Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Природне почуття кохання оспіване Купріном ще в одній його повісті "Суламіф" (1908), яка є одним із найвідоміших і найпопулярніших творів письменника. Не тільки у творчості Купріна, а й серед творів світової літератури, присвячених коханню, "Суламіф" займає помітне місце за яскравістю і силою поетичного узагальнення.
Пронизана духом східних легенд повість про радісне і трагічне кохання бідної дівчини з виноградників до царя і мудреця Соломона, про кохання, яке «никогда не пройдет и не забудется», навіяна біблійною "Піснею пісней". Не випадково нею зацікавився художник, який так любив життя.
"Пісня пісень" - це найпоетичніша, натхненна, найбільш "земна" і "язичницька" із біблійних книг, створена на основі народної любовної лірики. У яскравій біблійній поемі не має чіткого сюжету. Здається, що вона була розрахована на тих, хто вже добре знав історію кохання царя і простої дівчини. Тому в "Пісні пісень" були подані тільки квінтесенції подій, тільки філософсько-поетичні "формули" кохання. Виникає бажання знати всю цю історію, знати все, що ховається за цими поетичними натяками: "Положи меня, как печаль на сердце твое, как перстень на руку твою: ибо крепка, как смерть, любовь; люта, как преисподняя, ревность...Большие воды не могут потушить любви и реки не зальют ее".
"О, ты прекрасна, возлюбленная моя, ты прекрасна! Глаза твои голубиные под кудрями твоими; волоса твои, как стадо коз, сходящих с горы Галаадской; Как лента алая губы твои, и уста твои любезны, как половинки гранатового яблока – ланиты твои под кудрями твоими".
"Пленила ты сердце мое, сестра моя, невеста моя; пленила ты сердце мое одним взглядом очей твоих, одним ожерельем на шее твоей" [35, 1,3,9].
Саме таким бажанням натхенний Купрін, тим більше, що "Пісня пісень" близька його творчості, у якій настільки важливе місце займає тема всеперемагаючого кохання.
Проте до сьогоднішніх днів не має усталеної точки зору на рахунок "Пісні пісень". Одні вважають її збіркою давньоєврейських любовних пісень, інші, - що це було просто зібрання весільних пісень, щось схоже на обряд весілля. Безсумнівно, що популярність твору у давніх євреїв змусила укладачів єврейських релігійних книг включити туди і "Пісню пісень", яка була штучно приписана царю Соломону. Купрін повністю відкинув релігійне тлумачення "Пісні пісень". Його захопила могутня лірика цієї поеми кохання. Познайомився він з нею ще в роки своїх молодих поневірянь; в будь-якому випадку, вже в кінці 1890-х років він цитує "Пісню пісень", бере з неї епіграфи для своїх творів.
З багатьох листів Купріна, в яких відобразився хід його роботи над "Суламіф'ю", заслуговує на увагу уривок з листа до В.А.Тихонова від 1 жовтня 1907 р.: "Теперь роюсь в Библии, Ренане, Веселовском и Пыляеве, потому что пишу не то историческую поэму, не то легенду, я сам не знаю, что - о любви Соломона к Суламифи, дщи Надавля, прекрасной, как завесы Соломона, как шатры Кидарские... " [37, 482].
Коли Купрін почав писати "Суламіф", ні розмір повісті, ні деталі не були йому зрозумілими. Проте сам процес написання хвилював його найбільше: "Суламифь" у меня выйдет более двух листов. И сцены в ней таковы, что я должен часто выбегать на улицу раздевшись и глотать снег для охлаждения и приведения себя в нормальное состояние. Вот так пьеса! " [35, 14].
Сюжет "Суламіфі" є в основному породженим творчою фантазією Купріна, але фарби, настрої він черпав із біблійної поеми. Дуже сміливо і майстерно використовуючи прийоми стилізації, художник намагався передати пафосно-очевидний, урочистий настрій, величне і наповнене енергією звучання давніх легенд. Письменника приваблює яскравий східний колорит, і цілі сторінки присвячені блискучому дорогоцінному камінню, якими Соломон прикрашає свою кохану Суламіф. Ці описи з їхнім приголомшливим багатством фарб, епітетів, порівнянь, метафор дуже багато дають для розкриття образу Соломона. Даруючи каміння своїй коханій, він палко описує їхню красу, наділяє їх особливими якостями, при цьому з'ясовується ставлення Соломона до людей, його віра і мудрість. Так він дарує своїй коханій смарагд, тому що він "зелен, чист, весел, и нежен, как трава весенняя», и отводит черные мысли". [35, 362].
Через всю повість проходить протиставлення світлого і темного — як протиставлення кохання і ненависті. Кохання Соломона і Суламіфі, яка приносить їм ні з чим незрівнянну радість, описана в світлих, урочистих тонах, у м'якому поєднанні фарб. Тут чуттєве одухотворене і освітлене поетичним світлом. А у храмі Озіріса та Ізіди, де відбуваються криваві обряди, де панує жорстока цариця Астіс, - там відтінки вогню роблять ще більше зловісною похмуру розкіш язичницького святилища. І почуття цариці і закоханого в неї Еліава позбавлені високого звучання. В образі коханої Соломона Суламіфі втілене кохання, пристрасне і чисте, палаюче і світле. Протилежне почуття – почуття ненависті і заздрості - виражене в образі відкинутої царем Астіс. Суламіф вся ніби зіткана з сонячних променів. Вона дала Соломону велике і чисте кохання, яке переповнює її. Кохання зробило з нею диво, - воно відкрило перед дівчиною красу світу, збагатило її розум і душу. Кохання вкладає в її уста натхненні слова, які раніше вона не змогла б вимовити. І навіть смерть не може перемогти силу цього кохання. Поранена мечем Еліава, якого підіслала підступна Астіс, Суламіф говорить своєму коханому: "Благодарю тебя, мой цар, за всё, за твою любовь, за твою красоту, за твою мудрость, к которой ты позволил мне прильнуть устами, как к сладкому источнику... Никогда не было и не будет женщины счастливее меня" [35, 379].
