Першим літературним твором Т.Манна був вірш. Проте його вже у ранньому періоді літературної діяльності цікавили новели. У 1898 р. з’являється його перша книга - збірка новел під назвою "Маленький пан Фрідеман". Книга виходить в берлінському видавництві С.Фішера, який стає постійним видавцем Т.Манна. Серед інших новел, які входять у збірник, є й новела а однойменною назвою - "Маленький пан Фрідеман". Герой новели - тридцятилітній комерсант-горбун: В дитинстві з героєм трапилася біда: "Когда мать с тремя дочками-подростками вернулась с прогулки домой, маленький Иоганнес, которому едва ли был месяц от роду» лежал на полу, свалившись с пеленального стола, и безнадежно-тихо кряхтел…" [44, 3]. "Доктор, бережно и настойчиво исследовавший маленькое, судорожно корчившееся тельце, принял озабоченный, очень озабоченный вид... Но спустя два дня доктор, обнадеживающе пожимая ей (матери) руку, объявил, что непосредственная угроза миновала, легкое сотрясение мозга - а это главное - прошло, что явствует хотя бы из взгляда ребенка, теперь не бессмысленно остановившегося, как вначале. Разумеется, надо запастись терпением, проследить за дальнейшим ходом.., и уповать на лучшее...да, уповать на лучшее..." [44, 3].

Йшли роки. "Он не был хорош собою, маленький Иоганнес, с его острой высокой грудью, выпуклой спиной и несоразмерно длинными, тощими руками, и когда он, вот так примостившись в креслице, ловко и живо грыз орехи, то являл собою достаточно странное зрелище. Но у него были узкие, безукоризненно изящнее ноги и кисти рук, большие золотистые глаза, нежно очерченный рот, русые волосы. И хотя лицо Иоганнеса было жалостно сдавлено плечами, его можно было бы назвать почти красивым" [44, 4]. В 7 років він пішов у школу. Спілкування зі своїми ровесниками не приносило йому великої радості, тому що він не міг разом з ними гратися. Його присутність приносила лише певну незручність, і тому справжньої дружби не з'являлося.

Роки продовжували йти. Прийшов той час, коли молоді люди почали закохуватия. "Настороженно, раскрыв глаза, выслушивал он пылкие излияния, касающиеся той или иной девочки, и молчал, "Пусть другие только и думают что о девчонках, - говорил он себе, - для меня это недоступно". Порою он испытывал грусть, но постепенно свыкся с тем, что должен жить сам по себе, не разделяя интересов других мальчиков" [44, 4]. Але у 16 років Герой новели все ж таки закохався у сестричку його однокласника: "Это было светловолосое, необузданно-резвое создание" [44, 4]. Це була закоханість. Проте одного разу Іоганесс побачив, що предмет його закоханості цілується з іншим юнаком і герой новели вирішив, що він більше ніколи не буде закохуватися: "Его голова глубже обычного ушла в плечи, руки тряслись, резкая щемящая боль подкатила от сердца к горлу. Но он совладал с собой, заставил себя выпрямиться, насколько это было в его силах. "Ладно, - сказал он себе. - Кончено! Никогда больше не стану терзаться ничем подобным. Другим оно дает наслаждение и радость, мне приносит только скорбь и страдание. С меня хватит! Сыт по горло! Баста!" [44, 5]. "Благое решение! Иоганнес отрекался, отрекался раз и навсегда... Он вернулся домой, к своим книгам, к своей скрипке, на которой научился играть, хотя ему мешала острая, выпирающая грудь" [44, 5]. 3 17 років він вирішив зайнятися комерцією, як це робили люди його кола. Іоганесс намагався стати (і особливо після смерті матері) освіченою людиною. Він дуже любив музику, багато читав і виховував у себе літературний смак. Фрідеман знав про усі літературні новинки як на батьківщині, так і за кордоном. Він живе щасливим, спокійним існуванням, яке сам собі створив, і мріє прижити таким чином ще багато років: "Он научился воспринимать как радость любое явление жизни… Он дорожил любым своим опущением, настроением и равно лелеял их - мрачные и светлые, даже несбывшиеся желания, даже тоску. Он любил тоску ради нее самой и говорил себе, что, когда надежды сбываются, все лучшее остается позади " [44, 5]. "Он нежно любил свою жизнь, лишенную ярких страстей, но исполненую тихого, нежного счастья, творцом которого он сумел стать" [44, 7]. Т.Манн дуже часто дає портретні замальовки свого героя, часто передає його внутрішні переживання. І це все, як нам здається, готує читачів до тієї трагедії, яка має відбутися з головним героєм.

