Серед засобів фізичної реабілітації поряд із фізичними вправами чільне місце посідають природні та преформовані (штучні) фізичні чинники.
В основі лікувально-оздоровчої та профілактичної дії природних і преформованих фізичних чинників лежать складні нервово-рефлекторні та нейрогуморальні реакції організму, що мають захисно-пристосувальний та компенсаторний характер на всіх рівнях морфофункціональних структур із зворотним зв'язком, регуляції (І. М. Сеченов, П. К. Анохін, В. П. Казначеев, В; Г. Бокша). Фізіологічні зрушення сприяють мобілізації, а потім і збільшенню резервних можливостей організму і, як наслідок, підвищенню неспецифічної резистентності, тобто його стійкості до різних несприятливих впливів.
Природні фізичні засоби е натуральними біостимуляторами, що тренують механізм терморегуляції та активізують обмінні процеси. Зокрема, поліпшується білковий та ліпідний обмін, зменшується вміст холестерину, бета-ліпопротеїдів, збільшується вміст гепарину в крові. Підвищується антитоксична і глікогентворна функція печінки. Здійснюється позитивний вплив на специфічний та неспецифічний імунітет, а також на функції серцево-судинної, дихальної та центральної нервової систем.
Природні фізичні чинники поділяють на кліматичні, бальнеологічні та теплолікувальні. Перші представлені метеорологічними (температура, вологість, іонізація, хімічний склад і рух повітря, атмосферний тиск, земний магнетизм, космічне випромінювання) та географічними (широта і довгота розташування місцевості, висота над рівнем моря, грунт, рослинність, водоймища) чинниками, другі — мінеральними ведами, морською водою і рапою, треті—лікувальними грязями, озокеритом, піском та глиною.
Кліматотерапією називають дозоване застосування кліматичних чинників з лікувально-профілактичною метою. Клімат визначають як багаторічний режим погоди даної місцевості. Розрізняють сприятливу погоду, що характеризується рівним перебігом основних метеорологічних елементів, відносно сприятливу і несприятливу погоду, що характеризується різкою зміною перебігу метеорологічних елементів. До особливостей впливу клімату на організм можна віднести фізіологічність, багато-фазовість, тривалість і безперервність, а також відносну некерованість впливів. Фізіологічну дію кліматичних чинників розглядаються як природну оксигенотерапію, гіпосенбілізуючу та відновну терапію. Під впливом кліматичних чинників відновлюються зв’язки організму із зовнішніми середовищем, тернують механізми термоадаптації, відбувається загартування організму.
Основними видами кліматолікування є аеро-, геліо- і таласотерапія.
Аеротерапія (від грец. aer – повітря, therapia - лікування) грунтується на впливові свіжого повітря на організм будь-яких кліматичних районах в усі сезони року. Фізіологічна дія аеротерапії пов'язана і ефектом охолодження, загартовування, тренуванням механізмів терморегуляції. Тонізуються м'язова, -нервова, серцево-судинна та дихальна системи. Завдяки вдиханню чистого повітря, насиченого морськими солями, і фітонцидами, аероіонами, поліпшується функція зовнішнього дихання, підвищується забезпечення організму киснем. Таким чином, аеротерапія—це метод загартовування та природної оксигенотерапіі.
Аеротерапію використовують у вигляді тривалого, включаючи сон, перебування на верандах, балконах, у кліматопавільйонах, палатах з відкритими вікнами, перебування на березі моря, вдихання повітря, насиченого леткими ароматичними речовинами, що виділяють рослини (фітонциди, терпени, ефірні масла), аероіонів на березі моря під час прибою, поблизу водоспадів. Найактивнішим методом аеротерапії є повітряні ванни—процедура дозованого впливу свіжого повітря на організм повністю або частково оголеної людини.
Залежно від величини еквівалентно-ефективної температури (ЕЕТ) повітряні ванни діляться на холодні (нижче від 17 °С), холоднуваті (17—20 °С), індиферентні (21—22 °С) і теплі (23 °С та вище).. Теплі ванни справляють м'яку, щадну дію на організм. Холодні та холоднуваті Ванни мають подразливу дію, зумовлюючи підвищення усіх життєвих функцій організму. Щоб запобігти переохолодженню організму .в холодну пору року, повітряні ванни поєднують із фізичними вправами.
Повітряні ванни дозують за величиною холодового навантаження, тобто величиною охолодження тіла, яка виражається різницею між тепловіддачею та теплопродукцією в кілокалоріях на квадратний метр. Повітряні ванни слабкого холодового навантаження—до 25 ккал/м2, середнього—до35,сильного—до 45 ккал/м. Тривалість ванни визначають дозиметричною таблицею (звичайно від 10 до 60 хв і більше). У приміщенні, в якому вологість визначають у межах 50—65 %, повітряні" ванни можна дозувати за показаннями кімнатного терми метра.
Аеротерапія сумісна з усіма засобами і формами ЛФК, а в деяких із них (теренкур, лікувальні прогулянки, ближній туризм, біг підтюпцем) є невід'ємним їх елементом. При цьому у разі поєднання ЛФК з аеротерапією посилюються, доповнюючи один одного, лікувально-профілактичний та реабілітаційний ефекти.
Аеротерапія показана хворим на хронічні неспецифічні захворювання органів дихання, туберкульоз легень, у післяопераційний період через 2—4 тиж після хірургічних втручань з приводу туберкульозних та неспецифічних процесів, особам із захворюваннями серцево-судинної системи, хронічним нефритом, .анемією, захворюваннями шкіри, обміну речовин, у разі схильності до частих застудних захворювань.
Хворим із гарячкою, з гострими захворюваннями повітряні ванни протипоказані.
Геліотерапія—вид кліматотерапії, заснований на дозованому використанні сонячних променів з метою профілактики, лікування та реабілітації. Основним діючим чинником є енергія електромагнітного випромінювання Сонця в діапазоні довжини хвиль 290—3000 нм, яка підрозділяється на інфрачервону (понад 760 нм.), видиму (400—760 нм) та ультрафіолетову (УФ) частини. Ультрафіолетова в свою чергу підрозділяється на довгохвильову частину—УФ-А (315—400 нм), середньохвильову—УФ-В (280—315 нм) та короткохвильову частину—УФ-С (коротша ніж 280 нм). Найбільш біологічно активна — УФ-С-радіація, що руйнує молекули білка і загрожує смертю усьому живому, до Землі, не доходить, затримуючись атмосферою. У процесі адаптації живі організми набули здатності частково протистояти впливові малих доз активного УФ-В-випромінювання.
Під час геліотерапії на Тіло людини впливає сонячна радіація, вихідна або безпосередньо в;д Сонця (пряма радіація) або від небесного склепіння (розсіяна радіація), або від поверхні різних речей (відбита радіація). Сума цих видів радіації називається сумарною радіацією. Реакція організму є результатом одночасного впливу інфрачервоних, видимих та УФ-променів. Це відрізняє фізіологічну дію загальної сонячної радіації від впливу окремих її частин. При цьому інфрачервоне та видиме випромінювання посилює дію ультрафіолетового. Спочатку виникає місцева реакція, у вигляді гіперемії шкіри, що була спричинена інфрачервоними та видимими променями, а потім (через 2—8 год) ультрафіолетова еритема (асептичний запальний процес), через 3—5 днів на місці запалення утворюється потужний та міцний роговий шар, пігментація (загар). У шкірі провітамін D перетворюється у вітамін Da. Нарешті, безпосередній ефект УФ-випромінювання — бактерицидний.
Місцеві реакції є пусковим механізмом розвитку рефлекторних змін унаслідок подразнення рецепторів шкіри і гуморальних процесів в організмі. Сонячне опромінення є потужним засобом профілактики та лікування захворювань і патологічних станів. Підвищується працездатність людини, опірність до різних інфекцій та застудних захворювань, репаративні процеси, стійкість зубної емалі. Під впливом сонячних опромінень знижується рівень холестерину, ліпідів крові, помірно стимулюються симпатико-адреналова та гіпофізарно-надниркова системи, підвищується імунобіологічна реактивність, посилюється тканинне дихання, процеси дезінтоксикації та десенсибілізації.
Основною процедурою геліотерапії є сонячні ванни, які підрозділяються на ванни сумарної, розсіюваної та послабленої радіації, а також на загальні та місцеві.