Астіс також прекрасна, але не світлою красою. Волосся її пофарбоване у синій колір, а обличчя "сильно нарумянено и набелено", "тонко обведенные тушью глаза казались громадными и горели в темноте, как у сильного зверя кошачьей породы" [35, 372]. її злий задум призводить події до трагічної розв'язки. Цариця Астіс, обіцяючи своє кохання одному з царських охоронців, Еліаву, підмовляє його убити Суламіф, за що його потім стратили за наказом царя Соломона.
У словах прощання царя з дівчиною полягає потаємна суть повісті: "До тех пор пока люди будут любить друг друга, пока красота души и тела будут самой лучшей и самой сладкой мечтой в мире, до тех пор, клянусь тебе, Суламифь, имя твое во многие века будет произноситься с умилением и благодарностью" [35, 380].
Проте, невже ж ця книга лише про трагічне кохання через чиїсь ревнощі? Звичайно, ні. "Суламіф" - "гимн уникальности, неповторимости, величию красоты женского тела и гимн любви". Любовь Суламифи "крепка, как смерть" [68, 59]. Аналізуючи повість, Ф.М.Штейнбук намагається пояснити, чому ці два поняття постійно йдуть поряд. Смерть дійсно не змушує довго себе чекати – лише сім днів було відведено Суламіфі і Соломону насолоджуватись високим і сильним почуттям – Коханням. І невже ревнощі стали причиною загибелі Суламіфі? Якщо ні, то чому ж померла Суламіф?
Але чи могло все бути по-іншому? Дівчина була приречена на смерть з того самого моменту, коли зустріла царя, з того самого моменту, коли вони покохали один одного.
Однак, це тільки зовнішня сторона проблеми: царська влада, палаци, соціальне становище людей - це лише фон, декорація великої драми під назвою "життя". Нічого не змінилося б, якби мова йшла про селянина і селянку, про принцесу і жебрака, одним словом, про людей, яких люблять і які, люблять. Кохання, народившись, приречене на смерть, точно так, як людина, народившись одного разу, повинна рано чи пізно померти: світ не чув (і не почує ніколи), щоб хтось помер, не народившись!
Ось і у випадку героїв Купріна ситуація "запрограмована" з самого початку. Проте необхідно трактувати поняття "смерть", маючи на увазі не тільки завершення фізичного існування, а перехід, точніше момент переходу з одного стану в інший. Суламіф, її кохання – як та чарівна квітка, що після «смерті» перетворюється у плід. І як та квітка, Суламіф і її кохання «помирають», перетворюючись в "Пісню пісень" - цей вічно живий пам'ятник жіночності, Краси і Кохання.
Повість "Суламіф" особливо прекрасна як прославлення жінки і носить загальнолюдський характер. Проте не всі письменники розділяли це захоплення - М.Горький, як відомо, негативно відгукнувся про твір: "Возврат – это очень хорошо. Только не всем. Куприн, например, хороший бытописец, но совсем незачем было ему трогать "Песню песней" - это и без него хорошо. А Соломон его смахивает все же на ломового извозчика" [16, 484].
Позитивно сприйняв повість Купріна В.В.Воровський. Вона була для нього "гимном женской красоте и молодости". Саме в якості такого гімну "Суламіф" завжди буде посідати помітне місце в російській літературі і полонити нові покоління читачів.
Отже, прославлення великого кохання і безмежної вірності коханому і долі хвилює читача в повісті Купріна, змушуючи сприймати "Суламіф" не як екзотичну, малохарактерну для таланту письменника стилізацію, а як твір з ряду інших повістей, присвячених утвердженню величини і сили прекрасного людського почуття.
3.5 Філософське осмислення кохання у творі О.І.Купріна "Гранатовий браслет". Роль "музики кохання" (Largo Appassionato) Людвіга Ван Бетховена у повісті
Легендарний сюжет "Суламіфі" відкривав письменнику необмежені можливості для оспівування кохання сильного, гармонійного і звільненого від будь-яких побутових обставин і життєвих перешкод. Але Купрін не зміг зупинитися на цьому екзотичному трактуванні теми кохання. Він наполегливо шукає в реальній, сучасній, буденній дійсності людей, "одержимих" високим почуттям кохання, здатних піднятися, хоча б у мріях, над навколишньою прозою життя. І, як завжди, він звертає увагу на "маленьку", просту людину. Так виникла у творчій свідомості письменника поетична тема "гранатового браслета". Купрін починає писати повість в Одесі в 1910 році. В цей час він був дуже пригнічений смертю матері і матеріальними нестатками. Єдиною втіхою була робота над "Гранатовим браслетом": "Недавно рассказывал одной хорошей актрисе, - писав він у листі до Ф.Д.Батюшкова від З грудня 1910 року про сюжет свого твору, - плакал. Скажу одно, что ничего более целомудреного я еще не писал". [37, 497].
Трохи раніше - 15 жовтня 1910 року - у листі до того ж Батюшкова Купрін називає реальних прототипів свого твору: "Сейчас я занят тем, что полирую "Гранатовый браслет". "Это - помнишь? - печальная история маленького телеграфного чиновника К.П.Желтикова, который был так безнадежно, трогательно и самоотверженно влюблен в жену Любимова. "Пока только придумал эпиграф: "van Beethoven Op. 2 N 2 Largo appassionato". Пишу, но плохо дается. Главная причина - мое невежество в музыке... Да и светский тон!». Пізніше ця коротка вказівка письменника отримала пояснення у спогадах Льва Любімова "На чужбине" [43, 19-23]. Син Д.Н.Любімова, якого згадав Купрін, Лев Любімов, детально розповів історію захоплення телеграфного чиновника П.П.Жолтова (це справжнє прізвище прототипу героя Купріна, яке у листі було помилково вказане як Жолтіков) матір'ю мемуариста, Людмилою Іванівною Любімовою Вона дійсно отримувала анонімні листи, а згодом і подарунок на день народження - гранатовий браслет. Як підкреслює Л.Любімов, це був "курьезный случай скорее всего анекдотического характера" [43, 16-17]. "Курьезные случаи" Купрін використав, щоб виразити своє уявлення про кохання, як про велике почуття, рівне за натхненням, висотою та чистотою лише великому мистецтву.
