття є похідним від поняття „конкуренція". Проте конкуренція як економічна категорія не може бути з'ясована у відриві від аналізу прибутку. Те, що конкуренція є змаганням заради прибутку, відзначали ще класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, коли розрізняли у своїх дослідженнях галузеву й міжгалузеву конкуренцію. Але провідним видом конкуренції вони вважали конкуренцію між капіталами.

Отже, конкурентоспроможність національної економіки – багатопланове поняття, яке з наведених вище причин досі не знайшло навіть загальновизнаного універсального формулювання в економічній думці. Сьогодні вимоги більшості спеціалістів з питань конкурентоспроможності країни найбільшою мірою задовольняє визначення, дане Комісією з промислової конкурентоспроможності при президентові США: „Міра можливості країни за умов вільного й справедливого ринку виробляти товари та послуги, що відповідають вимогам світових ринків, при одночасному збереженні або підвищенні реальних дохо­дів своїх громадян". Це визначення містить три ключових елементи, які, на наш погляд, потребують деякого уточнення.;

По-перше, відповідність вимогам світових ринків означає здатність спрощувати, виробити та розподілити товари і послуги за цінами, які були б конкурентоспроможними на світових ринках. Центральними чинниками тут є вартість виробництва та застосування новітніх технологій. Якщо вартість виробництва всередині країни є високою або зростає, застосування новітніх технологій, які збільшують продуктивність основних факторів виробництва, є вирішальним моментом для збереження або підвищення конкурентоспроможності. Якщо ж вартість виробництва всередині країни є низькою, застосування технологій, що збільшують продуктивність, тим паче підвищує конкурентоспроможність.

Слід відзначити, що у світовій економічній літературі існує чимало розробок, в яких показано що міжнародна конкуренція є ефективним засобом підвищення продуктивності не тільки в малих країнах з високим ступенем відкритості зовнішньому ринку (Бельгія, Люксембург тощо), але й у великих промислових країнах. Так, порівняльне дослідження продуктивності в СІЛА, Японії та Німеччині, здійснене М. Бейлі та X. Гербахом, показує, що міжна­родна конкуренція підвищує продуктивність більшою мірою, ніж конкуренція на регіональному або локальному рівнях, оскільки країни опиняються перед необхідністю використовувати найдосконаліші промислові технології. Відкритість економіки стимулює економічне зростання за рахунок імпорту засобів виробництва, вироблених на основі нових технологій, та потенційного розширення ринку, яке підвищує доходність інновацій. Результати цих емпіричних досліджень викладено у С. Едвардса, Д. Френкеля і Д. Ромера, А. Харрісон і Т. Хансона та Д. Сакса і А. Ворнера.

По-друге, йдеться про те, наскільки вільними й справедливими є умови ринку. „Дискримінація іноземних товарів здатна викривити оцінку конку­рентоспроможності", - зауважують Д. Рєпнін і Дж. Стренд. Якщо умови ринку несправедливі, то деякі країни можуть бути конкурентоспроможними завдяки цьому, оскільки їхні внутрішні ринки закриті або ж національні компанії отримують чималі субсидії від держави. Будь-яка країна може „симулювати" конкурентоспроможність, здійснюючи політику обмежень імпорту та протекціонізму. І навпаки, ті країни, що є насправді конкурентоспроможними, можуть виявитися неконкурентоспроможними, оскільки їхнім національним компаніям, що не отримують субсидій і не захищені політикою протекціонізму, доводиться конкурувати з компаніями, які субсидуються урядами своїх країн.