Дозуються сонячні ванни в калоріях та біодозах. Застосовують 3 основних режими сонячних опромінень. Вихідна (лікувальна) доза складає 5 кал/см2 (1/4 біодози) і поступово збільшується до 20 кал/см2 (щадне навантаження), до 40 кал/см2 (помірне навантаження) або до 60— 80 кал/см2 (навантаження вираженого діяння).
Сонячні ванни приймають лежачи на тапчанах після легкого сніданку. Сонячні ванни можна поєднувати з фізичними вправами помірної інтенсивності, спортивними іграми, лікувальним Веслуванням чи дозованою ходьбою.
Геліотерапію як профілактичний, загартовуючий засіб можна призначати усім практично здоровим людям, особливо з ознаками світлового голодування, гіповітамінозу D, зі шкірними захворюваннями, ранами, що погано загоюються, виразками, переломами кісток з уповільненою консолідацією, хронічними захворюваннями опорно-рухового апарату, радикулітами, початковими стадіями церебрального атеросклерозу, серцево-судинними, хронічними неспецифічними захворюваннями легень, хронічними нефритами без явищ ниркової недостатності.
Геліотерапія протипоказана особам із захворюваннями в гострій стадії та в період загострення, кровотечами, виснаженнями, злоякісними та доброякісними пухлинами, прогресуючими формами туберкульозу легень, вираженим атеросклерозом, стенокардією, гіпертонічною хворобою III стадії, недостатністю кровообігу II—III ступеня, бронхіальною астмою з частими та важкими приступами, вираженими порушеннями нервової системи, захворюваннями крові, червоним вовчаком, підвищеною чутливістю до сонячних променів.
Таласотерапія (від грец. thalassa - море, therapia - лікування) - лікування морськими купаннями.
Фізіологічна дія таласотерапії на організм пов'язана з термічними (різниця температур води в морі й тіла), механічними (тиск води, гідромасаж), хімічними (вміст у морській воді катіонів натрію, калію, магнію, кальцію; аніонів хлору, брому, йоду) та іншими чинниками, д також повітряною атмосферою, сонячною радіацією та емоційно-психічними діями. Купання сприяють тренуванню нейрогуморальних, серцево-судинних та інших механізмів терморегуляції, стимулюють симпатико-адреналову систему, обмін речовин, дихальну функцію, окисні процеси, підвищують життєвий тонус організму, його адаптаційні можливості, справляють виражену загартовуючу дію.
Реакція, що виникає під час купань, складається з двох основних фаз: первинного охолодження—нервово-рефлекторна та різкого зростання рівня хімічної терморегуляції — реактивна. Внаслідок трипалого перебування у воді може виникнути третя фаза — вторинного охолодження—через виснаження механізмів терморегуляції.
За температурним режимом купання поділяють на холодні — де 17 °С, холоднуваті—17—19 °С і теплі—понад 19 °С. Купання дозують за величиною холодового навантаження (ккал/м2), а тривалість купань—за дозиметричними таблицями (від 2—3 до 25 хв). Купання в морі призначають після 3—5 днів адаптації до курортних умов.
Показання до таласотерапії: гіпертонічна хвороба І—II стадії, ІХС з нечастими приступами стенокардії і порушенням кровообігу не вище І стадії, початковий церебральний атеросклероз, ревматичні вади серця в неактивній фазі, хронічний бронхіт і пневмонія, післяопераційний період (через 4 тиж), неврастенія, ожиріння, атонія кишок, рахіт, період реконвалесценції.
Протипоказання: загальні, а також бронхіальна астма з частими приступами, епілепсія, гіпертонічна хвороба зі схильністю до судинних кризів, атеросклероз нижніх кінцівок, рецидивуючі ниркові, печінкові та кишкові кольки, виражена емоційна лабільність.
Морські купання поєднують, із плаванням, аеро- та геліотерапією, їх не рекомендують поєднувати з іншими водними процедурами, а також з апаратною фізіотерапією.
Кліматорухові режими. Вид та об'єм кліматолікувальних процедур та ЛФК на санаторно-курортному етапі медичної реабілітації регламентують кліматорухові режими. В їх основу покладено принцип суворо дозованого навантаження залежно від загального стану організму, характеру захворювання, стану адаптаційних механізмів хворого, періоду року.
Звичайно використовують кліматорухові режими, які включають 3—4 ступеня навантаження. Усі режими, відрізняючись один від одного характером та інтенсивністю впливу кліматичних і фізичних навантажень, мають своєю метою поліпшення та відновлення порушених функцій організму, досягнення повноцінної реабілітації, підготовку хворого до трудової діяльності.
Режим № 1 — щадний, призначають усім хворим як режим адаптації протягом перших 3—5 днів перебування в санаторії, далі — хворим з явищами дезадаптації, з недостатністю кровообігу І—II стадії, дихальною недостатністю II стадії, а також ослабленим хворим.
Режим № 2 — щадно-тренуючий, призначають хворим із порушенням кровообігу не вище І стадії, дихальною недостатністю І—II стадії, усім хворим, старшим за 60 років, у разі задовільної адаптації до чинників зовнішнього середовища. Режим націлений на загартовування та підвищення загального тонусу організму.
Режим № 3 •— тренуючий, націлений на загартовування, тренування, підготовку до трудової діяльності. Призначають хворим без порушення кровообігу та дихання, зі стійкою компенсацією та доброю адаптацією до кліматичних і фізичних навантажень.
Режим № 4 — інтенсивно-тренуючий, призначають хворим, яким показаний режим № 3, але вони відрізняються більш високим ступенем загартованості та фізичної підготовленості.
Обсяг кліматичних процедур у режимах змінюється у таких межах: загальні повітряні ванни від 16°С ЕЕТ та холодового навантаження 20—25 ккал/м2 (10—75 хв) до 23 °С та холодового навантаження 45 ккал/м2 (до 135 хв); загальні сонячні ванни від 5—20 ккал/м2 (0,25—1 біодоза) до 10—60 ккал/м2 (0,5—3 біодози), від купання (плавання) у повільному темпі за температури води не нижче ніж 19 С до купання (плавання) у середньому темпі за температури;води не нижче ніж 16 °С.
Обсяг ЛФК—від рухової активності з навантаженням до 30 % аеробної здатності (ЧСС 90 за 1 хв та на висоті навантаження до 110 за 1 хв) до рухової активності з навантаженням до 75% аеробної здатності (ЧСС 140 за 1 хв та на висоті навантаження до 160 за 1 хв). Використовують такі засоби та форми ЛФК, як РГГ від 10 до 25 хв, дозована ходьба від 3 км у темпі 60—80 кроків за 1 хв до 4—5 км у темпі 120 кроків за 1 хв, а також ближній туризм, спортивні ігри, веслування, Оіг підтюпцем, заняття на тренажерах (20—25 хв), працетерапію.
Бальнеотерапія — це використання мінеральних вод із лікувально-профілактичною та реабілітаційною метою. До мінеральних належать води, від яких міститься не менше ніж 2 г розчинених мінеральних та органічних речовин. В основі дії води на організм лежить температурне, механічне, хімічне та радіаційне подразнення. Залежно від температури води усі лікувальні процедури розподіляють на холодні (нижче ніж 20 °С), холоднуваті (20—33°С), індиферентні (34—36 °С), теплі (37—39 °С) та гарячі (40 °С й вище).
Ванни індиферентної температури справляють на нервову систему заспокійливу дію, теплі—гальмуючу, холоднуваті, холодні та гарячі - збуджуючу. Температурні подразнення поєднуються з механічними — дією тиску маси води, її руху на поверхні тіла. Хімічне подразнення під час використання бальнеопроцедур пов'язане з наявністю у воді мінеральних, органічних та газоподібних речовин (калій, натрій, бром, йод, кальцій, магній, залізо, миш'як, вуглекислота, сірководень, азот, радон та ін.), які діють на рецептори шкіри і частково проникають усередину організму, справляючи дію на рецептори судин і внутрішніх органів. Крім того, вони потрапляють в організм через дихальні шляхи. Бальнеотерапія зумовлює десенсибілізуючий, знеболюючий, протизапальний та розсмоктувальний ефекти, поліпшує функціональний стан нервової, ендокринної, серцево-судинної та інших систем, позитивно впливає на опорно-руховий апарат.