Багато у творі Купріна відповідає фактам із життя, і тільки фінал повісті - самогубство Желткова - є творчою вигадкою письменника. В дійсності Жолтов, як про це пише Лев Любімов, після розмови з ним чоловіка і брата Любімової більше про себе не нагадував. Трагічний фінал потрібен був Купріну, щоб сильніше відтінити силу кохання Желткова до майже незнайомої йому жінки — кохання, яке буває "один раз в несколько сот лет". Проте туга деякої втрати відчуваються у образі центрального героя - Желткова, і на самому його почутті до Віри Шеїної. Що ж являє собою Желтков? А.Горнфельд вважав цей образ найбільш вдалим у повісті. "... в памяти остаются не милый и чуткий князь Шеин... не оригинальная Анна...не прелестный, умный старый генерал, не героиня рассказа, чарующая княгиня Вера, а этот странный, сперва забавный, потом трагический "Пе Пе Же"...Забавный чудак, он уходит он нас в ореоле благородства, как некий Дон Кихот, как "рыцарь бедный" [37, 497].
Головний герой повісті – трагічна особистість. Трагедія його полягає у невзаємному і безнадійному коханні до жінки з аристократичного кола. Желтков - скромний чиновник. Він непомітна, тиха людина. Він делікатний, м'який і тактовний. Його любов до музики говорить про його вміння цінувати прекрасне у мистецтві. Він відкритий, щирий, світлий і чистий у своєму коханні. Покохавши жінку, яка йому недоступна, він розуміє, що шлях до щастя йому закритий. Кохання для Желткова – найвища єдина радість, вона освітлює його життя, наповнює його глибоким змістом: "Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ни политика, ни наука, ни философия, ни работа о будущем счастье людей - для меня вся жизнь заключается только в Вас" [35, 418].
Проте кохання для нього – і джерело страждань, так як воно нероздільне і безнадійне: величезна перешкода є між ним і його коханою. Щоб перетнути цю межу, він пише їй листи, але не отримує відповіді, дарує коханій на день народження дорогу прикрасу – гранатовий браслет; "Посередине между большими камнями Вы увидите один зеленый, это весьма редкий сорт граната – зеленый гранат" [35, 396], який був сімейною реліквією: "...Этот браслет принадлежал еще моей прабабке, а последняя, по времени, его носила моя покойная матушка" [35, 396].
Багато властивостей браслета мають символічний зміст, розкриття їх допоможе краще зрозуміти ідейний зміст твору. "Зеленый камешек в центре браслета, очень редкий гранат, в окружении кровавых огней, обычных красных гранатов, словно бы символизирует необычность, редкость такого сильного и безграничного чувства, как любовь Желткова" [47, 15]. Отримавши подарунок, Віра, хоч і не носила його, передбачає загибель Желткова: "Я знаю, этот человек убьет себя" [35, 417], а Желтков, подарувавши браслет, ніби став беззахисним перед смертю: "Он имеет свойства сообщать дар предвидения носящей его женщине. И отганяет от насильственной смерти" [35, 396]. Це сприймається як містичне передбачення трагічного фіналу повісті. Оскільки цей браслет спадковий, він повинен був перейти до майбутньої дружини головного героя, а він дарує його Вірі, тому що не хотів би бачити в цій ролі нікого, крім неї. У цьому символічне значення подарованої прикраси. Також, напевно, відчуваючи, що у домі Віри немає справжнього щастя, герой зважується на рішучий крок: "Желтков надеялся, что дерзкая присылка браслета "разбудит" Веру и она осознает свою любовь, а дар предвидения поможет ей принять правильное решение. И этой надежды герой не теряет до последнего". [47, 49]. Почуття героя Купріна - це тихе, покірне боготворіння, без злетів і падінь, без боротьби за кохану людину. Таке обожнювання висушує душу, робить її безсилою. Чи не тому так охоче погоджується піти з життя Желтков?
Зрозумівши безнадійність своїх ілюзій, витримавши грубе втручання сторонніх людей в його інтимний світ, він вбиває себе і цим самим відмовляється від свого кохання, ставлячи його вище смерті. Благородність душі свого героя, його вміння глибоко і сильно переживати Купрін утверджує шляхом протиставлення самого героя "сильним цього світу". Він ставить його набагато вище за них. "Його високе, вірне і безумне кохання, нездатність на компроміс викликають повагу і захоплення читача. Він помирає сильним і непереможеним.
Загибель Желткова має символічне значення. Вона демонструє безнадійність невзаємного кохання і є останнім доказом чистого і щирого почуття. Помираючи, він вдячний тій, яка викликала у його серці це прекрасне почуття, що підносило його над світом несправедливості і зла. Саме тому Желтков благословляє свою кохану: "Да святится имя твое" [35, 418].
Очевидно, можна говорити про кохання як своєрідне поклоніння. На це вказують багато дрібних деталей: таємне окатоличення сестри Віри, Анни, назва вулиці, на які жив Желтков, - Лютеранська, і нарешті доля браслета. Він був переданий власниці квартири з проханням повісити браслет на "изображение Матки Боски". В католицькому храмі символічним є ім'я коханої героя. Адже слова релігія і віра - синоніми. Герой ставить земну жінку на місце Богоматері. Він кохає по-лицарськи невзаємне, не знаючи "ни жалобы, ни упрека, ни боли самолюбия".
Хто ж була та жінка, яку так палко кохав герой: "Такая же Вера, как и все обитатели курорта, или нет" [35, 383]. Невипадковим є її ім'я - Віра, хоча в один день з нею іменини святкують Надія, Любов і Софія ("мудрість" -грец.). Так, є тільки Віра, є правила, але немає Любові, а тому не може бути ні Мудрості, ні Надії на справжнє щастя.
Кохана жінка Желткова - княгиня, дружина дворянина: "была строго проста, со всеми холодна и немного свысока любезна, независима и царственно спокойна" [35, 383]. Щодо зовнішності, то "...Вера, пошла в мать, красавицу-англичанку, своей высокой, гибкой фигурой, нежным, но холодным и гордым лицом, прекрасными, хотя довольно большими руками и той очаровательной покатостью плеч, какую можно видеть на старинных миниатюрах" [35, 384]. У неї є сім'я, друзі, сестра, її життя ззовні здається благополучним. "Желткова она никогда не видела при жизни и не была с ним знакома. Она красива, женственна, музыкальна, любит природу: "Я люблю лес... Разве может он когда-нибудь прискучить? Сосны!... А какие мхи!.. А мухоморы! Точно из красного атласа и вышиты белым бисером... " [35, 387].
