З Редьярдом Кіплінгом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауглі. Але спадщина Кіплінга зовсім не вичерпується "Книгою джунглів" та казками, однаково цікавими як для малечі, так і для дорослих. До світової літератури Кіплінг увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей, Максим Горький.

Ще в 1908 році в рецензії на оповідання Кіплінга, які були видані російською мовою під редакцією І.Буніна, О.Купрін підкреслив, що Кіплінг -"самый яркий представитель той Англии, которая железными руками опоясала весь земной шар и давит его во имя своей славы, богатства и могущества" [18, 3].

Луначарський у своїх лекціях по західноєвропейській літературі говорив про письменника: "Киплинг – человек большого таланта [18, 3]. І.Купрін у своїй статті "Редьярд Киплинг" (1908р.) писав: "Он оригинален, как никто другой в современной литературе. Могущество средств, которыми он обладает в своем творчестве, прямо неисчерпаемо. Волшебная увлекательность фабулы, необычайная правдоподобность рассказа, поразительная наблюдательность, остроумие, блеск диалога, сцены гордого и простого героизма, точный стиль, или, вернее, десятки точных стилей, экзотичность тем, бездна знаний и опыта и многое, многое другое составляют художественные данные Киплинга, которыми он властвует над умом и воображением читателя.

И тем не менее... как бы ни был читатель очарован этим волшебником, он видит из-за его строчек настоящего культурного сына жесткой, алчной, купеческой, современной Англии, джингоиста, травившего буров ради возвеличения британского престижа во всех странах и морях, над которыми никогда не заходит сонце" [3, 355]. "Киплинг смело и ревниво верит в высшую культурную миссию своей родины и закрывает глаза на её несправедливости" [3, 356].

У 1936 році у некролозі на смерть письменника Джордж Оруелл, автор антиутопії (1984), писав: „В тринадцять лет я боготворил Киплинга, в семнадцать - ненавидел, в двадцать - восхищался им, в двадцать пять – презирал, а теперь снова нахожусь под его влиянием, не в силах освободиться от его чар" [18, 3].

Якщо поєднати усі ці вислови, то можна зробити висновок: незважаючи на усі негативні риси його ідеології, Р.Кіплінг – дуже талановитий митець і це принесло його творам тривалий і широкий успіх не тільки в Англії, але й в інших країнах світу.

"Но талант его - сгусток сложнейших противоречий, в которых высокое и человечное переплетено с низким и бесчеловечным" [18, 4].

Письменницька доля Р.Кіплінга (1865 – 1936) зазнала і високого злету, і глибокого падіння. Спочатку була слава - гучна і всезагальна. Невідомий двадцятичотирьохрічний автор оповідань і віршів, виходець із колоній, став відомим раптово, і ціле покоління визнало його власником їхніх думок. Вся Англія, згодом і весь світ з захопленням зустрічали кожне слово "законченного гения" - так Генрі Джеймс називав Кіплінга.

"Наиболие влиятельной силой в дни моего студенчества был киплинизм, - згадував один із автобіографічних героїв Герберта Уеллса, - в середине девяностых годов этот маленький усатый очкарик, который, казалось, никогда не перестанет отчаянно жестикулировать, этот обладатель тяжелого подбородка, который с мальчишеским энтузиазмом вопил о действенности силы и лирически восторгался звуками, красками и даже запахами Империи, этот чудесник, открывший нам мир машин, ветоши, инженеров и младших офицеров и превративший профессиональный жаргон в поэтический диалект, стал чуть ли не национальным символом" [18, 3].

І раптом всезагальному поклонінню прийшов кінець. Ні, Кіплінг не перестав писати і навіть не втратив читачів. Проте змінились часи, притихли тріумфальні марші дев'яностих років, надії не були виправдані, і в нову епоху кіплінговські гімни почали різати слух. Перше десятиліття XX ст.. в Англії виявилось періодом розчарування в попередніх ідеалах, і вже не Кіплінг, а його ідейні противники: Б.Шоу, Дж. Голсуорсі, А.Беннет, той же Г.Уеллс - виразили потрібні думки передкризової ситуації. "Лауреат без лавров, забытая знаменитость" - іронізував Томас Стернз Еліот [18, 5]. Коли публічна екзекуція була завершена, про Р.Кіплінга забули.

