Ерік Еммануель Шміт – досить складний і надзвичайно цікавий автор, що постійно дивує нас актуальними, із філософським підгрунтям творами. В його творчості ми знаходимо переплетення різних літературних жанрів та стилів письма. В романах та п’єсах Еріка Еммануеля Шміта безперечно відчувається індивідуальна, своєрідна манера письма автора та його неповторний стиль.

Перш ніж визначати стилістичні особливості творчості Шміта, ми розглянемо ті факти біографії письменника, які безперечно мали вплив на його світобачення і зрештою на його стиль письма.

Драматург, есеїст, романіст і сценарист Ерік Еммануель Шміт народився 28 березня 1960 року в Ліоні. Готувався до кар’єри композитора, вчився грати на фортепіано. З тих пір музика, наряду з теологією і метафізикою – захоплення його життя. «Музика завжди каже правду, інтелект вступає пізніше… Те ж саме відбувається, коли я пишу п’єсу. Я завжди намагаюсь почути музику душі, тобто дещо більше, ніж просто слова», - скаже він пізніше в одному з інтерв’ю. Однак, крім музики, хлопчик захоплювався написанням творів: в одинадцять років написав першу книгу, в шістнадцять – першу п’єсу «Грегуар, або Чому горошок зелений», сатиру на тему сексуального виховання. В кінці кінців слово одержало верх над музикою. Закінчивши престижний Вищий педагогічний інститут і захистивши філософську дисертацію, присвячену Дені Дідро, Шміт починає викладати філософію спочатку в ліцеї Шербура, потім в університеті Шамбері. Але надовго він там не затримується: наукова кар’єра була принесена в жертву літературі.

Успіх супроводжував Шміта з першого дорослого драматургічного досвіду: «Валонська ніч» (1991) була поставлена Шекспіровським королівським театром. Друга п’єса, «Відвідувач» (1993) , в якій до Зигмунда Фрейда чи то наяву, чи то уві сні з’являється чи то божевільний, чи сам Господь Бог, і де ведеться глибоко філософський, але не нудний діалог про людську сутність, про смерть і про релігію – забезпечила йому визнання критики. В 2001 році французька Академія присуджує драматургу Гран-прі.

Окрім п’єс, Шміт пише романи. І теж отримує за них премії. Премію «Перший роман» отримала його «Секта егоїстів»(1994). Але найбільший успіх припав на долю «Євангеліє від Пілата»(2000) , над яким письменник працював 8 років. Роман складається з двох частин. Перша частина – «Ісус» - про людину під владою сумнівів за декілька годин до смерті. В своєму монолозі (улюблений літературний прийом автора) Ісус являється скромною, простою людиною, що довгий час не підозрює про свою місію. Друга частина – «Пілат» - написана у формі епістолярного щоденника: в листі до брата Титуса, Понтій Пілат, з його незворушною вірою в силу розуму, намагається ретельно і прагматично дослідити нез’ясований факт – зникнення тіла Ісуса; намагається перебороти екзальтацію і нетерпимість оточуючих. В результаті римський розум пасує перед іудаїстськими сумнівами.

В наступному 2001 році, Шміт випускає «Участь іншого», де готує Адольфу Гітлеру долю художника, в результаті чого той не стає диктатором, і історія людства складається по іншому.

Як бачимо, автор в багатьох своїх творах піднімає тему релігії і проблему відношення людини з Богом, хоча народився Ерік Еммануель Шміт в родині атеїстів, був вихований як атеїст і залишався ним до одного випадку. Так трапилось, що подорожуючи по Сахарі він заблукав і йому довелось провести ніч в пустелі в цілковитій самотності. «Я б сказав, що це була містична ніч для мене, я багато передумав, і вийшов звідти переосмисливши своє відношення до Бога. Зараз я назвав би себе віруючим агностиком. Тепер коли мене питають: «Чи є Бог?», я відповідаю: «Я не знаю чи є БОГ, але я вірю!» [51], коментує сам автор в одному з інтерв’ю. Хоча вірить він, як сам зізнається, не в Бога якоїсь окремої релігії чи конфесії, він вірить в єдиного Бога, як істоту. Він став вивчати різні релігії, і це знайшло своє відображення в його творах.