Бальнеотерапію проводять у вигляді загальних та місцевих бальнеолікувальних процедур. До загальних процедур відносять ванни, душі, обкутування, обтирання та обливання. До переважно місцевих—сидячі, ручні, ножні ванни, зрошування, полоскання, клізми і компреси.
У лікувальній практиці використовують і гідротерапевтичні процедури, під час проведення яких дія води й розчинених у ній мінеральних та газових речовин поєднується з дією інших фізичних засобів, що посилює її вплив на організм, зумовлюючи можливість впливу на різні ланки патогенезу захворювання (обливання з розтиранням, витягання хребта у воді, підводний душ-масаж). Мінеральні води можна поєднувати з фізичними вправами. Проведення фізичних вправ у воді одержало назву гідрокінезотерапії. Особливо широко гідрокінезотерапію використовують для лікування захворювань опорно-рухового апарату (деформуючий остеоартроз, остеохондроз хребта, травматичні контрактури та ін.).
Бальнеотерапія показана для осіб із захворюваннями опорно-рухового апарату (артрит, артроз, остеохондроз хребта), серцево-судинної системи (гіпертонічна і гіпотонічна хвороба, ІХС, природжені й набуті вади серця); захворюваннями центральної та периферичної нервової системи (невроз, неврит), хворобами шкіри, ендокринної системи і порушеннями обміну речовин.
Протипоказання: загальні, а також друга половина вагітності, індивідуальна непереносність, епілепсія.
Теплолікування — використання природних і преформованих теплоносіїв з профілактичною, лікувальною та реабілітаційною метою. До природних тепло лікувальних фізичних чинників відносять різні види лікувальних грязей (мулові, торфяні та ін.), озокерит, пісок, глину. До преформованих чинників відносять парафін, сухо повітряну та парову (яарну) лазні. Основним лікувальним чинником цих засобів є термічний у поєднанні з механічним і хімічним подразненням.
Грязі (пелоїди) відзначаються високою тепло- і вологоємкістю, теплопровідністю та високими адсорбційними властивостями, складаються з органічних, мінеральних, а також газоподібних речовин.
Грязелікувальні процедури справляють вплив на стан фізичної терморегуляції — теплоутворення та тепловиділення, сприяють розширенню периферичних кровоносних судин та перерозподілу крові, посилюють функцію дихання, обмін речовин і трофічну функцію, чинять десенсибілізуючу, протизапальну і розсмоктувальну дію на вогнища запалення, сприяють регенерації.
Парафін — продукт перегонки нафти, являє собою суміш високомолекулярних вуглеводнів. Мала теплопровідність, велика теплоємкість у поєднанні з тиском на підлягаючі тканини зумовлює його високий лікувальний ефект — розсмоктувальну, болезаспокійливу та антиспастичну дію, поліпшується крово- та лімфообіг, тканинний обмін.
Озокерит, або гірський віск,— природна гірська порода, родовище якої є у Прикарпатті. Озокерит має велику теплоємкість і малу теплопровідність, що зумовлює його високу теплоутримуючу здатність. За цими якостями озокерит перевищує інші теплоносії—мулисту грязь, торф, глину і навіть парафін. Хворі легко переносять озокерит, навіть якщо його температура досягає 60—70 °С.
У дії озокериту на організм мають значення не тільки його фізичні властивості як теплоносія, але й хімічні речовини, що містяться в ньому: церезин, мінеральні олії, асфальтени і смоли. Він містить також біологічно активні речовини. Тому терапевтична активність озокериту вища від такої парафіну. Застосований місцеве на ділянку патологічного вогнища, озокерит справляє розсмоктувальну, протизапальну, протисвербіжну, антиспастичну та гіпосенсибілізуючу дію.
Глина має вологоємкість і за рахунок відсутності конвекції — велику теплоутримуючу здатність. Теплоємкість і теплопровідність глини у тій консистенції, яку використовують для лікування, наближається до таких мулистих грязей.
Пісок відрізняється від інших теплоносіїв відсутністю колоїдних речовин, значною; гігроскопічністю, великою теплопровідністю та теплоємкістю і меншою тепло утримуючою здатністю. Лікувальне застосування нагрітого піску (псамотерапія) Уґрунтується на його тепловій дії, механічному подразненні рецепторів, шкіри гострими Піщинками, а також вуглекислотою, яка утворюється внаслідок поєднання поту з вапняними частинками. Псамотерапію проводять у вигляді загальних та місцевих ванн і піщаних грілок. Під впливом піщаних ванн підвищується систолічний та знижується діастолічний тиск, відзначають вирівнювання зрушень морфологічного і білкового складу крові, посилюється азотистий обмін та окислювальні процеси в організмі.
Лікувальні грязі, парафін, озокерит застосовують у вигляді загальних та місцевих аплікацій, інколи у, вигляді порожнинних (вагінальних, ректальних тампонів) аплікацій температури 36—65 °С, тривалістю 15— 60 хв.
Показаннями до застосування теплолікувальних чинників є хронічні запальні захворювання опорно-рухового апарату і статевих органів, периферичної нервової системи та ЛОР-органів, захворювання нирок, печінки та кишок, рахіт, рани, які повільно загоюються, виразки і переломи. Протипоказання спільні для фізіотерапії.
Парова та сухоповітряна лазні являють собою досить сильну водо-теплолікувальну процедуру. Вони сприятливо впливають на діяльність серцево-судинної, нервової, дихальної систем та м'язів, обмін речовин. Сухоповітряна лазня (сауна) позитивно впливає і на психоемоційну сферу, знімає почуття напруженості, втоми, поліпшує настрій, надає бадьорості.
Оптимальним режимом сауни для здорових є: температура повітря 80—90 °С, відносна вологість 5—12%, тривалість експозиції при дворазовому заході—8—10 хв з інтервалом відпочинку не менше ніж 5 хв. охолоджуючі процедури (басейн, душ). Втрата маси тіла може складати до 500—700 г. Рекомендується прийом рідини в кількості 50 % від втрати маси тіла. Для хворих температура повітря знижується до 70—80 °С, скорочується час процедури. Останні проводяться звичайно 1-раз у 5— 7 днів.
Показання: з метою профілактики застудних захворювань, стресів, лікування хронічних неспецифічних захворювань легень, опорно-рухового апарату, ожиріння, функціональних розладів центральної нервової системи, захворювань серцево-судинної, травної, сечостатевої систем, під час клімаксу. Протипоказання загальні.
Теплолікувальні процедури нерідко поєднують з фізичними вправами. Призначають їх з метою зняття м'язового гіпертонусу, підвищення еластичності тканин, болезаспокійливої дії, зняття втоми. Після проведения теплових процедур полегшується виконання хворими фізичних вправ, підвищується їх ефективність.
Світлолікування — використання видимих 1 невидимих (інфрачервоних та ультрафіолетових) променів з метою лікувальної реабілітації та профілактики захворювань. Видимі та інфрачервоні промені застосовують для досягнення теплової дії в поверхневих (до 5 см) шарах опромінюваних тканин, що призводить до посилення обмінних процесів, фагоцитарної активності лейкоцитів, периферичного кровообігу, фізичної терморегуляції, прискорення зворотного розвитку запальних процесів, зниження больових явищ, антиспастичної дії. Біле світло сприятливо впливає на психічний стан людини, червоне справляє збудливу дію, синє і зелене — заспокійливу. Для одержання видимого та інфрачервоного випромінювання використовують лампи розжарювання та спеціальні інфрачервоні випромінювачі. Джерелом штучного УФ-випромінювання є ртутно-кварцова лампа, яка випускає повний спектр УФ-променів (А, В, С), а також люмінесцентні лампи, випромінювачі довго- та короткохвильових УФ-променів.
Довгохвильові УФ-промені, справляючи вплив на процеси у протоплазмі клітин, нормалізують порушений обмін речовин, чинять виражену імуностимулюючу, вітаміноутворювальну і десенсибілізуючу дію. Його застосовують для компенсації ультрафіолетової недостатності, підвищення опірності організму різним захворюванням, передусім інфекційним, з алергічним компонентом.