Такі штрихи поступово привідкривають завісу над її внутрішнім життям. Віра не настільки холодна, як це здається спочатку. Але, дійсно, будуть потрібні виняткові обставини, щоб душа цієї жінки, яка була вихована в атмосфері світських умовностей, прокинулась.
Вона знає про почуття героя, але ніяк не реагує і навіть забороняє йому писати листи, її лякає сила його кохання, вона відчуває у ній трагедію. Смерть Желткова допомогла зрозуміти їй велич і красу його душі. Зумівши оцінити його, вона усвідомила, що "мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет" [35, 398].
Тепер Віру уже не можна назвати холодною і стриманою. Вона змінилася. Тепер вона приходить до висновку, що справжнього кохання вона не знала і не знає. Вона гірко шкодує про смерть Желткова і оплакує його. Прощаючись з ним, Віра кладе до його голови червону троянду як символ крові, страждань, але цей прощальний подарунок є також вдячністю і обіцянкою вічної пам'яті: "...Вера... вынула из бокового кармана кофточки большую красную розу, подняла немного вверх левой рукой голову трупа, а правой положила ему под шею цветок. Именно в эту секунду она поняла, что та любовь, "о которой мечтает каждая женщина, прошла мимо ее" [35, 421].
Взагалі "троянда" у творі є деталлю, яка повторюється і варіює, а її символічне значення посилюється з розвитком дії. Вперше про троянди Купрін згадує в експозиційній частині повісті: "...розовые кусты еще давали - в третий раз за это лето - бутоны и розы, но уже измельчавшие, редкие, точно выродившиеся" [35, 384]. Пізніше, до кінця вечора, виявиться, що Віра зрізала в саду саме троянди, хоча там "пышно цвели своей холодной, высокомерной красотою георгины, пионы и астры" [35, 383-384]. "Княгиня Вера вдевает в петлицу пальто генерала Аносова две маленькие розы, один цветок розовый, другой карминный, то есть ярко-красный, один Вера, другой - ее сестра Анна" [33, 40]. Розповідаючи свої міні-новели, генерал Аносов постійно вказував на присутність у них троянд.
До самої розв'язки сюжету троянда знаходиться на периферії повісті. У цій деталі не має нічого нав'язливого, навмисного, а навпаки є достовірність, природність і деякий, можливо неочевидний, підтекст.
Що ж до вищезгаданого генерала Аносова, то він, як і Анна, не бере участі безпосередньо в драматичній колізії: "Куприн стремился нарисовать образ русского человека старшего поколения, человека, в котором были бы воплощены некоторые из лучших особенностей национального характера" [6, 254]. Аносов виконує визначену і дуже важливу функцію у творі. Він виражає думки самого письменника про кохання, нехитрі розповіді і роздуми генерала якби передбачають трагедію. Його устами Купрін проголошує, що не можна проходити повз рідкісний, величний дар - велике і чисте кохання; що це почуття не повинне бути ні легковажним, ні примітивним, ні, тим більше, базуватися на вигоді і користі: "Любовь должна быть трагедией.
Величайшей тайной в мире! Никакие жизненные удобства, расчеты и компромисы не должны ее касаться" [35, 406]. Кохання, за Купріним, повинне мати в основі високі почуття, взаємну повагу, симпатію, довіру, вірність, щирість, чесність і правдивість. Воно повинне тягнутися до ідеалу.
Ця балада про кохання, яке виявилося сильнішим за смерть, складається із шести рядків - по кількості музичних фраз сонати Бетховена, яку Купрін часто слухав у сімї одеського лікаря Л.Я.Майзельса - і закінчується визнанням того, що велике кохання на мить - можливо, назавжди - поєднало дві душі. "Успокойся, дорогая, успокойся. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Ты ведь моя единая и последняя любовь. Успокойся я с тобой. Подумай обо мне, и я буду с тобой, потому что мы с тобой любим друг друга только одно мгновение, но навеки. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Помнишь? Вот я чувствую твои слезы. Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [35, 422], Ці слова Вірі навіяла музика. Але чи правильно вона зрозуміла музику, чи почула те, що хотіла б почути? Якщо згадати, що це Largo Appassionato: "...музыкальный термин, указывающий на темп и характер исполнения произведения. Largo – очень медленно, широко; appassionato - страстно, с большим чувством" [28, 47], то навряд чи тут підходять слова: "Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [28, 422].
"Appassionato – это не смиренная молитва, а страстный голос любви. Не тихой заводью должна быть жизнь, а полноводной, могучей рекой. Жить надо Largo Appassionato - вот что хотел сказать и Бетховен и Желтков, и конечно, Куприн" [28, 54].
Чому ж Купрін бере саме цей епіграф? І чому саме італійською мовою? Італійська мова - мова музики, зрозуміла лише людям мистецтва. І повість також звернена до тих, хто зможе (точніше, захоче) зрозуміти. Саме ім'я Бетховена звучить як трагічний акорд для тих, хто знає про трагічну долю геніального композитора. Друга соната - твір маловідомий навіть в музичних колах, але разом з тим - це улюблена мелодія Желткова і Віри Шеіної. Очевидно, письменник бачив щось спільне між своїм і бетховенським твором, а значить, вказівка композитора слухачу - це і прохання автора до читача Largo Appassionato. Так повинна звучати музика Бетховена. Так потрібно читати і саму повість, про яку Горький схвально відгукнувся: «А какая превосходная вещь "Гранатовый браслет" Куприна... Чудесно. И я - рад, я - с праздником! Начинается хорошая литература! " [37, 497].
Музика... Вона супроводить нас усе наше життя, саме вона засвідчує неповторність буття людини, неповторність її почуттів. Кожна людина розуміє її по-різному. Одних вона підносить, інших змушує страждати. Музика стає учасницею подій, звучить у важливі хвилини життя, коли зароджується почуття любові і коли після важких випробувань усвідомлюється зміст істинного щастя.