І ось герой новели зустрічає дивну, ексцентричну пані Герду фон Ріннлінген: "Она курит, скачет верхом... Но ее манеры - она ведет себя более чом вольно, она ведет себя как студент, как мальчишка, да и это еще не то слово! Она, конечно, недурна собой, ее, пожалуй, даже можно назвать красивой, но в ней нет ни капли женственности, ее взгляду, улыбке, движениям недостает очарования, всего того, что любят мужчины. Правда, она не кокетка... Но куда же годится, чтобы молоденькая женщина - ей двадцать четыре года - до такой степени пренебрегала властью, которую женщинам даровала природа?" [44, 7] - так описують цю героїню дами міста, в якому жив пан Фрідеман. І ось ця жінка звертає увагу на Іоганеса Фрідемана: вона то кокетує з ним, то знущається з нього. І його спокій знищений. "Почувствовав, что взгляд госпожи фон Ринлинген обращен на него, он невольно повернул голову, их взгляды встретились, но она отнюдь не смутилась, не потупила взор, и без тени замешательства продолжала внимательно разглядывать его, покуда, побежденный, униженный, он сам не отвел глаза Он побледнел еще сильнее, странная, сладкая и жгучая ярость захлестнула его" [44, 10]. Іоганесс Фрідеман починає страждати: "С отчаянием, со страхом наблюдал он за собой - его мироощущение, так терпеливо взлелеянное, так нежно и мудро охраняемое, теперь было уничтожено, сметено, изорвано в клочья " [44, 10-11]. "Внезапно что-то в ее лице изменилось. Он увидел, как едва уловимая, но жесткая насмешка исказила ее черты, как хищно сузились зрачки ее глаз, испытующе й непреклонно обращенные на него; так было уже дважды. Его лицо побагровело, он окончательно потерял самообладание и, беспомощный, обескураженный, втянув голову в плечи, растерянно уставился на ковер. И опять, подобно короткому содроганию, пронзило, его то обморочное, мучительно-сладкое чувство ярости" [44, 14]. Пан Фрідеман охвачений дивною, вимотуючою пристрастю, в якій заявляється і ярість, злість. Герой згадує той час, коли йому виповнилося 30 років, і він вирішив жити спокійним, безтурботним життям. І раптом знову в його життя увійшла жінка: "И вот пришла эта женщина, она неминуемо должна была прийти, это была его судьба, она сама была его судьбой, она, она одна! Разве он не предчувствовал этого с первого же мгновения?" [44, 15]. Болісними є переживання героя Т.Манна: "Она пришла и, как ни пытался он отстоять свой покой, возмутила в нем все то, что он с юности подавлял в себе, понимая, сколь это тщетно и пагубно; ужасная, неотвратимая сила влекла его к гибели. Блекла к гибели, он чувствовал это" [44, 15].

Коли Герда з презирством відштовхує пана Фрідемана, він закінчує життя самогубством. Остання сцена, сцена зустрічі цих двох героїв сповнена великого трагізму: "И вдруг, весь трепеща, он порывисто сорвался с места, всхлипнул, издал горлом странный, страдальческий звук, вместе с тем выражавший избавление, и, весь сникнув, тихо опустился на землю к ее ногам. Он взял ее руку, лежавшую на скамье, не выпуская ее, схватил другую; этот маленький горбатый человек, содрогаясь и всхлипывая, ползал перед ней коленях, пряча лицо в ее юбках, и, задыхаясь, прерывисто лепетал голосом, потерявшим все человеческое:

- Вы же знаете… Позволь мне… Боже мой, боже... Внезапно, одним рывком, она освободила из его горячих рук свои палыщ и с коротким, гордым, пренебрежительным смешком схватила его за плечи, швырнула на землю, вскочила и исчезла в аллее.

Он остался лежать, оглушенный, одурманенный, зарывшись лицом в траву, короткая судорога ежеминутно пробегала по его телу.... Он лежал у воды.

Что же, собственно, ощущал он теперь? Может быть, то самое чувственное упоение ненавистью, какое он испытывал, когда она надягалась над ним взглядом, ненавистью, которая теперь, когда он, отброшенный, как пес, валялся на земле, переросла в столь сумасшедшую ярость, что он должен был дать ей выход... А может быть, брезгливое чувство к себе вызывало эту жажду уничтожить, растерзать себя, покончить с собою.

Он еще немного прополз вперед животе, потом приподнялся на локтях и ничком упал в воду..." [44, 18-19].

Головне, що відзначають В.Адмоні та Т.Сільман все це подається у Т.Манна не просто як дивний випадок. Долю пана Фрідемана він малює як дещо задане. Це відчувається постійно під час читання новели. Герой відчував, яку небезпеку несе в собі знайомство з Гердою, але він не може протистояти тій силі, яка штовхає його до неї. Вона вривається в його життя як рок, фатум, і ніби уособлює собою безжалісну долю, яка не дозволяє слабкій та хворій людині створити для себе ілюзію щастя. Дана новела була написана письменником у 1897 році. У цьому ж році була написана ще одна новела, яка буде проаналізована нами дещо пізніше в дослідженні, - новела "Луїзхен".