Короткохвильове УФ-випромінювання, впливаючи на клітинне ядро, має бактерицидну, болезаспокійливу дію, нормалізує функцію симпатико-адреналової та кортикостероїдної систем. Застосовують його звичайно місцеве для лікування запальних процесів слизових оболонок і шкіри, інфікованих ран і виразок.
Інтегральні УФ-випромінювання спричинюють місцеві, сегментарні та загальні реакції, які проявляються посиленням кровообігу, трофіки тканин, фазною зміною проникності капілярів, клітинних мембран, активацією ферментів, підвищенням вмісту у тканинах біологічно активних речовин. Відзначені реакції відбуваються не тільки у ділянці, яку опромінюють, а й у внутрішніх органах. УФ-випромінювання має, крім перерахованих вище, ще й протизапальний ефект. Застосовують його в хірургічній практиці, травматології, для лікування захворювань шкіри, периферичної та ЦНС, захворювань опорно-рухового апарату.
Ультразвукова терапія. Ультразвук — механічні коливання, які поширюються у вигляді пружних поздовжніх хвиль у діапазоні частот 800—3000 кГц. Дія ультразвуку здійснює своєрідний мікромасаж клітин і тканин, забезпечує аналгезуючий, десенсибілізуючий, фібринолітичний ефекти, посилення обмінних процесів і трофіки тканин, стимулює функцію надниркових залоз і яєчників. Особливо ефективне поєднання ультразвуку з лікувальною фізкультурою у хворих із контрактурами, артритом і артрозом, у разі повільної консолідації переломів.
Електролікування. Використовують постійні та змінні струми, а також електромагнітні поля. ЛФК можна поєднувати з усіма видами електролікування, Особливо доцільно застосовувати її з імпульсними струмами низької частоти. Імпульснім електричним струмом називається струм, який надходить до пацієнта у вигляді окремих «поштовхів» — імпульсів різної форми, тривалості, частоти, постійного і змінного напрямку. Імпульсний струм має виражену подразливу дію на нервово-м'язовий апарат, і цю властивість використовують у процедурі електростимуляції—скорочення м’язів (електрогімнастика). За відсутності активних рухів електростимуляція дозволяє зберегти рефлекторну збудливість нервово-м'язового апарату, поліпшити крово- та лімфообіг, трофіку м'язів, сприяє швидшому відновленню рухової функції. Електростимуляцію поєднують із активними фізичними вправами, значно прискорюючи процес тренування і нормалізацію функції опорно-рухового апарату. Крім подразливої дії імпульсний струм може чинити виражену антиспастичну та болезаспокійливу дію, що дозволяє застосовувати фізичні вправи в більш ранні терміни. З цією метою використовують процедури діадинамо- і ампліпульстерапії. Крім того, застосовують низькочастотне і постійне поле, кріотерапію, світлолікування, азотні ванни, рефлексотерапію, лікувальна дія якої грунтується на подразненні біологічно активних точок шкіри спеціальними голками, припіканням електричним струмом, лазерним випромінюванням, ультразвуком.
Під час використання всіх перелічених процедур аналгезія настає внаслідок дії на периферичні нервові рецептори і підвищення порогу їх збудливості, зниження нервової провідності, а також впливу на структури головного мозку, зокрема, при цьому активізується виділення морфіноподібних речовин типу ендорфінів та енкефалінів.
Таким чином, використання природних та преформованих фізичних чинників сприяє більш ранньому застосуванню фізичних вправ, підвищенню їх лікувально-профілактичної дії та реабілітаційного ефекту, при цьому скоріше настає одужання, повніше і досконаліше відновлюються порушені функції організму, нарешті, працездатність. Отже, поєднання фізичних вправ з лікувальними фізичними чинниками є обґрунтованим і доцільним.
ЛІКУВАЛЬНИЙ МАСАЖ
ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МАСАЖ
Масаж—це технічний вплив на тканини організму за допомогою спеціальних прийомів, які виконують руками або апаратами з лікувально-профілактичною чи гігієнічною метою.
Масаж бере свій початок з народної медицини. Його широко використовували у Стародавньому Китаї, Індії, Греції та Римі як лікувальний засіб для боротьби з фізичною втомою. За характером проведення процедур розрізняють ручний і апаратний масаж. Існує понад 40 видів масажу. Це, зокрема, класичний лікувальний, спортивний, гігієнічний, косметичний, Сегментарний, шведський, фінський, точковий, лінійний, гінекологічний, сексуальний, періостальний, сполучнотканинний, кишковий масаж, самомасаж та ін.
Залежно від використання апаратів чи пристроїв виділяють вібромасаж, гідромасаж (підводний душ-масаж, вихровий підводний масаж, водоструменевий масаж, ручний масаж під водою, підводний душ-масаж, контрастний масаж, вібраційний підводний масаж), баромасаж, синокардіальний масаж, вакуумний масаж, банковий масаж, ортомасаж).
Найпоширенішими є класичний лікувальний, гігієнічний та спортивний масаж.
Усі види масажу тісно пов'язані між собою, і дуже часто їх використовують у різних, комбінаціях, тоді масаж називають комбінованим. Гігієнічний масаж — активний дійовий засіб зміцнення здоров'я, збереження нормальної життєдіяльності організму, запобігання захворюванням. Роблять його звичайно як загальний масаж. Одним із видів гігієнічного е косметичний масаж. Це гігієнічна процедура, завдяки якій поліпшується загальний вигляд шкіри, підвищується тургор і вдається запобігти її передчасному старінню. Косметичний масаж — це лікувальна процедура, спрямована на розсмоктування інфільтратів, рубців, набряків, розрівнювання зморшок, сухості, пористості та інших змін хворої шкіри.
Спортивний масаж використовують з метою підвищення спортивної форми спортсмена, усунення нервового перенапруження, втоми, відновлення сил під час і після змагання та тренування.
У загальному складному механізмі дії масажу можна виділити 3 основні, пов'язані між собою ланки: 1) вплив через нервово-рефлекторний апарат; 2) гуморальний шлях; 3) безпосередня механічна дія на тканини й органи. Масаж діє на численні нервові закінчення, закладені в -шкірі, сухожилках, зв'язках, фасціях, м'язах, стінках судин та внутрішніх органах. При цьому механічна енергія трансформується в енергію нервового збудження, що дає початок складним рефлекторним реакціям. Подразнення рецепторів зливаються і передаються по аферентних шляхах у кору великого мозку. Там усі аферентні імпульси синтезуються в загальну складну реакцію, яка проявляється певними функціональними зрушеннями в різних органах і системах організму. Характер його відповідних реакцій залежить від функціонального стану ЦНС, рецепторів, від форми та клінічного перебігу хвороби, а також, безумовно, від правильності методики проведення масажу.
Поряд із нервово-рефлекторною ланкою в механізмі дії масажу на організм важливим є гуморальний чинник. Під впливом масажу в шкірі утворюються високоактивні речовини (гістамін, ацетилхолін, амінокислоти, поліпептиди та ін.), які впливають на нервові імпульси, регуляцію судинного тонусу та інші процеси.
Певну роль відіграє і безпосередня механічна дія масажу на тканини, завдяки якій прискорюється крово- та лімфообіг, розтягуються, зміщуються тканини тощо. Перехід механічної енергії в теплову зумовлює теплову дію масажу.
Одночасно впливу масажу зазнають окремі органи і системи. Шкіра очищається від епідермісу, пилу, мікробів, підвищується тонус, шкіра стає еластичнішою. Очищаються від секрету вивідні протоки потових і сальних залоз, посилюється потовиділення і поліпшується функція цих залоз.
Масаж сприятливо впливав на. крово- та лімфообіг, кровопостачання шкіри. Ліквідується венозний застій, посилюється течія лімфи, обмін речовин, живлення, збільшується стійкість-шкіри до шкідливих впливів, підвищується температура, шкіра стає бархатистою, рожевою, пругкою, здоровою на вигляд.
Масаж через розгалужене рецепторне поле рефлекторно діє на весь організм. Одним із основних завдань масажу є відновлення нормального функціонального стану рецепторів шкіри, м'язів, сухожилків і суглобів, рецепторів внутрішніх органів. Залежно від характеру, сили і тривалості масажних рухів змінюється функціональний стан кори великого мозку, знижується або підвищується загальна нервова збудливість, посилюються рефлекси, поліпшується трофічна функція нервової системи, функціональний стан провідних нервових шляхів, рефлекторні зв'язки кори великого мозку з внутрішніми органами, судинами, м'язами тощо.