Звернемося до другої частини сонати (Largo Appassionato, D-dur) Л.Бетховена. Саме її Купрін вибрав для свого твору "Гранатовий браслет "-твору, який став шедевром письменника. Як бачимо, це не випадково. Саме такою музикою автор налаштовує нас на роздуми про сутність життя, про цінні речі, про святі почуття. Не випадково у самій сонаті багато світлих контрастів, ритмічної активності, ясно виражена мелодійність. Задушевність, теплота, насиченість переживань - ось характерні риси, які переважають в образах Largo Appassionato. Ця музика – символ великого кохання Желткова до Віри Миколаївни. Тут прекрасне багатство емоційних відтінків Largo. Головна тема з її зосередженою хоральністю є стержнем. А навколо цього стержня виникають і світла печаль інтонацій ласкавої мови, і драматизм мінорного проведення теми.
Друга частина сонати характеризується повільністю, спокоєм. Композитор ніби дає нам можливість роздумувати над життям, над плинністю часу. Бетховен у цій сонаті висловлює свої світлі почуття. Саме Largo Appassionato із другої сонати – це намагання (в образно-ідейному розумінні) подивитись на світ ніби з внутрішньої сторони, зі сторони моральних нормі. У тенденціях зовсім схожих частин можна помітити відлуння філософсько-релігійних поглядів тієї епохи. Але в тому-то і справа, що Бетховен лише інколи торкався релігійної сфери. Переважає у нього реальний життєвий зміст думок людей того часу над проблемами етичного, проблемами вдосконалення особистості, яка, заглиблюючись у свій внутрішній світ, отримує сили для того, щоб оволодіти пристрастю і підкорити вищим моральним цінностям. Як бачимо, що саме в Largo – це боротьба і перемога.
О.І.Купрін з великою майстерністю використав даний музичний твір у своїй повісті "Гранатовий браслет". Він хотів показати» що у цій сонаті є щось дуже близьке йому І почуттям його головного героя. Письменник бачив, скільки спільного має твір Бетховена з його повістю. У ній Appassionato, на нашу думку, - це не смиренна молитва, а пристрасний голос кохання. Життя повинно бути схоже не на тиху гавань, а на повноводну могутню ріку. Жити потрібно Largo Appassionato - ось що хотів сказати Бетховен. Желтков і, звичайно, Купрін. Це монолог без слів, правдиво вражаюча сповідь, сповідь страждаючої людини, скарги, ридання, сум самотнього нерозділеного кохання, тяжкі передчуття, гіркі сумніви, намагання знайти вихід, поминальний дзвін, світла віра, безнадійний відчай, ніжна печаль і т.п. - як бачимо, безліч відтінків. Музика перероджує душу головної героїні Віри Шеїної. Вона нарешті розуміє, що втратила все, чого вже не повернути: "Она узнала с первых аккордов это исключительное, единственное по глубине произведение. И душа ее как будто би раздвоилась. Она единовременно думала о том, что мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет. Вспомнила слова генерала Аносова и спросила себя: почему этот человек заставил ее слушать именно это бетховенское произведение, и еще против ее желания? И в уме ее слагались слова. Они так совпадали с музыкой, что это были как будто бы куплеты, которые кончались словами: "Да святится имя Твое" [38, 90]. Недарма Людвіг ван Бетховен вважав своїм творчим кредом такі слова: "Музика повинна запалювати вогонь в душі людській" [2, 490]. Саме вона - музика - облагороджує, підносить, робить людину веселою чи сумною, виражає внутрішній світ її почуття. Під звуки музики, урочистої та печальної, розпочинає тремтіти душа княгині. Під звуки музики у повісті виникають ритмічні фрази. Перед нами ніби віра у прозі, - тут і молитва про кохання, і глибокий сум про його недосяжність; тут відображається і злиття двох душ, одна з яких дуже пізно зрозуміла величність іншої.
Смисл повісті "Гранатовий браслет" полягає не тільки в проселенні кохання, великих людських почуттів, але і в утвердженні благородства простих людей. О.І.Купрїн дав нам можливість. доторкнутись до високих почуттів людини, нагадав про загальнолюдські цінності. У цьому творі звучить тема високого кохання. Саме твір "Гранатовий браслет " - підтвердження того, що майстер слова шукає в, реальному житті людей, які спроможні піднятися над буденною бездуховністю, які готові віддати все, навіть життя, не потребують нічого натомість. І в листі до Д.Батюшкова Купрін стверджує: "Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего Я. Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте, но в творчестве выражается иццивидуальность, но в любви" [64, 33].
Письменник змальовує у повісті кохання як величний скарб, який трапляється людям раз на тисячу років. Однак, попри його унікальність ї надзвичайно високий сенс – це не почуття, яким обдаровані янголи, а земна пристрасть людей, які страждають і багато чого не розуміють, і врешті приречені на втрату кохання. Ось чому повість Купріна має трагічний характер. Також і тому, що единою запорукою вічного кохання є смерть. А відтак і сильне воно, як смерть. У висвітленні цього парадоксального поєднання письменник по-новому підходить до трактування вічного мотиву, а саме – смерть внаслідок кохання не фатальність, її без жодних труднощів можна було уникати, але людина у цьому світі абсолютно самотня і єдиним сенсом життя є кохання; втрачати його через зовнішнє, жорстоке і зверхнє втручання, вона здатна зробити вибір лише на користь смерті. Саме кохання - божественний дарунок, а смерть засвідчує неповторність почуття, без любові немає і не може бути життя.
Отже, "Гранатовий браслет" - прославление большого человеческого чувства, которое выдерживает все испытания, все преграды, торжествует над бедностью, клеветой, безнадежностью, презрением людей. Это глубокая драма невознагражденной любви " [30, 15].