В ранніх новелах Т.Манна є риси, які ріднять їх з натуралізмом. Але між раннім Т.Манном та послідовним натуралізмом є значні розбіжності. Нещастя, які переслідують героїв Т.Манна, носять більш внутрішній, більш психологічний характер, ніж нещастя, від яких гинуть натуралістичні герої. Героїв ранніх новел Т.Манна ("Маленький пан Фрідеман" та "Луїзхен") переслідують хворобі та слабкість духу, власна нерішучість та безпомічність. І саме це їх губить.

Відчувається зв’язок ранніх новел Т.Манна з тими напрямами в літературі та мистецтві Німеччини 90-х pp. (неоромантикою, символізмом), які заглиблювалися у внутрішній світ людини та абсолютизували його. Конкретну дійсність вони розглядали як несуттєву, таку, яка слугує лише відображенням та проявом якоїсь іншої, більш суттєвої дійсності. Іноді вони повністю заорювалися в деякий вигаданий світ містичних бажань та сподівань.

Метафізичність ранніх новел Т.Манна безпосередньо пов’язує його з Ніцше. Основні категорії Т.Манна (життя та смерть, хвороба та здоров’я), які поєднують біологічне начало з метафізичною суттю, відтворюють відповідні категорії Ніцше. Ряд важливих лозунгів та термінів Ніцше прямо повторюються чи варіюються у Т.Манна. Так, вираз "воля до щастя" без сумніву навіяний виразом Ф.Ніцше "воля до влада".

Два різновиди земного життя протиставлені у ранніх новелах Т.Манна. Людям практичної діяльності» сильним та жорстким, протистоять люди, які намагаються "виключитися" з практичного життя, люди, духовно тонкі, але слабкі, - саме таким чином співвідносяться сфери життя у Т.Манна. Серед таких "практичних" людей, з якими доводиться стикатися героям Т.Манна, - це перш за все безжалісні та жорстокі люди, такі як Герда в "Маленькому пані Фрідемані" та Амра в новелі "Луїзхен". Саме їх автор "проводить" через тему кохання.