Під впливом масажу кількість функціонуючих капілярів може збільшитись у 45 разів, а загальна місткість їх зростає у 140 разів. Поліпшується капілярний кровообіг і створюються умови для зовнішнього кровопостачання тканин ділянки, яку масажують, а також рефлекторно інших органів і тканин. Поліпшується газообмін між кров'ю і тканиною. Розкриття резервних капілярів регулює перерозподіл крові, що полегшує роботу серця.
Спостерігається пряма і рефлекторна дія масажу на місцевий і загальний кровообіг. Ритмічні масажні рухи значно полегшують пересування крові по артеріях, пришвидшують протікання венозної крові. Внаслідок стиснення і знекровлення вен у них виникає негативний тиск, що також сприяє посиленню проходження крові в артеріях, збільшується венозна течія і кровопостачання серця. Скорочення серцевого м'яза посилюється, ударний та хвилинний об'єми серця збільшуються. Гістамін і ацетилхолін, що утворюються в шкірі під час масажу, потрапляють у кров. Це сприяє розширенню судин.
Загальний масаж внаслідок посилення роботи серця спричинює у здорових людей невелике підвищення (на 1,3—2,0 кПа; 10—15 мм рт. ст.) систолічного артеріального тиску. При цьому діастолічний тиск внаслідок розширення судин залишається незмінним або трохи знижується. У хворих на гіпертонічну хворобу масаж комірцевої зони і живота знижує систолічний і діастолічний тиск. При цьому масаж живота сприяє прискоренню ритму серцевих скорочень, а масаж комірцевої зони — його сповільненню. Масаж обличчя допомагає нормалізувати показники скроневого тиску.
Особливо впливає на судинорухові реакції в організмі вібрація. Місцева слабка вібраційна дія справляє переважно судинозвужувальний ефект, сильна—судинорозширювальний. Динаміка артеріального тиску під впливом вібрації залежить від його вихідного рівня. У людей з підвищеним тиском вібраційний масаж нормалізує його.
Сприяючи посиленню руху лімфи, масаж допомагає тим самим розсмоктуванню набряків. Внаслідок застосування засобів погладжування у відцентровому напрямку лімфатичні судини легко спорожнюються і лімфа протікає швидше. Розтирання, поплескування розширює лімфатичні судини. Але надто енергійне застосування цих масажних засобів може призвести до спазму лімфатичних судин. Крім прямого місцевого впливу масаж рефлекторно діє на всю лімфатичну систему, поліпшує тонічну і вазомоторну функції лімфатичних судин.
Масаж — це пасивна гімнастика м'язів, під його впливом підвищується еластичність м'язових волокон, їх скоротлива функція, зменшується м'язова атрофія і вже розвинена гіпотрофія. Сприяє він і окислювально-відновним процесам у м'язах. Під впливом масажу м'язові тканини поглинають більше кисню, зростає активність дихальних ферментів, що свідчить про активізацію окислювально-відновних процесів у м'язовій .тканині, отже, про посилення процесу обміну в ній. Масаж добре діє на біоелектричну активність м'язів, на функціональну лабільність нервово-м'язового апарату. Під його впливом нормалізується тонус м'язів, прискорюється відновлення працездатності м'язів, стомлених фізичним напруженням. Короткочасний масаж протягом 3—5 хв краще відновлює функцію стомлених м'язів, ніж 20—30-хвилкнний відпочинок. Це пов'язано з переходом м'язів на економічний тип енергетичного обміну та з більш швидким виведенням молочної та органічних кислот.
Масаж впливає і на кістково-суглобовий апарат. Поліпшується кровопостачання суглобів і періартикулярних тканин, зміцнюється сухожилковий апарат суглоба, прискорюється регенерація кісткової тканини, розсмоктування внутрішньо суглобового випоту і патологічних відкладень у періартикулярних тканинах. Внаслідок тривалого застосування масажу спостерігається зменшення жирових відкладень, що можна пояснити загальним впливом масажу на обмін речовин. Підвищуючи його в організмі, посилюючи виведення жиру із жирових депо, масаж сприяє згоранню жирів, якщо їх багато в жировій тканині.
Внаслідок виходу крові з кров'яних депо зростає кількість еритроцитів і гемоглобіну в крові, особливо у хворих на анемію. Збільшується сечовиділення, виведення сечовини, сечової кислоти, хлориду натрію, неорганічного фосфору.
Масаж можна виконувати тільки за умови розслаблення м'язів. Для цього кінцівкам надають середньофізіологічного положення.
Фіксують, як правило, ту ділянку тіла, котру будуть масажувати. Коли роблять масаж грудей, живота, спини, нижніх кінцівок, хворий лежить, а коли виконують масаж голови, шиї, верхніх кінцівок,— сидить. Кисть, передпліччя, плече масажують, використовуючи масажний столик. Масажисту зручніше бути з того боку, що й кінцівка, яку він масажує, а коли хворий лежить,— зліва від нього.
У курсі масажу виділяють попередній, основний і заключний етапи. На попередньому етапі (2—3 перші процедури) масажист вивчає особливості ділянки, котру масажує, реакцію організму на процедуру (зменшення болю, поліпшення загального стану), дію масажу на шкіру, м'язи, суглоби тощо. На основному етапі (починаючи з 3—4-ї процедури) застосовують диференційований масаж з урахуванням клінічних особливостей захворювання, коли ретельніше масажують м'язи, суглоби, нервові стовбури, больові ділянки, затвердіння. Інтенсивність прийомів масажу посилюють. На заключному етапі (2—3 останні процедури) знижують інтенсивність процедур, навчають хворого самомасажу.
Масаж не повинен бути болючим, не треба допускати виникнення петехій.
Тривалість процедур індивідуальна, залежить від захворювання, піку хворого, загального стану, особливостей ділянки, котру масажують. Перша процедура повинна складати 75 % часу, який відводиться на масаж залежно від кількості призначених масажних одиниць. При цьому за одну умовну масажну одиницю приймають безпосередній масаж протягом 10 хв. Потім час поступово збільшують.
Призначають масаж щоденно або через день. Загальний масаж краще робити через день протягом тижня, а у хворих із захворюваннями серцево-судинної системи та в похилому віці—спочатку двічі на тиждень, потім через день.
Залежно від клінічних форм захворювання і виду масажу на курс призначають від 8—10 до 15—18 процедур, а інколи достатньо 4 і навіть 2—3 процедур (інтенсивний масаж асиметричних зон грудної клітки за О. Ф. Кузнецовим). Перерви між курсами можуть складати від 10 днів до 2—3 міс, що в кожному випадку вирішують індивідуально. Кількість процедур після перерви залежно від стану пацієнта може бути зменшена чи збільшена.
Нижче наводимо розрахункові норми часу (в умовних одиницях) на виконання масажних процедур.