Висновки
В результаті дипломного дослідження ми прийшли до висновку, що у в к.ХІХ-серед.ХХ ст. література дала глибинне висвітлення феномену кохання. Філософія кохання у цей час була і етикою, і естетикою, і психологією, і осягненням божественного. Своє дослідження ми намагалися підвести під філософське підґрунтя. Ми з’ясували, що на творчість німецького письменника Т.Манна (особливо раннього періоду) великий вплив мала філософія Ніцше та Шоненгауера. Видатні філософи І.Соловйов, Л.Карсавін та В.Розанов представляли собою єдину лінію в російській філософії кохання, що була пов’язана з захистом індивідуального, особистого кохання, - і це також мало вплив на творчість російського письменника О.І.Купріна. А на творчість англійського письменника Дж.Р.Кіплінга надзвичайно вплинула Індія, що знайшло відображення у його творчості.
В цілому аналіз проблеми трактування кохання дозволяє стверджувати, що неабияке місце у визначенні феномену кохання займала на той час література. Саме воша виступала як носій сучасної освіти, мудрості і гуманності, як засіб з’ясування співвідношення особистості і суспільства, соціального устрою життя, відношення між представниками різних соціальних верств і культур.
Такі письменники, як Т.Манн, Дж.Р.Кіплінг, О.І.Купрін (у Німеччині, Англії, Росії) створили надзвичайні і по-своєму прекрасні шедеври у змалюванні кохання. Вони у своїх творах піднімали людину до усвідомлення і переживання безкінечного духовного багатства цього почуття (хоча й кожен з письменників робив це по-своєму).
Німецький письменник Т.Манн взагалі тяжів до філософського осмислення дійсності. Це митець філософського складу. Питання життя та смерті, любові та ненависті, здоров’я та хвороби, відносність плину часу та здатність людської особистості до перевтілень – це ряд тих загальних проблем філософії, які аналізувалися на сторінках творів Т.Манна. Його цікавив внутрішній світ людини, її емоційне та інтелектуальне життя. Митець з великою майстерністю змальовував складні, незвичайні стани людської психіки. Духовне життя його героїв складне та незвичайне. Стихія трагічності є основною емоційною стихією творчості Т.Манна. Ця трагічність присутня у всіх проаналізованих нами новелах про кохання ("Маленький пан Фрідеман", "Луїзхен", «Трістан», "Тоніо Kpeгер").
Героїв ранніх новел митця ("Маленький пан Фрідеман", "Луїзхен" переслідують хвороби та слабкість духу, власна нерішучість та безпомічність, що саме і губить їх. Від жорстокості коханих жінок гинуть добрі, але слабкі духом та фізично нездорові пан Фрідеман та адвокат Якобі. А героїні цих новел так і не зуміли оцінити силу їхнього почуття. В новелі Т.Манна "Трістан" тема кохання з’являється лише тоді, кола героїня твору Габріела Клетер’ян починає виконувати на фортепіано вагнерівського "Трістана". Вплив творчості німецького композитора Вагнера на творчість Т.Маша є очевидною, і ось саме тут звучить "мелодія кохання" - велична, сильна, пристрасна. Лірично, натхненно звучить тема кохання в цій новелі. І хоча вона не є основною, у цьому творі (досить часто ця тема, як і в інших творах Т.Манна, присутня поряд з іншими темами, зокрема темою мистецтва), проте які високі, пристрасні слова звучать у "Трістані". І щось близьке в розумінні кохання російським письменником О.І.Купріним виникає у Т.Манна саме тут. Ще в одній із найбільш музичних та ліричних новел Т.Манна – новелі "Тоніо Крегер" – з’являється тема кохання, проте не виконує й тут головної ролі. Перед читачами - ніби своєрідні "замальовки-роздуми" про кохання, ліричні, мелодійні, але вже без трагізму, як це було в попередніх новелах Т.Манна.
Складним і багатим є світ оповідань Р.Кіплінга, і в них найяскравіше видно його талант художника, який знав життя і який любив писати тільки про те, що він досконало знає, Індія навчила Кіплінга дивитися на все тверезо і об’єктивно, спираючись на власні спостереження. Цю країну він не тільки знав – він її любив, прекрасно розуміючи, що це особливий світ, у якого свої духовні цінності і скарби мистецтва, свої давні традиції і моральні звичаї. Невідома, чарівна країна, поетом якої став Р.Кіплінг.
Образи творів англійського письменника були надзвичайно прості і завжди точні. Його персонажі грубі, різкі, у них відсутня витонченість. Вони кохають і страждають водночас. Проте їм властива (на відміну від героїв новел Т.Манна) сила духу і тіла, яка дозволяє вистояти у середовищі бід, негараздів, нещасть і залишатись людьми честі, людьми, вартими високого і світлого почуття – кохання. Своїми творами письменник ще раз підкреслює, що кохання може бути різним: пристрасним і трагічним ("Без благословения церкви"), чистим і ніжним ("Стріли Амура"), запальним і жорстоким ("Через вогонь", "За межею"), відданим і оманливим ("Ліспет"), всеперемагаючим і вічним ("Саіс міс Йол").
Досить оригінальним у висвітленні ідеального образу кохання був російський письменник О.І.Купрін. Митець торкався різних граней цього тонкого і ніжного почуття, яке потребує від особистості духовної обдарованості, душевної щедрості. Письменник розумів кохання як глибоке морально-психологічне почуття. Любов, за Купріним, повинна бути заснована на високих, віднесених почуттях, на взаємоповазі, симпатії, довірі, вірності, чесності і правдивості. Вона повинна прагнути до ідеалу. Вона є справжньою силою людини, яка здатна протистояти негативному впливу цивілізації. Необхідно відмітити, що у творчості Купріна у кожному з героїв наявні спільні риси: душевна чистота, мрійливість, надзвичайна уява, поєднана з непрактичністю та безвіллям. І найкраще вони розкриваються у коханні. Усі repoї відносяться до жінки з чистотою та благоговінням. Готовність загинути заради коханої жінки, романтичне поклоніння, рицарське служіння їй і в той же час недооцінка своїх можливостей.