Звернемося ще до однієї ранньої новели Т.Манна - "Луїзхен". Досить цікавим є початок твору: "Бывают браки, возникновение которых не может представить себе даже самая художественно изощренная фантазия. Их следует принимать, как принимаешь в театре причудливые сочетания противоположностей, старости и тупости с красотой и жизнерадостностью, которые служат предпосылкой для математически рассчитанного фарса" [44, 19]. Такий початок говорить про те, що у творі відбудуться якісь несподівані події, і, які, можливо, будуть мати трагічне завершення. Розповідь у творі йде про подружжя адвоката Якобі. І на перший план виноситься портрет дружини Якобі: "Супруга адвоката Якоби была молода и хороша собой – поистине очаровательная женщина. Лет тридцать назад ее нарекли при крещении именами Анна, Маргарета, Роза, Амалия, но никогда не называли иначе чем Амра, по начальным буквам этих имен. Амра – это имя своим экзотическим звучанием гармонировало е ее существом, как ни одно другое. Хотя густые мягкие волосы Амры, причесанные на косой пробор и приподнятые над узким лбом, были каштанового цвета, кожа ее, по-южному матово-смуглая, обтягивала формы, созревшие, казалось, под солнцем юга и пышной томностью напоминавшие прелести юной султанки" [44, 19]. Протилежністю був її чоловік, адвокат Якобі: "Он был грузный мужчина (40 лет), этот адвокат, даже более чем грузный - настоящий колосс! Ноги его, неизменно обтянутые серыми брюками, своей бесформенной массивностью напоминали слоновьи, сутулая от жира спина походила на спицу медведя, а необъятную окружность живота постоянно стягивал кургузый серо-зеленый пиджачок, который застегивался m одну-единственную пуговицу с таким трудом, что стоило расстегнуть ее - и полы пиджачка взлетали чуть не до плеч. На этот огромный торс, почти лишенный шеи, была насажена сравнительно маленькая голова с узкими водянистыми глазками, коротким приплюснутым носом, обвисшими от собственной тяжести щеками» между которыми терялся крошенный рот с печально опущенными уголками.... Ожиревшее тело, огромное в длину и ширину, было лишено мускулатуры, а отекшее лицо часто наливалось кровью, чтобы затем вдруг покрыться желтоватой бледностью" [44, 20]. У подружжя був непоганий статок. Вони веди світський спосіб життя, перш за все через бажання дружини. Адвокат, як зазначає автор твору, мав досить незвичний характер. І знову ж таки перед нами - людина зі слабким характером: "Не было на свете человека вежливее, предупредительнее» уступчивее, чем он; но все вокруг, может быть и не отдавая себе отчета, чувствовали, что за его чрезмерно угодливыми и льстивыми манерами кроется малодушие и внутренняя неуверенность" [44, 20]. Ніхто не знав, чому Амра вийшла заміж за цю людину. Проте сам адвокат Якобі дуже кохав свою дружину: "Он любил ее пылкой любовью, …, любовью покорной и боязливой". [44, 21]. Я люблю тебя так сильно, что сердце мое иногда сжимается, и я не знав, что мне с собой делать, я люблю тебя сверх силы",- говорив Якобі своїй дружині, і часто такі розмови завершувалися його сльозами. А в дружини його була таємниця, про яку знало все місто, проте не знав чоловік: вона обманювала свого чоловіка з молодим музикантом Альфредом Лейтнером; "Это был стройный мужчина с дерзким лицом, светлыми, немного растрепанными волосами и ясной, самоуверенной улыбкой" [44, 22]. І ось одного разу Амра вирішила влаштувати свято на честь "молодого весняного пива", з танцями, концертом, якому вона придавала особливу увагу. Був зібраний комітет для організації запланованого концерту. Амра пропонує своєму чоловікові Хрістіану Якобі своєрідну, шокуюючу і для нього самого, і для багатьох жителів міста, роль: "Христиан, я предлагаю, чтобы в конце программы ты в красном шелковом платьице спел шансонетку и что-нибудь станцевал.... А споешь ты, Христиан, песенку, которую сочинит господин Лейтнер, он будет и аккомпанировать тебе на рояле, у вас выйдет лучший и эффектнейший номер нашего праздника" [44, 25]. Адвокат Якобі намагався відмовитися, але кохання до дружини перемогло і він погодився. Амра ж, поїхавши до свого коханця, запропонувала: "Напиши это для игре в четыре руки, слышишь! Мы вдвоем будем ему аккомпанировать, его пению и тащу, А я позабочусь о костюме..." [44, 26]. Жорстокість дружиш адвоката дивує та шокує» Наступив день свята. І ось нарешті: "...последний номер, обрамленный в программе лавровым венком и гласящий: "Луизхен, пение и танцы. Музыка Альфреда Лейтнера". Страшною, гнітючою змальована остання сцена твору; "Замешательство охватило ряды зрителей, когда перед ними, неукюже приплясывая, возникла жалкая, отвратительно разряженная туша. Это был адвокат. Широкое, без складок, падающее до полу платье из кроваво-красного шелка облегало его бесформенное туловище, а глубокий вырез обнажал тошнотворно напудренную шею"... На голове возвышался белокурой парик, с воткнутым в него, покачивающимся из стороны в сторону зеленым пером. Из-под парика смотрело желтое, опухшее, несчастное лицо, выражавшее одновременно отчаяние и деланную веселость"...Не исходил ли от этой жалкой фигуре больше чем когда-либо холод страдания, который убивал всякую непосредственную веселость и неотвратимым гнетом мучительного беспокойства ложился на собравшееся общество? Одинаковый ужас светился в глубине бесчисленных глаз, устремленных на эту картину - те двое у рояля и супруг на подмостках... Безмолвный, неслыханней скандал длился по меньшей мере пять нескончаемо долгих минут" [44, 28]. Трагічність цієї сцени є очевидною. Має наступити розв’язка. Якою вона буде? Т.Манн вирішує і цю історію трагічно: слабкий герой гине: гине адвокат Якобі, врешті зрозумівши, що над ним знущаються, і не витримавши цього сорому, цієї болі, - болі, яку йому спричинила дружина Амра, яку він так палко кохав: "При аккорде в фа мажор адвокат Якоби перестал танцевать. Он застыл, застыл посреди сцены с поднятыми вверх указательными пальцами... В полной тишине, не нарушаемой ни единым звуком, он медленно, с выражением тревоги переводил страшный взгляд все расширявшихся глаз с этой пара на публику и с публики на эту пару. Он все понял, кровь прихлынула к его лицу, - оно стало красным, как шелк платья, - тотчас же отхлынула, так что краснота сменилась восковой бледностью, и толстяк рухнул на затрещавшие доски" [44, 29]. Молодий лікар, який знаходився серед глядачів, констатував смерть адвоката... Т.Манн у своєму творі, ніби попереджаючи, говорить: "Эта женщина была не так глупа, чтобы натворить бед" [44, 20], далі ж автор пише: Амра была слишком глупа, чтобы мучиться угрызениями совести и таким образом выдать себя" [44, 22]. Проте в кінці твору звузить безжальна характеристика цієї жінки, яка так жорстоко вчинила з людиною, яка її без пам’яті, болісно кохала: и она, неспособная птичьим своим мозгом так быстро охватить происшедшее, пустыми глазами смотрела в публику" [44, 19].

Як ми бачимо, в обох ранніх творах Т.Манна ("Луїзхен" та "Маленький пан Фрідеман") від жорстокості кохання гинуть добрі, але слабкі духом герої-чоловіки. Вони обидва в нездоровими й фізично. В обох творах показана жорстокість жінок, які не зуміли оцінити сили почуттів цих героїв (особливо в новелі Луїзхен).