Кількість умовних
масажних одиниць під час
Найменування масажної процедури виконання процедури
дорослим і дітям
Масаж голови (лобно-скроневої та 1,0
потилично-тім'яної ділянки)
Масаж обличчя (лобної, приочної, 1
верхньо- і нижньощелепної ділянки)
Масаж шиї 1,0
Масаж комірцевої зони (задньої по- 1,5
верхні шиї, спини до рівня IV груд-
ного хребця, передньої поверхні груд-
ної клітки до II ребра)
Масаж верхньої кінцівки 1,6
Масаж верхньої кінцівки, надпліччя 2,0
та ділянки лопатки
Масаж плечового суглоба (верхньої 1,0
третини плеча, ділянки плечового
суглоба та надпліччя однойменного боку)
Масаж ліктьового суглоба (верхньої 1,0
третини передпліччя, ділянки ліктьового
суглоба та нижньої третини плеча)
Масаж променезап'ясткового сугло- 1,0
ба (проксимального відділу кисті,
ділянки променезап'ясткового
суглоба і передпліччя)
Масаж кисті та передпліччя 1,0
Масаж ділянки грудної клітки (ді 2,5
лянки передньої поверхні грудної клітки
від передніх меж надпліччя до реберних
дуг у ділянці спипи від VII шийного
до І поперекового хребця)
Масаж спини (від VII шийного до 1,5
І поперекового хребця і від лівої до
правої середньої аксилярної лінії у дітей—
включаючи попереково-крижову ділянку)
Масаж м'язів передньої черевної 1,0
стінки
Масаж попереково-крижової ділянки 1,0
(від І поперекового хребця до нижніх
сідничних складок)
Сегментарний масаж попереково-кри- 1,5
жової ділянки
Масаж спини і поперекового відділу 2,0
(від VII шийного хребця до крижів, від
лівої до правої середньої аксилярної лінії)
Масаж шийно-грудного відділу хреб- 2,0
та (ділянки задньої поверхні шиї та ділянки
спини до поперекового хребця від лівої до
правої задньої аксилярної лінії)
Сегментарний масаж шийно-грудного 3,0
відділу хребта
Масаж ділянки хребта (ділянки 2,5
задньої поверхні шиї, спини і попереково-
крижової ділянки від лівої до правої
задньої аксилярної лінії)
Масаж нижньої кінцівки та попереку 2,0
(ділянки стопи, голінки, стегна, сідничної
та попереково-крижової ділянки)
Масаж нижньої кінцівки 1,5
Масаж кульшового суглоба (верх- 1,0
ньої третини стегна, ділянки кульшового
суглоба та сідничної ділянки однойменного боку)
Масаж колінного суглоба (верхньої 1,0
третина голінки, ділянки колінного суглоба
та нижньої третини стегна)
Масаж голінковостопного суглоба 1,0
(проксимального відділу стопи, ділянки
голінкостопного суглоба та нижньої третини голінки
Масаж стопи та голінки 1,0
Загальний масаж (у дітей грудного і 8,0
молодшого дошкільного віку)
ТЕХНІКА КЛАСИЧНОГО МАСАЖУ
Виділяють 4 групи основних прийомів масажу: 1) погладжування, 2) розтирання, 3) розминання, 4) вібрація. Кожен з цих основних прийомів має ще й допоміжні. Нижче наводимо прийоми масажу (за О. Ф. Вербовим, 1966).
|
|
Погладжування
Це прийом ковзання пальців або всієї долоні по шкірі без зміщення її. Погладжування обов'язкове на початку масажу, під час переходу від одного прийому до другого, а також наприкінці як заключний етап. Погладжування виконують однією або обома руками одночасно. Руки рухаються паралельно або поперемінне, одна за другою. Іноді погладжування проводять «обтяженою кистю», тобто накладають одну руку на другу і таким чином збільшують тиск на тканини (май 26).
Площинне поверхневе погладжування проводять долонею, долонною чи тильною поверхнею розігнутих пальців. Під час погладжування м'язи масажиста максимально розслаблені, пальці або долоня легко ковзають по шкірі, рухи вільні, нешвидкі, відповідно до повільного руху лімфи.
Погладжування роблять у напрямку течій лімфи та венозної кроні в судинах, від периферії до центру тобто проксимально.
Площинне глибоке погладжування характеризується більш інтенсивним натисканням на тканини, щоб подіяти на глибокі нервові рецептори. На ділянках з масивними м'язами, фасціями, підшкірною жировою клітковиною тиск більший, а на суглобах, кісткових виступах—менший.
Обхоплююче погладжування використовують на кінцівках, бічних поверхнях тулуба, сідницях та інших ділянках тіла колової конфігурації.
Невеликі ділянки масажують, обхоплюючи пальцями однієї руки. Виконують погладжування так, щоб пальці, рухаючись, проникали в міжм'язовий простір, повільно ковзаючи вздовж м'язів. Якщо ділянка тіла велика, тоді обхоплююче погладжування роблять обома долонями.
Погладжування буває уривчастим і безперервним.
Мал. 26. Різновиди погладжування
Уривчасте погладжування характеризується тим, що під час поступового руху руки масажиста вперед весь час роблять ще ритмічні, короткочасні, енергійні рухи, здушуючи і відпускаючи тканини. Цей вид погладжування краще виконувати по черзі то однією, то другою рукою, щоб менше втомлюватися.
З допоміжних прийомів використовують гребенеподібне погладжування. його роблять кістковими виступами фаланг тильної поверхні кисті, зігнутої в кулак, на ділянках тіла з фасціями, масивними м'язами (спина, стегна), а також за наявності значної підшкірної жирової клітковини. Гребенеподібне погладжування виконують по черзі то однією, то другою руками. З просуванням руки пальці поступово розгинають.
Гладіння роблять тильною поверхнею пальців однієї чи обох долонь, зігнутих у п'ястковофалангових суглобах під прямим кутом. Застосовують його під час масажу обличчя, шиї, на ділянках з підвищеною чутливістю шкіри і м'язів, тобто в тих місцях, де необхідно знизити тиск на шкіру.
Граблеподібне погладжування проводять подушечками пальців, трохи зігнутих і розведених. Його застосовують під час масажу волосистої частини голови та тоді, коли треба обминути болючі ділянки шкіри чи патологічні утворення в глибоких тканинах.
Щипцеподібний прийом виконують щипцеподібно складеними пальцями. М'яз, сухожилок чи складку шкіри беруть між великим і вказівним чи іншими чотирма пальцями і роблять ковзаючі рухи по м'язу. Це дає можливість вибірково подіяти на окремі м'язи.
Хрестоподібний прийом погладжування застосовують під час масажу кінцівок. Масажист складає руки в «замок» і, обхоплюючи масажовану ділянку долонями рук, проводить погладжування.
Методичні вказівки
1. Погладжування виконують повільно (15—20 см/с), ритмічно, в темп; 24— 26 погладжувань за 1 хв. Руки масажиста та шкіра масажованого повинні бути сухими.
2. Руки масажиста повинні легко ковзати по тілу, не збираючи шкіру зморшки.
3. Погладжування розпочинають у дистальних ділянках тіла за умови максимального розслаблення м'язів.
4. У разі набряку погладжування слід проводити вище від ураженої ділянки.
5. Масаж розпочинають з погладжування, погладжування здійснюють також між усіма прийомами та наприкінці процедури.
Розтирання
Це більш енергійний прийом, ніж погладжування. Під час розтирання рука масажиста не ковзає по шкірі, як під час погладжування, а поступовими, прямолінійними або коловими рухами, утворюючи поперед себе складку шкіри у вигляді валика, виконує зсування, розтягнення тканин і перетирання в них патологічних затвердінь та відкладень. Напрямок масажних рухів під час розтирання визначається конфігурацією, анатомічною будовою суглобів, сухожилків, м'язів, а також локалізацією патологічних деформацій тканин, а не ходом лімфатичних і кровоносних судин (мал. 27).
Найчастіше розтирання виконують пальцями, ліктьовим краєм та опорною частиною кисті.
На невеликих поверхнях розтикають подушечками II або III і IV пальців; 1 палець руки використовують при цьому як опору. Розтирання великих поверхонь тіла проводять усіма пальцями. Якщо розтирають тільки великим пальцем, то інші є опорою. Інколи необхідно розтирати тканини великими пальцями обох кистей, які рухаються у протилежних напрямках. Таке розтирання найбільш показане, коли здійснюють масаж сухожилків, синовіальних бурс, малих суглобів та ін.
У місцях масивних апоневрозів, фасцій розтирання проводять кістковими виступами тильної поверхні пальців кисті, зігнутої в кулак. Щоб подіяти на тканини, які розташовані глибше, розтирають кулаком однієї руки повільно, коловими, спіралеподібними рухами вздовж чи впоперек, супроводжуючи цей прийом погладжуванням долонею другої руки. Розтирання кістковими виступами кисті або кулаком застосовують на великих поверхнях зі значними м'язовими і фасціальними прошарками (на спині, попереку, стегнах). На великих поверхнях розтирання можна зробити також ліктьовим краєм кисті або передпліччя. Під час розтирання суглобів рекомендують одночасно рухати ними.
Допоміжними прийомами розтирання е гребенеподібний, щипцеподібний, пиляння, стругання, штрихування.
Гребенеподібне розтирання виконують кістковими виступами основних фаланг кисті, зігнутої в кулак, на поверхнях із масивними м'язо-фасціальними утвореннями.
Пиляння роблять ліктьовим краєм кистей, розташованих паралельно одна до другої на відстані 1—2 см. Кисті рухаються у протилежних напрямках і одночасно переміщуються вздовж масажованої ділянки. Цей прийом використовують на великих поверхнях з розвинутими м'язами.
