У багатьох оповіданнях Кіплінга (серед них і "Ліспет") відчувається журналістська манера різко і лаконічно подавати інтригуючі факти. Через яскравий фактичний матеріал пробивається реалістичне начало: "Это мой муж. Я нашла его на дороге в Баги. Он расшибся. Мы выходим его, и, когда он поправится, пастор нас обвенчает" [24, 20].

Саме таку думку висловила дочка бідного індійського горця з цікавим та дивним ім'ям Ліспет: "Котгарский пастор назвал её Элизабет - "Лиспет", как произносят в горах на языке пахари" [24, 25]. Дівчина була незвичайної вроди: "У Лиспет было античное лицо - одно из тех лиц, которые так часто видишь на картинах и так редко в жизни, - кожа цвета слоновой кости и удивительные глаза. Для уроженки тех мест она была очень высокой, и если бы не платье из безобразного, излюбленного в миссиях набивного ситца, вы бы подумали, неожиданно встретив его в горах, что это сама Диана вышла на охоту. А когда девушка с гор - красавица, стоит проехать пятьдесят миль по плохой дороге для того только, чтобы взглянуть на нее" [24, 25].

Дівчина не прямо, а опосередковано, проте все ж таки неодноразово підкреслює дотримання християнських догм у творі, звичаїв та традицій індійського народу. По-перше, сім'я Ліспет прийняла християнство тільки тому, що: "как-то раз у них не уродился маис, и два медведя забрались ночью на их единственное маисовое поле над долиной Сатледжа [24, 25]. Пізніше, після спалаху холери в Котгарській долині і передчасної смерті батьків: "Лиспет стала не то служанкой, не то компаньйонкой жены тогдашнего Котгарского пастора" [17, 25]. Говорили також, що й красунею вона була тому, що "християнство пошло на пользу Лиспет" [24, 25]. В юнацькому віці, крім ігор з дітьми пастора, відвідування недільної школи і читання всіх книг, які потрапляли їй в руки, багато уваги дівчина приділяла вивченню християнства, „и когда выросла, не отвернулась от него, в пример многим другим девушкам с гор" [24, 26].

Також Кіплінг стверджує, що вищезгадана віра не визнає кохання з першого погляду: "Християнству еще немало надо потрудиться, дабы уничтожить в жителях Востока такие варварские инстинкты, как, например, Любовь с первого взгляда" [24, 26]. І тому не дивно, що пастор і його дружина негативно сприйняли ідею Ліспет вийти заміж за "щойно знайденого" англійця. Проте не так склалося, як думалося: коли англієць одужав, він повертається на батьківщину, а "жена пастора, будучи доброй христианкой и ненавидя всякие сцены и скандалы, попросила англичанина пообещать девушке, что он вернется и женится на ней" [24, 28]. Саме цей обман і зруйнував життя бідної дівчини: "Он совершенно забыл её, пока охотился за бабочками. Впоследствии он написал книгу о Востоке, Имя Лиспет там не упоминалось" [24, 28]. Вона ж розчарована у першому коханні, "вскоре вышла замуж за дровосека, который бил её, как это водится у пахарей, и красота её скоро поблекла" [24, 29]. Дружина пастора з цього приводу підсумувала: "причуды этих дикарей непостижимы и я полагаю, что в душе Лиспет всегда оставалась язычницей, так она была принята в лоно англиканской церкви только в зрелом возрасте пяти недель отроду" [24, 30].

Кіплінг ретельно аналізує поведінку своїх співвітчизників по відношенню до жителів колоній, суворо засуджує їхні промахи і невдачі: „англичане, злоупотребляющие доверчивостью и наивностью туземцев, вызывают возмущение у писателя" [17, 315]. Індіанка Ліспет, вихована в християнській вірі місіонерами, значно вища і морально чистіша за англійця, який будучи зобов'язаним їй життям, обманув дівчину, обіцяючи одружитися, і - не повернувся: "Он очень смеялся и заметил, что всё это весьма романтично, настоящая гималайская идиллия... Он находил весьма приятным беседовать с Лиспет, гулять с ней, шептать ей нежные слова, называть её ласкательными именами, пока он набирался сил для того, чтобы навсегда её покинуть" [24, 21].