Т.Манн неодноразово стверджував, що великий вплив на філософеський розвиток молодого Т.Манна виявила філософія Шопенгауера. Однією з найулюбленіших книг письменника був твір Шопенгауера "Світ як воля та уявлення". Але однак не всі сторони і. не всі положення системи Шопенгауера були одинаково важливі для Т.Манна. Письменника перш за все приваблює те безпощадне засудження життя, його жорстокості та безглуздості, яке дає Шопенгауер. Безперервні та різнобічні страждання - ось до чого зводиться існування за Шопенгауером, і таке сприйняття дійсності Томасу Манну, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман [1, 55], здається близьким та правильним. Недаремно він говорив, що отримав від Шопенгауера "право на песимізм". Також близькою письменникові є думка про взаємозв’язок, взаємопоєднаність людських доль, про відмінність, різницю окремих істот, явищ, яка є лише "кающеюся". Т.Манн приймає і, як говорить Шопенгауер, наявність за цими явищами певної окритої сили - того, що Шопенгауер називає "волею". Постійне намагання волі поширитися, охопити все більшу ділянку ниття, підкоряючи собі Інші явища, Шопенгауер розглядає як процес неминучий, але трагічний, який є причиною бід і стращань, на землі. Переборювання волі, відмова від неї, тобто відмова від життєвої "практики", - єдиний спосіб вийти із кола страждань (вважав Шопенгауер). Для Т.Манна ці думки є досить важливими тому, що вони ніби обумовлюють його недовіру та страх перед "практикою" життя. Томас Манн, при усіх своїх метафізичних устремліннях, все ж таки є соціальне конкретним, як і будь-який великий митець. І ця конкретність була присутня і в його філософських роздумах, не дозволяючи йому слідувати за Шопенгауером у всіх питаннях.

Також на творчість та світогляд Т.Манна вплинули Вагнер та Ніцше - інші видатні представники духовного життя ХІХ ст. Сам письменник неодноразово вказував на свою залежність від Ріхарда Вагнера - композитора та Фрідріха Ніцше - філософа, який вважав себе пророком майбутнього. Музика Вагнера, афористичність та сила своєрідно ритмізованої прози Ніцше, образний та ритмічно підкорюючий виклад Шопенгауера - все це хвилювало молодого письменника. Вагнер та Ніцше, кожен по-своєму, приваблювали молодого Т.Манна, який намагався розібратися в картині сучасної дійсності.

Так, напр., "метафізичність" Вагнера пов’язується для Т.Манна з намаганням виявити глибокі, приховані корені зовнішніх речей та подій. А парадоксально загострена критика сучасного суспільства Ніцше, який оголошує сучасність періодом декадансу, слабкості та хвороб, утверджує Т.Манна в несприйнятті сучасності та дає йому ряд формул для її оцінки. Саме у Нїцше знаходить письменник протиріччя між життям та смертю, життям та хворобою, робить його основним протиріччям, яке визначає усю дійсність. У того ж Нїцше він знаходить і характеристику життя, як чогось досить безжалісного та жорстокого, проте єдино цінного. Від Ніцше йде і сприйняття інтелектуального начала, духа, мистецтва як чогось хворобливого.

Таким чином, в ранніх новелах Т.Манна думка письменника в значній мірі рухається в термінах та антитезах Ніцше, а іноді у нього з'являються й положення, досить близькі до положень цього філософа. Тому-то в цих творах кохання та нещастя, хвороби та слабкість духу героїв ідуть поруч. І як ми з’ясували, в проаналізованих новелах присутня глибока трагедійність.

1.3 Зображення теми кохання в новелах "Трістан" та "Тоніо Крегер"

Якщо в ранніх новелах Т.Манна життя завжди (і зовнішньо, і внутрішньо) перемагає хворобу, то тепер дух, мистецтво стають все значнішими та значнішими, перетворюючись у гідних суперників життя і навіть іноді перемагають його. В новелі "Трістан" (1902 p.) протилежність життя та духу, життя та мистецтва закриває протилежність життя та хвороби, хоча зв’язок між духом та хворобою тут усіляко підкреслюється. "Трістан" - перша новела Т.Манна, яка набула великої популярності. Які ж ідейні та художні риси цієї новели ставила її вище від ранніх новел?

Зазначимо, що тут присутня інша, більш лірична тональність новели, включаючи однак сатиричні та гротескні елементи, - поєднання цих рис створює стилістичне багатство "Трістана". Немає у ній і тієї "завеликої" ілюстративності, яка була часто притаманна раннім новелам. Дія в "Трістанї" зосереджена на обмеженій "ділянці" часу, складається з кількох органічно пов’язаних між собою епізодів, проте образи подані розгорнуто, а їхній характер розкривається з дивних іноді, але психологічно реальних дій.