Мал. 27. Різновиди розтирання
Масажист рухає долоні в поперечному напрямку щодо м'язових волокон. Між долонями обов'язково утворюється складка шкіри.
Штрихування здійснюють подушечками кистьових фаланг І, II і III пальців окремо або разом, складеними „лопаткою”. Пальці повинні бути випрямлені, максимально розігнуті І розміщуватися під кутом 300 до масажованої поверхні. Його застосовують у лікуванні контрактур, деформацій, шкірних рубців, спайок внутрішніх органів.
Стругання. Виконують однією або обома руками, які рухаються послідовно, тобто одна рука за другою. Цей прийом нагадує стругання. Пальці складені, максимально розігнуті в суглобах, короткими поступовими рухами занурюються в тканини і, утворюючи поперед себе валик, зміщують тканини масажованої ділянки. Використовують за наявності великих рубцевих уражень шкіри і в тих випадках, коли треба уникнути дії на уражену ділянку шкіри.
Перетинання виконують променевим краєм кисті з максимальним відведенням великих пальців. Під час перетинання обома руками кисті масажиста, зведені одна до другої тильними поверхнями на відстані 2—3 см, виконують від себе і до себе зміщення підлеглих тканин. При перетинанні обов'язково має утворюватися валик із підлеглих тканин.
Щипцеподібний прийом виконують І і II або І, ІІ і III пальцями, які розставляють, наче щипці, щоб обхопити ділянку тканин і, помірно їх здавлюючи, рухати руки поздовжньо. Щипцеподібним прийомом розтирають сухожилки, невеликі м'язи, рубцеві зрощення, вуха і т. ін.
Методичні вказівки
1. Розтирання виконують в основному на суглобах, зв'язках, сухожилках та ділянках, які мало постачаються кров'ю.
2. Розтирання можна виконувати в усіх напрямках і не обов'язково по ходу крові та лімфи.
3. Під час розтирання шкіра зсовується разом з рукою масажиста з обов'язковим утворенням складки шкіри.
4. Розтирання суглобів, зв'язок, сухожилків слід поєднувати з пасивними рухами.
5. Під час розтирання масажист повинен стежити за тим, щоб не пошкодити шкіру.
Розминання
Прийоми застосовують головним чином для того, щоб подіяти на м'язи (мал. 28). Залежно від анатомічної будови м'язів та механізму дії всі прийоми розминання поділяють на 2 групи: 1) прийоми, виконання яких передбачає піднімання м'язів від кісткового ложа і розминання їх; 2) розминання здійснюють за рахунок придавлювання м'яза до кісткового ложа та його зміщення.
Розминання роблять повільно з поступово наростаючою інтенсивністю, вздовж м'язів і впоперек, безперервно або уривчасто.
Для безперервного розминання в поздовжньому напрямку кисті кладуть паралельно на відстані 5—6 см одна від одної, пальці спрямовані в один бік. М'язи захоплюють між І та іншими пальцями якомога глибше, підтягують і, рухаючи кисті в проксимальному напрямку, виконують гвинтоподібні, спіральні рухи.
Для поперечного безперервного розминання кисті обох рук розміщують на ділянці, яку мають масажувати, поперек м'яза на відстані долоні одна від одної.
Мал. 28. Різновиди розминання
Уривчасте розминання виконують пальцями, кистю однієї чи обох рук, якими захоплюють тканини так, як і під час безперервного розминання. Але кисті рухаються в поштовхом, ритмічно, здушуючи тканини. Щільно обходивши м'яз, масажист, зводячи пальці, піднімає його, здавлює. І зміщує однією рукою в напрямку мізинця, а другою - від себе в бік І пальця. Після цього, не випускаючи м'яза з руки, виконує такий самий, рух, але в зворотному напрямку, ніби передаючи м’яз з однієї долоні в іншу.
Допоміжні прийоми розминання: вижимання, валяння, накочування, зміщення, пощипування, розтягування, стискування, натискування.
Вижимання. Масажист щипцеподібним прийомом якомога глибше захоплює пальцями тканини, підтягує їх угору і вижимає між І та іншими пальцями. На великих поверхнях вижимання проводять обома руками одночасно або послідовно. Адекватність прийому збільшується, коли одна долоня натискує на другу. Цей прийом посилює циркуляцію крові, лімфи і міжтканинної рідини, внаслідок чого поліпшується живлення масажованих тканин.
Валяння. Масажовану ділянку захоплюють долонями, які випрямлені, розташовані паралельно одна до одної і рухаються в протилежних напрямках, наче місять тісто. Його застосовують лише на кінцівках у тих випадках, коли інші прийоми розминання спричинюють біль, коли треба здійснити більш ніжний вплив, за наявності великих жирових відкладень, рубців, спайок.
Накочування. Ліктьовим краєм кисті однієї руки ніжним рухом натискують у глибину тканин, а Другою рукою захоплюють тканини, накочують зверху першої і розминають між долонями. Одночасно руки поступово просувають уперед. Застосовують для масажу передньої стійки живота, шлунка, кишок, у разі дряблості м'язів.
Зміщення. Захоплені складкою тканини зсувають з кісткового ложа І пальцями обох рук, усіма пальцями або долонями в поздовжньому чи поперечному напрямках. Застосовують для розминання м'язів спини, коли є рубцеві зміни шкіри, парези, паралічі.
Пощипування або посмикування роблять І і II пальцями кисті. Тканини захоплюють і підтягують угору, посмикують і відпускають. Рухи нагадують посмикування струни. Витягують частіше двома руками зі швидкістю 100—120 рухів за 1 хв. Посмикування показане у разі глибоких рубців у місцях проекції нервів та виходу нервових корінців.
Розтягування (витягування) виконують великим або І і II пальцями обох рук, обома кистями, залежно від величини м'яза. Пальці кладуть з обох боків масажованої ділянки, натискають або захвачують щипцеподібно і розтягують у протилежні напрямки. Використовують для роз'єднання зрощень, за наявності м'язових контрактур, спайок, рубців. Розтягування не повинно бути болісним.
Стискування виконують аналогічно розтягуванню, але м'яз не розтягують, а стискують ритмічними короткочасними (0,5с) рухами; Застосовують найчастіше під час масажу обличчя.
Натискування здійснюють у вигляді уривчастих натискувань тканини в темпі 25—60 разів за 1 хв. Виконують подушечками кистьових фаланг, долонною або тильною поверхнею пальців, усією долонею або опорною частиною кисті.
Методичні вказівки
1. М'язи повинні бути максимально розслаблені з доброю фіксацією масажованої ділянки.
2. Прийом проводять повільно (50—60 рухів за 1 хв), без ривків, перекручувань та больових відчуттів.
3. Під час розминання м'язи відтягують від кісток або придавлюють до них.
4. Масаж слід розпочинати з місця переходу м'яза в сухожилок.
5. Інтенсивність розминання нарощують поступово від процедури до процедури.
Вібрація
Вібрація—це такі масажні прийоми, за яких масажованим тканинам за допомогою рук масажиста або спеціальних апаратів передаються коливні рухи різної швидкості та амплітуди (мал. 29). Вібрація буває безперервною або уривчастою.
Безперервна вібрація полягає в тому, що масажист, не відриваючи руки від ділянки тіла, робить ритмічні різної амплітуди коливні рухи на певній локальній ділянці (стабільна вібрація) або вздовж ділянки (лабільна вібрація). Інтенсивність дії безперервної вібрації залежить від кута між пальцями і масажованою поверхнею — сила вібрації збільшується, коли він наближається до прямого. Прийом проводять протягом 5—10 с. На кожну точку застосовують від 5 до 10 таких вібрацій, які чергують із погладжуванням.
Ручний безперервний вібраційний масаж виконують долонною поверхнею кінчика фаланги одного пальця (частіше І, II або III), долонною поверхнею кількох пальців, долонею або кистю, стиснутою в кулак (на спині, животі, стегнах).
Уривчасту вібрацію виконують ударами кінчиків пальців, усієї долоні, ліктьовим краєм кисті чи кистю, стиснутою в кулак. Кисть рухається тільки в променезап'ястковому суглобі, а після нанесення удару її негайно відривають від масажованої ділянки.