О.І.Купрін розуміє кохання як одну із животворчих сил особистості. У всіх повістях про кохання письменник писав саме про індивідуальний прояв цього почуття. Варто відзначити, що мотив кохання у творчості російського письменника не потрібно сприймати тільки в естетично-романтичному ореолі. У повістях, присвячених коханню ("Гранатовий браслет", "Суламіф", "Олеся"), поряд із яскравим "почуттєвим" началом необхідно врахувати і філософський, ніби "потаємний" план, який вказує на роль і значення духовного начала в здорових інтимних стосунках між людьми.
Купрін не був філософом і політиком, але в самому значенні цих понять у нього, як у кожного великого художника, була своя концепція світу і людини. Варто також відмітити і гуманізм у прозі Купріна. Усі проаналізовані в дослідженні повісті мають глибокий загальнолюдський характер. Вони піднімають проблеми, які будуть вічно хвилювати людство. Всі разом вони - гімн жіночій красі і коханню, гімн жінці, духовно чистій і мудрій, гімн піднесеному почуттю.
Отже, тема кохання в к.ХІХ-серед.ХХ ст. у творчості російського письменника О.І.Купріна, англійського митця Дж.Р.Кіплінга та німецького художника Т.Манна змальовується таким чином:
1. Кохання у Т.Манна завади трагічне та безнадійне. У його новелах постійно звучать мотиви нерозділеного кохання, високого трагічного апогею. Герої добрі, талановиті, але слабкі духом та фізично нездорові. Тема кохання часто звучить порад з іншими темами у творах Т.Манна, не завжди виконуючи головну роль. Проте роздуми про кохання є ліричними, світлими, піднесеними, мелодійними.
2. Герої англійського письменника не можуть просто кохати один одного. Вони обов'язково мають пройти випробування, а тоді вже насолоджуватися цим почуттям. Дж.Р.Кіплінг змальовує пристрасний і запальний характер кохання, яке переплітається з жорстокістю та трагічністю. Англійський митець зображує це почуття по-своєму, адже у нього кохання трагічне і безнадійне.
3. Кохання у О.І.Купріна - просте і глибоке, ніжне і чуттєве. Російський письменник змальовує справжнє, але рідкісне кохання. Почуття героя Купріна – часто покірне, тихе боготворіння, без злетів і падінь, без боротьби за кохану людину. Кохання, за Кунріним, повинне мати в основі високі почуття, взаємну повагу, довіру, вірність, щирість, чесність і правдивість. Воно повинно тягнутися до ідеалу.
4. Роль "музики кохання" є очевидною в повісті О.І.Kyпріна "Гранатовий браслет", де звучить Арраssionata Людвіга Бетховена, та у новелі Т.Манна "Трістан" де лунає однойменний твір відомого німецького композитора Вагнера "Трістан". Тема кохання у цих творах поєднується з темою мистецтва музики.
5. Варто відмітити деяку спорідненість у змалюванні кохання як піднесеного, величного почуття у творах О.І.Купріна та Т.Манна: ліричність, мелодійність, подеколи пристрасність.
Список використаних джерел
1. Адмоні В. и Сильман Т. Томас Манн. Очерк творчества. - Л.: Советский писатель, 1960. - 350 с.
2. Аменда А. Апасіоната. - К., 1983. - 492 с.
3. Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы. -М.: Высшая школа, 1975. - 528 с.
4. Апт С. Томас Манн. Жизнь замечательных людей. - М.: Молодая гвардия, 1972. - 349 с.
5. Асмус В. Платон. - М.: Мыслъ, 1969. - 247 с.
6. Афанасьев В. А.И.Куприн. Критикобиографический очерк. - М.: Художественная литература, 1972. - 173 с.
7. Бессонова М. Так ли уже безответна его любовь?: (О "Гранатовом браслете А.И.Куприна) //Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2000. - № 5. -С.47-54.
8. Берков П.Н. Куприн А.И. - М.: Изд. Академии наук СССР, 1956. - 192 с.
9. Бунин П. Не жизнь моя вам даст урок... (о жизни и творчестве Р.Киплинга) //Кн. обозрение. - 1996. - 16 янв. - С.19.
10. Волков А.А. Творчество А.И.Куприна. - М.: Художественная литература. - 1981. - 360 с.
11. Воровский В.В. Литературная критика, - М.: Художественная литература, 1971. - 323 с.
12. Герук О.Р. Диалог о любви. Из опышта изучения "Гранатового браслета" А.И.Куприна // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2003. - - № 3. - С. 13-16.
13. Журило И. "Да святится имя Твое": Вопросы для работы над произведениями А.И.Куприна о любви // Зарубіжна література. - 2002 - червень - С.15-16.
14. Зарубежная литература XX века (1871 – 1917). Под ред. пр. Богословского В.Н. и Гравданской З.Г. - М., 1979. - 427 с.
15. История всемирной литературы в 9 т. / Гл.ред.Г.П.Бердников. -М.: Наука. - 1983. - 564 с.
16. История всемирной литературы в 9 т. Гл.ред.Ю.Б.Виппер. – М.: Наука. - 1983. - 487 с.
17. История зарубежной литературы конца ХІХ-начала XX века. Под ред. Андреева Л.Г. - М.: Высшая школа, 1978. - 621 с.
18. Киплинг Р. - Л.: Художественная литература, 1968. – 486 с.
19. Киплинг Р. Восток есть Восток, Рассказы. Путевые заметки. Стихи. - М.: Художественная литература, 1991. - 462 с.
20. Киплинг Р. Избранное. - Л.: Художественная литература, 1980. -535 с.
21. Киплинг Р. Ким: Роман. - М.: Высшая школа, 1990. - 287 с.
22. Киплинг Р. Отважные капитаны. - М.: Детская литература, 1991. - 399 с.
23. Киплинг Р. От моря до моря. (Вступ. ст. Д.М.Урнова) - М.: Мысль, 1983. - 239 с.
24. Киплинг Р. Рассказы. - Л.: Художественная литература, 1989. – З66 с.
25. Киплинг Р. Рассказы. - К.: СП Интерсигнал, 1991. - 396 с.
26. Киплинг Р. Свет погас. Рассказы. - Минск, 1987. - 396с.
27. Киселев Б. Рассказы о Куприне. - М.: Советский писатель, 1964. - 200 с.
28. Краткая литературная энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1966. - 975 с.