Основна увага в новелі приділяється її герою, представнику "духа", модерністському письменнику Шпінелю, людині досить дивній, яка надто високо ставить свою письменницьку діяльність і весь живе в світі мистецтва. "Он был нелюдим и ни с кем не общался... На столе у него, на самом виду, постоянно лежала книга его собственного сочинения...Действие романа происходило в светских салонах, в роскошных будуарах, битком набитых изысканными вещами - гобеленами, старинной мебелью, дорогим фарфором, роскошными тканями и всякого рода драгоценнейшими произведениями искусства...Удивительно было то, что никаких других книг, кроме этой одной, он не написал, а писал он явно со страстью. Большую часть дня он проводил в своей комнате за этим занятием..." [44, 34,35]. Реальне, практичне життя герой зневажає. В санаторії "Ейнфрід", де він відпочивав, Шпінель знайомиться з молодою дружиною купця з Бремена Габріелою Клетер’ян, яка тяжко захворіла після пологів: "Но от тяжелых и плотных тканей невыразимо нежная, миловидная и хрупкая головка молодой женщины казались еще более трогательной, милой и неземной. Ее каштановые волосы, стянутые в узел на затылке, были гладко причесаны, и только одна вьющаяся прядь падала на лоб возле правого виска, где маленькая, странная, болезненная жилка над четко обрисованной бровью нарушала своим бледно-голубым разветвлением ясную чистоту почти прозрачного лба. Эта голубая жилка у глаза тревожно господствовала над всем тонким овалом лица." [44, 32]. Письменник Шпінель сприймає Габріелу як високопоетичну істоту і намагається залучити її до кола своїх почуттів та переживань. І частково він правий - у пані Клетер’ян є задатки до більш глибокого, одухотвореного внутрішнього життя, І вони саме стимулюються її хворобою. Колись її батько досить гарно грав на скрипці.

Під впливом вмовлянь Шпінеля Габріела вирішує, не дивлячись на заборону лікарів, сісти за фортепіано і, почавши з ноктюрнів Шопена, нарешті, переходить до вагнерівського "Трістана" (вплив творчості Вагнера на Т.Манна), грає його все з більшою пристарасністю: " Она сыграла ноктюрн ми-бемоль мажор, опус 9, номер 2. Хотя она действительно отвыкла играть, чувствовалось, что когда-то ее исполнение было подлинно артистическим. Инструмент был неважный, но уже с первых тактов она обнаружила в обращении с ним безошибочный вкус. В том, как она меняла окраску звука, сквозил настоящий темперамент, невероятная ритмическая подвижность ноктюрна доставляла ей явное удовольствие, удар у нее был твердый и вместе с тем мягкий. Во всей своей прелести лилась из-под ее пальцев мелодия, и с изящной ш торопливостью сопровождал мелодию аккомпанемент" [44, 46]. I ось Габріела почала грати "Трістана" - мелодію кохання, яка змусила героїню багато над чим задуматися: "Тихим, робким вопросом прозвенел мотив, полный страстной тоски, одинокий, блуждающий в ночи голос. Ожидание и тишина... Потом чудесным, чуть приглушенным сфорцандо, в котором были и взлет, и блаженная истома страсти, полился напев любви, устремился вверх, в восторге взвился, замер в сладком сплетенье и, освобожденный, поплыл вниз, а там мелодию подхватили виолончели и повели свою глубокую песнь о тяжести и боли блаженства...Она играла в молитвенном благоговении... Что здесь происходило? Две силы, два восхищенных существа стремились друг к другу; блаженствуя и страдая, они сплетались в безумном восторге, в неистовой жажде вечного и совершенного..." [44, 46]. Феномен кохання… Досить лірично, натхненно "звучить" кохання в цій новелі:"Разве любовь умирает? Любовь Тристана? Любовь твоей и моей Изольды? О нет, она вечна, и смерть не досягает ее! Да и что может умереть, кроме того, что нам мешает, что вводит нас в обман и разделяет слившихся воедино? Сладостным союзом соединила их обоих любовь... смерть нарушила его, но разве может быть для любого из них иная смерть, чем жизнь, отделенная от жизни другого? Таинственный дуэт соединил их в той безымянной надежде, которую дарит смерть в любви, - надежде на нескончаемое, неразрывное объятие в волшебном царстве ночи! Сладостная ночь! Вечная ночь любви! Всеобъемлющая обитель блаженства!" [44, 48].

Через кілька днів стан здоров"я Габріели різко погіршується і стає безнадійним. Слабкий організм Габріели не зміг справитися з незвичайною емоційною напругою. Шлях до одухотвореності, до мистецтва виявляється для неї шляхом згубним, шляхом до смерті.