По-третє, це проблема реальних доходів населення. „Якщо в країні значно зростає експорт, а реальні доходи населення не зростають або навіть зни­жуються, то це може означати, що робітники та інші громадяни субсидують національну конкурентоспроможність", - вважає Дж. Харт. „Конкурентоспроможність, на думку С. Коєна і Д. Зісмена, - насамперед співвідноситься зі зростаючими реальними доходами населення та підвищенням зайнятості". Будь-яка країна може проводити політику скорочення реальної заробітної плати на внутрішньому ринку праці з метою покращення своїх позицій на світових ринках, проте подібна практика не має нічого спільного із справжньою конкурентоспроможністю. Така практика доволі часто застосовується країнами, які розвиваються, а також країнами з перехідною економікою, що спричиняє різні торговельні конфлікти у їхніх відносинах із ринкове розвиненими країнами та поміж собою. Отже, як справедливо відзначають російські дослідники конкурентоспроможності країни Ю. Куренков і В. Попов, ані позитивний баланс зовнішньої торгівлі, ані позитивний платіжний баланс, ані зростання золотовалютних резервів не можуть бути достатніми критеріями конкурентоспроможності, якщо немає інтерактивних зв'язків зростання в складній системі „Освітній рівень економічна інфраструктура – якість життя".

Враховуючи наведені уточнення, пропонується визначення конкурентоспроможності країни як сукупності притаманних конкретній національній економіці факторів, здатних забезпечити пропозицію товарів і послуг, виготовлених за умов застосування новітніх технологій, вільного і справедливого ринку та зростаючих доходів населення, що є прийнятним для міжнародної торгівлі за співвідношенням ціна - якість. Дія цієї сукупності чинників повинна мати своїм наслідком позитивну динаміку випуску продукції, зайнятості та факторних доходів, а, також зміцнення позицій національної економіки на світовому ринку.

Конкурентоспроможність країни проявляється як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, і вона формується низкою факторів.

До зовнішніх конкурентні переваг (факторів) країни належать: . вигідне географічне розташування; . сприятливий клімат;

• наявність значних, доступних і дешевих природних ресурсів; . висока освіченість населення країни, її трудових ресурсів;

• якісна система підготовки і перепідготовки менеджменту;

• якість стратегічного мислення на різних рівнях управління; . висока ефективність використання ресурсів;

· . динамічність внутрішнього ринку; . ексклюзивність вітчизняного товару; . розвиненість ринкової інфраструктури;

• виробництво ВВП на душу населення;

• наявність значної частки конкурентоспроможних фірм країни;

• наявність високого рівня конкуренції в усіх сферах економічної діяльності на основі знань і кваліфікації працівників;

· . високий рівень витрат на НДДКР із відповідною державною підтримкою науки та інноваційної діяльності;

• низька інфляція;

• низькі процентні ставки в країні;

· гнучкість фінансової системи країни;

• низькі ставки податків і мита;

• виважений валютний курс;

• відсутність наднормативної державної заборгованості;

• висока культура бізнесу в країні;

• активна підтримка малого і середнього бізнесу державою;

• висока якість інформаційного забезпечення управління;

• відкритість суспільства і ринків країни;

• високий рівень інтеграції всередині країни та міжнародної інтеграції і кооперування;

• прийнятність з точки зору економічної безпеки питомої ваги експорту у ВВП;

• стабільність політичної і правової системи країни;

• якісне правове регулювання функціонування економіки країни; . високий науковий рівень управління економікою країни;

• гармонізація національної системи стандартизації і сертифікації з міжнародною системою.

Внутрішніми конкурентними перевагами (факторами) країни можна вважати:

· високий попит на вітчизняні товари;

· оптимальний рівень концентрації спеціалізації та кооперування в національній економіці;

• оптимальний рівень уніфікації і стандартизації вітчизняної продукції;

• високу питому вагу конкурентоспроможного персоналу на національних підприємствах;

• якісну інформаційну і нормативне методичну базу управління в країні; .

· наявність конкурентоспроможних вітчизняних постачальників;

· наявність доступу вітчизняних товаровиробників до якісної (а в окремих країнах дешевої) сировини та до інших ресурсів;

• високий рівень радикальних нововведень (патентованих товарів, технологій, інформаційних систем тощо);

· наявність у країні конкурентоспроможних менеджерів;

· проведення сертифікації продукції та систем;

· високу частку високотехнологічних конкурентоспроможних товарів в експорті;

· високу питому вагу в національній економіці конкурентоспроможних підприємств.

Переважна більшість наведених конкурентних переваг країни має кількісні параметри, які можна обчислити і прогнозувати.

Досягнення стану конкурентоспроможності національної економіки передбачає створення конкурентоспроможного суспільства. Саме в такому розумінні останнім часом вживається поняття „конкурентоспроможність країни".