Проте створене Кіплінгом пережило усі негаразди: його твори читали і продовжували ними захоплюватись.

І дійсно, у чому ж розгадка настільки тривалої і незгасаючої слави Р.Кіплінга, якому, здавалося б, призначено забуття. Відповідь на це запитання можна отримати, лише проаналізувавши літературну творчість письменника.

О.Уайльд одним із перших назвав його генієм, "да еще понимающим сущность и серёзные стороны вульгарности, поскольку он знает жизнь лучше, чем кто бы то ни было из нас. И это знание придает странный, газетный реализм тому, что он там говорит" [48, 19].

Гортаючи оповідання Р.Кіплінга (про Індію), додає Уайльд, "кажется, что сидиш ";под пальмовым деревом и наблюдаешь жизнь при свете великолепных вспышек вульгарности..." „Чахлые англо-индусы... находятся в полном несоответствии со своей средой..." "Это понятно. Ведь у Киплинга фон живописнее самой картины, а яркие краски базаров ослепляют наши глаза...[16, 19].

Кольори Індії! Перші шість років свого життя майбутній лауреат Нобелівської премії був огорнутий саме індійською атмосферою ("Ред", як його називали в сімейному колі народився в Бомбеї в 1865 p., отримав освіту в Англії, пізніше був співробітником індійської газети. Для майбутнього літератора роки дитинства в Індії виявились вирішальними; ще Гете вважав, що дитинство визначає і характер людини, і її майбутнє...

"Гражданская и военная газета" выходила каждый вечер на четырнадцати полосах, но делали её практически всего два человека -редактор и его помощник. Место помощника редактора и занял Киплинг [21, 4].

Індія часів його раннього дитинства день за днем оживала в свідомості. Цей сімнадцятирічний юнак приїхав не в чужу країну – він повернувся на батьківщину. Він був не просто людиною двомовною – він дуже швидко засвоював усі відтінки індійської мови. Особливо багато давали йому відрядження, під час яких він бачив і запам'ятовував життєві дрібниці, яких не помічали ті, хто не один рік живе в цій країні. Проте жив він не тільки в Лахорі. Двічі його направляли на роботу в престижну газету "Піонер", яка видавалася в Аллабаді. Р.Кіплінг був неперевершеним репортером. Але у його репортажах відчувався письменник.

Перше оповідання Р.Кіплінга "Ворота ста печалей" було надруковане у тій же "громадянській і військовій газеті" 26 вересня 1884 року. Саме воно розпочало довгу серію оповідань, які друкувалися спочатку в Лахорі, а потім уже і по всій Індії. Англо-індійці отримали можливість прочитати про себе, а також про країну, в якій вони живуть. Р.Кіплінг писав коротко, енергійно, але при цьому ніколи не намагався загострити сюжет. Це були своєрідні "фізіологічні нариси" індійського життя, збагачені деталями, написані мовою хіндустані, зрозумілою англо-індійцям, з чітко змальованими типажами, які були ніби вихоплені із буденного життя, так що дехто впізнавав себе і людей, з якими разом працювали або жили поряд. "Выдумка его была полна правдоподобия," - писав про твори Кіплінга К.Паустовський [17, 315]. При цьому Кіплінг прагнув об'єктивності у своїй роботі. У одних випадках він посилався на людей, від яких ніби чув ту чи іншу історію, у інших - говорив від свого імені, проте "я" розповідача виявлялося щоразу новим – це ж не більше як літературний прийом.

Новий голос відразу відрізнявся оригінальністю. Він був різкий, рішучий, правдивий. Він розповідав про життя незвичайне і маловідоме. В той час в англійській літературі з'явилися екзотичні теми. Кіплінга помітили не тільки тому, що він почав одним з перших і навіть раніше багатьох, а також тому, що він висвітлював екзотику, підкреслюючи її непомітність. Він писав про злидні туземного існування і вузьколобість колоніальної адміністрації, він відкривав прозу дивного і привабливого нібито життя. Письменник творив, не уникаючи кольорів місцевого колориту, ступаючи в тінь тропічних лісів, спостерігаючи невідомі джунглі, місцевий побут і незвичайних тварин. "Железный" Кіплінг зберігає властиву йому вірність ідеям і намагається в усьому слідувати реальному ходу життя: "Эта правдоподобность, - підкреслював О.І.Купрін, - достоверность рассказа и составляет ту тайну очарования, которая приковывает к книгам Киплинга" [15, 234].