Однак Шпінель з гордістю та натхненністю бачить в цьому свою перемогу. Він пише лист пану Клетер’яну - грубому, надзвичайно здоровому комерсанту, який приїхав на виклик лікарів в санаторій. В листі Шпінель звинувачує його в тому, що той викрав Габріелу зі світу мрій та краси, захопив її царством потворного реального життя. Шпінель радіє з того, що героїня помре піднесено, відчувши "смертельный поцелуй смерти": "Весьма вероятно, что, когда они решили завладеть Габриэлой Экхоф, Вы непроизвольно чмокнули, словно отведав превосходного супа или какого-нибудь редкого блюда... По существу, Вы направляете ее мечтательную волю по неверному пути, Вы уводите ее из запущенного сада в жизнь, в уродливый мир, Вы даете ей свою заурядную фамилию, превращаете ее в жену, в хозяйку, делаете ее матерью. Вы унижаете усталую, робкую, цветущую в своем возвышенном самодовлении красоту смерти и заставляете ее служить пошлой обыденности и тому тупому, косному, презренному идолу, который называют природой. Итак, что же происходит? Та, глаза которой подобны пугливым сновидениям, дарит Вам сына; она отдает этому существу, призванному продолжать низменное бытие родителя, всю свою кровь, все, что в ней еще осталось от жизни, - и умирает. И если конец ее свободен от пошлости, если в преддверии его она поднялась из глубины своего унижения, чтобы в гордом блаженстве принять смертельный поцелуй красоты, то об этом позаботился я" [44, 52]. Саме таким чином намагається Шпінель зберегти права та гідність духу перед обличчям низького та грубого прозаїчного життя.

Цей результат сутички між життям та духом виявляється досить несподіваним. Пан Клетер’ян, який отримав лист, йде Шпінеля. Між ними відбувається розмова. Пан Клетер’ян звинувачує письменника в слабкості та боягузстві, грубо його ображає. Ті факти з біографії Габріели, які Шпінель сприйняв як глибоко поетичні, Клетер’ян змальовує самим прозаїчним чином. Габріела розповідала Шпінелю, що її майбутній чоловік побачив її в саду, біля фонтана, серед подруг. В листі Шпінеля ця сцена перетворюється в символічну; в той момент, коли Габріела та її подруги співають гарну та ніжну пісню, в її аристократично-вишуканий світ втручається пан Клетер’ян та грубо забирає її з цього світу. А пан Клетер’ян в роздратуванні вигукує, що ніхто нічого під час їхньої першої зустрічі не співав, а її подруги в’язали та говорили про новий рецепт картопляного пюре. Під час їхньої розмови заходить пані Шпатц і повідомляє нехорошу новину: "Господин Клетериан, это такое горе... Она потеряла столько крови, ужасно, ужасно... Она спокойно сидела в кровати и что-то тихонько напевала, и вдруг пошла кровь, боже мой, столько крови...

- Она умерла?! - закричал господин Клетериан. Он схватил советчицу за руку выше локтя и стал тянуть ее от одного конца порога к другому. - Нет, не совсем, что? Не совсем, она еще сможет меня увидеть...Габриэла! - внезапно сказал он, и глаза его наполнились слезами, и видно было, как в нем прорвалось доброе, человечное и честное чувство...." [44, 55].

Наступного ранку відбулася ще одна символічна сценка; пан Шпінель зустрічав в саду маленького сина Габріели - такого ж міцного та важного, як і його батько. Побачивши цього веселого хлопчика, що сміявся, Шпінель повертається та уходить, "насильно замедляя свои шаги, как это делают люди, желая скрыть, что в глубине души они уже обратились в бегство" [44, 57].

Отже, розв’язка сутички між життям та духом у "Трістані" подається ще з попередніх позицій Томаса Манна, як повна поразка того, що проти життя. Правда, цього разу помирає не чоловік (як у ранніх новелах письменника), а молода жінка, також нездорова. Саме висунення на перший план духа та мистецтва як суперників життя виявляється тут досить чітко та виразно. Та й сама загальна оцінка мистецтва та духа в новелі не є простою. Не дивлячись на комічність свого захисника Шпінеля, вони виступають як могутня емоційна сила: в епізоді, який присвячений музиці, вся навколишня дійсність виявляється нікчемною у порівнянні з ними. Дух, мистецтво, музика, кохання - все так поєднано у цій новелі!

Ще в більшій мірі порівняльна оцінка ворогуючих сторін - реального життя та мистецтва - змінюється в наступних новелах Томаса Манна. Мистецтво та дух перестають бути предметом презирства. Вони більше не пов'язуються з поняттям слабкості та боягузства. Навпаки, в них відчувається особлива сила - внутрішня, яка ховається в глибині душі, але достатньо могутня, щоб визначити усю поведінку людини, її здатність утриматися на своїх позиціях І не капітулювати перед ворожою стихією життя. Якщо раніше "хворі" герої Т.Манна та представники духа любили життя та тягнулися до нього, при цьому ненавиділи та зневажаючи себе, то тепер вони, як і раніше, продовжують любити життя, проте високо цінують і те, що їх відрізняє від життя, - свою одухотвореність, глибину своєї свідомості, свою здатність до аналізу. Вони - рівноправні партнери життя. Це коло думок найбільш досконало відображене в новелі "Тоніо Крегер" (I903 р) - одній із найбільш музичній та ліричній з усіх новел Т.Манна.