Якщо ж звернутися до Доповідей зі світової конкурентоспроможності, які щорічно складалися Лозаннським Міжнародним інститутом менеджменту і розвитку (МІМР) й представлялися на Всесвітньому економічному форумі в Дав осі в період з 1979 до 1995 рр., то в них поняття конкурентоспроможності визначалося загалом як реальна й потенційна можливість фірм в існуючих для них умовах проектувати, виготовляти та збувати товари, які за ціновими та недійовими характеристиками привабливіші для споживачів, ніж товари їхніх конкурентів. Очевидно, що тут для визначення конкурентоспроможності країн використано теоретичні основи мікроекономіки, яка вивчає індивідуальні рішення фірм та домогосподарств у процесі їхнього функціонування та взаємодії на ринку. Правда, при цьому наголошувалося, що конкурентоспроможність країн і конкурентоспроможність фірм є взаємозалежними поняттями.

Для визначення рейтингу конкурентоспроможності країн у лозаннських Доповідях зі світової конкурентоспроможності, до складання яких залучалися матеріали ще 23 національних та міжнародних економічних інститутів з 1979 р (для 46 країн) до 1995 р. (для 48 країн), використовувався 381 критерій. Доповіді інформували весь світ про те, які країни на даний момент були найбільш конкурентоспроможними. Це надавало урядам країн з низьким рейтингом конкурентоспроможності поштовх до зміни економічної політики, а урядам країн з високим рейтингом - стимул для подальшого розвитку в заданому напрямку.

Використання Лозаннським Міжнародним інститутом менеджменту і розвитку для визначення суті такого багаторівневого явища, як конкурентоспроможність, переважно мікроекономічних основ було помітним методологічним недоліком, що врешті-решт призвело до відмови Всесвітнього економічного форуму від його послуг. У 1996 р. внаслідок виступу професора Массачу-сетського технологічного інституту П. Кругмана в журналі „Fогеіgn Affairs" (1994 р.), де цей відомий англосаксонський економіст проголосив ідею конкуренції між країнами „небезпечною пристрастю", було переглянуто концепцію складання доповіді, а сама вона отримала нову назву - Доповідь про глобальну конкурентоспроможність. Модернізував концепцію конкурентоспроможності директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку професор Дж. Сакс. За ним. конкурентоспроможність нації - це відповідність економічних структур та інститутів країни завданням економічного зростання в межах структури світової економіки в цілому. Економіка країни є конкурентоспроможною у світі, якщо економічні інститути й політика держави забезпечують стале й швидке економічне зростання. Нації конкурують в основному у виборі альтернативних інститутів або стратегій стимулювання якнайшвидшого економічного зростання та підвищення життєвого рівня. Деякі зусилля призводять до успіху, інші вичерпаються на „зламі історії". Конкурентоспроможними є ті нації, які обираюсь інститути й політику, що сприяють довгостроковому зростанню. З наведеного бачимо, що підхід Кругмана-Сакса до поняття конкурентоспроможності країни, й ключових елементів і джерел є макроекономічним, що, безумовно, повністю відповідає цьому рівню конкурентоспроможності.

Рейтинги Доповіді з глобальної конкурентоспроможності ґрунтуються на 155 кількісних показниках і показниках різних обстежень, що об'єднані у вісім груп основних чинників конкурентоспроможності:

· відкритість економіки для міжнародної торгівлі та фінансів; контроль державного бюджету та регулювання;

· розвиток фінансових ринків;

· якість інфраструктури;

· якість технології;

· якість ділового менеджменту;

· позитивна динаміка ринку праці;

· якість юридичних і політичних інститутів.