29. Крутикова А.В. А.И.Куприн (1870 – 1938). - Л.: Просвещеше, 1971. 117 с.
30. Кулешов Ф.И. Лекции по истории русской литературы конца XIX -начала XX в. Часть I. - Минск, 1980. - 415 с.
31. Кулешов Ф.И. Творческий путь А.И.Куприна. - Минск, 1963. - 283 с.
32. Куліш-Зіньків Л. У краю Kyпрінової "Олесі". Літературними стежками // Сільська школа. - 2006. - № 2. - С.21-22.
33. Куприн A.M. Олеся, Поединок, Гранатовый браслет. - М.: Художественная литература, 1984. - 128 с.
34. Куприн А.И. Повести и рассказы. - Львов: Каменяр, 1984. - 423 с.
35. Куприн А.И. Повести о любви. - Тула: Приорск. кн. изд-во, 1993. - 463 с.
36. Куприн А.И. Собрание сочинений в 9-ти т. T.I. - М.:Художественная литература, 1970. - 510 с.
37. Куприн А.И. Собрание сочинений в 5-ти т. Т.2. - М., 1972. -560 с.
38. Куприн А.И. Штабс-капитан Рыбников. Гранатовый браслет. - М., 1991. - 92 с.
39. Куприна-Йорданская М.К. Года молодости. - М.: Советский писатель, 1960. - 23 с.
40. Куприна К.А. Куприн – мой отец. - М., 1979. - 249 с.
41. Лебедева О. Найбільша таємниця в світі. За твором О.Купріна "Гранатовий браслет" // Зарубіжна література. - 2004. - № 30 (серп.) - С.11-12.
42. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.
43. Любимов Л. На чужбине. - М.: Советский писатель, 1963. - 181 с.
44. Манн Томас. Новеллы. - Л. Художественная литература, 1984. - 255 с.
45. Марценюк С.Ф. "Да святится имя Твое". Урок-беседа "Тема любви в творчестве А.И.Куприна" (11 кл.) //Русский язык и литература в средних учебных заведениях УССР. - 1990. - № 9. - С.56-58.
46. Матвійчук M.I. Кохання царя і селянки // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2004. - № 7. - С.39-40.
47. Михайлов О.Н.Куприн. - М.: Молодая гвардия, 1981. - 270 с.
48. Миронов Е.M. Д.Р.Кіплінг (жит. і тв. Шлях) //Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1996. - № 10. – С.44-47.
49. Накратова М. Ключевое слово "любовь" в повести А.И.Куприна "Гранатовый браслет" // Русский язык в школе. – 2003. - № 4. - С.64-68.
50. Разум сердца. Мир нравственности в высказываниях и афоризмах. – М., 1990. – 605 с.
51. Русакова A.B. Томас Манн. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1975. - 183 с.
52. Русакова А.В. Томас Манн и его роман "Доктор Фаустус". -М.: Высшая школа, 1967. - 55 с.
53. Руденко В.И. "Любить - значит находить в счастье другого свое собственное счастье. //Русская словесность в школах Украины. - 2002. - № 4. - С. 37-40.
54. Русские писатели. Библиографический словарь в 2-х ч. Ч.1. (А-Л). Редкол.: Б.Ф.Егоров и другие. - М.: Просвещение, 1990. – 43с.
55. Русский эрос или философия любви в России. - М., 1991. - 342 с.
56. Самое высокое чувство. Составители П.Я.Жигалов, Т.П.Жигалова, И.П.Гончарова. - Л.:Свит, 1992, - 262 с.
57. Свичкарева И.Б. "Любовь должна быть трагедией..." // Русская словесность в школах Украины. - 2002. - № 4. - С.33-35.
58. Соловьев В. Смысл любви. - К., 1991. - 64 с.
59. Стріха М. Кіплінг реальний і вигаданий //Всесвіт. – 1989. - № 5. – С.108-110.
60. Урнов М.В. На рубеже веков. Очерки англ. лит. (конец XIX -. начало XX в.) - М.: Наука, 1970. - 562 с.
61. Философия любви. Ч.1. / Под общ. ред. Д.П.Горского. Сост. А.А.Ивин. - М.: Политиздат, 1990. - 605 с.
62. Философия любви. Ч.2. Антология любви. /Сост. А.А.Ивин. -М.: Политиздат, 1990. - 605 с.
63. Хохловкина И А. Бетховен. - М., 1955. - 72 с.
64. Чиркова О.Г. Да святится имя Твое... / /Вечерняя средняя школа. – 1993. - № 3. – С.32-33.
65. Честертон Г. О настоящих поэтах й прозаиках. /О Р.Киплинге // Дружба народов. – 1995. - № 8. – С.169-179.
66. Шалимова В.И. Куприн А.И. "Гранатовый браслет" // Все для учителя. - 2000. - № 5. – С.35-36.
67. Щербина И.В. Символика розы в рассказе А.И.Куприна "Гранатовый браслет //Русская словесность. - 2000. - № 4. – С.40-42.
68. Штейнбук Ф.М. "Почему умерла Суламифь" // Русский язык и литература в средних учебных завдениях УССР. – 1990. - № 9. – С.59-60.
69. Kipling Rudyard. Puck of Pook’s Hill / Ed. with an Introd. By S. Wintle. – Harmandsworth (Midd’x): Pengnin Books, 1987. – 230 pages.
70. Mann Thomas. Collected Stories / translated by H.T.Lowe-Porter. – New-York: Everyman’s Library, 2001. – 890 pages.
71. Mann Thomas. Death in Venice and Other Tales / translated by Joachim Neug roschel. – London: Penguin Books, 1999. – 384 pages.
72. Mann Thomas. Death in Venice. Tonio Krцger and Other Writtings. – New-York: Continuum, 1999. – 320 pages.
73. Mann Thomas. Erzдhlungen. – Leipzig: Philipp Reklam, 1984. – 381 s.
74. Mann Thomas. Es geht um den Menschen… Prosa aus fьn f Jahrzehnten. – M.: Progress, 1976 – 344 s. mit ill.
75. Mann Thomas. Leben und Werk. – Berlin: Volk und Wissen, 1989. – 319 s.
Дата: 2019-05-29, просмотров: 235.