Допоміжні прийоми: стрясання, струшування, підштовхування, пунктування, рубання, поплескування, стьобання.
Стрясання виконують кінчиками І і II пальців або долонями, розміщеними з обох боків масажованої ділянки. Виконують швидкі коливні рухи в горизонтальному або вертикальному напрямках, зміщуючи тканини праворуч — ліворуч, угору — вниз.
Струшування виконують на кінцівках для швидкої активізації кровообігу та розслаблення м'язів. Масажист бере обома руками кисть пацієнта, ледь-ледь натягує його руку і коливними рухами у вертикальному напрямку виконує ритмічні з невеликою амплітудою струшування повільно відводячи руку в різних напрямках. Струшуючи ногу, масажист обхоплює однією рукою ступню хворого за п’яту, а другою підтримує за тил стопи.
Мал. 29. Різновиди вібрації
Підштовхування виконують з метою масажу внутрішніх органів— шлунка, кишок та ін. Ліва рука масажиста легко надавлює на місце проекції масажованого органа, вправа короткими ритмічними поштовхами — на сусідню ділянку і підштовхує його до лівої руки.
Пунктування виконують подушечками одного або декількох пальців на невеликих ділянках тканин, які щільно лежать на кістковій основі, в місцях перелому, на невеликих м'язах, сухожилках, зв'язках, нервових стволах та місцях виходу нервів. Рухи подібні до вибивання дробу барабанною паличкою чи до роботи на друкарській машинці.
Рубання здійснюють ліктьовим краєм кисті. Положення кисті середнє між пронацією і супінацією, пальці трохи розведені і розслаблені. По поверхні тіла ударяють мізинцем послідовно обома руками на відстані 2—3 см одна від другої зі швидкістю 250—300 ударів за 1 хв, то слабше, то сильніше. Рухи тільки в променезап'ястковому суглобі, долоні масажиста повернуті одна до одної, переміщуються вздовж масажованої ділянки.
Поплескування виконують долонною поверхнею однієї або позмінне обох кистей, пальці трохи зігнуті. Кисті перебувають у положенні про-нації, розслаблені і здійснюють згинання та розгинання в променезап'ястковому суглобі. Між долонею і шкірою утворюється повітряна подушка — це пом'якшує удари і збільшує ефективність прийому.
Стьобання — це такий прийом, коли тканини зазнають доторкуючих ударів у вигляді поплескуючих рухів одним пальцем, декількома пальцями або усією долонею. Цей прийом частіше використовують у хворих із парезами м'язів і в косметичній практиці.
Методичні вказівки
1. Вібрація не повинна завдавати болю.
2. Сила та інтенсивність прийому залежить від кута між масажованою кистю і тілом — чим ближче до 90°, тим сильніша дія.
3. На одній ділянці проводять не більше ніж 10-секундну вібрацію.
4. На внутрішній поверхні стегна, підколінній ділянці, в місцях проекції внутрішніх органов (нирок, серця) постукування та рубання забороняються.
МАНУАЛЬНА ТЕРАПІЯ
Нині мануальна терапія оформилась у самостійний напрямок і широко впроваджується в практику лікувальних закладів, використовуючи досвід зарубіжних фахівців і одночасно накопичуючи свій. Але і в тому, і в іншому випадку відсутність систематичної підготовки лікарів, які проводять мануальну терапію, таїть у собі небезпеку помилок, здатних мати серйозні наслідки. Тому кожний лікар, котрий збирається присвятити своє життя мануальній терапії, передусім повинен добре зважити свої можливості, ще і ще раз перевірити свої знання, ніколи не забуваючи, що до кожного хворого повинен бути суворо індивідуальний підхід залежно від його конституції, віку, стану м’язового корсета, характеру тощо. Треба знати, де як і з якою силою нанести удар по хребту або суглобах, а де слід застосувати лише силову дію на ту чи іншу ділянку хребта.
Лікар, який виконує маніпуляції на хребті або суглобах, повинен відчувати хворого, розуміти йог стан, його емоції, ї окремих випадках, повинен навіть говорити дотепами або розповісти доречний анекдот з метою розслабити хворого, відволікти його на декілька секунд від болю і в цей час провести необхідну маніпуляцію,
Якщо маніпуляція проведена за всіма правилами, вона ніколи не зашкодить хворому. І навіть у тих випадках, коли на 2-й або 3-й день у хворого ніби посилюється біль або трохи погіршав його загальний стан, лікар не повинен зневірятися. Адже в окремих хворих виникають реакції на проведені маніпуляції. Пройде ще 2—3 дні, і біль мине, стан хворого поліпшиться. Необхідно тільки перевірити правильність проведеної мануальної терапії ї лея вірну пораду хворому. Якщо лікар, який проводить маніпуляції, буде відчувати, що хворий йому довіряє, це вже початок успіху в лікуванні.
Показання до мануальної терапії у хворих на остеохондроз хребта:
1. Больовий синдром у І стадії остеохондрозу хребта: так звана дискалгія, люмбаго, люмбалгія, торакалгія, цервікалгія, коли розвивається функціональна рефлекторна блокада хребтового сегмента.
2. Больовий синдром у ІІ—III стадії остеохондрозу, який характеризується незначним змііцєнееж хребців, переважно в шийному відділі, псевдоспондилолістезами, випинанням фіброзного кільця міжхребцевого диску, „сублюксацією” з розвитком різноманітних неврологічних синдромів, у тому числі й рефлекторного спазму м'язів, трофічного розладу в брадитрофних тканинах: плечелопатковий періартрит, епікондиліт плеча стилоїдит, кульшовий і колінний періартрити тощо. Необхідно зважати на тривалість больового синдром від гостроти якого залежить техніка виконання маніпуляцій.
3. Больовий синдром як наслідок поширеного остеохондрозу (І— III стадії) з урахуванням переважаючого сегмента ураження.
4. Вегетативно-вісцеральні порушення, які залежать від рівня дегенеративно-дистрофічного ураження хребта: синдром хребтової артерії, який проявляється вертебройялярною недостатністю, синдром Мен'єра, функціональні порушення зору, слуху, серцево-судинної системи (псевдо-стенокардія тощо), дискінезією жовчних шляхів за відсутності органічних уражень відповідного oргана.
Відносними показаннями є:
1) больовий синдром за наявності інволютивних нечітко виражених дегенеративно-дистрофічних змін у хребті в похилому віці, які не супроводжуються остеопорозом і застенілістю передньої поздовжньої зв'язки; 2) грижі міжхребцевого диска; 3) гострий больовий синдром на тлі тривалого перебігу захворювання (1 міс і більше).
Протипоказаннями до мануальної терапії служать: 1) природжені аномалії розвитку хребтового сегмента, зокрема, атланта (СІ) і осьового хребця (СІІ), конкресценція тіл та інші, які супроводжуються остеохондрозом; 2) природжені системні захворювання хребта, які супроводжуються остеохондрозом (спондилоепіфізарна дисплазія, недосконалий остеогенез); 3) надмірна рухливість хребтового сегмента; 4) судинні порушення системи кровообігу спинного мозку; 5) масивна закостенілість передньої поздовжньої зв’язки (спондильоз ІІІ ступеня) в поєднанні з остеохондрозом суміжних відділів; 6) спондилоліз і спондилолістез II— III ступеня; 7) остеопороз хребта різної етіології; 8) важкі захворювання внутрішніх органів; 9) ураження головного мозку; 10) запальні процеси в хребті (туберкульоз, остеомієліт, інфекційний спондиліт); пухлини хребта і м'яких тканин; 12) стани після хірургічних втручань на хребті і спинному мозку; 13) травматичні ушкодження хребта.
Перш ніж приступити до мануальної терапії, необхідно провести старанне диференціально-діагностичне дослідження і встановити етіологію вертеброгенного болю. Для цього необхідно провести повне клінічне обстеження хворого в стаціонарних умовах, починаючи з правильного збору анамнезу, оцінки ортопедичного і неврологічного статусу, функціональної рентгенографії і, за показаннями, електрофізіологічних досліджень.
Це зумовлено тим, що мануальна терапія повинна проводитися за суворими показаннями, диференційовано, залежно від клінічних проявів а урахуванням стадії патологічного процесу і тривалості захворювання.
Дата: 2019-11-01, просмотров: 304.