Письменник подавав читачам не тонкі вигадки, як у "Острові скарбів" Стівенсона; він різким тоном, який не терпить заперечень, повідомляв на правах очевидця про "чудовий" індійський край все, що вважав за потрібне. Р.Кіплінг представляв галасливі східні ринки, особливості моралі і, не затримуючись при цьому в рамках картинної етнографічної новизни, брався за суть справи. "Он начинает, - писав О.І.Купрін, - повествование так просто, так небрежно и даже иногда так сухо, как будто вы давным-давно знаете этих людей, и эти причудливые условия жизни, как будто сегодня Киплинг продолжает вам рассказывать о том, что вы сами видели и слышали вчера".

Рік, два - і Д.Р.Кіплінга знають уже всі чотири мільйони англійців, які живуть в Індії. І швидше всього - не одна людина за її межами. Оповідання і поезія Р.Кіплінга – це поки що провінційна література. Проте найбільш проникливим читачам – а до них належала і сім'я письменника і він сам, прекрасно знаючий собі ціну, - було зрозуміло, що пройде небагато часу - і його слава пошириться світом. Пізніше люди дивувалися тому, як спокійно Р.Кіплінг сприйняв свій літературний злет в Англії. Він же завжди знав, що по-іншому й бути не могло.

Якою б захоплюючою не була драматична історія письменника, справжнім героєм є не він, а сама Індія, "моя Индия", яка від того, що була далеко, ставала ще більше бажаною. Безглуздо було б говорити про добровільний від'їзд Кіплінга з Індії. Він же не Джойс, який добровільно покинув Ірландію. Він - англієць, і батьківщина його – Англія. І все ж таки вигнання було. Більше того, не виключено, що цей не за віком розвинутий юнак відчув у свої двадцять років, що потрібно їхати до Індії: щоб писати про цю свою батьківщину, необхідно знаходитись від неї на відстані.

"Интересно бы узнать, какого рода писатель мог бы получиться из Киплинга, родись он в Англии, и годы формирования провел бы в Лондоне, а не в Бомбее и Лахоре, - пише англійський критик, - а может и не писатель, но офицер медицинской службы, хирург скорей всего..." І містер Кей продовжує: "конечно, без Индии он был бы совершенно иным. Её народ, климат, звуки, ароматы... даже ритмы и точки зрения" [14, 19], - все це принесло ранню славу його оповіданням.

Індія сформувала Р.Кіплінга, розбудила його талант, виліпила з нього художника. Зустріч з багатогранною країною, де конкіскадорська енергія Заходу зустрічалася з нерухливістю і непроникливістю Сходу, де острівки європейської цивілізації губилися в морі давньої і загадкової культури, де спліталися разом злидні, забобони та висока духовність і де людина щохвилини піддавалася тяжким моральним і фізичним випробуванням, стала вирішальною для становлення літературного дару Д.Р.Кіплінга.

Кіплінг і Індія... Вони були створені один для одного. Не тільки тому, що Індія подарувала Кіплінгу безцінний матеріал, і не тільки тому, що створила його як письменника. Індія стала його музою, джерелом натхнення на все життя. Індія навчила його не тільки слухати і запам'ятовувати. Індія, відкриваючи свої таємниці, вчила його любити, думати, відчувати. Індія вплинула і на його філософію. У цій країні поєднались дві культури - "Захід і Схід". Схід здавався екзотичним: чужа природа, дивні моральні цінності, незрозумілі звичаї, аж ніяк не європейський побут. А на межі століття, яка завжди стає особливим часом в історії культури і всієї цивілізації, потреба в екзотиці чомусь стала найбільше відчуватися в Європі. Європейська публіка зачитувалась Стівенсоном і Хаггардом. Але екзотика Р.Кіплінга була особливою. Він намагався зробити неможливе: ввести екзотику в рамки фізіологічного нарису, який в свою чергу, перетворився ще й в сюжетну новелу.