Після 1996 р., коли Лозаннський Інститут менеджменту й розвитку перестав бути укладачем Доповіді зі світової конкурентоспроможності, він почав складати й публікувати власний незалежний Щорічник світової конкурентоспроможності, який аналізує та ранжиру є здатність національного політико-економічного середовища підтримувати сталий процес утворення доданої вартості й в ширшому розумінні конкурентоспроможність національних компаній. Вважається, що конкурентоспроможність багато в чому залежить від здатності держави формувати економіко-правове середовище, яке сприяє усталеному процесу створення доданої вартості. Термін „сталий процес" тут виявляється вирішальним. Він підкреслює стабільність конкурентоспроможності у довгостроковому плані. Це відбивається у важливості таких сфер, як освіта, система цінностей у суспільстві та мотивації окремих членів суспільства, які активно впливають на майбутній розквіт країни, навіть якщо їхню роль у поточних показниках економічного розвитку дуже важко визначити.

Щорічник світової конкурентоспроможності враховує різні сфери національного політико-економічного середовища. Він визначає вісім основних факторів, дуже схожих на показники, наведені у Доповіді з глобальної конкурентоспроможності. Ці фактори містять 250 різних критеріїв, які є результатом вивчення 40 000 статистичних показників за п'ятирічний період. Вони об'єднують такі показники конкурентоспроможності, як ВВП, рівень інфляції, кількість патентів тощо, і такі аспекти як освіта, системи суспільних цінностей та інші, які аналізуються завдяки широкому опитуванню 2500 політичних і ділових лідерів різних країн світу.

Свою методику та дещо іншу систему показників визначення конкурентоспроможності країн розробив Світовий банк. Але його результати ранжирування країн світу на ієрархічній драбині конкурентоспроможності в цілому збігаються з отриманими Світовим економічним форумом, - зауважує В. Андріанов.

Як зазначалось в публікаціях Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України, огляди конкурентоспроможності держав, які виконуються на основі методики ООН, щорічно публікує англійський журнал „Економіст". За конкурентоспроможністю Україна у 2000 р. серед 180 країн світу посідає 134 місце, Росія - 127. Крім того, Гарвардський університет спільно із Женевським Всесвітнім економічним форумом опублікував Доповідь про глобальну конкурентоспроможність 75 країн світу у 2001 р. Згідно з цим дослідженням, Україна посідає 69 місце. Обидва приклади свідчать про вкрай низьку конкурентоспроможність нашої країни у світовому співтоваристві, про що вже відзначалось в українській економічній літературі.

Щорічник світової конкурентоспроможності, і Доповідь з глобальної конкурентоспроможності визначають конкурентоспроможність відповідно до неоліберальних теорій економічного розвитку. Чим більш відкритими є ринки країни, тим вищим є рейтинг їхньої конкурентоспроможності. А причина в тому, що, чим більш відкритими є ринки країни, тим легше проник­нути на них великому бізнесу, що представлений на Всесвітньому економіч­ному форумі в Давосі. Звідси, згідно з Щорічником і Доповіддю, найбільш конкурентоспроможними проголошуються або невеликі відкриті країни з досить непомітною роллю уряду та низькими податками (Люксембург, Нова Зеландія, Норвегія, Швейцарія, Фінляндія), або міста-держави (Сінгапур та Гонконг), які є місцезнаходженням багатьох транснаціональних компаній.

До речі, і Щорічник, і Доповідь не випадково віднесли Скандинавські країни до держав, де непомітна роль уряду та низькі податки. Щодо цих країн було вжито парадоксальний вислів, над яким є сенс поміркувати: „скандинавський соціалізм". З наведених у табл. 1 даних бачимо, чому Скандинавські Країни й Швейцарія є країнами з соціальне орієнтованою ринковою економікою, а США - ні: їхні державні машини повертають платникам податків у 1,5-2,5 разу більше, ніж у США. Тому населення цих європейських країн позитивно ставиться до високих податків: фактично ці податки, скориговані на утримання соціальної сфери, є досить помірними. А ми просто звикли говорити про високий податковий тиск у країнах Скандинавії.

Показники обсягу державного сектору в деяких ринкова розвинених країнах світу наприкінці 80-х років, % до ВВП

Таблиця 1.1.

І Доповідь, і Щорічник не обов'язково ставлять високо у рейтингу конкурентоспроможності ті країни, чия реальна конкурентоспроможність надає їм вагому частину ринку до конкурентоспроможних галузей промисловості, або завдяки впровадженню нових продуктів і процесів створює зайнятість та високі темпи зростання заробітної плати, або забезпечує стабільність цін та одночасне розширення виробництва, зростання продуктивності тощо.