Головний герой новели Тоніо Крегер захоплюється мистецтвом і має тонку душевну організацію. Але в той же час юний Тоніо відчуває страх перед життям. З самої новели ми бачимо» що у героя є сили жити, він здатен з незвичайною витримкою йти своїм шляхом, утверджувати себе таким, яким він є. Є й те, що зближує Токіо Крегера зі Шпінелем - героєм новели "Трістан". Шпінель - це письменник, як і Тоніо Крегер, письменник, який відчуває своє протиставлення практичній реальності, свою несхожість з іншими, звичайними, людьми. Проте Шпінеля це відчуття приводить лише до ворожості по відношенню до людей звичайного, практичного життя, до своєї самозакоханості в себе та свого мистецтва. Тоніо Крегер розглядає своє мистецтво як дещо сумнівне. Він і пишається ним, і відчуває його як прокляття. А до людей звичайного, практичного життя він відчуває навіть заздрість - на тлі цього він відчуває до життя й легке презирство. Шпінель, при усій своїй витонченості, насправді є досить однолінійним та примітивним, а Тоніо Крегер по-справжньому складний та глибокий. Саме тому Шпінель виявляється в значній мірі комічною постаттю, А Тоніо Крегер - постаттю значною і навіть піднесеною. І звичайно ж, у творі звучить і тема кохання. Лише двічі ми дізнаємося з твору про кохання головного героя. На початку твору показано перше кохання юного Тоніо, незграбного та сором’язливого юнака, -знову, як і у всіх новелах Т.Манна, нещасливе кохання до веселої та здорової дівчини Інгеборг Хольм: "Белокурая Инге, Ингеборг Хольм, дочь доктора Хольма,...была та, кого Тонио Крегер полюбил в шестнадцать лет. Однажды вечером, в необычном освещении... он услышал, как она со свойственной только ей интонацией проговорила какое-то слово, обыкновенное, незначащее слово, но в голосе ее послышались теплые нотки - и его сердце в восхищении забилось куда более сильно, чем некогда....В тот вечер он унес с собой ее образ... Опыт подсказал ему, что это любовь. И хотя он знал, что любовь принесет с собой много мук, горестей и унижений, что она нарушит мир в его сердце, наводнит его мелодиями и он лишится покоя, который нужен для всякого дела,...,он все же радостно принял ее, предался ей всем существом, стал ее пестовать всеми силами души, ибо знал: любовь - это богатство и это жизнь, а он больше стремился быть богатым и жить..." [44, 63,64]. Проте одного разу під час танцю (кадрилі) він зробив неправильні рухи і з нього почали сміятися, та й Інге теж. Для нього це було болісно. І знову ліричні рядки про кохання: "Он кружил вокруг алтаря, на котором пылало пламя его любви, преклонял перед ним колена, бережно поддерживал и питал это пламя, ибо хотел быть верным. Но прошло еще немного времени, и священный огонь, без вспышек и треска, неприметно угас" [44, 67]. Далі в новелі описуються роки, коли Тоніо Крегер залишає рідне місто, подорожує, стає письменником і живе в Мюнхені. Тоніо та російська художниця Лизавета Іванівна, з якою він давно товаришує, часто розмовляють про співвідношення між мистецтвом та життям. Відбувається поїздка Тоніо Крегера в Данію. Далі ми бачимо героя в Данії, на березі моря. Саме тут і відбуваються заключні сцени новели. З міста приїжджає велика група людей, які хочуть відпочити та повеселитися, і серед них з’являється й Інга Хольм, така ж сяюча та міцна, як і колись. Розпочинається вечірний бал, на якому ніхто не звертає уваги на Тоніо, навіть не помічає його - крім однієї дівчини з тонким та блідим обличчям, некрасивої та задумливої, незграбної та сором’язливої. Під час танцю вона падає, і Тоніо допомагає їй піднятися, а потім повертається до себе в кімнату, переживаючи ті ж страждання, які в юності колись мучили його! "Кому-нибудь следовало бы теперь прийти! Ингеборг следовало бы прийти, заметить, что он ушел, тайком прокрасться за ним и, положив руку ему на плечо, сказать: "Пойдем к нам! Развеселись! Я люблю тебя!.." Но она не пришла. Ничего такого не случилось. Все было как тогда, и, как тога, он был счастлив. Ибо серце его жило" [44, 95]. Отже, в новелі "Тоніо Крегер" є лише два епізоди, присвячених темі кохання. Проте в ній немає вже того надриву, який звучав в попередніх новелах Т.Манна, особливо в ранніх /"Маленький пан Фрідеман" та "Луїзхен"/. Лише замальовки про кохання, ліричні, мелодійні, але в той же час спокійні, без трагізму.