Зображаючи життя індійської дівчини, письменник неодноразово підкреслював людяність і мужність головної героїні, вірність і щирість її почуттів: "В доме была старая игра-головоломка - разборная карта мира. Она снова разыскала карту и по вечерам складывала её тихо и плакала, стараясь вообразить, где находится её англичанин... позже Лиспет стала ежедневно совершать паломничество в Нарканду, чтобы посмотреть, не идет ли по дороге её англичанин" [24, 21].

Ліспет, наївна дівчина, чекаючи нареченого, перетворюється в трагічну героїню, коли, дізнавшись про обман, вона йде в гори до свого народу, кинувши на прощання презирливі слова: "Вы, англичане, все лгуны"[24, 23].

Індійці не пробачають обману і зради. І Кіплінг з ними солідарний. Вони бувають вкрай жорстокі, його індійці. Проте цей народ вірний батьківським традиціям. І щоразу, коли він пише про індійців, Кіплінг цілком на стороні тих, кого з презирством називають "суспільством туземців" [24, 25]. Так і в "Ліспет", і в оповіданні "За межею", яке нагадує "Тамань" Лєрмонтова, - любовна пригода, яка грайливо почалась, для того щоб закінчитись сумно, а у Кіплінга - навіть трагічно.

Загальновідомо, що кохання - це безмежне почуття, яке поєднує два люблячих серця. У Р.Кіплінга ж кохання має чітко окреслені межі і воно відбувається в Індії, країні з суворими порядками: „Некоторые считают, что в Индии нет романтики. Они неправы. В жизни нашей столько романтики, сколько это для нас полезно. Иногда даже больше" [19, 40].

Герої письменника не можуть просто кохати один одного. Вони обов'язково мають пройти якесь випробування, а тоді вже насолоджуватись цим почуттям. Яскравим прикладом цього є оповідання "Саіс міс Йол".

Поліцейський чиновник Стрікланд є героєм цього оповідання і одним з улюблених персонажів Кіплінга. До нього потрібно придивитися, адже він помітно наділений автобіографічними рисами автора. Цей чоловік намагається дізнатися про місцевих жителів стільки, "сколько они сами о себе знают" [24, 29]. З цією метою він наслідує одну таємничу людину: "Туземцы от Бгор-Катхри до Джама-Масджит боятся и уважают его, а кроме того верят, что он обладает даром превращаться в невидимку и управлять демонами" [24, 29]. І Стрікланд, в свою чергу, на диво освоївся серед корінних жителів. Він опускався в нетрі, проникав на таємні обряди і навіть допомагав фарбувати Бика смерті; апогеєм його подвигів було те, як він завоював руку і серце своєї коханої.

Двоє молодих людей знайшли один одного: "Когда в город приехали Иолы, Стрикланд очень серьёзно, как и всё, что он делал, влюбился в мисс Иол, а она немного погодя влюбилась в него, потому что не могла понять, что он за человек" [24, 40]. На шляху до щастя стали її батьки: "Стрикланд попросил её руки у её родителей, но миссис Йол заявила, что она не намерена бросить свою дочь в самое скуднооплачиваемое ведомство империи, а старик Иол сказал напрямик, что не одобряет деятельности и поведения Стрикланда и просит его отныне не говорить с их дочерью и не писать ей" [17, 41]. Тут Р.Кіплінг подає актуальну тему батьків і дітей: батьки, бажаючи найкращого для своїх нащадків, нав'язують свою суб'єктивну думку.

Головний герой, як порядна людина, поступається своїми бажаннями заради майбутнього коханої: "Хорошо, не буду, ибо не хочу портить жизнь своей возлюбленной" [24, 41].

Кажуть, що кохання штовхає на подвиги. Отож і Стрікланд під чужим ім'ям "служил у старика Йола и был приставлен к арабскому скакуну мисс Йол. Арабський скакун был выхолен так, что просто чудо, смотреть приятно. Родители мисс Йол радовались, видя, что она позабыла о своем глупом увлечении молодым Стрикландом, и называли её хорошей девочкой" [24, 31].