Кожен з названих компонентів зрозумілий, у кожного своє існування в літературі. Але чи можливий синтез? Р.Кіплінг довів - можливий. Дійсно, звернувшись до матеріалу, який традиційно вважався непридатним для літератури, Кіплінг дуже розумно вирішив це питання: з однієї сторони, його розповідач всього-на-всього репортер, з іншої - цей репортер, зважаючи на свою літературну компетентність, передовіряє розповідь якомусь безпосередньому учаснику події. І разом з цим другим голосом в прозу проникає живе слово вулиці. Це слово буває навмисно незрозумілим. Нерідко, спеціально у тексті, з'являються географічні назви, які європейцю й вимовити буває важко: „Однажды, получив отпуск, он в Аллахабаде был посвящен в Сат-Бхаи; он знал „Песню ящерицы" людей санси и видел пляску халь-е-хак - религиозный канкан самого необычайного жанра. А уж если человек знает, какие люди пляшут халь-е-хак, как пляшут, когда и где, - он знает кое-что, чем можно гордиться" [24, 30]. Якщо говорити мовою літературних категорій, то Р.Кіплінг широко вживав говір, просту манеру розповіді. Іншими словами, він свідомо використовував літературну форму, зорієнтовану на усну мову розповідача.

Репортер Кіплінг, стаючи письменником Кіплінгом, свято слідував двом правилам: писати, думати, відчувати так, як ніби ти герой, а також передавати словами свіжість запахів, шурхіт листя, злидні.

Ефект від цієї прози був приголомшливий для його сучасників. До речі, він залишається таким і до сьогоднішнього дня. Тому що ця свідома простота вражає: "Так и кажется, что тебя вдруг потянули за рукав на улице, остановили и принялись что-то рассказывать. Причем говорят запросто, пересыпая речь жаргонными словечками, нисколько не смущаясь тем обстоятельством, что ты-то не уроженец этих мест и можешь не все понять" [24, 13]. З літературної точки зору ця проза доволі складна і витончена, тому що подібна простота дається не тільки вродженим талантом, але й жорстким тренуванням. Простота стала своєрідним естетичним параметром кіплінговської прози. Недаремно це поняття було винесено в назву збірника „Прості оповідання з гір". Проста манера викладу лише підкреслювала незвичайні для англійської та індійської публіки теми - вигнання з батьківщини, туга за домом, самотність серед людей чужої землі.

Індія зачитувалась Р.Кіплінгом. Можливо вперше вона впізнала себе в такій повноті і правді в його оповіданнях. Твори письменника виходили величезними тиражами, дешеві видання Кіплінга продавали на вокзалах.

І так він опинився в Англії. Англо-індійське населення привезло Кіплінга на батьківщину в "саквояжі". Нічого подібного Англія ніколи не читала. І стиль, і зміст - все було зухвале, нове. Діалектизми, інтонації мюзік-холлу, які письменник вживав не заради комічного ефекту, а маючи віру, що вони оживлять його твори. А життя – це солдатські будні, любовні історії, напої, бійки, відпустки, походи, сонце, холера. Проте не про сонце і холеру писав він. Кіплінг писав про свободу, моральні обов'язки, принциповість, залежність цивілізації від волі звичайних людей, - іншими словами, про звичайні, філософські проблеми.

Кіплінг став національним письменником. Влада була готова дарувати йому будь-які нагороди. Він же вперто відмовлявся від заохочень влади, приймаючи лише академічні лаври. По-перше, він не хотів приймати нагороду від влади, зв'язуючи себе таким чином з якоюсь партією. По-друге, він, не отримавши систематичної університетської освіти, жадав академічного визнання. В 1907 році він погодився на Нобелівську премію.

Очевидно, не має сенсу говорити, за що Кіплінгу присудили цю нагороду - за всю творчість, за новаторство. Потрібно також зазначити, що найсильнішою стороною цього письменника були оповідання, новели, і, звичайно, поезія. Безперечно, кіплінговське оповідання – це віха в історії світової літератури.

Отже, Кіплінг був дійсно досить відданий індійській культурі. В цьому розумінні він був сформований англо-індійцем, що допомогло йому стати самобутнім письменником.