Що ж до України, то сучасний стан конкурентоспроможності її економіки, з урахуванням сукупності економічних, політичних і соціальних характеристик суспільства, високо не оцінюється експертами Всесвітнього економічного форуму. Так, серед 53 країн, на які разом припадає понад 95% світового виробництва, торгівлі та нових капіталовкладень, Україна посідала в 1997 р. 52, а в 1998 р. - 53 місце.

У 2000 р. за індексом поточної конкурентоспроможності Україна мала 56 місце, а за індексом конкурентоспроможності зростання (growth competitivenes) - 57 місце.

Наведені дані, на наш погляд, вимагають дещо критично оцінити методики визначення конкурентоспроможності такими установами, як Лозаннський міжнародний інститут менеджменту й розвитку та Гарвардський інститут міжнародного розвитку. Експерти цих установ визначають рейтинги конкурентоспроможності країн не з позицій етатизму чи дирижизму, а з позицій лібералізму. І це цілком природно, оскільки лібералізм вважає економічну свободу найвищою цінністю. В подальшому буде показано що в історії економічної думки ця цінність вперше найяскравіше виражена у працях Адама Сміта, який виходив з принципу laissez fаіrе (потурання), тобто наголошував на необхідності природного ходу економічних процесів. Державі ж в його системі надавалася роль „нічного сторожа".

Основоположні ідеї економічного лібералізму були розвинуті далі в працях представників неокласичного напрямку, який зараз вважається основним напрямком - мейнстримом (mainstream) західної економічної думки. Неокласики не втратили віри в автоматичний механізм вільного ринкового саморегулювання економіки. Вони і досі заперечують необхідність широкої інтервенції держави в економічне життя, бо вважають таке втручання неефективним. А це означає що класичний лібералізм та конституціоналізм (бо держава розглядається ними як інститут) все ще залишаються методологічною основою неоліберальних теорій.

У сфері зовнішньої торгівлі ліберальний напрямок в економічній теорії й практиці вилився у фритредерство, яке в сучасних умовах проявляється у зв'язку з діяльністю СОТ, ЮНКТАД, інших міжнародних спілок та організацій. Природно, що в таких умовах саме неолібералізм (тобто „смітіанство" за своїм походженням) формує погляди, критерії та цінності укладачів і Щорічника, і Доповіді з глобальної конкурентоспроможності.

Такий підхід є суперечливим, оскільки держава, яка в ідеальних, гранично абстрактних теоретичних неокласичних концепціях все ще залишається „нічним сторожем", в практичних рекомендаціях неолібералів (щоб не розвалити економіку) виступає як активний фактор економічного процесу, і його завданням є встановлення „правил гри", формування сприятливого ринкового середовища тощо. І саме ця „державницька", а не ліберальна сторона неолібералізм істотною мірою втілюється в перелік чинників конкурентоспроможності, що використовуються при оцінці її рівня в окремих країнах. Без пункту З „Уряд" про більш-менш пристойний рівень конкурентоспроможності не може бути й мови. Отже, на словах формулою оптимального товарообміну проголошується лібералізм, а насправді його тримають на повідку державного регулювання