Щодо героя оповідання "Саіс міс Йол", то він є яскравим неоромантичним образом, який прагне і діє як на побутовому, так і на духовному рівні: "старик Йол не успел оглянуться, как родительское согласие было вирвано, и Стрикланд и мисс Иол были обвенчаны..." [24, 33].

У Кіплінга був талант знаходити серед подій звичайного і навіть ззовні нудного життя щось хвилююче, вагоме, помічати у звичайній людині те велике і високе, що робить її представником людства і що властиве разом з тим кожному. Ця своєрідна поезія прози життя особливо широко розкрилась в оповіданнях Кіплінга, у тій сфері його творчості, де він справді невтомний як майстер. В центрі уваги письменника – реальні життєві ситуації, його мова - та мова, якою говорять прості люди.

Оповідання "Ліспет" і "За межею" свідчать про те, з яким глибоким інтересом вивчав Кіплінг життя народів Індії, намагався вловити своєрідність їхніх характерів.

Зображення гурхів, бенгальців, індусів, тамілів у оповіданнях письменника – це не просто данина екзотиці; Кіплінг відтворював живу різноманітність традицій, вірувань, характерів: "Индусы не склонны позволять своим женщинам глядеть на мир. Придерживаясь их взглядов, он был бы сей час куда счастливее, а маленькая Бизеза могла бы по-прежнему замешивать хлеб собственными руками" [22, 79].

Яскравим прикладом змалювання індійських традицій є оповідання "За межею": "Он знал, что на Востоке мужчины не приходят на любовные свидания под окна в одиннадцать часов утра и что женщины там не уславливаются о встрече за неделю до срока" [22, 34].

Епіграфом до вищезгаданого оповідання є індійська приказка: "Ни каста, ни сон на сломанной кровати для любви не перепона. Я отправился искать любовь и потерял себя" [22, 79], яка ще раз доводить, що для справжнього почуття немає заборон і обмежень: "Но клянусь своей душой и душой моей матери, я тебя люблю. И чтобы не случилось со мной, тебя зло не коснётся" [22, 83]. Письменник наголошує, що: "многое из написанного о восточной страстности и порывистости" преувеличено и почерпнуто из чужих рук, но кое-что и справедливо" [22, 83]. Він змальовує пристрасний і запальний характер кохання: Бизеза метала громы и молнии и под конец пригрозила покончить с собой, если Триджего немедленно не порвёт с чужой мем-сахиб, вставшей между нами" [22, 82].

Святість цього почуття переплітається з жорстокістю і трагічністю: "Й по сей день Триджего не знает, как произошла эта трагедия; то ли Бизеза в приступе беспричинного отчаяния сама всё рассказала, то ли у неё пытками старались вырвать признание, когда обнаружили их связь; но обе руки её были обрублены по запястье, а он потом всю жизнь прихрамывал" [22, 84].

У цьому оповіданні Кіплінг сміливо торкається заборонених, тем кохання, що пов'язує білого чоловіка з індійською жінко. Це почуття, яке руйнує расові бар'єри: "Ты ведь англичанин, а я просто чернокожая девушка, - кожа её была светлее золотого слитка на монетном дворе, - и вдова чернокожего мужчины" [22, 83]. Також цю тему він порушує у одному із своїх найкращих оповідань "Без благословения церкви": "Он был англичанин, а она дочь бедняка мусульманина: два года назад её мать, оказавшись без средств к существованию, огласилась продать Амиру, как продала была её насильно самому князю Тьмы, предложи он хорошую цену" [22, 130].

Головний герой цього твору живе між двох вогнів: з однієї сторони -шістнадцятирічна дружина з сином, а з іншої - посада англійського офіцера: "Двойная жизнь чревата многими осложнениями. Только что начальство, как будто нарочно распорядилось отправить его на две недели в дальний форт -замещать офіцера, у которого захворала и слегла жена. Выслушав приказ, Холден должен был молча снести и одобрительное замечание насчет того, что ему-то еще повезло - он не женат, и руки у него не связаны" [22, 131].

