Україна – індустріально-аграрна держава Східної Європи, яка має свою економіку, територію, населення, політичний устрій. Основним показником, за яким оцінюють розвиток держави, є стан та розвиток її господарства.

Народне господарство (економіка) – це сфера суспільних відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільних благ ( товарів та послуг). Або іншими словами, це сукупність територіально взаємопов’язаних галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери.

До матеріального виробництва відносять заводи, фабрики, шахти, ферми, колективні господарства тощо. Тобто, матеріальне виробництво – це сукупність галузей, що виготовляють матеріальні блага, товари матеріального світу.

До невиробничої сфери належать школи, лікарні, бібліотеки, театри, туристичні бази та бази відпочинку і оздоровлення тощо. Невиробнича сфера – це система елементів, призначених для задоволення особистих духовних та фізичних потреб суспільства.[2]

Соціальний комплекс включає в себе виробництво товарів народного споживання (легка промисловість), а також сферу послуг (усі види підприємств обслуговування, діяльність яких спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб людей: мережа закладів культури, освіти, охорони здоров’я, торгівлі, сфери побуту тощо).

Сфера обслуговування населення – це сфера діяльності, в якій здійснюється виробництво послуг, доведення їх до споживача, а також обслуговування процесу їх споживання з метою задоволення власних потреб. Сфера послуг становить сукупність галузей народного споживання, продукція яких має вигляд послуг.

Класифікація видів суспільного обслуговування (суспільної інфраструктури) залежить від його визначального процесу.[1]

У галузевій класифікації соціальна інфраструктура представлена такими видами послуг: житлово-комунальне господарство; торгівля і громадське харчування; побутове обслуговування (виробниче і невиробниче); пасажирський транспорт і зв’язок по обслуговуванню населення; освіта (загальноосвітні учбові заклади, виховні дитячі заклади, учбові заклади по підготовці кадрів тощо); культура (культурно-освітнє та інформаційне обслуговування); мистецтво; медичне і санаторно-курортне обслуговування; фізична культура і спорт; туризм і відпочинок населення; забезпечення безпеки населення і правопорядку; кредитування і державне страхування; соціальне забезпечення; система управління і громадську організації.

Функції галузей соціальної сфери можна об’єднати у декілька типів (наприклад, забезпечення потреб населення матеріальними, духовними та іншими послугами) і на цій основі можна виділити два підкомплекси: соціально-побутовий та соціально-культурний (культурно-освітній).

За соціальною значимістю виділяють лікувально-оздоровчий, адміністративно-управлінський та інші комплекси; за характером звертання – комплекси щоденного вжитку, періодичного, епізодичного та рідко епізодичного; за характером розповсюдження – масові та унікальні.

До складу соціально-культурного та соціально-побутового підкомлексів входять кілька галузевих комплексів. Зокрема до сфери невиробничого обслуговування належать проектно-конструкторська діяльність, підготовка кадрів, управління та ін.

Структура попиту на послуги та структура самої соціальної сфери постійно змінюється. Безперервно з’являються нові види послуг, а частина старих відмирає. В остання роки, наприклад, швидко зростає попит на послуги, пов’язанні з освітою, відпочинком, туризмом і побутом. З’явився новий вид послуг – діловий (інформація, консультації, реклама).[10]

Соціально-культурний комплекс – це сукупність галузей та видів діяльності, спрямованих на задоволення потреб індивіда і суспільства загалом у формуванні і вдосконаленні фізичних, культурних, духовних та інтелектуальних потреб. Їх поєднання в єдиний комплекс зумовлене суспільним призначенням: відтворення головного елемента національного багатства – гармонійно розвиненої та суспільно активної особистості.

Матеріальні умови праці у соціально-культурному комплексі не визначають змісту праці, відіграють у трудовому процесі допоміжну роль, оскільки не є безпосередніми засобами створення нематеріальних благ. Провідна роль належить живій праці, що характеризується високим інтелектуальним змістом, творчим характером, індивідуальною спрямованістю, особистісним впливом і меншою мірою піддається механізації та автоматизації.

Носіями змісту благ, що створюються в закладах соціально-культурної сфери, є нематеріальні послуги. З одного боку, це сама діяльність, а з іншого – результат трудової діяльності у вигляді корисного ефекту. Вони мають „чистий” вигляд, тобто не уречевлюються у товарах, не накопичуються у формі нематеріального багатства. Такі послуги невіддільні від свого джерела, непомітні до моменту придбання, непостійні за якістю, не утворюють запасів, їх виробництво і споживання збігаються в часі і просторі. Нематеріальні послуги в ринкових умовах набувають вартісної форми і є предметом купівлі-продажу.

З позицій системного підходу соціально-культурний комплекс являє собою цілісну сукупність функціонально пов’язаних установ і закладів, що характеризуються внутрішньою впорядкованість, організацією та структурою і має комплексну цільову спрямованість – обслуговувати спектр соціально-культурних потреб людини.

Визначальними для даного комплексу є зв’язки з населенням, яке виступає суб’єктом споживання результатів праці. Населення формує попит, визначає номенклатуру послуг, вимоги до їх якості тощо. Результатом спільної діяльності дещо відмінних за своїм призначенням видів послуг є якісно новий стан людської особистості. Важливе значення мають зв’язки комплексу з іншими галузями та сферами економіки, передусім з матеріальним виробництвом. Матеріальне виробництво забезпечує соціально-культурний комплекс умовами праці (основними невиробничими фондами), персонал – предметами праці. Розвиток комплексу визначають обсяги надходження до бюджету. Що є переважним джерелом фінансування даної сфери.

В суспільстві соціально-культурний комплекс виконує соціальні (пов’язанні з формуванням людини) та економічні (пов’язанні з впливом на ефективність виробництва) функції.

Розвиток кожної з галузей соціально-культурного комплексу описує низка техніко-економічних та організаційних параметрів, які можуть бути виражені в натуральних та вартісних формах. Це показники матеріально-технічної бази, кадрового потенціалу та діяльності закладів.[3]

Значення соціально-культурного комплексу надзвичайно важливе. Основним завданням є задоволення матеріальних та духовних потреб населення, формування особистості, підвищення інтелектуального та морально-культурного рівня людини. Освітні заклади цього комплексу готують трудові та методичні ресурси для інших галузей економіки.

Карл Маркс говорив, що справжнє багатство суспільства – це сукупність потреб, здібностей, творчих обдарувань, ступінь вправності населення. А все це забезпечується та розвивається елементами дослідного капіталу.

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпорядковані потребам розвитку як матеріального, так і нематеріального виробництва. Вона не лише бере участь і відтворенні головної продуктивної сили суспільства – людини і тим самим активно впливає на створення скупного продукту, а й визначає самі темпи соціально-економічного прогресу.

Соціально-культурний комплекс сприяє розв’язанню таких соціальних завдання, як формування гармонійно розвиненої особистості, ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, міх соціальними групами населення і районами країни.[5]