Існують також підстави для сумнівів щодо об'єктивності рейтингів конкурентоспроможності, які визначають лозаннські та гарвардські дослідники. Ці сумніви поділяють деякі економісти. Так, В. Кудров відзначає, що останніми роками США зводили свій торговельний баланс з величезним дефіцитом (в 1980 р. - 36,2 млрд. дол., в 1985 р. - 39.6, в 1990 р. - 70,0, в 1995 р. -173,0, в 2000 р. - 475,6 млрд. дол.). На його думку, головна причина дефіцитності зовнішньоторговельного балансу США полягає у відносному послабленні конкурентоспроможності (виділено В. Кудровим) американської продукції по ряду важливих позицій. Це потягло за собою досить логічний ланцюжок: дефіцити платіжних балансів США - послаблення долара, що виявилося, зокрема, •у значному скороченні частки доларових авуарів і водночас у значному підвищенні ієни та німецької марки серед валютних авуарів банків світу. Але, попри ці очевидні для кожного економіста причинно-наслідкові залежності, експерти - укладачі рейтингів конкурентоспроможності з 1994 р. абсолютним лідером у рейтингу вважали США і навіть тепер ставлять їх на перші позиції, хоча обвал фондового ринку США у 2002 р. на 1/8, в тому числі курсу акцій „хайтеківських" компаній, висвітлили серйозні труднощі американської економіки, проігноровані укладачами рейтингів. Зате з Японією та Німеччиною, які, наприклад, у 2000 р. мали позитивне сальдо торговельного балансу в сумі відповідно 99,8 та 51,5 млрд. дол., відбувалися справжні дива. Японію, що очолювала список з 1987 по 1993 рр., в 1994 р. поставили на 3-тє місце, в 1995 р. - на 4-те, в 1998 р. - на 18-те, а в 1999 р., попри азіатську кризу, - на 16-те місце. Німеччину, яка у 1995 р. посідала 10-те місце, у 1998 р. перевели на 14-те, а у 1999 р. - на 9-те. Отже, США та їх провідні ТНК мали вищий рейтинг конкурентоспроможності не цілком об'єктивно, а значною мірою внаслідок суб'єктивних оцінок відповідних міжнародних інституцій, істотно залежних від американського уряду.

Заідеологізований підхід має місце і у визначенні конкурентоспроможності Шейх країн, як Польща і Україна. Польща, яка протягом останніх років постійно мала від'ємне сальдо торговельного балансу (у 2000 р. в розмірі 17,7 млрд. дол., або 11,1 % від ВВЩ в рейтингу за 199$ р. була поставлена на 49-те місце, а Україна - на 53-тє, хоча Україна чи не єдина з країн Централь-но-Східної Європи мала останніми роками позитивне сальдо торговельного балансу.

З наведеного бачимо, що методики визначення конкурентоспроможності країн, якими користуються і Лозаннський, і Гарвардський інститути, не позбавлені серйозних недоліків, насамперед через абсолютизацію ліберального підходу, який послужив методологічною основою складання і Щорічника світової конкурентоспроможності, і Доповіді про глобальну конкурентоспроможність.

Процес корекції системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в країні у зв'язку з майбутнім входженням до СОТ слід будувати на основі чіткого розуміння ряду основних принципових положень, які ґрунтуються на вивченні історії післявоєнних міжнародних економічних відносин:

1. СОТ регулює торгові відносини у сферах, які є або можуть бути пріоритетними в подальшому розвитку зовнішньоекономічної діяльності України, а саме: виробництві сільськогосподарської продукції і виробництві послуг, особливо транспортних, телекомунікаційних ТОЩО.

2. Розвинені країни отримують чистий виграш від лібералізації окремих сфер міжнародної торгівлі за рахунок вищої конкурентоспроможності своєї продукції. Країни, що розвиваються, в цілому програють за рахунок втрати Запасних національних ринків під тиском Іноземних конкурентів.

Промислова продукція України (в основному машинотехнічна) не є конкурентоспроможною на світових ринках. Відсутність протекціоністських бар'єрів у вигляді стандартизації, сертифікації в умовах лібералізації імпорту може призвести до нового спаду промислового виробництва та втрати внутрішнього ринку вітчизняними виробниками.

3. Тарифні та нетарифні бар'єри використовуються практично всіма країнами, незважаючи на членство в СОТ. Країни, що розвиваються, більшою мірою застосовують тарифні бар'єри, ніж нетарифні. Разом з тим в сучасних умовах існують значні ресурси для захисту національного товаровиробника за рахунок застосування технічних, екологічних, санітарних та інших умов, які ефективно захищають споживача насамперед через систему сертифікації това­рів, які реалізуються на внутрішньому ринку.

4. Приєднання до СОТ з її умовами „рівних прав конкуренції” для вітчизняних та зарубіжних товарів не означає, що країна, яка знаходиться у такому стані, як Україна, може відмовитися від переваг, які дає підтримка експортної орієнтації в машинобудуванні та інших галузях з високим рівнем тої вартості.