Повністю очевидним являється той факт, що філософське виховання, схильність до систематичного і глибокого осмислення світу впливає і визначає творчість письменника. В якості героїв він часто вибирає універсальні фігури світової історії та міфології – Ісус, Понтій Пілат, Дідро, Гітлер та інші.

    В Шміті живе просвітитель і в деякій мірі місіонер. Тому особливе місце в його творчості посідає «Цикл незримого», куди входить чотири тексти: «Міларепа»(1997), «Пан Ібрагім і квіти Корану» (2001), «Оскар і Рожева пані» (2002) і зовсім недавні «Діти Ноя» (2004). Об’єднуюча «Цикл незримого» тема – духовність та релігія. Релігійні конфесії – буддизм, іслам та іудаїзм, і християнство художньо проілюстровані і поєднані з конкретними людськими (насамперед дитячими) історіями. Форму цих невеликих творів можна класифікувати по різному. Дехто відносить їх до романів, дехто до моно п’єс (тому що вони написані від першої особи), інші – до дитячих казок.

 Існує міф, відповідно до якого за останніми 12 днями року можна дізнатись яким буде кожен наступний місяць. Це і стає підгрунтям до написання «Оскар і Рожева пані». Оскар, десятирічний хлопчик, хворий на рак і йому залишається жити лише декілька днів. Рожева пані повинна переконати хлопчика, що проживши 12 днів він проживе повноцінне людське життя. «Був час, коли я сам був серйозно хворим і невідомо як все могло закінчитись. Бувало, що я супроводжував людей на шляху до смерті, я бачив як помирають люди. Звичайно, я міг взяти для книги дорослу людину, але взяв дитину. Яка різниця, в якому віці людина помирає. Вона все одно проживає ціле життя. Я вважаю, що є дар життя, але є і дар смерті, і обидва ці дари дані людині. І це невідворотно. Ще мене вразила фраза Достоєвського: «як можна вірити в Бога, дивлячись, як помирає дитина?». Ця п’єса ще і роздуми про це – про відносини людини і бога»[51].

Шлях, який рано чи пізно пройде кожен. Цю невідворотність усвідомлює розум і відмовляється з нею миритися серце. Особливо, якщо сьогодні на цей шлях став десятирічний хлопчик, хворий на лейкемію, що доживає свій короткий вік у лікарні. Його звати Оскар, він — герой роману «Оскар і Рожева пані» сучасного французького драматурга Еріка Еммануеля Шмітта.

Тема смерті — одна з ключових тем мистецтва і цей роман — це не спроба розповісти про медичну проблему, це привід для роздумів. Привід, треба зауважити, виявився досить жорстоким, безжальним і прицільним. Кого залишить байдужим історія хлопчика, що помирає і знає про це? Але Ерік Еммануель Шміт розповів її так , щоб ті, хто читатимуть цю історію, гостріше відчули життя, його прекрасність і швидкоплинність.

«Оскар не списаний з конкретної дитини, — пояснював у одному з інтерв'ю Ерік Еммануель Шмітт. — Це списано з усіх дорослих, яких я проводжав в останній шлях. Головне — розуміти цей момент і розуміти, що він невідворотний. Я вклав слова про смерть у вуста дитини тому, що спостерігав у лікарні різницю між тим, як ставляться до смерті дорослі й діти. Діти не ховають від себе поняття хвороби та смерті. А дорослі бояться зізнатися навіть собі» [53].

 Чарівність «Оскара і Рожевої дами» - в пафосі терпимості. Немає протиріч і агресивності між людьми, що належать до різних національностей та релігій. Є можливість вибору – віри, друзів, навіть сім’ї. Є мудрість прийняття всього. Виявляється, повноцінне життя можна прожити і за десять днів, що тобі залишились. Звичайно, якщо вірити… і тут Шміт з властивою йому вправністю балансує на тонкій грані: ще трошки і можна закінчити сентиментальністю. Рятує інтонація – дуже проста, без будь- якої емоційної забарвленості, і ще гумор.

Таким чином, головною особливістю індивідуального стилю Еріка Еммануеля Шміта являється вміння майстерно поєднувати серйозні, філософські проблеми із простою інтонацією, гумором та розмовною лексикою. Автор ставить перед читачами проблеми та не дає їх вирішення.