Холден до безтями кохає Аміру: Я люблю тебя также, как любил всегда, всем сердцем. Лежи спокойно, моё сокровище, и отдыхай" [22, 132], але й не може відмовитись від улюбленої роботи. Проте Р.Кіплінг знаходить вихід із цієї безвихідної, на перший погляд, ситуації – це смерть найдорожчих для Холдена людей: "Как жестоко! Как бесчеловечно!" [22; 144].

Що ж допомогло Холдену пережити ці випробування долі? Звичайно, рука майстра, Р.Кіплінга.

Письменнику подобалися мужні і вольові люди, які можуть витримати удари долі, сміливо протистояти їй, не розмірковуючи про нерівність сил. Через усе своє життя він проніс поняття про обов'язок покликання, справжні цінності, без яких існування здавалося пустим і даремним: "Долг у Киплинга превыше всего. И это не только долг перед империей. В первую очередь это долг перед собой, перед собственной душой, которую необходимо сохранить чистой и гуманной, как бы трудно не складывались обстоятельства" [18, 13].

Кіплінг не визнавав тих, для кого власні інтереси були на першому місці, він був переконаний, що під час випробування людина, якій невідоме почуття відповідальності за велику і важливу справу, неодмінно виявиться слабкою і жалюгідною.

Письменник у своїй творчості неодноразово торкається теми романтики і світлого почуття - кохання, але по-своєму, адже у нього кохання трагічне і безнадійне: "Киплинг был романтиком, но таким, который не позволял себе воспарить над действительностью, словно не замечая её будничного невзрачного лица. Он был реалистом, которого, однако, никто бы не убедил, что романтика старомодна и смешна" [18, 22].

Яскравим прикладом вищесказаного є оповідання "Через вогонь", де закохані трагічно гинуть, не допустивши таким чином своєї розлуки: „Если что-то от нас останется, сожгите нас вместе, ибо мы совершили надлежащие молитвы. Но этот огонь будет жарче, чем пламя костра из веток хвойного дерева" [15, 116]. Вони розбили свої сім'ї: він, тікаючи від буденщини - "Жена Сакат Сингха ушла жить к матери и забрала с собой детей" [24, 263] - вона, рятуючи себе від жорстокості чоловіка - "через неделю после свадьбы он отколотил Ахиру толстой палкой" [24, 262], тому що кохали один одного.

Яким жалюгідним і водночас захоплюючим виглядає їхнє життя, наповнене працею, небезпекою і любовними перипетіями, поряд з життям англійських чиновників, офіцерів вищого рангу, багатіїв, вельмож, деталі якого зображено у оповіданні „Стріли Амура": „Надо вам сказать, что верховний комиссар очень богат. Жалованье превосходит мечты самой необузданной алчности - оно так велико, что он может позволить себе откладывать про черный день суммы, которые скомпрометировали бы даже советника. Он устраивал поистине королевские приёмы, держал великолепных лошадей, давал балы; он был в стране крупной фигурой и вел себя соответственно своему положению" [22, 96].

Загальновідомо, що кохання не купується і не продається. Ось і Кіті Бейтон, головна героїня оповідання, вірить у святість цього почуття і надає перевагу молодому офіцеру Кеббону, у якого обов'язок, як і у письменника, на першому місці: „Лестно, конечно, когда верховный комиссар с кучей всяких титулов отличает тебя среди прочих и сердца остальных девушек преисполняются черной завистью. Приятно, спору нет, видеть его у своих ног, но куда приятнее скрыться от него и поехать кататься верхом в компании не имеющего никаких титулов Кеббона – молодого офицера с привлекательной внешностью и без всяких видов на будущее. Ведь он был честный юноша и не пытался скрывать, что по уши в неё влюблен" [22, 97]. I це ще раз доводить, що для кохання потрібні лише два люблячі серця, а все інше просто втрачає сенс.

Отже, високе почуття кохання у Кіплінга – гаряче і пристрасне. Письменник змальовує його запальний і чуттєвий характер. Закохані щиро кохають один одного, проте шлях до щастя нелегкий, грубий, жорстокий.